Друга частина великого інтерв’ю "Футбол 24" із незабутнім форвардом ФК Львів і московського Локомотива 90-х.
"Як можна кулаками доводити місце у старті?"
– Ви дебютували за Локо хет-триком у ворота Жемчужини. Зірочку спіймали?
– Ясно, що деякі зірочки у голові літали. Цього ніяк не уникнути, коли перестрибуєш із Першої ліги в такий клуб. А тодішній Локомотив щороку ставив перед собою завдання – чемпіонство. Я чемпіоном не став – постійно чогось бракувало. Титул взяли вже тоді, коли я покинув Локомотив.
Частина перша: "Гравці Штутгарта пили пиво прямо в роздягальні": вибухнув у Локомотиві, відмовив Бенфіці, за 3 роки пережив 5 операцій
Коли потрапляєш у такий клуб, ви досягаєте хороших результатів, ти отримуєш велику увагу від преси і телебачення, а тобі при цьому 19-20 років, то звісно, що зірочки літають. Але не настільки великі, щоб це перешкоджало. Почитав, порадів за себе і пішов далі працювати.
– Як вас прийняла команда?
– То був дуже хороший колектив. Я не відчув жодних проблем з адаптацією. У Європі складніше, тому що треба знати мову. Натомість у Росії таких труднощів не виникло. Плюс – у команді не існувало розмежувань за віком чи статусом. Мене, новачка, одразу підтримали. Це ще той час, коли між обома країнами не було ніяких непорозумінь, конфліктів.
– Роман Максимюк, який тоді виступав за Зеніт, розповідав, що іноді доводилося відстоювати своє місце у складі за допомогою кулаків…
– Не розумію, як можна кулаками доводити своє місце в старті. Я своє право доводив тільки на футбольному полі. Звичайно, це було непросто. Існував ліміт на легіонерів – у заявці (чи на полі, вже не згадаю) лише троє. Досить жорстка конкуренція. Адже доводилося боротись не тільки зі своїм прямим конкурентом за позицію, але й з усією командою.
– З ким ви здружилися у Локомотиві?
– Не стану виділяти когось окремо. Велика група футболістів Локо мешкала у мікрорайоні Мітіно, неподалік від Баковки, де розташована клубна база. Відповідно, хто тут жив, – з тими і спілкувалися більше. Дружили індивідуально і сім’ями, разом їздили на тренування.
"Я повз шведський стіл пройду і вже 2 кілограми прилипли"
– Півзахисник Юрій Дроздов – пам’ятаєте такого одноклубника? Він згадував, що воротар Овчінніков міг увірватися в роздягальню зі словами: "Ще одна така гра – всім хребти переламаю".
– За характером Овчінніков – добряк. Це стосувалося спілкування та побуту. А ось на полі, у грі він був босом. Імпульсивний, легко заводився, тримав у тонусі всю команду. Тому фрази про хребти дійсно могли звучати. Але без таких гравців колективу важко досягнути успіху. Мають бути лідери, бо тренер – це окрема історія. Кімната для теорії, тренувальний процес, тактика. Проте коли ти занурюєшся в гру на полі, поруч мають бути лідери, які стимулюють, можуть "розбудити" у необхідний момент.
– Заза Джанашія запам’ятався зайвою вагою і пристрастю до розкішних автомобілів?
– У Локомотиві виступали кілька футболістів, схильних до зайвої ваги. На перші тренувальні збори після відпустки привозили з собою додаткові кілограми. Цей етап підготовки дуже складний, вистачає бігової роботи і фізичних навантажень, а ці хлопці ще й обмежували себе в харчуванні, щоб скоріше скинути баласт. Боляче було дивитися (Усміхається).
Заза Джанашія проти Лаціо
Пригадую збори в Чокко. Італійське високогір’я, де збірна СРСР із Лобановським готувалася до ЧС-1990. Дуже люблю італійську кухню – мій організм це дозволяв. Я ні в чому собі не відмовляв – паста, спагетті і так далі. А хлопці сиділи ледь не на самій траві та фруктах. Овчінніков якраз один із них. "Куди воно в тобі зникає? – дивувався мені. – А я повз шведський стіл пройду і вже 2 кілограми прилипли" (Сміється).
Заза теж мав зайву вагу. Є футболісти, які мають силу волі з цим боротися, а він – не дуже то й хотів. Іноді це йому створювало проблеми. Щодо машин, то Джанашія змінював їх часто. Любив великі автомобілі, їздив на "ескалейдах".
– Одного разу на зборах, за словами Дроздова, захисник Аріфуллін знайшов коня, під’їхав до Сьоміна: "Палыч, садись, прокачу"…
– Я був свідком цієї історії. Не знаю тільки, для чого Дроздов розповідає такі речі. На жаль, Льоша Аріфуллін уже помер. Це був веселий хлопець, який умів пожартувати, володів інтелектуальним гумором. Епізод трапився на останніх зборах перед стартом чемпіонату, які ми завжди проводили в Сочі. Залізниця мала там свій пансіонат. Після завершення зборів нам накривали стіл, готували плов – прощальна вечеря без алкоголю. Аріфуллін десь знайшов цього прогулянкового коня і ефектно під’їхав до команди. Ось така красива історія.
"Росія – це агресор"
– Сьомін міг послати за пивком для команди? І взагалі, який він?
– У мене тільки позитивні спогади про Юрія Палича. Це людина, яка багато досягнула у футболі. Він, у першу чергу, мотиватор. Бував різним – на футбольному полі і поза ним. У побуті чимало допомагав своїм футболістам, з ним ти міг поговорити на будь-яку тему. Натомість під час гри – дуже імпульсивний тренер, який не завжди підбирав слова і міг струсонути так, що мало не покажеться.
Послати за пивком? Сьомін не був прихильником таких речей, але іноді це траплялося. Дорогою на базу після матчу міг зупинити автобус і відправити адміністратора за двома ящиками пива. Застіллям це важко назвати, але по дві пляшки пива дозволяв випити.
– Яку роль відіграв Сьомін у вашому рішенні відмовити Бенфіці?
– Ключову. Це зараз футболісти мають агентів, які допомагають у побутових та юридичних питаннях. Тоді цього не було, тож я прислухався до тренерів. Коли надійшла пропозиція від Бенфіки, Сьомін викликав мене на розмову. Я приїхав у клуб, де окрім Сьоміна сидів Філатов, президент Локомотива. Поспілкувалися і я вирішив, що залишаюся в Москві.
Олег Гарас проти Штутгарта
– Із Юрієм Павловичем досі на зв’язку?
– Ми не спілкуємося постійно. Але коли він очолював київське Динамо, зідзвонювались. Я вітав його з важливими перемогами, зустрічав їх в аеропорту, коли вони прилітали на матчі до Львова, бував у їхньому готелі. Тобто, стосунки залишилися хорошими, хоча не скажу, що зідзвонюємося кожного місяця.
– 9 жовтня 1999-го. Пригадуєте, що це за день?
– Ні.
– Матч Росія – Україна на Лужниках. Де ви його переглядали?
– Важко сказати, вже не пам’ятаю. Але точно не в Лужниках.
– Непорозумінь із місцевими гравцями потім не виникло?
– Ніколи в нас не було таких моментів. Це спорт, Україна чесно здобула позитивний для себе результат, тому якогось негативу до себе я не відчував.
– Починаючи з 2014-го, між обома країнами – війна. Як змінилася ваша думка про Росію?
– Не хотів би говорити на політичні теми. Але я однозначно вважаю, що Росія – це агресор. Я однозначно вважаю, що Росія – це зло. Країна-окупант, яка напала на нашу державу.
"Усвідомив, що кар'єра наближається до закінчення"
– У 2002-му ви повертаєтеся до Карпат, президентом яких вже був Димінський. Ваші враження від нього?
– Я нечасто спілкувався з Димінським. Перша розмова відбулася перед тим, як продовжив свою кар’єру в Карпатах. Поговорили на стадіоні, а згодом ще бачив його кілька разів на колективних зустрічах із командою. З того, що я знаю, це досить жорстка, принципова людина. Але ми не настільки часто контактували, щоб я міг скласти собі чітке уявлення.
– Причина короткого перебування у Карпатах – травма спини?
– Так. Упродовж певного періоду я відчував дискомфорт у спині, але якось намагався з цим боротись. Приїхав до Львова. На тренувальних зборах відчув різкий біль, відбулося защемлення сідничного нерва. Пройшов діагностику. Почув, що потрібно робити операцію – у спині виявили дві грижі. Якщо не оперувати, то при великих навантаженнях біль супроводжуватиме постійно.
Лягати під хірургічний ніж побоявся. Одна справа – оперувати коліна, зовсім інша – спину, де потрібна мікрохірургія. Більше того, раніше на операції мене відправляли в Німеччину, а тут мені "світив" максимум Київ.
Зважив усі моменти: навіть після вдалого втручання мене чекає довгий період реабілітації; невідомо, наскільки якісно зумію відновитися. З’явилося усвідомлення, що кар’єра підходить до завершення.
– Карпати покидали з відчуттям недомовленості? Все ж історія відносин із тодішнім флагманом Західної України виявилася дуже короткою.
– Я й зараз вважаю, що Карпати – один з історичних клубів України. Звичайно, що тоді мріяв виступити довше. Пограв, можливо, не так довго, як хотілося, але на непоганому рівні. Ні про що не шкодую.
– І ви пішли в бізнес…
– Вважаю, що ця тема – нецікава для вболівальників (Усміхається). Підприємницькою діяльністю займався мій брат. Маючи певні фінансові заощадження після футбольної кар’єри, я трішки долучився до нього. Занурився у цю сферу і на деякий час втратив зв’язки з футболом.
"Бігав за аматорів, щоб живіт не ріс"
– У який момент ви зрозуміли, що футболу вам бракує?
– Я ніколи не відкидав думок про футбол, але постійно відпихав їх на задній план. Десь воно собі там висіло. Одного разу зустрів на вулиці Ігоря Михайловича Дедишина. Розмовляючи "ні про що", він несподівано мені запропонував спробувати себе в тренерській діяльності. "Так, було б класно, – відповів я. – Але не на часі".
Невдовзі Кіндзерський відмовився від ФК Львів. Ярослав Антонович Грисьо спробував цю команду врятувати і залучив тренерський штаб Журавчака. Набрали мене: "Приєднуйся, хочемо врятувати проект". У якості кого? Я вже вісім років, як не грав у футбол, та й вік. Авантюрка, не авантюрка, але, зрештою, погодився, бо цей клуб для мене – не порожнє слово. Ми зробили все, що могли, проте врятувати ФК Львів не вдалося.
Але я знову пожив у футболі добрих півроку – зачепило старі струни, затягнуло. Коли ФК Львів зник із карти, мені згадалася стара розмова із Дедишиним. Набрав його номер: "Ігоре Михайловичу, ваша пропозиція в силі?" – "Так, приходь". Почав працювати у школі Карпат, паралельно подався на тренерську ліцензію. Не скажу, що одразу застрибнув на якийсь високий рівень.
– А ще ж ви не один рік відбігали за кілька аматорських клубів Львівщини. Як вас приймали прості тамтешні вболівальники?
– Це було так – щоб живіт не ріс (Усміхається). Згуртувався із друзями, які на той момент вже завершили з професіональним рівнем, але ще мали в голові якісь романтичні речі: Сапуга, Павлюх, Беньо, Шуга, Кудінов…
Як нас приймали? Кожен вболівальник – із міста чи села – любить футбол і очікує від тебе хорошої гри. Якщо ти показуватимеш якість, тебе любитимуть всюди – і в Києві, і в Східниці. Якщо гратимеш погано, тобі кричатимуть: "Вівці".
"Переглядав по п’ять матчів за день”
– Департамент скаутингу та селекції у футбольному клубі Рух. Яка географія вашої діяльності?
– Департамент скаутингу ФК Рух ділиться на два відділи – професіональний і академічний. Перший займається головною командою і U-19, тут географія необмежена. Академічний відділ відповідає суто за академію клубу і зорієнтований на Україну.
Для підсилення першої команди Руху розглядаємо ринки, які нам фінансово доступні. Звісно, можемо переглядати чемпіонати Англії чи Іспанії, але для чого – незрозуміло. А ось Латинська Америка – це дуже цікаво. Тамтешній ринок дає якісних футболістів, які ще не є переоціненими. Хороші гравці за адекватною ціною. В Європі – інакше. Ти закінчив академію топового клубу – і вже коштуєш від трьох мільйонів.
Балканські країни – теж достатньо привабливий ринок. Якісні футболісти, не переоцінені, дуже швидко адаптовуються до різних чемпіонатів.
– Що вас вразило під час поїздки у Південну Америку?
– Контраст між бідними і багатими. Багаті будівлі, великий бізнес розвивається, а поруч – нетрі і дуже вбогі люди, які заледве виживають.
– Кажуть, Кварцяний може за ходою або кількома дотиками до м’яча визначити рівень таланту футболіста. Скільки часу для оцінки потрібно вам?
– Це лише красиві слова, що талант можна визначити за ходою. Насправді то непроста історія і непроста професія – ідентифіковувати футболістів. Тим паче, у наш час. Зараз футбол зовсім інший, ніж 20 років тому, він розвивається. Впливають багато факторів – фінанси, інтенсивність, швидкість. Є яскраві гравці, коли достатньо переглянути один матч, щоб осмислити талант. Але зазвичай у селекціонерів вистачає чорнової роботи, яка непомітна для стороннього ока.
Аби відшукати одного футболіста, якого рекомендуємо нашому клубу для підсилення, потрібно перелопатити безліч гравців і матчів. Ми маємо замовлення від тренерського штабу – позиція, профіль, характеристики. Ось під ці критерії шукаємо. Коли знаходимо, вступає інший фактор – фінансовий. Якщо успішно долаємо і цей етап, далі настає момент переговорів із футболістом: хоче він їхати в УПЛ, чи має інші пропозиції. Словом, кропітка і непроста робота.
– Євген Красніков, прославлений експерт латиноамериканського напрямку, не спав ночами, переглядаючи матчі тамтешніх клубів. Вам також знайоме безсоння?
– Я дивлюся дуже багато матчів, але не скажу, що до ранку. Сконцентрований на селекційній роботі, тому стараюся планувати так, щоб вона була ефективною. А ефективною вона може бути тоді, коли мізки працюють (Усміхається).
Мав період, коли переглядав по п’ять матчів за день, і ловив себе на думці, що після трьох поєдинків моя ефективність падає майже до нуля. Начебто дивлюся, але не аналізую. А я ж не повинен "просто" дивитися футбол – треба шукати необхідні характеристики. Тож зараз не рекомендую своїм працівникам переглядати за день більше трьох ігор.
– У Львові не перший рік бачу ваш портрет, нанесений на вуличний щит. Як ви це сприймаєте і чиїх рук робота?
– Я бачив ці зображення. Ставлюся до цього спокійно. Чиїх рук робота – поняття не маю (Усміхається). Приємно? Ну, напевно. Будь-яка позитивна увага до твоєї персони – це приємно. Я пройшов певний етап у своєму житті, коли мав багато уваги від уболівальників. І завжди був їм радий.