Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Костянтином Ярошенком, колишнім хавбеком Маріуполя, київського Арсенала, Севастополя та ряду інших клубів.
Альянс із Липової Долини завершив 2021 рік на третій сходинці Першої ліги. Навесні команда із Сумщини, очевидно, вважалася б одним із головних претендентів на вихід у Прем'єр-лігу. Однак після російського вторгнення майбутнє Альянсу, як і багатьох інших клубів, виглядає примарно.
У першій частині чемпіонату Альянс очолював Юрій Ярошенко. Під керівництвом легенди луганської Зорі виступав його 35-річний син Костянтин, який втратив хорошу можливість наприкінці кар'єри повернутися в УПЛ. Проте Ярошенко-молодший про футбол зараз майже не думає, хоча все ще не планує завершувати активні виступи.
– Наша команда перебувала у Туреччині на зборах, – розповідає Ярошенко про те, за яких обставин Альянс застала війна. – Згодом усі роз'їхалися, хто куди. Я, наприклад, у Франції. Намагаюся знайти команду. У мене тут знайомі, вони допомагають з пошуком нового місця роботи. Прагну закріпитися у клубі, який виступає у нижчій лізі.
– У які країни вирушили ваші партнери?
– Географія доволі широка: Польща, Угорщина, Італія. Усе залежало від можливостей та запрошень.
– Процес оглядин у новій команді вимагає чималої концентрації. Важко зосередитися на футболі?
– Відверто кажучи, дуже складно думати про футбол. Більшість речей виконую на автоматі. Просто не можу зрозуміти, що відбувається навколо і як ця трагедія могла взагалі відбутися. Словами важко передати свої переживання. Гинуть люди, гинуть діти…
– Хоч Альянс представляв селище Липова Долина, однак домашні матчі проводив у Сумах – місті, що сильно постраждало від окупантів.
– Так, зі зборів у Суми ми повернутися не могли. Коли грали у Сумах, то я орендував там помешкання. Зв'язку, як такого, із містом немає, тому достеменно не знаю, яка доля квартири. Головне, щоб із людьми все було гаразд і там панував мир.
– На 24 лютого Альянс планував спаринг з казахським Кизил-Жаром. Пригадуєте, як для вас розпочався той день?
– Із самого ранку надходили дзвінки з України. Коли я тільки-но дізнався про воєнні дії в Україні, то руки почали трястися. Ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. На душі відчувався шалений неспокій. Насправді у мене немає слів, щоб описати свої відчуття. Усі сподівалися, що ситуація швидко нормалізується, що мир повернеться…
– Розклад дня більшості українців у тилу дуже схожий. Чим би ми не займалися, перегляд новин завжди йде паралельно та майже безперервно. Ви не виняток?
– Якщо чесно, то я не думаю про ситуацію в Україні лише під час тренування. Мабуть, це чи не єдина година на добу, коли ти не тримаєш телефон у руках. А решту часу я читаю новини і не можу зрозуміти, як таке могло статися у 2022 році. Раніше ми стежили за подіями у Сирії чи Афганістані. Здавалося, що це так далеко і нас воно не стосується…
– Як давно ви не були у рідному Луганську?
– З моменту окупації у 2014-му. Планував ще у Донецьк поїхати, але через початок воєнних дій з'їздити додому я не зміг. У мене там дідусь помер, я хотів до нього на могилу поїхати, та не судилося.
– Ще одне дороге для вас місто – Маріуполь, де ви провели не один рік.
– Те, що з ним відбувається – це величезна трагедія. Ми можемо тільки молитися і сподіватися, що Господь відведе усі загрози від людей, які залишилися у місті. Когось ти вже ніколи не побачиш, з кимось ніколи не поспілкуєшся… Не можу уявити навіть, що довелося пройти тамтешнім мешканцям. У Маріуполі мій тесть мешкав. Йому пощастило вибратися, я з ним розмовляв. Проте так і не насмілився поставити йому запитання, що саме він там пережив.
– Ваша рідня та друзі в Україні перебувають у безпеці?
– Принаймні я постійно намагаюся підтримувати з ними стосунки, дізнаватися щодня, як їхні справи. Друзі та рідні мешкають по всій країні: у Києві, Львові, Одесі та на Закарпатті.
– У 2014-му ви перебралися в російський Урал. Футболіст Руху Богдан Бойчук, який теж після анексії Криму поїхав у росію, зараз каже, що соромиться того вчинку. Якби ви могли повернути час назад, то все одно підписали б контракт з єкатеринбурзьким клубом?
– Ні, напевно, вже б не їхав туди. Просто на той момент я особливо не розумів… Та й варіантів по великому рахунку більше не мав. Запрошень від українських команд не було. Такий етап у кар‘єрі настав – чекав два місяці і просидів без запрошень. Безперечно, коли минув час, я б, напевно, так вже не вчинив.
– Перегляд російського телебачення – це невід'ємна частина тамтешнього життєвого устрою та побуту. Як вам вплив пропагандистської машини?
– Я не дивився телевізор, лише спортивні канали. Та це суті не змінює, дивився я чи ні. Мені страшенно шкода людей та дітей – як так можна вчинити? Як можна бомбити зовсім невинних людей? Для мене це шок і трагедія. У голові не вкладається. Наскільки можна бути нелюдом і чинити звірства.
– Події, що розпочалися 24 лютого, змусили вас пройти процес переоцінки цінностей?
– Я помітив об'єднання нації, це особливий процес. А ще ми отримуємо величезну підтримку від усього світу. Дай Боже, це все закінчиться і ми пишатимемося тим, що ми – українці.
– У звірствах русні на території України винен лише путін, чи все ж можна вести мову про колективну відповідальність?
– І люди, які віддають накази, і ті, хто їх виконує. Як можна у 21 столітті відправляти свої танки та літаки у чужу країну? Населення росії не має права голосу або ж боїться.
– Кілька місяців ви провели у Львові, коли виступали за Карпати. У вас, російськомовного українця, виникали проблеми на заході країни?
– Взагалі. Взагалі ніколи. У Львові все було спокійно, я спілкувався російською. Намагався також і українську мову використовувати. Та в будь-якому разі жодного дискомфорту і проблем не відчував. За усе життя – жодного разу.
– Український народ веде відчайдушну боротьбу за свою державу. Вірите у нашу перемогу?
– Тільки перемога, звичайно. На жаль, ми не знаємо, як довго це триватиме. Мабуть, одному Богу лише відомо. Проте я думаю, що ми переможемо.