Любомир Кузьмяк відшукав Сергія Білоконя, сенсаційного проспекта Дніпра та Кривбаса 90-х, у якого трапився несподіваний поворот ще на старті кар'єри.
До досягнення 20-річчя він встиг виграти історичну для України медаль юнацького чемпіонату Європи, переїхати у бельгійський Стандард, стати одним із наймолодших дебютантів в історії Дніпра, забити на рівні Вищої ліги та пограти за молодіжну збірну України. Здавалося, ось він – ще один майбутній талант, який перебуває тільки на початку свого шляху.
І якщо часто у таких ситуаціях кар'єру потенційних проспектів переривають важкі травми, то у випадку із Сергієм Білоконем трапилася абсолютно унікальна ситуація. Одного дня він просто вирішив зав'язати з футболом і почав займатися бізнесом.
Зараз можна лише припускати, як би склалося Сергієве життя у футболі і гадати, чи правильним було його рішення. Однозначної відповіді не має й сам екс-футболіст. Проте в інтерв'ю Футбол 24 Сергій Білоконь намагається пояснити причини такого рішення та розповідає про нетривалу, але дуже насичену кар'єру.
"Бабуся записала на футбол, коли мені було 6 років"
– Сергію, усе, що нині вас пов’язує з футболом – це син Віктор?
– Буває, на Кривбас ходжу, стежу за командою. А з сином я постійно на зв'язку, спілкуємося щодня. Зараз він є футболістом друголігової ЮКСИ, востаннє додому приїжджав місяці три тому. Раніше син виграв чемпіонат ДЮФЛ, також виступав у юнацькій збірній України Олега Кузнєцова. Віктор біжить швидше, ніж я колись, у нас різний стиль. За позицією він більше на фланзі діє, а я – у центрі поля.
– Ваш син має досвідченого порадника. Вам такої людини свого часу бракувало?
– Дійсно, мій батько особливо на футболі не розумівся. Спочатку я навчався усіх премудростей на вулиці. Бабуся записала мене на футбол, коли мені було 6 років. Доводилося всьому вчитися самому – у 12 років поїхав у Дніпро в спортінтернат, де черпав знання від тренерів. Я реалізував свою мрію, тому був щасливий.
– Вас дуже рано почали запрошувати у юнацьку збірну. Серед однолітків ви вважалися великим талантом?
– Я вирізнявся ще у Кривому Розі, тому мене й забрали в обласний центр. У Дніпрі теж був одним із лідерів серед свого віку. Вперше мене викликали у збірну 1991-го – то була ще союзна команда. Незабаром вже збірну України почав формувати Володимир Киянченко – дуже хороший тренер та психолог і просто чудова людина.
– Хто потрапив до прем'єрного списку Киянченка?
– На перший збір я приїхав з Дніпра із Толіком Маткевичем. Його син зараз у Динамо грає. У команді були ще два дніпрянини: Сергій Перхун та Андрій Головко. Спочатку ми зібралися у Кончі-Заспі, познайомилися. А вже на другому зборі у Севастополі усі здружилися, почали цілеспрямовано готуватися до відбору на Євро-1994. Атмосфера у колективі була чудовою і насамперед це заслуга Киянченка.
– Юнацьке Євро-1994 є знаковим для українського футболу, адже здобута там бронзова нагорода стала першою для незалежної України. З якими думками та завданнями ви їхали на сам турнір?
– Ми дуже ретельно готувалися. До старту Євро взяли участь у турнірі в Іспанії з Реалом та Фіорентиною. Їздили також в Англію, грали проти Баварії. Завдяки такій потужній підготовці нам вдалося подолати психологічний бар'єр і хлопці усвідомили – грати можна з будь-якою командою. Просто не відчували страху перед суперником.
– На Євро вам довелося непросто, адже ви протистояли Бельгії, Англії та Данії.
– Я не стежив за тим, як склалися долі наших суперників, але щонайменше двоє точно стали великими футболістами. Англійця Джеймі Карраґера, який нам гол забив, усі знають. Та й данець Єспер Гронк'яер хорошу кар’єру зробив, у Челсі виступав.
"Якби програли – ти б у мене з футболом закінчив"
– Зазвичай юнацькі турніри викликають підвищену увагу скаутів. Українських збірників після Євро-1994 теж засипали запрошеннями?
– Це зараз скаутів на трибунах багато, а тоді ця сфера не настільки розвинута була. Хоча пропозиції справді надходили. Наприклад, на мене та Сергія Омельяновича одразу вийшли з Бельгії. Сергія забрали у Шарлеруа, а мене взяв Стандард. У Льєжі я прожив сім місяців.
– Омельянович усе подальше життя провів у Бельгії. У вас чому не склалося?
– Засумував за домом. Мені 16 років, чужа країна... Мене поселили за містом з двома турками і хорватом. Я чув, що мої друзі вже у Дніпрі почали з основою тренуватися. Стандард хотів мене залишити, та я сам відмовився і повернувся додому.
– Шкодували, що не спробували себе у Європі?
– Я така людина, що ніколи не шкодую. Що зробив – те зробив. Можливо, треба було залишитися, це я зараз розумію. От Олег Ящук затримався у Бельгії і класну кар'єру зробив в Андерлехті.
– Для вас цей турнір в Ірландії розпочався не дуже вдало. У другому матчі групового етапу проти Туреччини вас вилучили з поля.
– Турки виконували кутовий, я тримав суперника. Про менталітет турків багато не розповідатиму, просто скажу, що їхній гравець плюнув мені на футболку. Суддя цього не помітив. На емоціях я розбігаюся і наступаю провокатору на ногу. Той влаштував цирк, мені одразу ж червону показали. То був чорний день… За рахунку 1:1 на 80-й хвилині залишив команду в меншості.
– Після матчу дісталося?
– В Ірландію з нами поїхав Євген Котельников, віце-президент ФФУ. Після фінального свистка він залетів у роздягальню і одразу до мене: "Скажи дякую, що ми зіграли внічию. Якби ми програли – ти б у мене з футболом закінчив. Я б тобі не дав у жодній команді грати".
– Звучить страшно.
– Я теж злякався, все-таки ще дитиною був. Та й Котельников – це особистість, мужик серйозний. Хоча реальним авторитетом я вважав свого тренера Киянченка. І саме його думка та підтримка була найважливішою.
– Невдовзі ви сповна реабілітувалися, коли забили Данії у півфіналі.
– У мене навіть відеозапис того м’яча вдома є. Дмитро Назаров із Сімферополя виконав діагональ, а я у дотик відправив м'яч у сітку. Ще через 20 хвилин я асистував Володимиру Гопкалу – так ми повели у рахунку 2:1. Україна пропустила у самому кінці, коли мене замінили. На жаль, у серії пенальті ми програли.
– У матчі за третє місце проти Австрії ви знову не грали, хоча свою дискваліфікацію відбули раніше. У чому справа?
– Все через регламент. Якщо після вилучення ти ще й жовту картку отримуєш, то пропускаєш наступний матч. У мене так і трапилося.
"Нагородою за бронзу стало звільнення від випускних екзаменів"
– Як Федерація нагородила вас за прем’єрну медаль для українського футболу?
– Ой, навіть соромно розповідати (Усміхається). Ще до турніру усі казали, що Англія стане чемпіоном Європи. Перед чвертьфіналом з англійцями в актовому залі нас зібрали і Киянченко каже: "Хлопці, якщо проходимо Англію, то вам залишають екіпірування". А це костюми Puma, сумки Umbro і ще якісь дрібниці. Також пообіцяли по 20 доларів премії чи щось таке…
– Солідно.
– Ніхто не вірив, що ми Англію пройдемо. Котельников навіть зворотні квитки додому взяв. Нічого, довелося здавати. А головною нагородою за бронзу на Євро стало звільнення нас, 11-класників, від випускних екзаменів. Ось і вся відзнака. Ну ще медалі подарували – нам президент УЄФА Леннарт Юханссон їх вручав.
– Чотирьох хлопців із тієї збірної вже немає. Сергій Перхун, Омар Мішков, Сергій Омельянович та Олег Федорук не дожили навіть до 40 років.
– Найбільше я спілкувався із Сергієм Перхуном. Ми разом на базі Дніпра мешкали. Особливо багато часу разом проводили, коли він працював над відновленням після травми руки.
– Батько Сергія, Володимир Перхун розповідав: "Під час Євро на одному з тренувань син побився об заклад з кремезним партнером Олегом Федоруком. Змагалися, хто кого переможе по пенальті".
– Так, це правда. Теж покійний нині Федорук після одного з тренувань вирішив пробити кілька пенальті Перхуну. В Олега був дуже сильний удар. Під час одного з ударів Сергій розслабив кисть і відтоді почалися проблеми. Перхун лише у першому матчі грав. Взагалі Сергій – особлива людина. Прийнято вважати, що воротарі – це окрема каста. Та у випадку з Перхуном не скажеш, що він був воротарем. Спокійний, усміхнений, сором'язливий, добрий хлопець. Ми навіть в автобусі їздили поруч – він попереду з Андрієм Головком сидів. Ми так багато жартували і сміялися…
– Після повернення із Бельгії ви, як і Перхун, дебютуєте за Дніпро у 16 років.
– Микола Павлов одразу ж мене забрав в основу. Невдовзі я дебютував у Вищій лізі і дотепер залишаюся одним із наймолодших гравців Дніпра, який грав за команду в елітному дивізіоні. Пізніше я вийшов на Кубок із запорізьким Металургом. Холодно, сніг, червоний м’яч… Пам’ятаю, мені віддають пас у центрі поля, я втрачаю м’яч. Як же на мене Сергій Беженар кричав! Я біг по цьому снігу з усіх сил. На щастя, все минулося і я подумав: "Боже, як добре, що не пропустили".
– У тому Дніпрі вистачало й інших дядьків на кшталт Беженара.
– Я завжди кажу – нехай я грав у футбол недовго, зате зі справжніми футболістами. У кімнаті я мешкав з Володимиром Горілим, якого вважаю своїм наставником. Додам ще Андрія Полуніна, Сергія Коновалова, Євгена Похлєбаєва, Юрія Максимова, Віктора Скрипника, Володимира Багмута… Я застав золоті часи Дніпра. Там куди не глянь – усі майстри.
"З приходом Грозного у Дніпрі почався спартаківський футбол"
– Друге коло сезону 1994/95 ви розпочинаєте у рідному Кривому Розі.
– Мене та Олексія Купцова віддали в оренду у Кривбас. Тоді Павлов з групою гравців пішов у Динамо. У Кривбасі не було таких умов, як у Дніпрі, де ми мали базу та якісні поля. У Кривому Розі футбол любили, увагою вболівальників ми не були обділені. У новому сезоні команду очолив Мирон Маркевич. Цікаво з ним було попрацювати. Мирон Богданович – психолог, сильний фахівець.
– Лідером і найкращим бомбардиром того Кривбасу був Роман Григорчук.
– Роман завжди залишався Професіоналом з великої літери. Знаєте, такий справжній західняк. На полі злий, а за його межами – добряк.
– За Кривбас ви забили одного разу – Миколаєву 1995-го. Пам’ятаєте свій єдиний гол у Вищій лізі?
– На передігровому тренуванні у Мирона Богдановича можна було визначити, хто гратиме завтра в основі. Перед Миколаєвом бачу, що не потрапляю у склад. Мешкали ми у холодному готелі без опалення. Зранку виходжу з номера без настрою, ми поснідали, прогулялися. Повертаємося у готель, йдемо в актовий зал на теорію і я дізнаюся, що виходжу у стартовому складі. Ух, я був заведений! Кривбас програв 1:2, проте я забив дуже красиво. З ауту мені віддали на кут штрафного майданчика, я корпусом прикрив і в один дотик влучив у дальній кут.
– Наступний чемпіонат ви знову розпочинаєте у Дніпрі. Його очолював В’ячеслав Грозний. Як вам працювалося?
– З приходом нового тренера змінився стиль футболу. У Дніпрі почався спартаківський футбол. До нас навіть Олег Романцев на базу приїжджав. В Іспанії на зборах перед півфіналом Кубка України Грозний викликає мене у кімнату: "Ще ніхто не знає, але ти гратимеш опорного півзахисника". Я звик діяти вище, але разом із Вадимом Тищенком почав відпрацьовувати навички гри на новій позиції. Тищенко колись чудово виконував функції, тож я мав чудового наставника.
– Ви зіграли вдало, Дніпро пробився до фіналу. Що пішло не так?
– Так, ми обіграли Запоріжжя, після чого мене викликали у молодіжну збірну. Коли я повернувся у Дніпро, то з Грозним у нас стався конфлікт. Скажімо так, я його не зрозумів.
– У якості покарання вас відправили у друголіговий Металург з Новомосковська, де ви перетнулися з Олександром Рикуном. Саме він замінив вас в останньому матчі на професійному рівні, коли вам було 19.
– Я не знаю, чому мене Грозний туди відправив. Мені було неприємно, образливо. Я досягнув певного рівня, викликався у "молодіжку". А після цього мене без причин відправляють у Новомосковськ… За мене навіть Гена Мороз ходив просити, намагався пояснити тренеру. Та це нічого не змінило. Я поїхав у Кривий Ріг і вирішив, що у Дніпро більше не повернуся. Мені навіть телефонував з клубу Андрій Стеценко: "Не вигадуй, повертайся".
– Гаразд, у Дніпро ви не хотіли. Чому не шукали варіанти в інших командах?
– Справа у тому, що контракт з Дніпром ще був чинним. Особливих пропозицій я не мав, з жодним агентом я не співпрацював. Їхати будь-куди я не мав бажання.
– Ви з шести років займалися футболом, робили чималі успіхи. Ваше спонтанне рішення було проявом емоцій?
– Протягом першого місяця емоції зберігалися. А далі я просто перебудувався на нове життя. Мені дуже допоміг у цьому батько. Він працював далекобійником, розумівся на сфері перевезень. Я взявся допомагати йому із транспортом, хоча за кермом сам не їздив. Сідав із хлопцями-далекобійниками, знайомився з процесом і бачив усе на власні очі.
"Мабуть, і я помилився, відчув себе надто самостійним"
– Попри прощання з футболом, ви остаточно не перестали цікавитися улюбленою колись справою.
– У мене безліч друзів-футболістів. Проте на початках я намагався взагалі футбол не дивитися. Я навіть той фінал Кубка України, коли Дніпро з Шахтарем грав, не бачив. Образи на футбол я не маю. Навіть сина не відмовляв від цього. Спершу Віктор відвідував секцію рукопашного бою. Паралельно постійно казав нам з дружиною, що хоче на футбол. Ми переживали, що кинемо одну справу і нічого не вийде в іншій. Якось на змаганні малий зламав руку, тож довелося зробити вибір на користь футболу. Хоча віддали ми туди сина пізно – у 9 чи 10 років.
– На футбол у вас образи немає. А з Грозним після конфлікту перетиналися?
– Ні, лише кілька разів з його помічником Величком.
– При гіпотетичній зустрічі потиснули б В'ячеславу Вікторовичу руку?
– Я – людина не злопам'ятна. Можливо, у тій ситуації Грозний мав рацію. Хотів мене, молодого, навчити чи провчити. Тренер мені дав шанс, я не наговорюватиму на нього. Мабуть, і я припустився помилки, відчув себе надто самостійним. Зла ні на кого не тримаю – значить так мало статися.
– У вас був безумовний футбольний талант. Як щодо вроджених здібностей для бізнесу?
– Футбол – це робота. Якщо ти нормально себе поводиш на полі і у побуті – все буде гаразд. У будь-якій іншій роботі ситуація схожа. Чи була у мене схильність до бізнесу? Довелося зануритися у щось нове і цікаве.
– Крім транспорту і перевезень, чим ще ви займалися?
– Згодом почав у будівництві інтенсивно працювати. То був пік цієї галузі – ми збудували чимало об'єктів у Кривому Розі.
– Футбол у фінансовому плані був менш вигідним?
– Дивлячись, як далеко я б дійшов у футболі. Зрештою, навіть у 19 років я заробляв немалі гроші у Дніпрі.
– Зараз ви все ще у сфері будівництва бізнесуєте?
– Так. До пандемії та повномасштабної війни все було гаразд, почувався комфортно. Тепер, як і у всіх сферах – мій бізнес трохи просів.
– У вас був ще один цікавий досвід – ви шукали себе у політиці та були депутатом.
– Я туди потрапив випадково і зарікся – ніколи у політику не повертатимуся. Політика – брудна справа. Це не для мене.