Інтерв'ю "Футбол 24" із Анатолієм Семенцем, новачком збірної України U-18, який торує шлях в іспанських командах. Сьогодні цьому півзахиснику виповнюється 17 років.
Дебютантом юнацької збірної України U-18 став гравець іспанського клубу Корія – 17-річний Анатолій Семенець. Зіграти за команду Сергія Нагорняка наш піренейський легіонер не зміг, бо спаринги зі Словаччиною були скасовані через коронавірус.
Семенець – доволі цікавий футболіст. Виховувався у системі Динамо, побував у Шахтарі, а тепер пробує свої сили в іспанському футболі.
Футбол 24 поспілкувався з Анатолієм про враження від збірної України, мотиви переїзду в Іспанію і тамтешню специфіку.
"Нагорняк – з характером"
– Які у тебе враження після виклику в юнацьку збірну України U-18?
– Враження хороші. Я вже два роки в Іспанії, тому хотів оцінити рівень одноліток в Україні. Мені він сподобався. Побачив велике бажання у хлопців. Вони, як і я, прагнуть дорослого футболу. Залишився задоволений рівнем юнацької збірної України. У мене було велике бажання приїхати, бо завжди мріяв грати за свою збірну.
– Не засмутився, що через коронавірус товариські матчі та частину збору довелося скасувати?
– Таке буває. Нічого страшного. Ми провели два дні тренування. Гравці змогли познайомитися із тренерським штабом. Це були ознайомчі збори із товариськими матчами. Тому рухаємося вперед.
– Яке враження справив наставник збірної Сергій Нагорняк?
– Дуже вимогливий, з характером. Мені подобається його розуміння та бачення футболу. Його тактика і тренувальний процес не дуже відрізняються від іспанських. Тут, в Іспанії, теж грають 4-3-3. Швидкі атаки. Він дозволяє йти в обіграш фланговим гравцям, що мені завжди подобалося.
– Чи висока конкуренція у збірній?
– На окремих позиціях вона висока, на інших – не дуже, як і у всіх збірних. Захисник дуже сильний та воротар. Їхній рівень вищий, ніж в іспанському футболі.
– Як виник варіант зі збірною України?
– Я так розумію, що за мною спостерігали довгий час. Я оформив трансфер і перебував за кордоном вже два роки. Звичайно, я зробив заявку, що виступаю в Іспанії. Бо зараз важко прослідкувати за всіма легіонерами. Дуже щасливий із того, що мене викликали в збірну.
– Звідки ти родом?
– Я народився у Києві, починав займатися у школі Динамо. Згодом перейшов у команду Переможець, де грали хлопці на рік-два старші – з 2002 та 2003 року народження. Після цього мене запросили у Шахтар-2003. Пройшов перегляд, рік працював із U-14. Коли вже збиралася команда мого віку на ДЮФЛ, наставником став тренер із фізичної підготовки. Він мені прямо сказав, що я не підходжу під його тактику і грати не буду.
Тож я перейшов у київський Атлет. Зіграли фінал Кубка проти Динамо. Хоч і програли 0:5, але мене помітили скаути киян і знову запросили в команду. Провів там півроку, відіграв фінальну частину ДЮФЛ та поїхав в Іспанію.
– Яка у тебе позиція на полі?
– Я фланговий гравець. Можу діяти у півзахисті – праворуч чи ліворуч. Тактика нашої команди – 5-3-2. Я граю більше, як фальшива дев'ятка.
– Чому вирішив будувати свою кар’єру в Іспанії, а не Україні?
– Насамперед я переїхав до Іспанії, бо батьки так вирішили – з точки зору навчання та освіти. Я тут навчаюся в інституті, планую поступати в університет. Моя сестра займається легкою атлетикою. Тому родина прийняла таке рішення з точки зору можливостей для мене та моєї сестри.
– Розкажи про своїх батьків. Хто вони?
– Батько займається бізнесом. Мама малює та викладає іноземні мови, вона філолог.
"Севілья в чотири рази менша від Києва, але в кожному районі по 3-4 поля"
– Як розвивається твоя футбольна кар'єра на Піренеях?
– Один рік відіграв у першості U-16. Після цього перевели у чемпіонат U-19 найвищого дивізіону цього віку. Мені ніхто не гарантував практику, просто був шанс себе проявити. Спочатку довелося важко, це доволі високий рівень, швидкості, але призвичаївся. Півроку знадобилося на адаптацію, грав небагато. Потім справи пішли краще. Була можливість виступати проти команд Терсери (четвертий дивізіон Іспанії, – прим.авт.) та Сегунди Б (третій дивізіон). Отримав довіру від тренера.
На жаль, команда вилетіла із найвищого дивізіону U-19, але я отримав пропозицію залишитися в лізі, тільки з іншим клубом. Мав варіанти із 2-3 клубами Сегунди Б, обрав Корію. Розмірковую над переходом у дорослий футбол.
– Що це за клуб?
– Доросла команда Корії виступає у четвертому дивізіоні Іспанії. Клуб близький до представника Ла Ліги – Бетіса. Акцент у нас робиться на молоді.
– Ти не вагався перед переїздом в Іспанію? Все-таки це ментально інша країна, зовсім інший рівень футболу.
– Невпевненості не було. Я спостерігав за цим футболом. У YouTube переглядав матчі своїх одноліток. З Динамо брав участь у міжнародних матчах, ми грали проти Тоттенхема, Аякса та інших. Я розумів, із чим стикнуся за кордоном.
Спершу було важко звикнути до швидкостей. Дуже жорсткий футбол. На тренуванні забороняють одягати щитки і не забороняють стиків. Багато травм, бо всі хочуть себе проявити. Вони цим загартовують характер.
Якщо в Україні є вправи на 1-2 дотики, то у них завдання – мінімум три дотики до м'яча. Не просто віддати м’яч, а діяти під пресингом, коли тебе атакують 3-4 суперники. Намагаються розвивати індивідуальні якості. Це не стосується захисників. Немає акценту на командні дії, а більше на розвиток гравців. Якщо потрібно пожертвувати всією командою, щоб виховати 3-4 талантів – вони це зроблять.
Ніколи не бачив, щоб тренер публічно критикував та проявляв емоції, якщо гравець бере ініціативу на себе. Воротар ніколи не вибиває м’яч, а намагається віддати зручний пас чи почати атаку. Навіть якщо у нього не вийде і є ризики пропустити гол, кіпер однаково не стане просто вибивати. А тренер його похвалить. Цим відрізняється футбол в Іспанії від України. Результат у юнацькому футболі майже нічого не означає. Головне – розвивати молодь та давати їм шанс у дорослому футболі.
– Які ще є особливості?
– В Іспанії дуже багато полів. Севілья в чотири рази менша від Києва, але в кожному районі по 3-4 поля. Моя команда грає у четвертому дивізіоні серед дорослих, але у неї сім полів. Дуже сильний розвиток. У нашій команді – шість тренерів. Вони намагаються розвивати кожного окремого гравця. Командний футбол не такий важливий на юнацькому рівні. На тренуванні ми працюємо, щоб кожен з нас зумів себе розкрити.
Севілья, Бетіс, Барселона не ставлять завдання перемагати. Вони хочуть розвивати гравців. У Барселоні дуже багато хороших талантів 2002 та 2003 року народення, але вони грають у Сегунді Б, а не в Юнацькій Лізі чемпіонів. Таким чином, розвиваються у матчах проти дорослих, жертвуючи результатом у Юнацькій Лізі УЄФА, де фактично грають футболісти 2004 року народження.
– Не було проблем із компенсацією за виховання? Українські клуби не так просто відпускають своїх талантів.
– Так, коли переходив у Динамо, мені пропонували підписати довгостроковий контракт. Але у той момент я вже мав думки про Європу, тож не став підписувати угоду, щоб потім не платити компенсацію. Я навіть пожертвував фінальною частиною сезону, щоб мати можливість грати за кордоном. А не підписав – мені не давали грати.
– У системі Динамо працювали іспанські тренери Альберто Босх, Унаї Мельгоса, Вісенте Гомес. Відчувався у тренуваннях іспанський почерк?
– Тут усе індивідуально. Кожен тренер – це особистість. Мене тренували українські спеціалісти. Вони вносили власні напрацювання у тренувальний процес та гру. Методологія тренувань могла бути побудована на іспанський манер, але в грі тренер ставив свої завдання та вимоги. Я не вважаю, що вони погані. Кожен із них був цікавим. Проблема в тому, що у провідних українських клубах ставлять завдання перемагати. У таких умовах розвинути кожного по максимуму не вийде.
– Тож у чому різниця між українським та іспанським футболом?
– У прийнятті рішень, в рухливості. Вони бачать ситуацію наперед. Воротарі в іспанському футболі невисокого рівня. Їм не приділяється багато уваги. Також відзначив би слабку фізичну підготовку. Вони не спроможні набрати фізичні кондиції, бо мають по два матчі на тиждень.
"Якщо не привітався чи не усміхнувся наставнику – три матчі не гратимеш"
– Юнакам без паспорта ЄС непросто перейти у європейський клуб через вимоги ФІФА та УЄФА. У тебе з цим проблем не було?
– Мій перехід не відбувався протягом одного дня. Потрібен був час на вирішення всіх нюансів. Пішло на це півроку.
– Які у тебе побутові умови?
– Я мешкаю на базі клубу. Батьки живуть у Валенсії. База схожа на шахтарівську у Щасливому. Поля та готелі для гравців.
– Як тобі життя в Іспанії?
– Іспанці – позитивні, але не завжди щирі. Тренер не скаже, що ти в нього грати не будеш. Це можна зрозуміти після п’яти матчів у запасі. Якщо не привітався чи не усміхнувся наставнику, то він тобі нічого не скаже, але три матчі не гратимеш, або ж гратимеш мало. У них немає прямолінійності. У нас відразу кажуть, якщо ти щось робиш не так, або як це потрібно виправити. У них трохи по-іншому. Потрібно самому здогадуватися.
– Як працює система скаутів в Іспанії?
– У вищих дивізіонах першості U-19 по 10 скаутів на кожному матчі. Якщо у другій лізі – буде 2-3. Якщо брати третю лігу – там може бути один, або взагалі нікого. Краще грати у найвищому дивізіоні, так більше шансів, що тебе помітять. Але рішення приймають не після однієї гри. Перегляд може тривати півроку, або навіть більше. Якщо є інтерес, то будуть дивитися всі матчі. З великої групи гравців обирають 3-4 футболістів.
– Слідкуєш за тим, що відбувається в українському футболі?
– Так. Доволі часто переглядаю матчі U-19 за участю Динамо та Шахтаря. Зараз відбуваються ігри Юнацької Ліги УЄФА, де грають представники України. Мені це також цікаво. За дорослим футболом слідкую, але менше. Більшою мірою за Динамо, бо там багато молодих гравців. Цікаво відстежувати їхній рівень та розвиток. У Шахтарі ж більшість іноземців.
– Чи є у тебе друзі серед гравців Динамо і Шахтаря, які виступають у Юнацькій Лізі УЄФА?
– Так. У першу чергу – динамівець Антон Царенко. Багато є друзів, я ж грав у Динамо та Шахтарі.
– Ти згадував, що здобуваєш вищу освіту...
– Я навчаюся в інституті вже другий рік. Опановую економіку.
– Важко поєднати футбол та навчання?
– Спочатку так, бо погано знав мову. Знадобився час, щоб вивчити іспанську. Я не відразу пішов вчитися, спершу мав опанувати мову. Навчання в університеті та інституті – вільне. Людина має вибір, чим займатися. В Україні у футбольних академіях ще якось поєднують процес, але якщо ти поза академією, то з цим важко. В Іспанії простіше. Не всі футболісти чи спортсмени – є художники, архітектори, музиканти. Тому кожен має можливості розвиватися.
– Що порадиш молодим українським футболістам, які мають інтерес до Європи? Варто їхати?
– Тут все індивідуально. Якщо людина на хорошому рахунку у своєму клубі, бачить перспективу та має прогрес, то потрібно працювати над собою на батьківщині. Переїзд у Європу – це ризик.
– Наскільки агенти – позитивні персонажі, якщо мова йде про молодих гравців?
– В іспанському футболі агентів можна перерахувати на пальцях. Всі їх знають. Тут після гри кожен третій може підійти та запропонувати допомогу. Але після підписання контракту все закінчиться… Перед підписанням обіцяють золоті гори, а потім нічого не роблять. Та все ж агент – це вимога сьогоднішнього життя. Він має допомагати із переглядами, пошуками клубу. Без нього не дізнаєшся про інтерес від інших клубів.
"Іспанці говорять про Зінченка та Луніна"
– Ти мешкаєш у Севільї. Чи пам'ятають тут українців Коноплянку та Зозулю?
– Так. Коноплянку вони знають і хорошої думки про нього. Євгену не вистачило порозуміння із вболівальниками та мовної комунікації в команді. Для них дуже важливе спілкування з тренером та партнерами. Про Зозулю згадують менше, бо він не провів жодної повноцінної гри за Бетіс. Більше говорять про Зінченка та Луніна. Вважають, що Андрій – високого рівня і свій шанс ще отримає.
– Які європейські чемпіонати дивишся, за які команди вболіваєш?
– Звісно, подобається іспанська Ла Ліга. Вболіваю за Атлетік Більбао. Команда жодного разу не вилітала, але грає своїми вихованцями, їх продають за хороші гроші. Для мене Атлетік – команда №1. Хочеться, щоб Більбао повернувся у єврокубки вперше за 6-7 років. Також імпонує АПЛ. Вболіваю за Вулверхемптон та Ліверпуль. У них схожий атакувальний футбол, дуже хороший пресинг.
– Кого з футболістів виділиш?
– Садьйо Мане і Кевіна де Брюйне. В одного дуже хороша швидкість, пластика, а в іншого – висока точність передач, він гарно бачить поле. Вони різнопланові, але кожен із них близький для мене.
– Наскільки ти задоволений своєю кар’єрою?
– Рік тому я міг сказати, що було важко. Зараз задоволений. Завжди хочеться більшого. Професіональна кар’єра – це не п’ять чи шість років. Тому на все свій час. Щось предметно можна буде говорити через рік, бо зараз мені тільки 16. В іспанському футболі гравці проявляють себе ближче до 18 років.
– Які цілі ставиш перед собою у футболі?
– Зараз хочу допомогти команді пробитися у відбіркові матчі Юнацької Ліги УЄФА. Персональна ціль – перейти у дорослий футбол. Зараз вивчаю всі можливі варіанти. Не хочу з цим зволікати.
Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24