Легенда Карпат розповів "Футбол 24" про динамівські університети і принади футболу 90-х.
Для досвідчених карпатівських фанатів він понині залишається еталоном характеру, незламності, бойовитості. І то за умови, що впродовж своєї кар’єри власне у Карпатах Роман Зуб виступав не так вже й довго, загалом п’ять років. Сам Роман каже, що грав би у рідному місті довше. Якби не двоє людей – Мирон Маркевич і Юрій Дячук-Ставицький. Власне, через Юрія Михайловича пан Зуб пішов з Карпат і зовсім нещодавно, вже як тренер.
Нинішній гість "Футбол 24" – з тих людей, які не звикли комусь подобатися, а роблять так, як вважають за потрібне. Роман Зуб розповів, як вчився підкатам у Фоменка, отримував настанови у Лобановського, побачив сувору гримасу луганської дідівщини, потрапив у команду, в якій Кварцяний називав себе "головним бандитом", як потрапив і вилетів з варшавської Леґії.
– У нашому поколінні бійців не бракувало, – каже Роман. – Взяти Андрійка Покладка. Духовитий хлопчик. Львівська школа завжди відзначалася гравцями з характером. Куди б наші хлопці на перегляд не їхали, тренери відзначали їхні бійцівські риси. Такий характер найперше закладається генетично. А ще – вулицею. Нинішній молоді того бракує. Вони сидять на ґаджетах, на телефонах, не бачать справжнього життя.
Моє дитинство – то вулиця, футбол, парк. Я виріс біля стадіону "Україна", у двох хвилинах ходи від нього, на Липовій алеї. Футбол, Карпати були у моїх мріях з самого дитинства. Матчі нашої команди відвідував постійно. Щоб купити квиток, збирали з друзями пляшки і здавали їх у склотарі. Трохи пам’ятаю ще навіть окремих гравців, які вигравали Кубок СССР у 1969-му. Але свідоме сприйняття і розуміння почалося з того часу, коли за Карпати виступали Олег Родін, Степан Юрчишин, Андрій Баль, Анатолій Саулевич, Юрій Суслопаров. То так команда, яка виграла у 1979 році 23 домашніх матчі з 23-х.
Олег Родін: Удар, яким Баль забив Бразилії, назвав радіокерованим
– І Юрчишин встановив так і не побитий досі рекорд – забив 42 голи за сезон.
– Я ходив дивитися найперше на Родіна. Він мене просто заворожував своєю грою. Правий оборонець, а таке виробляв, що просто диво. Дитячі спогади – найяскравіші. Один момент закарбувався в пам’яті понині. Родін з м’ячем на правому краї, а перед ним три суперники. Олег прокинув м’яч повз них і оббіг їх, немов на лижах! То ж не дарма людину з першої ліги викликали до лав збірної СССР.
– Свої перші кроки у професійному футболі ви робили не у рідному Львові, а в Києві.
– Тренувався у карпатівській школі, але з восьмого класу переїхав до Київського спортінтернату. Мене туди взяв Володимир Киянченко, тренер юнацької збірної України, за яку я виступав. Наш 1967 рік був спартакіадним і Володимир Григорович хотів, щоб усі збірники були в нього під рукою. Порадився зі своїм тренером Георгієм Сирбу і поїхав. Георгій Миколайович сказав, щоб їхав, що це шанс.
Не приховуватиму, в Києві було важко. Одна справа, коли ти вдома. В інтернаті живеш окремо, відірваний від батьків. То інше життя, доводиться постійно жити в колективі. До речі, інтернат теж виховує і дух, і характер. То як маленька "зона", де старші завжди гноблять молодших. І так по ланцюжку, з покоління в покоління. Наш інтернат знаходився неподалік від станції метро "Піонерська" (нині – "Лісова"), на вулиці Матейка, 6. Поряд тренувалися фехтувальники, плавці, легкоатлети, зокрема майбутній призер Олімпіади зі штовхання ядра Сашко Багач.
– А з футбольної групи Киянченка, крім вас, хтось ще себе проявив?
– Якось так вийшло, що ні. То 1966-й був сильніший. А тоді саме допускалося, щоб на Спартакіаді виступали чотири людини на рік старші того віку, який був базовим. Ось за нас тоді грали Сашко Гущин, якого ми називали "Одесою", Сашко Дюльдін, який викликався Анатолієм Бишовцем до складу олімпійської збірної СССР. Після Спартакіади вони, я, а також Міша Ніколозошвілі і Вадик Постовий потрапили в динамівський дубль. Правда, ніхто з нас у складі киян закріпитися не зміг. Проте у 1985 році стали чемпіонами СССР серед дублерів. Для мене то досягнення.
Та й взагалі той досвід безцінний. У 1984-му, коли потрапив у Динамо, за першу команду ще виступали зірки 70-х Олег Блохін і Леонід Буряк, а в дублі були Олексій Михайличенко, Паша Яковенко, Олег Кузнєцов. Та візьмемо тих, хто не такий зірковий – Сашко Гуйганов, Вадик Каратаєв, Юра Гуляєв, нападник Володя Коман. То ж були прекрасні футболісти. А головне – тренував нас Михайло Фоменко. На окремих тренуваннях Михайло Іванович займався з нами на рівних. Стелився у підкатах, показував все, що вміє. Дисципліна була залізною. Що сказав Фоменко, запереченню не підлягало.
– Вас теж Михайло Іванович навчив мистецтву підкатів на все життя.
– То зараз кажуть, що треба стояти на ногах до останнього й лише у виключних випадках стелитися. А в Динамо 80-х постійно відпрацьовувався пресинг. Цьому компонентові присвячувалося по два-три тренування на тиждень. Так ось, коли кияни йшли в пресинг, перший завжди мав летіти у підкаті. Двоє тих, хто знаходився за спиною, просто підбирали м’ячі. Зрозуміло, що коли суперник летить у підкаті, людина чи підстрибує, чи прибирає ніжки. Все, він вже вибитий з колії, координація порушена.
– Валерій Лобановський з вами спілкувався?
– Особисто – ні. Бувало, нас залучали до тренувань з першою командою. В дублі я грав чи опорного хава, чи переднього оборонця. Іноді діяв під нападником чи навіть ліберо. Не пам’ятаю, на якій саме позиції діяв у цьому матчі, але одного разу підключився в атаку, повернувся назад, знову підключився. А повертатися сили вже не було. Слова Лобановського пам’ятаю понині: "Рома, треба повертатися". "Але ж я тричі туди й назад пробіг" – відповідаю. "Не цікавить. Треба повертатися".
– По імені Валерій Васильович вас знав. То вже добре.
– Та всіх він знав.
– Не скажіть. Володимир Лозинський мені розповідав, що до нього Лобановський не звертався по імені кілька років.
– (Усміхається). До речі, Федорович у 1984-му теж у дублі грав. Він уже не потрапляв до основи.
– Після трьох років з Динамо пішли самі чи вам дали зрозуміти, що час іти?
– У 1987-му звільнився з армії, мене нічого не тримало. Сказати, що я переріс динамівський дубль важко. Хоча, може, переріс. З іншого боку, маємо досвід Михайличенка. Він терпів, виступаючи за дубль, не менше п’яти років. І свого досяг. Можливо, вартувало ще залишитися мені. Посидіти, почекати, коли гравці основи почнуть переходити за кордон. Бо на той час пробитися в основний склад було нереально. Разом з тим, ніхто мене не виганяв.
Мене тоді кликали до себе два клуби першої ліги – львівські СКА-Карпати й луганська Зоря. Звісно, хотілося додому, але зв’язуватися з армією якось не хотілося. Мабуть, були якісь юнацькі стереотипи. Тому вирішив поїхати до Луганська. Тепер розумію, що то була помилка. З Зорею в мене не склалося. По-перше, команда там була дуже вікова. Вовчарня. Деколи серед стариків закріпитися важко. Вони підтягують один одного, відкрито говорять про тебе неприємні речі. Коли ти чужий у колективі та ще й у чужому місті, то не реагувати важко. Крім того, я рано одружився. Моя колишня дружина родом із Луганська. Невдовзі після весілля у нас народилася дитина. Це теж не сприяє грі в футбол. Бо не спиш ночами. Заїзди на базу тоді здавалися щастям.
Зоря-1988. Роман Зуб - крайній справа у верхньому ряду
– Тоді погано грала Зоря в цілому.
– Не сказав би. Просто совєцька перша ліга дуже сильна була. У 1987-му ми залишилися, а через рік вилетіли. Але найперше то був непростий період особисто для мене. Хоча перетинався нещодавно з воротарем Олександром Ткаченком. Тоді, у 1987-му, йому було 40 і зрозуміло, що спілкувалися ми мало. У мене була своя компанія, у них своя. Однак побачилися зараз і доволі тепло порозмовляли, посміялися.
А тоді дружив з Олегом Сусловим, Антоном Броварником, Валерієм Черниковим, Володею Фурсовим. Він у мене був дружбою на весіллі. Трагічно його доля склалася. Володів батько, теж колишній футболіст, помер рано, бо багато пив. Мама теж померла швидко. Володя залишився сам, мав депресивний характер. Але одружився, народилася донька. Здавалося, життя налагоджується. Приїздив до Володі в Сімферополь, коли він виступав за Таврію. "Володю, тобі є чого жити" – кажу. Але характер у Фурсова був мінливий. В останні роки життя він докотився до того, що став фактично безхатченком. Так і помер нікому непотрібним. Точніше, мені розповідали, що його побили якісь малолітки і помер він від тих побоїв. Прохав свого сина, який живе в Луганську, щоб пошукав, де Володя похований. Але не вдалося вияснити, чи могила взагалі існує.
– Врешті до Львова ви повернулися лише у 1989-му, коли СКА-Карпати були вже на спаді.
– Не скажіть. Команда у нас тоді була божевільна. Тільки грошей уже не було. Прикарпатський військовий округ фінансувати команду в колишніх об’ємах вже не міг. Чи не хотів. Союз вже розпадався і видно, що військовикам вже було не до футболу. Зарплату нам платили, але не більше того. А коли в команди немає грошей, судді її знищують. Нам "відривали голову" ледь не щоматчу. І вдома, і на виїзді. До речі, час минув, Україна вже незалежна, але ситуація ж не змінилася. Нині бідних теж не шкодують. Але тоді люди бодай судити вміли. Тоді "голову відривали" з розумом. А зараз більшість арбітрів просто тупі. Не знаю, де їх набирають – за оголошенням чи ще якось.
Причина ось у чому. В СССР судили колишні футболісти, а не як зараз починають судити з 20-ти років. І ще й газують, щось розповідають. Але що мені може розповісти людина, яка футболу не бачила навіть з вертольота?
Зуб з легендою Карпат Богданом Грещаком
-У 1989-му у Львові відродили Карпати й відповідно армійський клуб змушений був переїжджати до Дрогобича.
– Пограв там півроку, а потім перейшов у Волинь. У мене якось із самого початку не склалися стосунки з тренером Миколою Самаріним. У СКА я ж приходив ще коли команду очолював Іштван Секеч. Більшість рішень Миколи Олександровича мені були незрозумілі. Тому хотів піти ще в ході сезону-1989, коли команда грала у першій лізі. Однак пішов лише влітку 1990-го, коли отримав запрошення від Віталія Кварцяного.
– Друга ліга для людини, яка пройшла динамівський дубль і три сезони виступала в першій лізі – трохи не те.
– То був складний період. Союз розпадався і знайти хороший варіант було складно. Тому на пропозицію Кварцяного пристав відразу. Сказав Самаріну прямо у вічі, що грати у нього не хочу. А тренери ж не люблять, коли їм таке говорять. Самарін не виключення. Микола Олександрович, здається, зробив вигляд, що не почув. Довелося повторити вдруге. "Ну, якщо ти наполягаєш…" – відповів Микола Олександрович. Після того питання полягало лише в компенсації, яку мали за мене заплатити волиняни. З цим труднощів не виникло і я опинився в Луцьку.
– Там теж, як і в Луганську, була своя збита обойма.
– Не порівнюйте. То трохи інакше. У нас у Волині була просто банда. Як тоді Кварцяний говорив? "Хто тут головний бандит? Я тут головний бандит!" Божевільна команда, ка могла зробити, що хочеш і будь-коли. Олег Федюков, Іван Польний, Володя Антонюк – ці люди могли один за одного горло перегризти.
Або нападник Стьопа Павлов. Легендарна особистість. Мені було 23, а йому 34. Він дружив з нами, молодими. Збиралися посидіти й Стьопа розповідав, як він служив на підводному човні. Він цим пишався. Та й бомбардир Павлов був фантастичний. Забивав неймовірні голи. Як ногами, так головою. Степан був вражаюче міцним. Два оборонці не могли його зіштовхнути з місця. Саме тому ми Павлова "Папаєм" називали. Окопається в чужому штрафному майданчику і головою в нього виграти практично неможливо. У нас тоді було два нападники – Стьопа і Паша Філонюк. І гра дуже проста – оборонці б’ють вперед, нападники скидають вправо-вліво, а ми неслися з глибини і суперників просто змітали.
– А ще у Волині тих часів виступав Андрій Федецький, найкращий бомбардир у клубній історії.
– Шкрек (то в Андрія таке прізвисько було) грав під нападниками або правого хава. Чому його так назвали – не знаю. То до мене було. А я з Колею Слукою в центрі півоборони грав. Згадую ті роки з великим позитивом.
– Молодий Кварцяний чимось відрізнявся від теперішнього?
– Ні, він практично не змінився. Віталій Володимирович – прекрасна людина і відмінний організатор. А в його вибуховості, емоційності не бачу нічого поганого. То треба бачити. Одного разу показував у роздягальні, як треба підкат робити. Підлога була мокра, Володимирович послизнувся і полетів аж під стіл. А наговорити міг багато чого. Тільки не вважаю, що це треба виносити на люди. Такі деталі мають залишатися в роздягальні.
– У 1991-му Кварцяний поступився місцем тренера Волині Миронові Маркевичу сам?
– Не знаю. Можу сказати, що з приходом Мирона Богдановича у нас змінився тренувальний процес, ми грали у футбол з акцентом на атаку. А ще додалося дисципліни. То Кварцяний міг на окремі речі очі закрити. З Маркевичем таке не проходило.
– Власне, результат говорить сам за себе. Ті самі люди після 17-го місця піднялися на восьме.
– Там було кому грати, тому цей результат не здивував нікого.
– У Волині ви вперше попрацювали зі ще однією легендарною особистістю – Юрієм Дячуком-Ставицьким.
– З Юрієм Михайлович знайомий років з восьми, коли він тренував у карпатівській школі хлопців 1968 року. Враження від цієї особистості формуються ще відтоді. Мабуть, ми відчуваємо взаємну нелюбов. Я Дячука-Ставицького завжди сприймав однаково, тобто не сприймав ніяк. Де б то не було – у Львові чи Луцьку. А в 1994-му, коли Юрій Михайлович у статусі помічника Маркевича прийшов у Карпати, не реагував, бо хотів залишитися вдома. Вже наїздився. Тим паче, що Мирон Богданович і Юрій Михайлович мені дещо пообіцяли. І як завжди не виконали. Квартиру вони мені обіцяли дати ще в Луцьку. Забули. Потім, коли йшли до Львова, обіцяли взяти мене в Карпати за собою. І теж ці слова виявилися порожніми обіцянками.
Де ще знайти таку красу? 11 гравців, яких відкрила Україні Волинь
– У першому чемпіонаті України Волинь виступила непогано – посіла в групі п’яте місце.
– Ми тоді Дніпро, який у 1991-му виступав у вищій союзній лізі, вдома перемогли. З Динамо в Луцьку теж супергру видали. Поступилися 2:3, Діма Топчієв тоді два забив. Ми ледь не відігралися. З Нафтовиком в Охтирці весь матч вели 1:0 (м’яч забив Зуб – авт.), не реалізували повно моментів, а на заключній хвилині пропустили двічі з інтервалом у 40 секунд. То коли Нафтовик через місяць приїхав до нас у Луцьк, ми були такі люті, що просто загнали суперників, перемогли 3:0.
– Найкращим бомбардиром тієї команди був воротар Михайло Бурч.
– Він у нас всі пенальті пробивав, іноді навіть штрафні виконував. Мишко прекрасно грав ногами, він полюбляв під час двосторонок грати в полі. Як для воротаря зріст у Бурча був невеликий, але не за красиві ж очі протримався у футболі стільки років. Особливо в Кварцяного. Віталій Володимирович не та людина, яка почне наступати собі на яйця.
– Ви згадували, що добре грали з Динамо при Маркевичі. Але в наступному чемпіонаті прийшов Роман Покора і Волинь взагалі відібрала в Динамо очки на Республіканському.
– Я в тому матчі не грав, здається, через травму. Роман Михайлович взагалі полюбляв у киян очки забирати. А я особисто вдячний Покорі за те, що на відміну від його попередників, все, що він мені пообіцяв, виконав.
– Правда, довго під керівництвом цього тренера ви не грали.
– В той період таке явище як агенти лише зароджувалося. До нас почали приїжджати люди з Польщі. Кілька разів. Запропонували мені перейти в ҐКС з Катовіце. Поїхав у грудні 1992-го на перегляд і вже мав підписувати контракт. І ось коли зібрав у машину речі, перетнув українсько-польський кордон, щоб їхати з ҐКС на перші збори, агент телефонує і каже: "Ти переходиш у варшавську Леґію". Не міг второпати, як то так. "Ми ж негарно чинимо, – кажу. – Ми домовилися". "Нехай тебе то не цікавить".
Не цікавить, то не цікавить. Поїхав з Леґією на перші збори в Закопане, потім готувався в Італії і підписав з варшавцями контракт. Звичайно, то було неймовірно. Леґія – польський ґранд, те саме, що Динамо й Шахтар в Україні.
– Добре, але недовго.
– Все було прекрасно аж до того злощасного матчу проти Відзева вдома. Після матчу у трьох гравців Леґії взяли допінг-проби. У мене виявили підвищений рівень тестостерону. Досі не збагну, як він міг з’явитися. Навіть їздив у Москву, щоб здати повторний тест. Там спілкувався з професором. Він сказав, що якби я намагався понизити рівень тестостерону, який показала та допінг-проба, його б при повторному аналізі теж зловили. "Найшвидше, тебе підставили" – сказав мені професор. Більше того, в Москві тоді дали заключення, що варшавська лабораторія мене як іноземця права перевіряти не мала, бо у неї не було акредитації Міжнародного олімпійського комітету. Відповідно мене могли відправити лише в акредитований заклад – у Кьольн, в одне зі швейцарських міст чи ту ж Москву. Проте у Варшаві мене слухати не хотіли. То зараз я мудрий і розумію, що подай до суду, справу би виграв. Але то ж був 1993-й рік, ми, вихідці з "совка" були затуркані. Отримав річну дискваліфікацію.
– Хто вас міг підставити?
– Знаю хто і знаю чому, але казати не буду, бо люди скажуть, що я виправдовуюся, а довести своєї правоти не зможу. Можу сказати інше. Тренер Януш Вуйчик мав допінговий скандал за підсумком виступів збірної Польщі на Олімпіаді-1992. Тоді цей конфлікт вдалося залагодити. Вирішив би він і моє питання, але сезону я не дограв, бо саме з тренером мав конфлікт. Власне, стався він ще до матчу з Відзевом і через те я почав ту гру з лави запасних. Вийшов на заміну ще в першому таймі, ми перемогли 2:1, переможний гол забили на останній хвилині.
В принципі, тоді весь сезон-1992/1993 у Польщі виявився скандальним. Леґія боролася за чемпіонство з ЛКС з Лодзя. Причому очків у команд було порівно і все мала вирішити різниця м’ячів. У заключному турі Леґія перемогла 6:0 у Кракові Віслу, а ЛКС розгромив Олімпію з Познані 7:1. Пізніше ці матчі визнали договірними, їх результат анулювали і відсторонили команди від участі в єврокубках. А чемпіоном став познанський Лех.
Далі буде…