Інтерв’ю "Футбол 24" із Євгеном Немодруком, вихованцем одеського Чорноморця, який на початку 2000-х був основним голкіпером софійського ЦСКА, знав Прокопенка, перетинався із Перхуном і ледь не допоміг Шахтарю оформити гучний трансфер.
Понад 20 років тому легіонерський хліб українських футболістів був зовсім не таким солодким, як зараз. Інтернет і послуги агентів ще не увійшли у звичну практику, гравцям доводилося самотужки шукати варіанти продовження кар’єри.
Яскравий приклад – Євген Немодрук, який багато років провів за кордоном, бо від українських клубів, як правило, чув запитання: "Хто ти?". Завдяки праці та наполегливості він пробився в основу гранда болгарського футболу – ЦСКА, виступав за софійську Славію, а перед завершенням кар’єри наважився на екстремальну подорож у в’єтнамський клуб Дельта-Понг Тап. Зараз, багато років опісля, Немодрук працює із молодими голкіперами у школі одеського Чорноморця. Серед його вихованців – Геннадій Ганєв, який, за іронією долі, також торує шлях у болгарському чемпіонаті.
"Буряк був одеситом, але при ньому багатьох одеситів прибрали"
– Євгене Анатолійовичу, ви розпочинали в одеському Чорноморці, коли там виступали зіркові Нікіфоров, Цимбалар, Парфьонов, у воротах – Гришко. Складно було пробитися в основу?
– У принципі, пробитись не вдалося. Я зіграв за Чорноморець півтора матчі. Ще встиг зачепити часи Союзу у дублюючому складі. Голкіперу завжди пробитися важче – ми конкуруємо лише за одну позицію. Тим паче, невдовзі підтягнувся Олег Суслов, який на деякий час став першим голкіпером національної збірної.
– Чим "брав" Суслов? У якому ігровому аспекті йому не було рівних?
– У нього було багато хороших якостей, чудова школа. Спокійний, урівноважений – це передавалося обороні і загалом усій команді. До приходу у Чорноморець Суслов встиг набратися досвіду у Зорі та одеському СКА. На той час він був одним із найкращих. Не я ж його запрошував у збірну України.
– Потім цей голкіпер виступав за кордоном, після закінчення кар’єри осів в Австрії. Не так давно Футбол 24 вдалося вийти з ним на зв’язок. А ви контакти із Сусловим підтримуєте?
– Зараз – ні. Сьогодні – в епоху інтернету і месенджерів – це легко. Але в той час контакти було втрачено. Хоча в Одесі ми товаришували сім’ями, жили із Сусловим неподалік один від одного. Минали роки, зв’язок припинився. Я намагався відшукати контакт, але з цим виявилося важко. Вам, журналістам, зробити це, напевно, простіше.
– Чорноморець початку 90-х очолював Віктор Прокопенко – легендарний тренер і не менш знаменитий жартівник. Який із одеських горбилів у його виконанні зможете пригадати?
– Ой, багато було всього. Розумієте, він тими своїми жартами міг згуртувати команду у важку хвилину, вийти з якихось складних ситуацій. Команда – це ж великий колектив, багато різних характерів. Але колектив повинен бути однією сім’єю. Своїми жартами і поведінкою Прокопенко підводив підопічних до хорошого мікроклімату. А коли позитивний настрій і згуртована робота – будь-яка справа під силу, все вдається. Конкретних смішних історій так одразу не згадаю. Минуло надто багато часу.
– Свій дебют за Чорноморець у сезоні 1993/94 ви пам’ятаєте?
– Якщо чесно, то ні (Усміхається). Віктор Євгенович тоді не сильно підпускав молодь, особливо – голкіперів.
– У тому чемпіонаті ваша команда здобула бронзу Вищої ліги, лише одним очком поступившись Шахтарю. Це розцінювалося як успіх чи невдача?
– Наскільки пригадую, ми були не надто розчарованими. Віктор Євгенович, як завжди, будь-які неприємні ситуації подавав крізь жарти і добрі слова. Звісно, забракло одного кроку до срібла. Звісно, було прикро. Адже тільки-тільки відійшли від союзного чемпіонату, де доводилося дуже складно, українська першість перебувала на етапі становлення, тож від Чорноморця очікували більшого.
– У вінницьку Ниву ви поїхали за ігровою практикою?
– У Чорноморці почалися певні зміни. Прийшов новий тренерський штаб. Провів чистку складу. Не знаю, може це й нормально, що нові тренери починають приводити, привозити своїх людей. Це – їхнє право.
– Йдеться про Леоніда Буряка?
– Так. Ситуація склалася не зовсім зрозуміла для багатьох місцевих хлопців. Буряк сам був одеситом, але при ньому багатьох одеситів прибрали з команди. Трохи незрозуміло це все було.
"Проти Динамо кволенько вийшло"
– Особисто для вас ситуація, мабуть, пішла у плюс. У Вінниці вам довіряли значно більше, а команда в тому сезоні дійшла до фіналу Кубка України.
– Справді, я поїхав – і добре, що так сталося. Був молодим голкіпером і вкрай потребував ігрової практики. Багато почерпнув у Володимира Циткіна – тодішнього основного воротаря Ниви. Спостерігав за його грою і тренувальним процесом. Побачене надзвичайно вплинуло на мене і на моє майбутнє. Циткін став для мене практично тренером.
У Ниві підібралася хороша команда, яку очолював Сергій Юрійович Морозов. Не скажу, що були якісь надзвичайні суперфутболісти, але колектив – добротний, вдалося досягнути неординарних результатів. За кубковий фінал я отримав звання майстра спорту України.
– Циткін у півфіналі проти донецького Шахтаря потягнув три пенальті…
– Я такого ще не бачив! Можливо, хтось відзначився схожим досягненням, але де ми тоді могли це побачити? Інтернету не було. Все, що відбувалося в інших країнах і чемпіонатах, залишалося для нас невідомим.
– Як йому це вдалося? Що розповідав?
– Та нічого не розповідав (Усміхається). Спокійна людина. Якщо ти можеш це зробити – ти повинен це зробити. Йому такий подвиг виявився під силу.
Володимир Циткін
– У фіналі проти київського Динамо шансів не було жодних?
– Так, нашій команді було важко. Рівень Динамо виявився набагато вищим. Наскільки пам’ятаю, Нива вийшла на поле втомленою – матчі чемпіонату та попередні раунди Кубка добряче вимотали. Перемогти Динамо у фіналі ми не могли. Але хотілося зіграти принаймні трохи достойніше. Натомість кволенько вийшло.
– Далі ви опинилися у Портовику з Іллічівська. Після фіналу Кубка України – Друга ліга. Як? Чому?
– У Ниви виникла кепська ситуація із фінансами. На той момент моїй дитині не виповнилося ще й року, чуже місто, сім’я потребувала грошей. Вирішили повернутися додому – там батьки допоможуть. Грошей не було, ну просто взагалі!
За Ниву я відіграв немало матчів, але на репутацію – щоб мене хотіли інші команди – ще не напрацював. Натомість Іллічівськ, чи то пак Чорноморськ, розташований поруч з Одесою. Там виступали багато вихованців Чорноморця та й просто моїх знайомих. Запросили. Продовжив кар'єру у Портовику. Алескеров Ахмед Лятіфович був головним тренером – знову ж таки, людина пов’язана з історією Чорноморця.
"Ми стояли біля витоків Шерифа"
– Ваш перший закордонний клуб – Шериф Тирасполь. Зараз ця команда – справжня сенсація Ліги чемпіонів, а якою вона була на початку свого існування наприкінці 90-х?
– Справді, Шериф тоді тільки зароджувався. Про існування цієї команди мало хто знав. Алескеров запропонував мені і ще кільком хлопцям із Портовика приєднатися до нового проекту у чемпіонаті Молдови. Ми трохи вагалися, бо взагалі не знали, що це таке (Усміхається). Знали, що у Тирасполі є футбольний клуб, але що таке Шериф, тим паче – з такою назвою? Екзотика! Зате тепер можу сказати, що ми стояли біля витоків Шерифа. Приїхали і виводили команду до Вищої ліги.
– Якими були фінансові умови у Шерифі?
– Все було стабільно. Не виникало жодних затримок. Гроші виплачували до останньої копієчки. Це, до речі, теж вплинуло на наше рішення. До того ж, Тирасполь від Одеси на відстані 100 кілометрів. Через деякий час у мене там з’явилася квартира. Навіть збиралися оформити мені громадянство – з можливістю виступати за збірну Молдови.
– Ви відмовилися?
– Кількість іноземців у клубі була пристойною. Їх привозили з усіх усюд, як ось Окоронкво чи Аньямке, які потім виступали в Україні. Але в чемпіонаті існував ліміт на легіонерів. Тож декому з нас хотіли підмахнути молдовське громадянство. Зі мною не вдалося, бо я народився в Одесі. Сказали, що якби десь в Одеській області, можна було б підв’язати молдовське поселення. Добре, що так сталося, чи погано – ніхто не знає. Проте згодом, через статус легіонера, я став зайвим у Шерифі. Прийшов новий тренер – мені довелося покинути Тирасполь.
– Ви ще встигли перетнутися із молодим Сергієм Перхуном, який поповнив Шериф у 1999-му.
– Ось якраз на нього і зробили ставку. Сергій тоді виступав за молодіжну збірну України, вважався більш перспективним.
– У розмові з Футбол 24 батько Перхуна висловив упевненість, що Сергій міг дорости до рівня першого номера національної збірної України. Ви бачили у ньому такий значний потенціал?
– Я провів поруч із ним небагато часу, але дещо встиг побачити. У Сергія була хороша школа – техніка, фізичні дані і так далі. Як би ситуація розвивалася далі – важко сказати. Але кар’єрним шляхом він просувався впевнено і успішно.
"Нарахував у ЦСКА футболістів із 12 країн!"
– Як ви опинилися у софійському ЦСКА і скільки коштував ваш трансфер?
– Після Шерифа я повернувся додому. Почав шукати варіанти і пропонувати себе. Але минуло більше двох років з часу моїх виступів за Ниву. Агентів тоді ще не було, як і інтернету. Почувши про мене, у клубах виникали запитання: "Хто це і що це?".
Один із моїх знайомих, який займався футболом у Болгарії, запропонував: "Якщо хочеш – можеш поїхати". Втрачати було нічого, жодних варіантів під руками я не мав. До того ж, з Одеси до Болгарії – недалеко, автобуси курсували регулярно. Раз на тиждень сідаєш – і вперед.
Там, звісно, про мене також ніхто не знав і не чекав. Розпочав я з третього за силою дивізіону, який мав любительський статус. Заявили навіть без контракту. Провів буквально два матчі і мене забрали у команду Дунав Русе. Виступав за неї менше року. А потім у ЦСКА виникли проблеми з голкіперами, тож клуб, не маючи запасних варіантів, екстрено набрав на перегляд 3-4 воротарів з болгарського чемпіонату. З них усіх залишили тільки мене, іспит склав на відмінно (Усміхається).
Мені було легко, бо на той момент вже освоївся у країні, знав болгарську мову – вона схожа на українську та російську. До речі, часто дивуються, чому такий хороший воротар не може адаптуватися в тому чи іншому закордонному клубі. Все просто: дуже важливо знати місцеву мову – для підказок, організації оборони. Тренерські установки перед грою – це одне, а незаплановані ситуації під час гри – зовсім інше. Воротар – це тренер на полі.
За ЦСКА тоді виступали, в основному, болгари. Зараз, напередодні гри із Зорею, відкрив їхній склад і оторопів. Я не знаю, як назвати цю команду – "компот", "солянка"? Нарахував там футболістів із 12 країн! Я не уявляю, чесне слово, як тренер із цим справляється.
– Вернидуб у схожій ситуації Шерифа справляється нівроку.
– Я не думаю, що у нього такий діапазон. В основному, є вектор – латиноамериканський, наприклад. Спільний футбол, схожі стилістичні школи. У Болгарії раніше дотримувалися балканського напрямку легіонерів – боснійці, серби тощо. А тут – 12 країн! Франція, Нідерланди, Фінляндія, Латинська Америка, африканський континент – все, що завгодно!
– Чого очікуєте від матчів Зорі з ЦСКА у 3-4 турах Ліги конференцій?
– Теперішній головний тренер болгарської команди – Стойчо Младенов. Особисто я з ним не знайомий, але в мій час він теж працював у Болгарії, а ще раніше грав у Португалії. Йому доведеться важко, бо, повторюся, у колективі – 12 національностей. Я пробігся новинами по болгарських спортивних сайтах: декого з його підопічних викликали до збірних, тож вони повернулися у різному функціональному стані. Потрібно знову підводити їх до спільного знаменника. Футбол – командна гра. Маючи такий різнобій у плані шкіл та національностей, дуже складно щось створити. Це помітно навіть по чемпіонаті: якщо ЦСКА перемагає, то все одно регулярно пропускає. Нема стабільності. Їхні успіхи досягнуті більше завдяки індивідуальним якостям окремих футболістів, а не колективній грі.
Показовим став матч проти Роми. Вони просто зупинилися. Після гри Младенов виправдовувався в інтерв’ю, що провів із хлопцями відповідну розмову, щось їм пояснив. Поясніть мені: які виправдання можуть бути? Ви професіонали, які приїхали грати у футбол. Вас ще потрібно вмовляти, щоб не було 5 пропущених? Цирк!
– У Зорі є всі шанси на успіх?
– У Зорі є дуже багато шансів. Писали, що на матч із Шахтарем приїдуть болгарські розвідники (розмова відбулася минулого тижня до старту 11 туру УПЛ, – Футбол 24). У ЦСКА, до речі, теж веселий матч у неділю – проти другого місця (перемогли Ботєв – 3:2, – Футбол 24).
Зорі потрібно зіграти в командний футбол. У ЦСКА виникли серйозні труднощі проти Буде Глімт у попередньому турі. Могли навіть програти – пощастило, що суддя помітив фол з боку норвежців. У Зорі точно будуть шанси забити. Не такий сильний болгарський опонент, щоб з ним не впоратись.
"Бербатов ледачий, зараза, але талановитий"
– ЦСКА – історичний гранд болгарського футболу, але якраз у той період команді кілька сезонів поспіль не вдавалося виграти чемпіонство. Балом правив інший софійський клуб – Левскі. Головне дербі країни – дуже спекотне?
– Наша команда з італійським тренером грала добре, завдання виконувала, я постійно виходив у воротах, відстояв 10 турів на нуль. Але недопрацювання все ж були, моментами незаплановано втрачали очки. Матч ЦСКА – Левскі – це футбольне свято для Болгарії. Стадіон ніколи не міг розмістити всіх бажаючих. Разом з тим, відчувалася небувала напруга. Нас зачиняли на базі ще за 5 днів до дербі. Щоб, борони Боже, ніхто ніде не вийшов. Вулиці Софії ставали небезпечними.
– Футболістів могли побити?
– Побити чи не побити, але краще було перестрахуватися. Я дивувався таким заходам безпеки. З іншого боку, на мене ізоляція впливала позитивно – не відчував тієї напруги. Але все ж потрапив у невеликий скандальчик.
– Розповідайте.
– Ваші колеги – болгарські журналісти – в один із днів ізоляції перед дербі приїхали до нас на базу. Брали інтерв’ю, розпитували. Конкретно мене запитали: "Як вам Левскі?" Я ж, тренуючись свого часу поруч з Іллею Цимбаларем, Юрою Нікіфоровим та іншими відомими гравцями, відповів: "Хороші футболісти. Але я бачив і сильніших".
Ось ці кілька слів були перекручені, перероблені і так далі. Привозять нам наступного дня газети. Моя морда на першій сторінці. "Немодрук сказав, що Левскі – ніякі не футболісти". Що тут скажеш? Упродовж цілого матчу мене хотіли вбити всі – починаючи з передматчевого обміну рукостисканнями.
– І футболісти, і фанати Левскі – всі проти вас?
– Так. На кожну подачу м’яча вони бігли, летіли до кінця, щоб встигнути врізатись у мене.
– Обійшлося без наслідків?
– Ми тоді зіграли внічию. Я не постраждав – був сповнений сил, знав, як поводитися. Мене важко було пошкодити.
– Що скажете про силу фанатського руху ЦСКА?
– Мені досі не зовсім зрозумілий фактор болгарських уболівальників. Багато людей, які, начебто, живуть в одному місті, починають бійки між собою, перебуваючи на стадіоні. І я зараз говорю не про фанатів. Заводяться до такої міри, що це жах. Можливо, така ненависть сягає коріннями у давні часи. Але раніше агресію можна було виправдати боями ЦСКА та Левскі за чемпіонство. Зараз домінує Лудогорець, проте ці війни у Софії продовжуються.
– Разом із вами за ЦСКА виступав молодий форвард Дімітар Бербатов, правда?
– Про Бербатова скажу так: ледачий, зараза, але талановитий (Усміхається). Чесне слово! Такий ледачий, що я вам не можу передати. Але – від природи. Вищий за мене (з моїми 185-186 см), десь 46-й розмір стопи. Я не знаю, як він з такою ногою робив із м’ячем такі речі. А як бив головою! Зазвичай всі пробивають, рухаючись назустріч м’ячу – той відбивається, як від стіни. А Бербатов настільки ж сильно пробивав головою з місця. Три-чотири захисники можуть на ньому висіти, тримати за руки, за футболку, а він підіймається на пальцях і головою пробиває, наче ногою. Я це все відчув на собі у тренувальному процесі.
Спеціально під Бербатова навіть організували збори в Німеччині. Об’їхали кілька міст, грали з місцевими клубами. Пропонували-продавали, скажімо так. Саме тоді десь поруч проводив збори донецький Шахтар, очолюваний добре знайомим мені Прокопенком. Віктор Євгенович мене впізнав і послав за Бербатовим: "Давай ми його заберемо, завеземо прямо в Шахтар". Прибігаю: "Мітко, ходи сюди". Не знаю, про що вони там розмовляли, але таки не домовились, не зрослося.
– У команді перебувала ще одна статусна зірка – Любослав Пєнєв, який повернувся після славетної одессеї у Валенсії, Атлетіко, Сельті. Яким вам запам’ятався?
– Так, Пєнєв був у ЦСКА, але вже не як гравець. Обіймав адміністративну посаду. А ще – Еміл Костадінов, Христо Стоїчков – легенди збірної Болгарії. Щоб ви собі розуміли ієрархію у болгарів: спочатку йде Бог, тоді Стоїчков, а потім – всі решта.
Христо на той час жив у Штатах. Відбувається, наприклад, дербі між ЦСКА та Левскі. Диктор оголошує: "На матчі присутній Христо Стоїчков". Увесь стадіон підводиться на ноги, розвертається у напрямку віп-ложі і хвилин 5 аплодує. Ніхто футбол не дивиться, футбол нікому не цікавий – стоять і плескають.
– У єврокубках ви встигли пограти з ЦСКА?
– Так, але якось млявенько виступили, не склалося. Через це змінили тренерський штаб, а я невдовзі перебрався у софійську Славію. Начебто й суперники були прийнятними – не гранди, але ЦСКА не зумів зайти далеко.
"Коли тренуєшся у В’єтнамі – піт витікає із взуття"
– Після 30-ти ви наважилися на справжню авантюру – поїхали у чемпіонат далекого В’єтнаму. Чому?
– Ситуація нагадувала ту, яка у мене виникла після Шерифа. Рахуємо: у Молдові провів півтора року, у Болгарії – приблизно три роки. Повернувшись в Україну, я знову почув: "Хто ти такий?" ЦСКА Софія, єврокубки – не показник. Потрібен був агент, який лобіював би твої інтереси. Я самотужки шукав номери телефонів, виходив на клуби, але нікого це не цікавило.
Поспілкувавшись із хлопцями, які їздили в Казахстан та деякі країни Азії, наважився на варіант з В’єтнамом. Так, було трішки незвично. Але я виконував роботу, яку добре вмів, – от і все.
– Пережили культурний шок?
– Головний фактор – це клімат. Там висока вологість. Мені, як голкіперу, було трохи легше, а от деякі польові гравці, які приїжджали в команду, довго не витримували. Наприклад, зі мною приїхав нападник – під 190 см. Йому пропонували пристойний контракт, але він відмовився: "Я суто фізично не можу". Для польових гравців в’єтнамський клімат був жахом. Коли тренуєшся – піт витікає із взуття.
З кліматом пов’язані всі інші речі – кухня, будиночки бідних в’єтнамців, де три з половиною стіни, накриті очеретом. У тапочках вони ходять все життя. Зате комфортно. Є і цивілізовані райони з офісами міжнародних компаній, люди ходять у ділових костюмах. До речі, в’єтнамська кухня мені сподобалась – ті ж жаб’ячі лапки. На вихідних ми виїжджали у курортну зону – благо, були українські хлопці й в інших командах. Красиві пляжі, затишні кафе. Свіжі омари та устриці бігають прямо під тобою – замовляй, чого душа бажає.
У плані футболу доводилося трішки допомагати тренерському штабу. Там усе не настільки розвинуте, як в Україні. Рівень команд? Ну, деякі їхні клуби не загубилися б у нашій Першій лізі. Один із них мав у своєму складі 10 бразильців. Щоправда, ліміт дозволяв перебування на полі лише трьох легіонерів.
– В екстремальні пригоди ви потрапляли?
– Ексцесів не пригадую. Яскраві спогади про їхній базар. Знаєте, який там найдорожчий фрукт? Яблука! Їх вирощують під спеціальною сіткою, захищаючи від палючого сонця. Ми ходили ринком із перекладачем, і він постійно нас тягнув: "Хлопці, купіть яблука". Настільки надокучив, що посилали його прямим текстом (Усміхається). Навколо фрукти, яких я ні разу в житті не бачив, а він із яблуками причепився.
У команді нас було четверо – нам купили два мопеди. Там, якщо у тебе немає мопеда, ти взагалі ніхто. А перед цим приходили хлопці з вулиці і пропонували свої послуги – підвозити на тренування, по справах і так далі. За 2 долари він мене катав цілий день! На тренування, після тренування – він стояв і чекав. Для в’єтнамців це був хороший заробіток.