Легендарний грузинський оборонець дав "Футбол 24" дуже відверте інтерв’ю, в якому розповів як тбіліське Динамо допомагало київському і навпаки, як він прикрив Джорджа Беста і за що не поважає Мирона Маркевича.
Такі співрозмовники – знахідка для журналіста. Реваз Дзодзуашвілі – видатний оборонець збірної СССР і тбіліського Динамо, віце-чемпіон Європи і бронзовий призер Олімпіади-1972, колишній наставник збірної Грузії і шепетівського Темпа. До Києва Реваз Михайлович приїхав разом з ветеранською командою своєї країни. Прохання порозмовляти зустрів привітно, впродовж півтори години емоційно згадував минуле, жваво жестикулював, а іноді навіть здіймався на ноги, виходив з-за столика і демонстрував те, що словами передати непросто.
– Ревазе Михайловичу, в Україні вас знають як видатного оборонця тбіліського Динамо і збірної СССР. Втім, відомо, що ще до того, як переїхати в Тбілісі, ви цілком могли заграти в Одесі.
– То справді так. Тільки Динамо все ж було раніше за Чорноморець, бо з 1962-го впродовж двох років виступав за дубль тбілісців, мав щастя тренуватися там у видатного тренера Михайла Якушина. А звідти мене забрали в кутаїське Торпедо. Іншими словами, досвід виступів у вищій лізі вже мав. Але хотів більше грати. Тому й поїхав до Одеси. Тренував Чорноморець тоді Юрій Войнов. Зарекомендувати себе в очах Юрія Миколайовича було нескладно. Взимку ми тренувалися в залі і я як футболіст технічний проявив себе вельми добре.
Але на збори до Болгарії тренер мене не взяв. "Готуйся тут, в Одесі, з командою класу Б Автомобілістом" – сказав Войнов. Перечити смислу не було. Залишився в Одесі. Грав за Автомобіліст у товариських матчах на позиції нападника. Виходило непогано, вболівальники мене любили. Та й мені в Одесі подобалося. В місті прижився швидко, очікував, коли з Болгарії повернеться Чорноморець. Але мене очікувало розчарування. "Ревазе, я вже визначився з основним складом" – сказав Войнов. Ображатися сенсу не було, бо кожен тренер шукає гравців під власну філософію гри. Я тоді ще не те що знаменитим, а навіть відомим гравцем не був.
Довелося мені, 20-річному, повертатися додому. Добре, отримав змогу виступати за сухумське Динамо. Зарекомендував себе прекрасно: за півсезону перетворився з новачка в одного з найкращих нападників класу Б. Але у цей час нашого оборонця Геннадія Зарію забрали в кутаїське Торпедо. Заміни не було і наш тренер, колишній гравець київського Динамо Юра Граматикопуло, Царство йому Небесне, вирішив спробувати мене.
– Мабуть, були від такої пропозиції не в захваті?
– Звичайно. Та врахуйте, що до того двічі опинився викинутим за борт. Хапався за будь-яку нагоду, лише б грати. Граматикопуло – мудрий чоловік. "Ревазе, в тебе гарна швидкість, ти злий, добре лізеш у боротьбу, – сказав він мені. – Поки я знайду нового центрального оборонця, зіграй ти". "Савичу, немає проблем, я вас не підведу" – відповів. Дебютував на новій позиції з поєдинку проти батумського Динамо. І відразу отримав приз найкращого гравця матчу. Так з того часу з оборони вже й не виходив. Відбирати врешті полюбив навіть більше, ніж забивати. Власне, мене ж у Європі визнали після того, як закрив Джорджа Беста, Джаґана Джаїча і Ґжеґожа Лято, Сезара. У 70-ті говорили, що найкращих оборонці на континенті двоє – я і німець Берті Фоґтс.
Я починав грати ще тоді, коли в Союзі майже всі команди грали за схемою 4 – 2 – 4. Лише згодом тренер київського Динамо Віктор Маслов перевів Віктора Серебренникова на правий край і почав переходити на розстановку 4 – 3 – 3. Точніше, то суперники думали, що Вітя справа грає. А він заходив у середину як півоборонець і відкривав зону. Завдяки цьому тактичному маневру кияни виграли чимало матчів. Зокрема й від кутаїського Торпедо, коли за цю команду в 1967 році вдруге взяли мене. Вже як оборонця.
Динамо (Тбілісі) 1969 року
– У Кутаїсі ви відіграли лише сезон, а потім стрімко помчали вгору.
– Тбіліське Динамо завжди було моєю мрією. Був дуже засмучений, коли не зміг там закріпитися на початку 60-х. Але то я ще нападником був. А з 1968-го грав за тбілісців в обороні у парі з Муртазом Хурцилавою. Природні дані у Муртаза видатні. Бо яка риса цінується в грі центрального оборонця найперше? Вміння йти на перехоплення. А щоб вчасно перехоплювати, треба вибухово стартувати. Хурцилава зривався неперевершено. Перших п’ять-шість кроків на перехопленнях він робив миттєво. А ще Муртаз дивовижно вистрибував угору. Хурцилава був мудрим гравцем. То в нього від Бога. Бігати Муртаз не дуже любив, але компенсував цей недолік за рахунок природних даних.
– У Дзодзуашвілі теж якась іскорка була, раз великий Джордж Бест пишався виміняною у вас футболкою збірної СССР.
– Пригадую, вперше у національну команду Гаврило Качалін викликав мене в 1969-му. Крім мене на збір у Сухумі приїхало тоді ще семеро крайніх оборонців. Ми не розуміли, що відбувається, навіщо одразу стільки гравців одного амплуа. Але на початку збору нам увімкнули фільм. То була нарізка з матчу Англії та Північної Ірландії. Перед переглядом Качалін промовив саме до нас, флангових захисників: "Зверніть увагу на гравця ірландців Джорджа Беста. Якщо ми зможемо його виключити з гри у матчі відбору до чемпіонату світу-1970, будемо в Мексиці".
Джордж Бест у футболці Реваза Дзодзуашвілі
Подивився. Але ні на що особливо не розраховував. Бо ж новачком був, фактично восьмим серед восьми. Та мав одну перевагу. Ще на початку 60-х, коли грав за дубль тбіліського Динамо, часто протистояв видатному лівому крайньому Михеїлу Месхі. Справа за нас атакував Слава Метревелі. Відбираючи м’яч у таких видатних футболістів, зловив себе на думці, що зможу впоратися й із Бестом. З того відео зрозумів, що Джордж гарно фінтить, він технічний, належить до гравців, здатних зіпсувати дух гри. То як боксер з добре поставленим ударом відправляє суперника в нокдаун.
Найголовніше, що тоді зрозумів, що виграю в Беста швидкістю. "Вперед його не випущу точно" – подумав. Власне, наступних дев’ять місяців був зосереджений виключено на тому, як би закрити Беста. То за умови, що графік роботи був насиченим. Після кожних двох поєдинків чемпіонату СССР нас викликали у збірну і поступово по одному крайньому оборонцеві відсіювали. На двосторонках Качалін ставив мене проти Толика Бишовця чи Віталика Хмельницького, найкращих крайніх нападників СССР. Ці хлопці потім просто кричали: "Не хочу грати проти Дзодзуашвілі!" Все тому, що виходив навіть на тренувальні матчі настільки налаштованим, настільки злим, що пройти мене було неможливо.
Але на товариський матч проти поляків, який вважали генеральною репетицією перед матчем з північно-ірландцями, тренер мене не виставив. Справа тоді оборонявся Валентин Афонін, зліва – спартаківець Євген Ловчев. Сиджу розчарований на лаві і думаю: "Не хочуть грузинів ставити". В Афоніна ще й перевага була – за рік до того він грав проти Пеле. Король футболу забив з-під Валентина лише один м’яч. Це вважали успіхом, думали, раз Афонін прикрив Пеле, з Бестом має впоратися точно. Власне, й проти поляків Валик грав на рівні.
Думав, що для мене ситуація безнадійна. Але в другому таймі Качалін кличе: "Зайди замість Ловчева". Перед виходом на поле схитрував. Річ у тім, що Афонін в ЦСКА грав на місці лівого оборонця, а я в Тбілісі грав справа. "Афоню, переходи вліво, а я – вправо" – кажу до Валентина, ледь вибігши на газон. Поки тренери збагнули, що то не випадково, я зіграв проти молодого нападника Ярошика впродовж 15-ти хвилин так, що той щез, тренер поляків змушений був проводити заміну.
Після матчу Качалін зробив великі очі, сварив мене за самодіяльність. Але попри те тренери визнали, що зіграв я прекрасно. Остаточно ж моє місце в складі на матч проти збірної Північної Ірландії утвердилося після голосування десяти тренерів команд вищої ліги (у ті часи перед відповідальними матчами схожі речі практикувалися). Вісім наставників проголосували, що проти Беста маю зіграти я, ще двоє – Геннадія Лоґофета і Афоніна. Думаю, виключивши Джорджа з гри, я тих, хто мене підвів, не розчарував.
Реваз Дзодзуашвілі та Олег Долматов зривають прорив Джорджа Беста
– Бест потім фотографувався у виміняній у вас футболці. А яка доля Джорджевої форми?
– Я з Джорджем після обох матчів мінявся. Навіть думки не мав, щоб таку реліквію продавати. Віддав футболки у музеї рідних для себе клубів. Одна понині знаходиться в Кутаїсі, місті, у якому я виріс. А та, що була у Тбілісі, на жаль, під час війни щезла. Боюся, що то хтось із нашої верхівки постарався. Три роки тому ту футболку продали на аукціоні за згадувані 60 тисяч.
– Дивіться, що мені сказав колишній хавбек львівських Карпат Остап Савка: "Дзодзуашвілі – видатний оборонець. Але не було такого матчу між Карпатами і тбіліським Динамо", щоб Ромко Хижак двічі не проштовхнув м’яч йому між ніг".
– (Сміється) Думаю, Остап трохи перебільшив. Але Хижак справді був прекрасним нападником. Та й взагалі в українських командах завжди грали сильні форварди. Виділив би вже згадуваних Бишовця, який міг спокійно обіграти трьох-чотирьох оборонців, Хмельницького і, звичайно, Блохіна. Олег був дуже швидким, але саме проти швидких я грав дуже добре. На полі цих хлопців стримати було вкрай складно. А в житті ми були друзями. Вони мене називали "Ізурерою", на честь однойменного грузинського ансамблю народних танців. Я киян натомість "ансамблем Вірського" у відповідь величав.
– Згадуваного вже Хижака в Тбілісі так приймали, що він потім ледве на літак встигав. Як, скажімо, після чвертьфіналу Кубка СССР-1972.
– Знаю, що Ромко любив випити. Зрештою, у ті часи футболістів, які зловживали алкоголем, на жаль, не бракувало. Не лише в Союзі. Достатньо того ж Беста згадати. То я був режимистим. Не пив взагалі. Мабуть, саме завдяки цьому й протримався у збірній аж п’ять років.
Мені у контексті режиму пригадується випадок з осені 1971-го. За тиждень до матчу-відповіді відбору на чемпіонат Європи-1972 проти іспанців ми приймали у Тбілісі київське Динамо. Перемогли 1:0, а після матчу запросив Євгена Рудакова до свого друга. Женя тоді та-а-ак напився… "Що я натворив? – думаю (тримається за голову). – В якому ж Євген стані у збірну приїде?" Картав себе, що через мене збірна на чемпіонат Європи не поїде. Бо ж не уявляв, що після такого стану людина за якийсь тиждень здатна відновитися. Але Женя зміг, а потім у Севільї витягував божевільні м’ячі. Не пропустив, ми зіграли 0:0 і вибили Іспанію. Після того випадку почав задумуватися: Може, самому починати пити? (Сміється) Але то ж не від випивки залежить. То дар Божий.
…А кубковий матч проти Карпат мені закарбувався в пам’яті з іншої причини. Не тому, що ми тоді програли, а Ґіві Нодія на заключних хвилинах не забив пенальті. Недооцінили ми львів’ян після виїзної нічиєї і вони нас за це покарали. Але вже через три дні ця невдача відійшла на другий план. Ми саме поїхали в розташування збірної, готувалися до товариського матчу з болгарами. Хурцилава отримав дзвінок з Тбілісі. Сповістили, що в автокатастрофі загинув наш воротар Теймураз Степанія, 21-річний хлопчик…
– Чемпіонат світу-1970 сумним для вас став, на щастя, лише з суто спортивної точки зору.
– Якщо відштовхуватися від результату, від тої не зовсім логічної поразки від уругвайців, то так. Але мене тоді назвали одним із найкращих на позиції правого оборонця гравців турніру. Тому через роки Мексика згадується радше з приємністю.
Сумніше було, коли не поїхали через політичні причини на наступний мундіаль. Або коли програли у півфіналі Олімпіади-1972 полякам. Пригоди почалися ще до гри, коли нам повідомили, що матч відміняється, бо палестинці постріляли євреїв. Уже поверталися назад, але не доїхали до готелю, як автобус знову розвернули. Перенервували, але на поле виходити таки мусили. Тоді грав проти Казімежа Дейни і Влодзімежа Любаньскі. З опікою цих гравців усе було гаразд. Але норвезький арбітр судив так, що шансів у нас не було. Вели 1:0, мали велику перевагу. Та за 15 хвилин до завершення хтось із суперників прокинув м’яч повз мене. Я встиг розвернутися, але поляк спершу штовхнув, а потім ще й навалився на мене. Однак суддя вказав на позначку. З пенальті Дейна рахунок зрівняв, а в решту часу суперники з допомогою суддів нас дотисли.
Разом з тим переконаний, що Олімпіаду ми могли виграти навіть не дивлячись на суддів. Якби Вітя Колотов був на два роки старший. Тоді ж він був ще молодий-зелений. Будь у Колотова трохи більше досвіду, вони б разом із Блохіним ще щось попереду видумали б.
Фінал Євро-1972. Реваз Дзодзуашвілі і Євген Рудаков
– За місяць до Олімпіади ви встигли пограти у фіналі чемпіонату Європи, який совєцька збірна програла німцям вчисту.
– Ми були б конкурентнішими. Якби наш тренер Олександр Пономарьов не захворів незадовго до фінальної частини на рак. Останніх три матчі проводили без Олександра Семеновича. Корабель без капітана. Керували командою Микола Гуляєв і Герман Зонін, не того масштабу персони, щоб очолювати збірну. Власне, Пономарьова не було й раніше, ще коли ми готувалися до чемпіонату. Що команда пущена на самотік, зрозумів ще після поразки тій же збірній Німеччини 1:4 в товариському матчі. Але я в тій грі я наглухо закрив молодого німецького нападника Ервіна Кремерса.
Відразу після матчу посперечався із представником фірми "Пума", югославом. Він доводив, що у наступному поєдинку Кремерса я не втримаю. "Добре, якщо Кремерс заб’є – привезу пляшку доброго грузинського вина "Хванчкара" – кажу. Якщо ж Ервін не відзначиться, югослав обіцяв подарувати повний комплект екіпірування. Тоді ніхто не знав, що наші збірні через три тижні гратимуть у фіналі чемпіонату Європи. Власне, після матчу, в якому Кремерс не забив, про суперечку згадав, але чомусь вирішив, що югослав про неї не пам’ятав. Однак на вході з роздягальні той самий чоловік очікував мене з двома сумками: "Кремерс не забив, ось ваше екіпірування". А "Хванчкару", до речі, я теж поставив.
– Але Зонін якось звинуватив у поразці від німців саме вас.
– То в ньому не об’єктивність говорила, а власні образи. Власне, я пропонував переглянути фрагменти цього матчу з Зоніним разом. Бодай зараз можна ввімкнути запис і подивитися, в чому ж я там винен. Хто завгодно може подивитися і переконатися, що правда на моєму боці.
Реваз Дзодзуашвілі і Гаврило Качалін
Від тренера залежить чимало, якщо не все. Мені пощастило попрацювати з Якушиним і Качаліним, хоча найсильнішим тренером часів СССР все ж вважаю Валерія Лобановського. Команди, які він очолював, гармонійно поєднували всі необхідні для перемог складові – фізичну готовність, тактичну виучку, психологічну стійкість. У Валерія Васильовича дрібниць не було. Плюс йому сильно пощастило тренувати саме в ту епоху, коли у київське Динамо могли запросити будь-якого українського футболіста. З таким вибором виконавців проявити тренерський геній набагато легше.
– У Грузії ситуація з селекцією була схожою.
– Але Грузія значно менша за Україну. В нас було лише дві команди вищої ліги – кутаїське Торпедо і тбіліське Динамо. Ґурія з Ланчхуті з’явилася лише згодом. Зрозуміло, що всі найкращі йшли до Тбілісі. Але то були не ті можливості, які мав Лобановський. Проте не подумайте, що хочу применшити заслуги Валерія Васильовича.
У Києві якось постійно так складалося, що з командою завжди працювали видатні тренери. Першу велику команду створив Олег Ошенков. Олег Олександрович опирався на фізпідготовку. На зміну йому прийшов В’ячеслав Соловйов, молодий тренер, який дотримувався напряму професійного футболу. До В’ячеслава Дмитровича в Союзі про професійний підхід ніхто й говорити не бажав. А Соловйов почав преміювати гравців. То ж саме він у 1968-му запросив мене з Кутаїсі в Тбілісі.
Після Соловйова ж киян очолив Віктор Маслов. Віктор Олександрович – видатний тактик світового масштабу, який винайшов гру в зоні. До Маслова в СССР оборонялися виключно персонально. Але зонний метод тим привабливіший, що в ньому усі гравці одне одного страхують, діють з розрахунком. Хоча ідеальний варіант оборони – все ж поєднання зонного захисту з персональним. В нас у збірній СССР усі гравці грали персонально і лише Альберт Шестерньов решту польових гравців страхував. Ця методика взята з італійського футболу, з катеначчо. З її використанням совєцькі тренери грішили. Усі, крім Маслова.
Вважаю, що всі ці тренери в купі з Олександром Севідовим створили для Лобановського букет, який Валерій Васильович обвив у стрічку і зробив команду майже непереможною.
– Припускаю, що з теплотою Лобановського ви можете згадувати ще й із тієї причини, що він підсолодив вам пігулку прощання з великим футболом. Бо не випусти тренер киян у матчі весняного чемпіонату-1976 проти тбілісців незаявленого воротаря Олександра Прохорова, ваша поразка не перетворилася б у технічну перемогу, яка вивела грузинське Динамо на третє місце.
– Не знаю, чи свідомо Валерій Васильович так вчинив, але від себе можу сказати, що ми завжди намагалися динамівцям посприяти. Ні, наперед ніхто не домовлявся. Але коли ми відчували, що можемо допомогти киянам, то виходили і на полі не билися, не демонстрували притаманної нам спортивної злості. Цей принцип взаємної поваги між Києвом і Тбілісі передавався негласно, з покоління в покоління. Ми підтримували одне одного душевно. То як у житті, коли дідусь каже: "Ця людина мені в дитинстві допомагала, тому люби її". Власне, теплі стосунки у нас збереглися понині.
Далі буде…
Володимир Онищенко: "Колись автівку в Луганську було купити важче, ніж зараз танк"