У 1954-му німецька збірна сотворила "Диво у Берні", вперше в історії ставши чемпіоном світу. Володимир Войтюк – про все, що передувало цьому тріумфу.
Протягом перших чотирьох післявоєнних років Зепп Гербергер намагався з усіх сил вийти з незапланованої відпустки. Він цілих 8 років не сідав на тренерську лаву. А для людини, яка не могла жити без футболу, це була справжня катастрофа.
Зепп підтримував контакти зі своїми екс-гравцями та досвідченим оком оцінював нові таланти. Наставник мешкав у Кельні, де муштрував майбутніх тренерів, чи, як їх тоді називали в Німеччині, "вчителів футболу". До речі, як показав час, Гербергеру платили чималеньку зарплатню зовсім не за красиві очі. Він був не лише чудовим тренером, а й вчителем. Його вихованцями були такі знакові постаті, як Геннес Вайсвайлер та Деттмар Крамер, які гучно заявлять про себе не лише в німецькому, а й світовому футболі.
Учні поважали, любили та боялися старого лиса і кожен з них усвідомлював, що немає кращого архітектора для збірної. Коли в березні 1949 року відбулися збори тимчасового комітету, на яких розглядалося питання відродження діяльності Німецького футбольного союзу (DFB) та манншафт, Зепп гадав, що це буде лише формальність, адже не бачив нікого, хто б міг очолити головну команду країни.
Але Петер Йозеф (Пеко) Баувенс, колишній футболіст та суддя, був однією із найвпливовіших фігур в тодішньому німецькому футболі і мав свою думку з цього приводу. Він був членом виконкому ФІФА й, на відміну від Зеппа, не заплямував своє ім’я контактами з нацистами. Його дружина-єврейка стала однією з численних жертв коричневої чуми. Елізабет Баувенс, втомившись постійно тікати від есесівців, покінчила життя самогубством у 1940 році. Пеко згодом стане першим повоєнним президентом DFB, коли той де-юре відновить свою діяльність 21 січня 1950 року, хоча де-факто союз працюватиме вже з липня 1949-го. Пеко хотів розпочати з нуля: оголосити кастинг тренерів та вибрати з-поміж них найдостойнішого.
Це вкрай не сподобалось Гербергеру. Він був шокований. Зепп вважав себе єдиним достойним кандидатом на цю посаду (і з ним важко не погодитись), який може розпочати роботу вже сьогодні. Це дозволило б команді суттєво зекономити в часі. Гербергер стверджував, що він одразу може назвати стартовий склад, який боронитиме честь ФРН. А інші претенденти не мали зеленого поняття, кому з гравців вдалося вижити в пеклі Другої світової. Також вони нічого не знали про німецьких зірочок, які загорілися протягом перших повоєнних років. Розлючений Гербергер забив на сполох. Він почав засипати чиновників гнівними листами та просив журналістів, яким колись із задоволенням роздавав смачні інтерв’ю, допомогти йому повернути законну посаду.
Коли Зеппа не запросили на фінал чемпіонату Німеччини сезону 1948/49 (сенсаційна перемога Мангейма над дортмундською Борусією), одна з газет миттєво відреагувала: "Є лише одна людина в німецькому футболі, яка може одягнути костюм тренера збірної, тому що вона ніколи під час тривалої перерви його не знімала – Зепп Гербергер". Баувенс, втомившись відбивати атаки акул пера, зрештою капітулював. Навіть більше. Під тиском Зеппа він погодився на такий варіант контакту з тренером національно збірної, згідно з яким DFB не міг пхати свого носа до гербегерівського проса. У лютому 1950 року Зепп вкотре переміг. Коли репортер запитав у старого лиса, які емоції той відчуває, повернувшись на насиджене місце, тренер щиро відповів: "Я найщасливіша людина на світі".
Тепер ФРН мала справжню федерацію футболу, тренера та підвалини нової команди, проте існувала величезна проблема, з якою не міг самотужки впоратись навіть Гербергер – не було суперників, з якими манншафт могла б зіграти. У 1949 році ФІФА частково помилувала німців, давши добро на товариські матчі клубів із закордонними командами. Так, Гамбург здійснив незабутню мандрівку у США, прийнявши запрошення німецьких емігрантів, які мешкали в Америці. Вони не лише видавали там німецькомовну газету, а й створили власну Німецько-Американську федерацію футболу. Гастролі трішки зіпсував неприємний інцидент, який трапився в Нью-Йорку. 20 сіоністів закидали "нацистів" гнилими фруктами. Попри цей випадок, в інших містах німців приймали дуже тепло. Часто на матчі Гамбурга приходили навіть члени єврейських організацій. Ротхозе виграли усі 6 матчів та провели перший у своїй історії поєдинок при штучному освітленні.
Однак такі неймовірні одіссеї світили лише німецьким клубам, до того ж, вони могли схрещувати шпаги лише з італійськими, турецькими, австрійськими та американськими командами, які, на відміну від СРСР, Великобританії та Франції, не надто прагнули помститися нацистам. Деякі маленькі країни теж не забули злочини німців під час Другої світової війни. Так, Бельгія наклала вето на намагання німецьких чиновників повернутися у ФІФА, натомість вони погодилися прийняти у свої лави Саар. Тому збірна ФРН тривалий час залишалося невиїзною.
І тут своє вагоме слово вкотре сказали швейцарці. Нейтрали неодноразово допомагали "старшим братам". У 1908 році збірна Німеччини зіграла зі Швейцарією свій перший матч, а в 1920-му – свій дебютний поєдинок після Першої світової війни. Вже наприкінці 1948 року Цюріх зініціював гру проти Штутгарта, коли на ці поєдинки ФІФА ще дивилася скоса. Одна нідерландська газета метала громи і блискавки на адресу нейтралів: "Шкода, що вони не відчули на власній шкірі всі "переваги" нацистського режиму. Інакше вони зараз не браталися б із німцями. Ці матчі були жахливою ідеєю".
ФІФА оштрафувала швейцарців на 500 франків за цю "недоречну" ініціативу. Проте нейтрали не сумнівалися в правильності свого рішення. 500 франків були миттєво зібрані серед читачів місцевої спортивної преси. Густав Відеркер, один із лідерів Швейцарського футбольного союзу, наголошував на тому, що місія спорту полягає в об’єднанні: "Чому ви робите з німців паріїв? Скільки вони мають розплачуватися за старі гріхи?" Маленька, але горда Швейцарія допомогла ФРН вийти з міжнародної ізоляції. 22 вересня 1950-го німецький блудний син повернувся у сім’ю ФІФА. Вже через два місяці манншафт зіграла свій перший матч у повоєнній історії. Мабуть, суперника німців у цьому поєдинку не варто називати, оскільки ви вже й так здогадалися.
22 листопада 1950 року в Штутгарті лило, як з відра. Але такі дрібниці не зашкодили справжнім фанатам футболу заповнити по вінця чашу місцевого Неккерштадіону, який ще кілька років тому називався Адольф Гітлер Арена. Гербергер здивував усіх стартовим складом. По-перше, в ньому не знайшлося місця найкращому футболісту Німеччини, до якого Зепп ставився, мов до сина. Але на це була поважна причина. Фріц Вальтер травмував коліно в матчі за Кайзерслаутерн, а тому не зміг взяти участь в цій знаковій грі. Цікаво, що старий лис до останнього не втрачав надії поставити свого улюбленця на ноги. За кілька днів до матчу Гербергер зателефонував Вальтеру: "Фріце, вдар, будь ласка, з усієї сили письмовий стіл. Але копни з усієї сили так, щоб я почув. Ану спробуй ще раз, бо я нічого не чув. Допомогло тобі моє лікування, Фріце? Тебе вже не болить коліно?", – запитав Зепп. "Очевидно, що ні! Тепер воно болить ще сильніше", – відповів Вальтер. "Мені дуже шкода, Фріце. На жаль, тобі доведеться пропустити матч зі Швейцарією", – сказав Гербергер та поклав слухавку.
На цьому сюрпризи від старого лиса не закінчились. На полі знайшлося місце лише одному гравцю свіжоспеченого чемпіона Німеччини – Штутгарта. Далі – більше. З 16-ти команд, які кваліфікувалися в стадію плей-офф першості країни, лише двоє футболістів отримали виклик у збірну: Карл Баруфка зі Штутгарта та Оттмар Вальтер (молодший брат Фріца) з Кайзерслаутерна. Троє гравців захищали честь манншафт ще на початку 1940-х, для іншого Зепп не бачив майбутнього в збірній, а великий Андреас Купфер, останній представник Бреслау-Ельф, мабуть, найлегендарнішої команди в історії Німеччини, востаннє одягнув футболку з чорним орлом.
На 42-ій хвилині англійський арбітр Артур Елліс призначив пенальті у ворота швейцарців за гру рукою. До м’яча підійшов Герберт Бурденскі, який впевнено реалізував 11-метровий та вписав своє ім’я в історію, як автор першого гола в повоєнній історії манншафт.
Коли Купфер йшов на перерву, піт градом котився з його чола, а волосся було розпатлане в сторони, наче в якогось хіпі. Поряд з ним крокував молодий чоловік із закоченими рукавами. На ньому не було помітно жодних ознак втоми; зачіска дебютанта також не постраждала. Купфер намагався підбадьорити молодшого партнера, але той був настільки сконцентрованим, що лише кілька разів кивнув головою на знак згоди. Через 4 роки цей чоловік одним рухом великого пальця ноги змінить історію країни. Саме так Макс Морлок заб’є гол у ворота збірної Угорщини, який допоможе німцям втриматися на краю прірви та надихне партнерів на найбільш неймовірну перемогу в історії фіналів чемпіонату світу. Повернемося до матчу зі Швейцарією: у другій половині команди не забивали. Тож збірна ФРН розпочала нову сторінку своєї біографії з перемоги.
Наприкінці 1952 року, менш ніж за 8 місяців до старту кваліфікації Мундіалю-1954, західнонімецькі фанати вважали свій футбол суцільним успіхом. Не бракувало напружених регіональних дербі. Так, Шальке, який у 1951 році став тріумфатором Оберліги Вест, грав не лише з дортмундською Борусією та Рот-Вайс (Ессен), а й з Горст-Емшер (район Гельзенкірхена) та Катернбергом (частина Ессена). Нова система проведення фіналів (дві групи по чотири команди змагалися у фінальній пульці) зменшувала ймовірність несправедливих результатів, коли достатньо було одного невдалого матчу, щоб вилетіти з чемпіонських перегонів.
Ця новинка одразу зіграла на руку Кайзерслаутерну, безсумнівно, найсильнішій тодішній команді країни. "Червоні дияволи" інколи програвали власним нервам, а не суперникам, які часто були набагато слабшими за братів Вальтерів і Ко. У сезоні 1950/51 Кайзерслаутерн взяв свій дебютний чемпіонський титул. МVP фіналу став Оттмар Вальтер, який забив два голи у ворота мюнстерського Пройсена. Фінальний матч зібрав на трибунах Олімпіаштадіона вражаючі 85 тисяч глядачів. Через рік 84-тисячний натовп став свідком перемоги Штутгарта над Саарбрюкеном, коли клуби з Саару нарешті допустили до участі в Оберлізі Зюдвест.
Наприкінці 1952 року відродився розіграш Кубка Німеччини. Після дев’ятирічної паузи футбольні гурмани нарешті отримали своє улюблене видовище. В кубку маленькі клуби часто знімали скальпи з німецьких важковаговиків. Так, у 1952 році нікому не відома гамбурзька Конкордія в першому раунді нокаутувала саму дортмундську Борусію (матч, мабуть, сподобався б і шанувальникам хокею: Давид здолав Голіафа – 4:3). Ці поєдинки вкотре доводили просту футбольну істину, що м’яч круглий.
Однак Зеппа Гербергера, якому приписують авторство цієї фрази, зовсім не тішила така ситуація. Для старого лиса Оберліги лише додавалося головного болю. Наприклад, Кайзерслаутерн, базовий клуб збірної, часто тренувався на кішках. Так, в сезоні 1952/53 "червоні дияволи" зґвалтували по черзі Кірн та Енгерс з рахунком 8:0. І це не були рекордні перемоги команди Фріца Вальтера. У тому ж сезоні Гассії з Бінгена "чорти" відвантажили 9 м’ячів.
Ситуація на півночі теж зовсім не тішила Зеппа. Гамбург ставив собі за мету не просто стати переможцем Оберліги Норд, а й забити 100 м’ячів (HSV виконав план у 1951, 1955, 1961 та 1962 роках). Практично для всіх топ-команд справжній турнір розпочинався лише в квітні, коли стартувала вирішальна фаза змагань (винятком була лише Оберліга Вест, де щороку за титул боролися мінімум шість міцних команд). Природно, що така "конкуренція" не йшла на користь збірній Німеччини.
"Більше ніхто не вірив виправданням Гербергера. Навіть ті, хто ще два роки тому вважав Зеппа найкращим тренером країни, тепер змішували старого лиса з брудом. Де та сильна команда, яку усім обіцяв наставник? Після історичного матчу зі Швейцарією збірна програла Туреччині та Ірландії. Остаточно терпець вболівальникам увірвався після жахливої поразки від Франції. Близько 10 тисяч вболівальників манншафт вирушили в Париж, щоб побачити перший за 15 років матч між вічними ворогами. Фанати поверталися додому з опущеними головами – галли розібрали на запчастини німецьку машину.
Лідеру збірної ФРН Фріцу Вальтеру вкотре зрадили нерви. Після паризької ганьби він закрився в своєму готельному номері та заявив, що завершує кар’єру в збірній. Французький журналіст так прокоментував даний матч: "Фріц Вальтер у цьому поєдинку нагадував лише свою бліду тінь, тому що це був не просто футбольний матч. Німці хотіли реваншу за поразку в Другій світовій. А ось Вальтера подібні речі ніколи не цікавили. Для нього футбол завжди залишався лише футболом, а не продовженням війни. Саме тому для мене Фріц був і завжди буде митцем, а не солдатом цього виду спорту".
Ці дипломатичні слова не надто допомогли Зеппу. Вболівальники та експерти почали вимагати тренерську голову. Одна з мюнхенських газет писала: "Якщо ми продовжуватимемо довіряти Гербергеру, то наша збірна – приречена". Шкуру старого лиса врятувала виїзна нічия в грудні 1952 року з іспанцями. Фурія Роха встановила остаточний рахунок в матчі 2:2 з сумнівного пенальті, а Бернард Термат на останніх секундах матчу не зумів влучити в порожні ворота. Зепп тепер міг перевести подих. Але він розумів, що недовго спатиме спокійно, оскільки на носі була кваліфікація чемпіонату світу 1954 року", – пише Улі Гессе в книзі "Tor!"
У дебютному матчі відбору на Мундіаль збірна ФРН, м’яко кажучи, не вразила. Манншафт обмежилась лише одним набраним очком в Осло. Якби не гол Фріца Вальтера незавдовго до перерви, німці поїхали б додому з бубликом. Громадськість продовжувала розпинати Гербергера та його підлеглих. "Хіба не гравці Кайзерслаутерна, які формують ядро нашої збірної, два місяці тому влаштували неймовірну виставу у фіналі чемпіонату Німеччини 1952/53, розтрощивши Штутгарт 4:1? Тоді десятки газет назвали їхній стиль гри "ідеальним". Чому під час виступів за збірну їх мов підміняють? Вони ходять полем пішки, наче їм хтось причепив по гирі до ноги. Ми думаємо, що причина в Гербергерові. Він засидівся в збірній і його давно пора відправити на пенсію".
Дивлячись на рахунок 3:0 в поєдинку між ФРН та Сааром, можна подумати, що в Штутгарті команда нарешті набрала форму, але це зовсім не так. Манншафт реалізувала все, що створила, а Турек потягнув кілька мертвих м’ячів. У листопаді 1953 року ФРН винесла норвежців 5:1. Але манншафт вкотре попила крові своїм вболівальникам. Їм більше години довелося чекати, поки Морлок вивів господарів вперед. Протягом усього поєдинку фанати освистували потужного форварда Гельмута Рана. Фанати дорікали йому за безрезультатний дриблінг та називали пияком (нападник не міг прожити без пива. Навіть Гербергер закривав очі на таку специфічну "дієту" Боса). Як це не парадоксально, але через 7 місяців вболівальники носитимуть Гельмута на руках.
У березні 1954 року на збірну ФРН чекала близька мандрівка в Саарбрюкен на вирішальний матч кваліфікації до чемпіонату світу. У 57-й день народження Гербергера гравці зробили тренеру чудовий подарунок – впевнено здолавши підопічних Гельмута Шена 3:1. Коли після фінального свистка тренери потиснули однин одному руки, Зепп промовив: "Думаю, що ми повинні радіти, що вже кінець і політика більше не буде втручатися у футбол. Особисто я щиро радію з цього приводу". Шен посміхнувся на всі 32 та пожартував: "На жаль, Саар тепер не зможе виграти чемпіонат світу. Я прошу вас: зробіть це зі збірною ФРН". Гербергер трішки подумав та відповів: "Подивимось, що нам вдасться зробити".
Після багатьох невдач та проколів манншафт виконала завдання-мінімум і вийшла на чемпіонат світу. Про перемогу на Мундіалі Зепп тоді, звичайно ж, не мріяв. Та й інші тренери якщо й мали якісь надії на титул, то вони були жорстоко розбиті 23 травня 1954 року. Того дня збірна Угорщини розгромила Англію з рахунком 7:1. Мадяри не програвали вже більше чотирьох років. Всі учасники чемпіонату світу розуміли, що турнір – це проста формальність, адже 4 липня 1954-го саме Ференц Пушкаш підніме над головою Золоту Ніку. Однак, як любив повторювати Зепп, "м’яч круглий". І саме одинадцять друзів Гербергера здобудуть чемпіонський титул. Але це вже зовсім інша історія.
Володимир Войтюк, спеціально для Футбол 24