Великий та ламповий ексклюзив із Ярославом Нудиком, тенором-універсалом легендарної "Піккардійської терції" – про футбол, музику і саме життя.
"Боже, наскільки люди стали фаталістами!"
– Пане Ярославе, як співається-колядується "Піккардійській терції" упродовж останніх двох років, на фоні повномасштабної війни? Що змінилося?
– Змінилося те, що ми змушені працювати в умовах війни. Раніше такого досвіду не було. Приємно те, що навіть у часі війни наша музика потрібна людям. Ми успішно йдемо до них, із задоволенням, збираються зали. Їздимо практично по всій Україні.
– Один із ваших хітів – "Плине кача" – став гімном полеглих героїв. Як ви ставитесь до цього? Можете тепер заспівати її зайвий раз, чи з’явилося певне табу?
– Хіба якщо буде якась дуже нагальна потреба. Ми співали її років п’ятнадцять до того, як вона стала надпопулярною. Не дуже часто. Люди так її не сприймали, аж поки не настав час асоціювання цієї пісні із відомими сумними подіями, які трапилися у 2014 році. Після трагічного закінчення Майдану ми мали три всеукраїнські тури, три роки поспіль. І, скажу так, не мали права її не співати.
Пізніше зрозуміли, що такою піснею не можна спекулювати. Були б ми якимись хапугами, "пластмасовими" музикантами, то настільки б її "заїздили", що вона би просто знівелювалася. А відтак знівелювалася б і пам’ять про самі події… Ви знаєте, були настільки безглузді пропозиції! Практично щодня ми отримували підтвердження, що цю пісню потрібно відкласти у довгий ящик, хоча, звичайно, вона займає неабияке місце в нашій творчості. Що не похорон – "хлопці, прийдіть заспівайте, бо мій тато дуже любив ту пісню". Звичайні, цивільні люди…
– Ще до повномасштабного вторгнення ви сказали таку фразу: "Краще піснею задавити ворога". Як ми зараз задавлюємо ворога? Чи ефективно? Як ви загалом оцінюєте воєнну пісенну сцену України?
– Ми ніколи не працювали і не співали на догоду публіці і подіям. Маємо розкіш робити те, що подобається нам. "Піккардійській терції" ніколи ніхто не вказував, що співати, який репертуар підбирати. Звісно, якщо з’явиться пісня, яка, на нашу думку, буде достойною представлення публіці, то ми її зробимо. Але навмисно, штучно, постійно нагадувати людям – ми трішки вищі того.
Співаємо "Червону калину", "Йде січове військо", але це – "між іншим". Ми всі з галицьких родин, тож ці пісні знаємо з пелюшок (Усміхається). Як почули у дитинстві – так із собою і пронесли.
Дуже потужна зброя в часі війни (близька навіть до артилерії) – це гумор. Ворог прагне викликати у вас агресію. Коли у вас є найчистіша концентрація агресії, то ви не тільки фізично, але й морально слабнете. А от коли смієтеся в лице ворогу – це викликає знесилення вже в нього. Мені дуже подобається, що люди просять пісень життєствердніших, життєрадісніших.
– "Пес Патрон", "Ванька-встанька", трек Потапа про волонтерів. Таке теж має право на існування?
– Я проведу асоціацію між виконавцем і духовним пастирем. Ви несете дуже велику відповідальність за те, яку музику любитиме народ. Навмисно пхати йому якийсь непотріб тільки для того, щоб "зробити касу" – це злочин. Виконавця треба виховувати. Вказувати йому на те, син якого народу він є. А пісенний пласт у нас – о-о-о! – величезний просто. Робіть – аби лиш життя вистачило на це.
Натомість щось вигадувати навмисно, бо це сподобається якимось пісюхам, які в мами з татом візьмуть гроші, щоб піти на твій концерт – це не виховання і не погляд у майбутнє.
– Москалі час від часу закидають до нас вудочку, крадуть мелодії, тексти. З нещодавнього – Христина Соловій стала жертвою такої рейдерської атаки. У "Піккардійської терції" вони що-небудь цупили?
– У "Піккардійської терції" – ні, я не маю таких фактів. Розумієте, коли ми створювалися, як колектив, то вибрали шлях "більшого опору". Тому нашу творчість не так легко злизати (Усміхається).
З приводу цих рейдерських моментів – треба дивитися в коріння. Уся російська мова, якщо її так можна назвати, – це суцільне рейдерство. Це штучна мова. Це мова, яку створили насильно, нав’язливо, вкравши купу слів у різних мов світу. У них вона навіть не "мова" називається, а "язик" – від "язиком лепетати". Москаль – рейдер у принципі. І чим скоріше український народ зрозуміє просту істину – якщо людина народилася москалем, то вона вже винна – тим швидше в нас усе буде добре.
– Ви буваєте у "гарячих" українських містах, які найчастіше опиняються під ударами. Можливо, опинялися і на передовій. Що ви там бачите? Які настрої?
– Зараз ми намагалися кілька разів потрапити на передову, але нас просто не впускають. Кажуть, треба мати якийсь спеціальний дозвіл. Тільки-но отримаємо – залюбки поїдемо туди. Ми вже побували на передовій після 2014-го – в Авдіївці, поїздили трохи по містах, де було гаряче.
Є одна умова для виконавців: якщо лунає повітряна тривога – оголосити про це зі сцени, щоб люди вийшли і сховалися. Це зробити важко – ти ніде не виведеш в одну секунду 700 осіб. Але повідомити треба. У багатьох містах дотримуються цього принципу, проте, наприклад, у Дніпрі нам сказали однозначно: "Хлопці, якщо буде тривога – у нас тут ніхто концертів не припиняє". Цілий спектр емоцій викликала ця розмова (Усміхається). Думаєш собі: Боже, наскільки люди стали фаталістами, бо навіть боятися вже втомились! Хіба можна такий народ перемогти? Думаю, що ні.
"Олександр Мороз не пропускав жодного нашого концерту"
– "Піккардійська терція" могла б і не з’явитися, якби у далекому 1992-му ви не перемогли Володимира Якимця у настільному тенісі. А який варіант був у нього?
– Був елементарний філософський вибір: або "так", або "ні" (Усміхається). Виграв я – вийшло "так". А переміг би він, то ми б з вами зараз тут, у пабі "Кантона", не сиділи. Я дякую Богу, що у нас був такий вибір і ми ним скористалися.
– Дев’яності – це мало грошей, але багато талантів навколо…
– …одна кава на чотирьох. Звичайно!
– …Сергій Кузьмінський був живий і його "Брати Гадюкіни". Розкажіть про нього.
– Ми майже не спілкувалися, тому мені важко про це говорити. Були знайомими, виступали на одних сценах. Вони вже були зірками на той час, а ми – ще не дуже. Сергій – надзвичайно начитаний чоловік, практично ерудит. Трохи замкнутий для загалу.
– Дев’яності – усім верховодять рекетири у шкірянках. Двотисячні – рекетири вдягнули модні костюмчики і пішли в політику. І ті, й інші мали потребу в концертах та корпоративах. Часто запрошували?
– Ми маємо щастя від Бога, що ніколи не брали участі в сумнівних політичних іграх, як концертний колектив. Я цим пишаюся і дякую Богу, що скерував нас на іншу стежку. Нас ніхто не може звинувачувати в тому, що ми товаришували чи співали на корпоративах колишніх рекетирів. Там були інші зірки, а нас вони не вибирали. Це добре.
– Найбільша сума "політичного" гонорару, від якої ви відмовилися?
– Ми не говорили за гроші… Просто є предмет розмови, який треба розглянути. За суму я не пам’ятаю, але нас просили взяти участь у турі Соціалістичної партії України. Олександр Мороз не пропускав жодного нашого концерту. Ми його знали особисто, однак взяти участь у передвиборчій програмі відмовилися. "Олександре Олександровичу, вибачте, але у нас не вийде, ми трішки зайняті". Придумали якісь такі відмазки, щоб і його не образити, і себе не заплямувати.
– У репертуарі "Піккардійської терції" – твори 12-ма мовами світу…
– Так. Найбільше – англійською і польською. А ще – іспанською, французькою, німецькою. Є одна естонська різдвяна пісня.
– То можна сказати, що ви – поліглот?
– Якби ж то! У нас, наприклад, ніхто не говорить французькою, хоча виконуємо "Єлисейські поля" (Champs-Élysées). Дуже часто нам закидають, що ми неправильно вимовляємо. Віджартовуємося: "Нехай би француз заспівав українською".
Пригадую, відбувався посольський прийом у Парижі. Українське посольство приймало політичну і творчу еліту столиці. Там ми заспівали гімн Франції. І колишній очільник держбезпеки Франції підійшов до нас із перекладачем – старший такий пан. "Слухайте, – каже, – ви заспівали краще, ніж французи" (Усміхається). Мене зараз о четвертій ранку розбуди – я цей гімн вам напам’ять заспіваю. Ми відчували величезну відповідальність – все ж головний музичний твір держави. Потрібно було не впасти обличчям у болото.
– Той пан, мабуть, приятелював зі самим Шарлем де Голлем?
– Так виглядало – уже достатньо літній. Тільки він, мабуть, був від де Голля на дві голови нижчим.
– "Піккардійська терція" існує вже понад 30 років. При цьому склад учасників, фактично, незмінний. У чому секрет такої монолітності?
– Мене неодноразово про це запитують. Я ж завжди запитую: "А чому вас не дивує, що цей чоловік із цією жінкою живе вже 40 років?" Проводжу аналогію з тим, що ми стали сім’єю. Ми нарешті навчилися один одного терпіти. Можу порадити це будь-якому молодому колективу. Навчіться вибачати один одному і давати право на помилку один одному. Не буває ідеальних людей. Терпіння, терпіння! Нічого нового не сказав.
"Якщо б вдягнув сережку – мєнт на вулиці мав би повне право зірвати її з м’ясом"
– Ви народилися у совєтському Львові. Наскільки це було інше місто?
– Взагалі інше. Якщо ви хочете мене рознервувати… (Усміхається). У кожної людини є теми, які можуть вивести її з колії. На мене діє, як червона шмата для індика, коли хтось мені розповідає, що в Совєтському Союзі жилося краще, ніж зараз. Це була сатанинська держава! Люди – раби в сірому та чорному, третього не дано. Можливо, не існувало такої диктатури, як у Північній Кореї, де взагалі паніка. Багато було створено "для видимості". Видимість демократії, видимість нецензури.
Існувала величезна цензура на фільми. Але, попри те, функціонували кінотеатри Коперника чи Лесі Українки з квитками по 10 копійок, де можна було побачити якийсь оскарівський фільм. Бо у кінотеатрах "вищого гатунку" таких стрічок не показували.
Кінотеатр Лесі Українки спеціалізувався на документальному кіно. Мій батько, інженер-конструктор, був поціновувачем, орієнтувався у світовому кінематографі. Я дивився з ним знаменитий фільм "Це Пеле", його зараз можна знайти в YouTube. Стрічка побудована на інтерв’ю з Королем футболу, пам’ятаю, він показував, як набивати головою. "Ніколи не заплющуйте очі, коли б’єте головою. Ви повинні бачити м’яч". Згодом відзняли і художній фільм, проте я б вам порадив документальний – живий Пеле, справжній, ще не хворів тоді. Пряма мова, поведінка на стадіоні і в побуті, тренування. На той момент він ще, здається, грав у Космосі. Але це я вже заліз у якісь хащі…
"Навіть якщо голу не було, я його зараховую": Пеле, яким ви його ніколи не бачили
Як молодим людям, які народилися за Незалежності, пояснити, що таке Совєтський Союз? Мої зяті – ровесники Незалежності України. "Розумієш, – кажу, – ось ти б сидів зараз в оцих джинсах – вже би мав неприємності. Якщо б вдягнув сережку – мєнт на вулиці мав би повне право зірвати її з м’ясом". Не дай Боже підстригся не так, занадто високо зголив скроні – все, ти вже у відділку міліції. Або вдягнув під настрій щось барвисте… Не ту музику послухав чи анекдот розповів… Половина молодіжних зацікавлень була заборонена і скасована.
Я зараз кайфую, бо знаю ціну свободи. Так само теперішня молодь, яка живе в час війни, знатиме, що таке "невійна". І буде цінувати це.
– У восьмому класі ви намалювали тризуб на стінах школи. Батьки, мабуть, могли залишитися без роботи, як мінімум…
– Нам це нічим не загрожувало, а от батькам – так… Ми пуцвіріньки – 13-14 років, ще не були за себе відповідальними. Якось обійшлося. Батько помер у 1997-му, але так нічого й не розповів мені про це. Вони говорили із замом начальника КГБ Львівської області, кабінет у нього був замаскований на вулиці Миру, 3 (тепер – Степана Бандери – Футбол 24). Цей чоловік ще живе. У Львові. І я бачився з ним.
Мама мені потім натякала, начебто він зібрав усіх батьків у кабінеті і сказав, що йому не потрібне ЧП в області. Тож якось це все зам’яв. Як було насправді – я не знаю. Але потрібно розуміти, що в КГБ ти б грошима не відкупився. Там трошки інші були моменти. Тато завжди казав: "Боже, ти б ліпше 15 вікон м’ячем розбив – і я б не стомився ходити за тобою в міліцію" (Усміхається). Налякані були дуже серйозно.
"Гонгадзе – журналістський аристократ"
– Ви були знайомі з Георгієм Гонгадзе. Розкажіть.
– Поки Гія був у Львові, то товаришували. Ми ходили до однієї "бари" (бару – Футбол 24). Гія підтримував зв’язки з небагаточисельною тутешньою грузинською діаспорою. Сформувалася творча тусовка, куди входили музиканти, художники, журналісти і всі, хто вважав себе творчою особистістю.
З Гією ми познайомилися, коли він уже став журналістським аристократом. Дивилися на нього з пієтетом. Він навіть писав про нас, робив невеличкі інтерв’ю. А потім поїхав до Києва, де відразу організував "Українську правду". Ще кілька разів бачилися…
Після того, як він загинув, Мирослава (дружина Гонгадзе – Футбол 24) з дівчатками-близнюками виїхала в Америку. Ми там якось зустрілися. Пам’ятаю, потім привезли мамі Георгія цю фотографію.
– До якої "бари" ви ходили? Вона ще існує у Львові?
– Це був "Вавилон", який вже давно не існує. Розташовувався на проспекті Шевченка, 3 – навпроти готелю "Жорж". Довгий зал з двома рядами столиків, де збиралася вся молодь, яка вважала себе творчою.
– Що можна було дозволити собі у "Вавилоні"?
– Все! (Сміється)
– Все, що горіло?
– Все, що горіло і не горіло. Звичайно, там випивалося тонни кави і чаю. Не будемо зараз робити рекламу алкоголю, зокрема. Але головним чином це була тусовка. Пам’ятаю, "Вавилон" зачинився на три дні – якась там сангігієнічна комісія, тож люди не знали, куди подітися. Мобільних телефонів тоді ще не було, і всі продовжували збиратися біля "Вавилона". "Ну що там?" – "Завтра вже обіцяли відкрити". Ноги самі туди йшли (Усміхається).
– Багато складових в історії вбивства Георгія досі залишаються загадкою, тож ми можемо тільки припускати. Ви схиляєтеся до версії, що це, все ж таки, на совісті Кучми, чи все значно складніше і там проглядається російський слід?
– Тут є однозначно "слід". Тільки – який? Я не прокурор, щоб кидатися якимись заявами – треба мати підстави. Зрозуміло, що це було навмисне вбивство. Тільки от хто, і чи ходять ще ці люди землею – невідомо. Але, знаєте, такі речі навіть не потребують якогось людського втручання, осуду. Ви собі навіть не уявляєте, як Бог карає. А він карає так вишукано! Будемо сподіватися на це… Шкода, звичайно. Це був молодий, активний, дієвий чоловік, який би міг зробити ще багато-багато корисного для України. Залишається найвищий, найпотужніший, найгранітніший, наймармуровіший пам’ятник – Пам’ять. Такі речі треба пам’ятати. Таких людей треба пам’ятати і завжди на них рівнятися.
"Я так хотів, щоб Марадона наваляв Спартаку!"
– З чого взялася ваша пристрасть до футболу?
– Я виріс у суспільстві, де не існувало електронних гаджетів. Були настільні ігри, були рухливі ігри на свіжому повітрі. Ми були дуже активними дітьми. Грали у футбол, грали у хокей. Практично всі заколядовані гроші йшли на такі захцянки, як ключка або гетри. Шкіряний м’яч! Ми скидалися – він коштував десять рублів. А п’ятнадцять рублів – чеський, проте потрібно було мати знайомого у магазині спорттоварів, щоб він попередив, коли привезуть. Білий із чорними кубиками, називався "Артек". Це була межа мрій. Грали ним тільки на траві, щоб не стерлося покриття.
А секції! Мабуть, єдина секція, на яку я не ходив, це був бокс. Навіть вільною боротьбою займався, але мені бракувало маси. На дзюдо ходив – дуже подобалося. А ще плавання – можна було зайвий раз покупатися, навіть взимку. Паралельно ходив на музику. Проте найбільше завис на футболі.
Я потрапив у клас Ярослава Кікотя. Ходив на цей футбол з кінця третього класу по восьмий, тобто п'ять років. Грали на стадіоні "Юність". Після восьмого класу відбувся розподіл. Пан Ярослав нас усіх вишикував і каже: "Я назву десять людей, яким пропонуватиму далі займатися спортом". Тобто – спортінтернат, де готували до більш професійного рівня. Серед тих десяти хлопців опинився і я. Ви собі не уявляєте, на яких крилах великих я летів додому – похвалитися батькам, що мене вибрали з-поміж більше, ніж 50 претендентів. Тренер – ветеран Карпат, відомий у Львові чоловік – назвав моє прізвище. Вау-у!
Мої крила дуже швидко обламали вдома. Я десь тиждень з батьками не спілкувався взагалі. Настільки був озлоблений.
– Чи пригадуєте перший Кубок світу, побачений по телевізору?
– Перший чемпіонат світу, вже свідомий, був 1978 року з фіналом Аргентина – Нідерланди. З тих часів добре пам’ятаю Марадону… Особисто я був ображений на нього, нехай мене там вибачить (Усміхається). Напівжартома це кажу, адже він – видатний гравець, культова особа для світового футболу. А чому ображений? Наполі, куди Марадона був куплений за фантастичну на той час суму в мільйон доларів, потрапив у групу з московським Спартаком. Усі дуже боялися: "Це ж Марадона, він цілий Спартак обіграє". І міг обіграти, але, холєра, не прилетів! (протистояння в Кубку чемпіонів відбулося 1990 року, Дієго таки прилетів, щоправда, приватним літаком після вечірки з наркотиками, і в обмежений час на полі не зумів показати нічого путнього – Футбол 24).
Я був страшенно ображений. "М’ясо" так чи інакше далеко не зайшло, але я так хотів, щоб Марадона їм наваляв! Протистояння йшло в усьому Союзі. Ніхто не любив московських команд, а у Львові – й поготів!
– Зате Дієго зупиняв збірну СССР на ЧС-1990, коли рукою зіграв на лінії воріт…
– Так, це було… Що ще? Пригадую ЧС-1982 і перемогу золотої збірної Італії з Діно Дзоффом та Паоло Россі. Тоді були сильними ФРН, Бразилія, а про італійців говорили жартома – два свої чемпіонські титули вони виграли ще у 30-х. Мовляв, коли це було, ще до Другої світової! Ніхто не сприймав їх серйозно. То перший мій чемпіонат, де я вболівав – і вболівав за збірну Італії. А моя сестра рідна вболівала за Німеччину. Знаєте, чому? Бо їй дуже подобався Клінсманн (Сміється).
"Як Расулов гол пропустив?" – "Задалеко стрибнув"
– У 1982-му, про який ви згадали, відбулося історичне рішення: Карпати об’єднали зі СКА – і стали "зелено-білі" армійською командою. Ви тоді розуміли, що сталося? Для вас нічого не змінилося, чи то вже були "чужі" Карпати?
– То були чужі Карпати. Не можу сказати багато, але пам’ятаю, виникало таке відчуття: "А що це? Що це за об’єднання?" Вооружонниє сіли СССР – і раптом Карпати, які числилися на кавовій фабриці (Усміхається). Усі гравці ходили на каву в "Інтурист", ходили на телевежу і за певний могорич, за "поляну" хлопці підключали їм дроти – трансляції матчів чемпіонату світу. "Карпатівці" дивилися фірмовий футбол і кожен уявляв себе на місці того чи іншого іспанця, німця, італійця або бразильця.
Надзвичайні часи! Я не хочу, щоб хтось був бідний – нехай усі будуть заможними. Але той футбол був не за гроші. Карпати мені по духу нагадували Бразилію. Ще ту збірну не мільярдерів чи мільйонерів, а хлопців, яких їхні батьки благословляли на футбол. Як на війну вони йшли! І, відповідно, виривали землю з-під ніг, аби тільки не осоромитися. Як я можу грати погано, якщо батьки дивляться? Ось і Карпати були такими ж – Лихачов, Кульчицький, Чорба, Броварський і багато-багато інших з тієї плеяди.
Ті лавки на стадіоні "Дружба" були такі надщерблені – поміщалося 42 тисячі. Сиділи, як шпроти. Футбол був єдиним місцем, де забували про всі негаразди. Якийсь район ворогував з іншим районом, але всі разом уболівали за Карпати. Це нагадувало "хлібне перемир’я" чи перемир’я у джунглях в часі водопою (Усміхається). Тільки на "Дружбі" можна було випити пиво "Золотий колос" або "Оксамитове". Воно було у страшенному дефіциті.
– А "вівці" на адресу футболістів тоді вже скандували?
– Відверто кажучи, я не знаю походження цього терміну. Можливо, ноги ростуть від "Львів", "львівці". А можливо тому, що, як той казав, "повільно ходять і траву скубуть замість того, аби щось робити" (Сміється).
– Ваша топ-трійка улюблених гравців Карпат усіх часів…
– Кульчицький. Юрчишин. Над третім потрібно подумати… У Карпатах багато було таких. Остап Савка, наприклад. Ще мені дуже подобався воротар Расулов. Стрибучий був. Знаєте цей жарт? "Як Расулов гол пропустив?" – "Задалеко стрибнув" (Сміється). Такими скакунами були лише Расулов і Отар Габелія з Динамо Тбілісі. Коте Махарадзе казав: "Как кошька пригучій".
Юрчишина знаю особисто. Час від часу зустрічаємося на Галицькому базарі – він щось купує, я щось купую. Завжди вітаємося. Він – Людина. Винятково позитивна енергія. Ходить скромно, не робить зі себе якоїсь зірки. Привітний, завжди усміхається. Таку людину хочеться берегти і возвеличувати.
Я йому бажаю дуже міцного здоров’я і зараз щасливий, що він нормально ходить. Так боляче було дивитися – молодий чоловік… Дякую усім, хто допоміг Юрчишину зробити всі операції. Футбол – один із найтравматичніших видів спорту.
– Топ-3 матчі Карпат, на яких ви побували…
– Пригадую свій чи не перший похід на стадіон – ще з батьком, звісно. Це був матч Карпати – Спартак. Виділялися два прізвища: у Карпатах – Чорба, у Спартаку – якийсь Булганін, здається. Ми з татом сиділи близько до поля і наші тоді перемогли 2:0. Потім ми швиденько поверталися додому вулицею Стуса. "Тут зараз наші вболівальники будуть йти", – казав тато. Виграли у москалів! Це ж подія для Львова. Уболівальники прямували з імпровізованими факелами. Трамваї зупинялися – йдуть фани, нехай пройдуть, тільки щоб не зачіпали.
Потім Карпати – Борусія, ну і Карпати – Галатасарай. Ці матчі пам’ятаю дуже чітко, бо було це зовсім нещодавно. Як же Ігорко (Худоб’як – Футбол 24) встиг, щоб м’яч лінію не перетнув! Ну і Федя молодець. Червону картку отримав, але йому вже було все одно (Сміється).
– "Брати Гадюкіни" написали безсмертний хіт "Карпати знов програли в футбол". Вам не хотілося теж щось написати – тільки більш позитивне?
– Хотілося! Але немає ідеї поки що. Не хочеться писати абияк. Але зараз знову засвітилася надія з приходом Маркевича. Його повернення – це така подія…
– Як повернення Лобановського в Динамо 90-х?
– Тоді також надія була. Але всі розуміли, що Лобановський після Еміратів. Ще були потуги, був результат цікавий… Зараз дай Боже здоров’я Миронові, щоб він якомога довше працював у Карпатах – і не просто був присутній. А він і не вміє не працювати. Поки Маркевич є у Карпатах – все буде добре.
"У мене дуже велика надія на Циганкова"
– Далекий 1998 рік. Осінь. Ліга чемпіонів. Динамо приймає Арсенал. "Піккардійську терцію" запрошують виконати Гімн перед початком матчу. Шевченко, Ребров, ще живий Лобановський. Пригадайте той вечір в деталях.
– Перший раз ми вийшли на стадіон. Уявляєте, що там творилося? Нам коліна тряслися. Ми тоді співали не Гімн України. Просто організатори матчу, врахувавши, скільки народу збереться, вирішили зробити "розігрів" публіки. Невелика імпровізована сцена на газоні, але оскільки це міжнародний матч, вона ледь не в повітрі висіла – щоб не пошкодити траву. Ми заспівали якісь три пісні і усвідомлювали, що людям до нас байдуже, бо всі чекали на вихід футболістів.
Ідея "така собі", якщо відверто. Глядачі йдуть в очікуванні футболу та позитивного результату. По собі знаю. Вибігає якась "пігаліца" в короткій спідниці, скаче з мікрофоном – а мені абсолютно все одно. Я чекаю, коли легіонери вийдуть, щоб я встав! У якій вони формі, яку схему обрали цього разу – ось це мені цікаво.
Ми товаришуємо із Сашком Гливінським. Коли він переїхав до Києва, почав нас лобіювати: "А давайте Гімн України співатиме той, хто вміє". Потім каже: "Я там легенько подав пропозицію". Якось зателефонував мені: "Знаєш, Суркіс послухав і дав добро". З того часу кілька разів перед матчами Карпат ми виконували Гімн, але головним чином – перед збірною.
– Збірна України епохи Сабо, Блохіна з ЧС-2006 чи нещодавній зразок тренера Шевченка – яка з них, на вашу думку, найсильніша?
– Я думаю, що Сабо – представник ще тієї старої гвардії, що й Лобановський. Просто гравці тоді мали дуже мало міжнародного досвіду. Потім з цієї команди багато перейшло на міжнародну арену, але до цього вони варилися у внутрішньому чемпіонаті. То була настільки високовмотивована збірна! Заряджена не тільки на спорт, але й щось тут було (показує на серце – Футбол 24).
Я маю величезну надію на теперішню збірну. Дуже поважаю Реброва – його харизму, відданість справі. Думаю, що він зуміє їх організувати. Зараз говорю не про матчі плей-офф – це має відбутися саме собою (Усміхається). Кажу вже про груповий етап Євро-2024.
– Хто – найбільший талант цієї команди?
– Абсолютно переконаний я у наших воротарях. У нас ворота на замку – Трубін, Лунін, Бущан – навіть не можу когось виділити, вони всі на рівні. Миколенко – так. У мене дуже велика надія на Циганкова. Судаков захоче себе показати. Але тут надія на те, що захоче. Зараз дуже велика відповідальність – як "засвітяться", так влаштується їхнє майбутнє. Це ж такий своєрідний ринок, базар.
– Упродовж останніх двох років наша національна збірна розмовляє українською мовою. Чому повинно було статися аж таке лихо, щоб до хлопців дійшло: державна мова має значення?
– Ви відповіли на своє запитання – мусіло статися аж таке лихо, на жаль. У нас дуже часто так буває – усе з-під бука, усе з-під палки. Слава Богу, що вони зрозуміли це. Знаєте, я б хотів, щоби всі були такими, як ми з вами. Скажу відверто…
Візьмемо бокс. Ну як вони обоє говорять російською – у мене не було отут, на серці. Я не вболівав за нього. Вибачте мене всі, але я не міг вболівати за нього! Так, формально очки записують Україні. Але це якось так… по-рабськи. Ти ж у Німеччині був, чоловіче. Ти бачив, що всі німці спілкуються німецькою. Твій тренер Фріц – як він з тобою говорить? Мало б бути якесь его! Вибачте, це крик душі…
– Я спершу подумав, що ви про Усика і Ломаченка.
– Ні, про Кличка. На мої смаки це дуже впливає. Московський патріархат теж впливає. Якщо людина собі так думає – він для мене вже не є повністю українець. Хлопці, ви ж у світ несете спорт. Молодці, супер. Ми за вас. Тільки несіть його вже до кінця.
Два роки тому ми були у Ніцці. Зайшли у магазин. Хлопець-француз запитує: "Ви звідки?" – "З України". Він: "О! Спасіба!" Ми повертаємося: "Чувак, не спасіба у нас говорять, а дякую". Француз здивувався: "Чекайте, ви мене дурите. Я в цьому магазині два роки працюю, у мене тут з України стільки людей приходить – вони всі "спасіба" кажуть". Уявляєш, який у чувака когнітивний дисонанс стався! Він два роки знав, що з України – "спасіба". І тут якісь галичани приїхали (він навіть не знає, де це) – і йому кажуть "дякую". У хлопа там все перевернулось (Усміхається).
– Футбол останніх років активно видозмінюється – система VAR, п’ять замін, мусується тема Суперліги для обраних клубів…
– Я не хочу. Я проти Суперліги. Є ж інші команди. Подивіться: Лутон може виграти у Ліверпуля. Що робити таким клубам? В іспанській Ла Лізі також абсолютно непередбачувані результати.
А от VAR і п’ять замін – схвалюю. З появою цифрових технологій, адептами яких, до речі, є футболісти, – організм слабне. Теперішня молодь більш хвороблива, ніж раніше. Якісь нові віруси – холєра його знає, де воно береться. Навіть більшу кількість замін можна дозволити. Бачили, що з Еріксеном сталося? Це ж ляпас: молодий хлопець – і так впав.
Щодо VAR, то суддя – жива людина, він не може всього схопити, десь чогось не зауважить. Єдине – треба розібратися із трактуванням офсайду. Ясно, що метр – то забагато, хлопе. Але коли пів стопи фіксують, як положення поза грою – це занадто і навіть трохи нечесно.
– Філіппо Індзагі в теперішніх умовах не відбувся б, як великий форвард…
– Та то взагалі – хлоп стояв під штангою і забивав. Але мав чуйку на це.
– Ваш улюблений іноземний клуб – це…
– Ліверпуль! Я зараз слідкую за Кубком Африки. Єгипет зіграв 2:2 з Мозамбіком (розмова відбулася понад тиждень тому – Футбол 24). Салах врятував матч – на 90+7 забив. І я зрадів цій нічиїй! Думаю, якщо програють в наступному турі Гані (а це не хлопчики для биття!) – Салах швидше повернеться в АПЛ (Усміхається).
Клопп – взагалі авторитет. Коли він приїжджав з Борусією до Львова, то такі дифірамби співав Львову, львівському стадіону і львівській публіці, що я зрозумів – то є свій хлоп, як кажуть галичани (Усміхається). Ну й талант його тренерський – безперечно.
А ось улюблений футболіст Ліверпуля – Трент Александер-Арнольд. У футболі я завжди любив диспетчерів. Це Гвардіола в Барселоні, Белькевич у Динамо, Рикун – один із найкращих українських диспетчерів, де Брюйне – у Ман Сіті. Вони як орли – бачать усе.