Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Ігорем Кисловим, зірковим нападником української Вищої ліги 90-х з досвідом виступів у Болгарії, Тунісі і навіть збірній Туркменістану. Справжній футбольний пілігрим!
Болгарія – не дуже популярний напрям для українських футболістів. Ні, наших тут і зараз вистачає: Пластун, Сердюк, Кондраков, Ганєв та ще пів десятка. І хоч раніше у болгарській лізі теж були українські представники, та все ж у цю країну наші земляки вирушали не так масово.
Чи не першим та водночас найбільш успішним українцем у Болгарії був Ігор Кислов. Він не лише виграв місцевий чемпіонат, а й виступав пліч-о-пліч з героями унікального чемпіонату світу-1994, де Болгарія пробилася у півфінал – Балаковим, Івановим, Кіряковим, Цветановим, Генчевим.
Чудово Кислов проявив себе і на батьківщині. Нехай у Шахтарі та Металісті він сповна не розкрився, зате став своїм у Ворсклі. У Полтаві Кислов провів понад півтори сотні матчів, був капітаном, виграв унікальну бронзу 1997-го. Не менш цікавим виявилося позафутбольне життя Ігоря Миколайовича – він зумів реалізувати себе у політиці. Саме з останньої теми Футбол 24 і розпочав свою розмову з легендою Ворскли.
"Поки повертався у Полтаву, на моє місце призначили іншого тренера"
– У січні вас позбавили мандата депутата Полтавської міської ради. Які ваші подальші плани?
– Я звернувся до суду, адже моє відкликання здійснили з порушенням. Згідно із законодавством України відкликати депутата можуть у випадку кількох вичерпних підстав, зокрема, порушення ним законів, що встановлено судовим рішенням, вихід депутата з фракції чи невиконання зобов'язань звітувати перед виборцями. Всі інші причини не мають під собою жодного підґрунтя. Сподіваюся, що суд належним чином у цьому розбереться.
– Чому ж вас відкликали?
– Тому, що я виступав проти мера Полтави, який зловживав своїм службовим становищем і порушив закон. Як ви знаєте, Вищий антикорупційний суд вже визнав Олександра Мамая винуватим. Щодо мого судового процесу, то очікую на поновлення депутатських повноважень (вже після нашої розмови Полтавський окружний адміністративний суд поновив Ігоря Кислова на посаді начальника управління у справах фізкультури та спорту. Натомість питання поновлення депутатських повноважень ще розглядатиметься окремо – Футбол 24).
– Коли розпочалася ваша політична діяльність?
– Я давно був пов'язаний з депутатами, мав знайомих у політиці. Вже після футболу я долучився до однодумців, які вирішили зробити щось корисне для спорту у Полтаві. Наприклад, ми розробили проект стадіону зі штучним покриттям за 24 мільйони гривень. Полтаві страшенно не вистачає таких об'єктів. Або ж взяти до уваги басейн у центрі міста, який потребує реконструкції.
– Ви ніколи не шкодували, що погодилися піти у політику?
– Я й подумати не міг, що це такий бруд і там стільки продажності. Дивишся збоку на цих популістів, які тільки розповідають, а самі продаються… У певні моменти руки опускалися і не хотілося навіть боротися з ними. Проте мої товариші знаходили необхідні слова і налаштовували на боротьбу.
– Футбольне минуле вам стало у нагоді?
– У житті, як і у футболі, треба боротися та терпіти. Нехай рахунок не на твою користь, здаватися не можна. Моя ціль – допомогти спортивному розвитку дітей, які у важкі воєнні часи матимуть змогу відволіктися. Це допоможе і батькам. Тому я зосереджений виключно на цьому.
– Після кар’єри футболіста ви не одразу шукали себе у політиці. Спершу було тренерство. Що за історія з призначенням вас у Ворсклу в якості головного тренера?
– Ним я був всього лиш кілька годин. Один із моїх друзів запропонував зустрітися з Юрієм Бойком, який тоді обіймав посаду голови НАК "Нафтогаз України", та поговорити про фінансування Ворскли. Я дивом потрапив на прийом до Бойка і домовився про роботу у Ворсклі. Та поки повертався у Полтаву, то все змінилося і на моє місце призначили іншого тренера.
"Прийшов з першою зарплатою, а тато запитав: "Ти що, вкрав?"
– Щодо вашого місця народження наявні суперечливі дані. То все ж: Донецьк чи Естонія?
– Фактично я народився в естонському місті Пярну, однак зареєстрували мене у Донецьку, оскільки сім'я незабаром переїхала туди. Мій тато був спадковим шахтарем, йому видали у Донецьку квартиру та запропонували роботу на шахті. Тож моє дитинство минуло на Донбасі.
– Продовжити шахтарську династію не хотіли?
– У Донецьку це вважалося престижно. Пригадую, як у юності після одного з матчів, який Шахтар програв, команду відправили на перевиховання у шахту. Мотив простий – ви граєте без бажання, а люди тут пекельною працею займаються. Мовляв, подивіться, як треба віддаватися справі. У мене пристойний зріст, тому коли я побачив лаву висотою 60 сантиметрів, то одразу сказав, що більше ніколи під землю не спущуся (Усміхається).
– Спробую припустити – ваша футбольна зарплатня навіть у юності була більшою за батькову?
– Люди ще не розуміли, як футбол може приносити гроші. Коли я прийшов додому з першою зарплатою, то тато запитав: "Ти що, вкрав ці кошти?"
– Ви переважно виступали за дубль Шахтаря. Якось навіть зізналися – грали під чужим прізвищем.
– У розпал сезону мене запросили на перегляд, у клубі ще придивлялися, не планували заявляти. Тож документів на Кислова не подавали, відтак, скористалися наявними ресурсами. Так я кілька разів зіграв під чужим прізвищем партнера Геннадія Черних.
– Після Шахтаря ви добряче поїздили: Артемівськ, нинішній Бахмут, Куп’янськ, дубль Металіста.
– Мене призвали в армію, тому два роки я провів у команді під назвою Цвєтмет з Артемівська, а потім отримав запрошення у Металург з Куп'янська, що виступав на КФК. А ще через півроку мене покликав Євген Лемешко у Металіст. Тоді я не все розумів, можливо, не сприймав всі вимоги тренера, як належить. Одне можу сказати точно. Лемешко – це людина-легенда, яка на все дивилася крізь призму гумору. Деякі жарти запам’ятав на все життя. Пригадую, як Пилипович казав до одного футболіста: "Якщо собаці пришити твою голову, то вона сказиться". У цьому весь Лемешко.
– Окрім сильного тренера, у Металісті ви займалися із відомими футболістами. Хто вважався головною зіркою?
– Найбільше враження на мене справив Леонід Буряк. На той час дістати необхідну літературу було важко, тому поради від Буряка сприймалися, як щось дуже цінне. Коли ти на старті кар’єри отримуєш фахові підказки, це складно переоцінити. Ще одна велика постать з того Металіста – воротар Юрій Сивуха, з яким я мешкав у кімнаті.
"Шарій і Стоїчков – як дві краплі води. Такі ж харизма і характер"
– Ваш кар’єрний злет розпочався у Полтаві. Все завдяки Віктору Пожечевському, який запросив вас у Ворсклу.
– У Металіст я приїхав з травмою, тому і не розкрився у Харкові. Тоді команда виграла Кубок СРСР – самі розумієте, що пробитися у склад було непросто. Я надірвав зв’язки ключиці, довго відновлювався. Наприкінці сезону Лемешко викликав і сказав, що мені варто поїхати в іншу команду, набратися досвіду. Ось я й вирушив у Ворсклу. І ніколи не шкодував. У першому ж сезоні ми виграли срібло Другої ліги. Це за умови, що у турнірі виступало 26 команд.
– Ворскла-1988 – це Шарій, Рєзнік, Моргун, Ротань…
– А ще Іванченко, Лукаш, Ходирєв, Кривенко… Це той випадок, коли все співпало: сильні ветерани, талановита молодь, класні вболівальники та хороші тренувальні умови.
– Мабуть, головною зіркою вважався Юрій Рєзнік, який на той момент вже відіграв під 200 матчів у Вищій лізі, а ще забив за Шахтар у ворота Барселони в 1978-му.
– Юрій Іванович про той гол не розповідав, зате ділився іншими корисними порадами. Рєзнік пройшов хорошу школу, мав фантастичну техніку і якось сказав мені: "Який би незручний пас не віддав тобі партнер, ти повинен відпасувати йому набагато краще, ніж він тобі. Щоб у нього було менше часу на обробку м'яча". Рєзнік дійсно володів мистецтвом пасу.
– Що скажете про Івана Шарія, який з роками ставав тільки кращим? Інших таких не зустрічали?
– Чому ні? Коли я грав у Болгарії, то познайомився там з Христо Стоїчковим. Так от Шарій і Стоїчков – як дві краплі води. Така ж харизма, такий же характер. У Стоїчкова була чудова ліва нога, але головою він грав посередньо. Натомість Шарій бив з двох ніг, багато головою забивав. Якби Іван потрапив у топову команду, то міг досягнути більшого. Утім це не заперечує того факту, що Шарій і без цього легенда.
Герої 90-х. Іван Шарій: "У мене не було сутички з Блохіним. Він – нормальна людина"
– Ви запалювали із Шарієм у Ворсклі через десятиліття, коли Івану було під 40. Пожечевський розповідав про свій секрет застосування легенди: "Я розумів, що Шарій в основі не гратиме – вік і характер не підходящі. Бувало, в колективі Шарій не добирав слів. Коли сидів на лаві запасних, то накручував себе. Я помітив цікаву закономірність – якщо Іван виходив на заміну і мав ще багато часу, то встигав не стільки у футбол грати, як розповідати всім у грубій формі, як треба себе поводити. А коли Шарій вступав у гру на 75-й хвилині, то концентрувався тільки на одному – якнайшвидше відправити м’яч у сітку. Уявіть картину – Іван забиває черговий гол, лише готується усім "напхати", а суддя дає фінальний свисток".
– Головне, що його зауваження сприймали належним чином. Бувало, Іван виступав перед колективом: "Хлопці, не ображайтеся. Такий вже я є". Шарій повністю віддавався футболу. Колись розказував мені комічний випадок про свої виступи у Кишиневі, у правдивості якого я навіть сумнівався. Одного разу його Ністру програвав і поки тренер готувався випустити Шарія на заміну, той вже комусь наказав зійти з поля і сам себе випустив (Усміхається).
"У Спортінг запрошували мене та Балакова: "Які оглядини? Їду додому"
– Ви згадували про Стоїчкова. Поки ви грали у Болгарії, Христо виступав за Барселону. Як ви познайомилися?
– Я виступав за Етир з Велико-Тирново, де грали Тріфон Іванов, Цанко Цветанов, Красімір Балаков, Іліян Кіряков – усі збірники. Після того, як Болгарія фінішувала четвертою на чемпіонаті світу, вони вирушили у турне країною. Коли приїхали у Велико-Тирново, запросили команду на бенкет у ресторан. Чи не перші слова Христо звучали так: "Ану зачиняйте двері у ресторані! Усім віскі!" Тоді почалися танці на столах. Христо, наприклад, танцював із шаблею, а ще дарував гостям свої футболки. Це було щось неймовірне!
– Інша легенда, Тріфон Іванов, завжди здавався дуже грізним і брутальним. Яким він був у колективі?
– Дуже веселий та товариський хлопець. Прикро, що у 2016-му його не стало. У роздягальні наші шафки розташовувалися поруч. Пригадую, як Тріфона запрошували у московський Локомотив і він радився зі мною, що робити. Водночас його кликав Бетіс і саме іспанський варіант у підсумку обрав Іванов. Це при тому, що Бетіс пропонував йому меншу суму. "Розумієш, в Іспанії я буду білою людиною, а це Москва, 90-ті…" – пояснював Тріфон.
– Красімір Балаков. Ще один футболіст із приставкою "топ".
– А з ним ми мешкали в одному номері. У 1991-му Балакова придбав Спортінг завдяки відомому агенту Рібейру. То був останній матч сезону проти Дунава, ми виграли 3:2, я відзначився голом. Після цього Рібейру сказав, що є нагода з'їздити на перегляд у Лісабон. Запрошував мене, Балакова і ще когось третього. Проте я так хотів додому, що відповів: "Та які оглядини? Їду додому". Зараз запитую сам себе – а якби тоді поїхав у Спортінг? Можливо, доля склалася б інакше. А Балаков – талант. Яка ключка ліва потужна в нього була! Як він на тренуваннях працював. Це фантастика!
– Ще до чемпіонату світу у Європу вирушив інший талант Іліян Кіряков. Теж винятковий гравець?
– У колективі його називали "Маленьким Кентавром" через особливу тілобудову. Два роки тому я їздив у Велико-Тирново на святкування ювілею чемпіонства. До нас на ветеранський матч приїхав Манчестер Юнайтед. Так от Кіряков був асистентом головного тренера Етира. Колись він обожнював грати у карти, програв велику суму… До речі, зараз Етир очолює Емануель Луканов, який у мої часи був молодим хлопцем. Його команда йде у лідерах другої ліги і я сподіваюся, що Етир зможе повернутися в еліту болгарського футболу вже у цьому сезоні.
– Інший ваш екс-партнер, який став тренером – Ангел Червенков. Перетиналися з ним в Україні?
– Коли Ангел зі своїми командами приїжджав до Полтави, то ми зідзвонювалися та бачилися. До України Червенков тренував у Шотландії, це цікавий досвід. Та я ніколи не міг подумати, що він стане тренером.
"Сказав президенту клубу, що мішок з грошима залишаю у готелі"
– 1994-й – особливий рік для Болгарії. Ви мали змогу на власні очі бачити, що відбувалося у країні під час унікального чемпіонату світу.
– Насамперед маю сказати, що дуже комфортно почувався у Болгарії. За три місяці опанував болгарську мову і дотепер її не забув. Щодо чемпіонату світу, то кожен матч я дивився вдома, але після фінального свистка чув за вікном вигуки, вистріли та з інтересом стежив за цим безумством. Ніхто повірити не міг, що болгари стали четвертими у світі. Це дійсно велика несподіванка, яка потішила кожного мешканця Болгарії.
– Етап у Болгарії був розбавлений поїздкою у Туніс. Чому відважилися на таку екзотику?
– Головний тренер Етира Георгі Васілєв покинув команду. І у момент цієї невідомості мені надійшла пропозиція від туніського Сфаксьєна. Аргументами на користь цієї поїздки були незвичність нового середовища та хороша зарплата. Тільки от ніхто не сказав мені, що ця зарплата видавалася місцевою валютою, а конвертувати її не можна через встановлені законами обмеження.
– Яким є ваш рейтинг найбільш шалених історій про Туніс?
– Заходиш у громадську вбиральню, а там туалетного паперу немає. Натомість шмата якась лежить. Зате фотоелемент працює – дивний контраст. Ми тренуємося, а навколо поля сидять місцеві люди і спокійно собі чай п'ють. У Туніс я поїхав з дружиною, але на стадіон їй заходити не можна було. Або випадок у магазині. Моя донька – світловолоса дівчинка. Поки одяг чи то взуття приміряв, відвернувся вбік, а за мить малої поруч вже нема. Виявилося, що місцеві забрали її із собою, надарували солодощів і через півгодини повернули назад. Я думав, за цей час з розуму зійду.
– Туніська спека теж дошкуляла?
– Ще б пак! 36 градусів у затінку. Газони там специфічні. До того ж мій Сфаксьєн змагався за чемпіонство з Есперансом, яким опікувався син президента Тунісу. Це відчувалося в контексті суддівства. Словом, через півроку виступів я подякував усім та поїхав звідти. На прощання сказав президенту клубу, що мішок з місцевими грошима залишаю у готелі.
"Вболівальники на радощах зняли з мене всю форму і навіть бутси"
– Після шести років закордонних поїздок ви повертаєтеся у Ворсклу, щоб до срібла Другої союзної ліги додати безцінну бронзу української Вищої ліги. Команда тільки-но виходить в еліту, ви повертаєтеся з Болгарії, а вас одразу призначають капітаном. Кому належала така ідея?
– У першому турі ми грали в Івано-Франківську проти Прикарпаття. Зібралися всією командою, а Іван Шарій запропонував мою кандидатуру в якості капітана. Всі підтримали, ніхто не заперечував – так я став капітаном.
– Разом із Шарієм з 8 голами ви стали другим найкращим бомбардиром команди у сезоні. Один з найважливіших м’ячів забили рідному Шахтарю?
– Оскільки на основному стадіоні змінювали газон, то грали ми на "Локомотиві". Люди сиділи на парканах і на деревах. Стадіон маленький, але забитий вщент – яблуку ніде впасти. Олег Матвєєв забив зі штрафного на останніх хвилинах, проте невдовзі ми зрівняли. Шарій скинув, а я влучно пробив – 1:1. Для новачка Вищої ліги то було неабияке досягнення.
– Згодом Ворскла шокувала ще більше, коли перемогла Динамо 4:3, а ви знову відзначилися.
– Після того матчу вболівальники готові були розірвати нас на шматки. По ходу поєдинку ми двічі програвали, але не просто зрівняли, а й вийшли вперед та виграли. Особливо легендарним видався гол Сергія Чуйченка, який з відстані 11-ти метрів забив головою.
– Бронза Ворскли залежала від паралельної гри Динамо – Дніпро. Пожечевський зізнався, що переживав за той матч більше, ніж за ваш із Прикарпаттям. Ви знали про хід поєдинку конкурента?
– Ми хотіли стати третіми, але в глибині душі розуміли, що навіть четверте місце не стане трагедією для команди, яка щойно зайшла у Вищу лігу. Звичайно, хотілося більшого. Ми завершили гру на кілька хвилин раніше і чекали на сповіщення з Дніпра. Пригадую, як у ролі капітана брав участь у процедурі закриття чемпіонату та спусканні прапора. Так от вболівальники на радощах зняли з мене всю форму і навіть бутси.
– Третє місце відкрило вам шлях у єврокубки. Який матч запам’ятався найбільше?
– Я вже мав певний досвід, адже грав з Етиром проти Кайзерслаутерна у Кубку чемпіонів. І вже тоді зрозумів, що такі матчі завжди супроводжуються особливою атмосферою. Що стосується Ворскли, то передусім згадую поїздку у Бельгію на матч з Андерлехтом. Пригадую, як зайшли з Олегом Моргуном у готель і були шоковані – все красиво, всюди наші емблеми, привітне ставлення від місцевих. Та й на самому стадіоні свято відчувалося. І рівень гравців Андерлехта теж був потужним: Шифо, Зеттерберг…
"Ігорю, ти готовий важко працювати?" – запитав Іщенко"
– Останній матч у єврокубках ви провели у складі Таврії у 2001-му. Поєдинок проти болгарського Спартака із Варни завершився для вас вилученням.
– Я планував залишати Таврію і навіть не думав, що гратиму у Варні. В останній момент перед грою поговорив з Рувімом Ароновим, одним із керівників Таврії, на підвищених тонах. Мабуть, це й вплинуло на моє налаштування. У центрі поля суперник штовхнув мене, я відмахнувся і отримав червону.
– Після цього ваша кар’єра у Таврії добігла кінця?
– Ми прилетіли додому, а наступного дня я поїхав з Криму.
– Рувім Аронов – епатажний представник українського футболу 90-х. У чому була причина вашого непорозуміння?
– Коли людина каже одне, а робить інше – це непорядно. Так і було у цьому випадку.
– У 1998-му ви додали екзотики своїй кар’єрі, коли пристали на пропозицію Пожечевського та разом із Хоминим, Чуйченком і Бондаренком зіграли кілька матчів за збірну Туркменістану. Цікавий досвід?
– Я повернувся звідти додому, показую батькові фотографію команди. Усі стоять такі смагляві і тільки я біловолосий. Почали з татом жартувати щодо мого "туркменського" походження. У футбольному плані найбільше запам'яталися Азійські ігри, де ми обіграли міцну Південну Корею, а я оформив дубль.
– Окрім не раз згаданого Віктора Пожечевського, чималий вплив на ваше футбольне формування мав Олександр Іщенко. Завдяки чому так швидко адаптувалися у його Зірці і у першому ж сезоні забили 9 голів?
– Мені було за 30, я поїхав на запрошення Олександра Олексійовича у Кіровоград. Дуже вдячний Іщенку за довіру. У Ворсклі мені прооперували апендицит, я довго відновлювався. Контракт закінчився, у клубі відбулися зміни. Тож я поїхав у Зірку. "Ігорю, ти готовий важко працювати?" – запитав при першій зустрічі Іщенко. Я взявся до справи, а команда добре себе проявила. Ми навіть Шахтар у Донецьку обіграли.
– Зараз ваше життя пов’язане із футболом?
– Я є членом Виконкому Асоціації футболу Полтавщини. До того ж раніше відповідав за розвиток спорту у міській раді. У статусі делегата працюю на обласних матчах. Звичайно, стежу за Ворсклою, переживаю. Як на мене, ми пропустили важливий момент. У час роботи Миколи Павлова варто було збудувати поля, подумати про інфраструктуру, навести лад з майном клубу. На жаль, шанс було втрачено. Словом, оптимізму щодо майбутнього клубу у мене небагато. Хотілося б помилятися.