Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Віталієм Постранським, колишнім голкіпером Ворскли, Зорі, Волині та ряду інших клубів.
"У Постранського є харизма та досвід. Він – професіонал до мозку кісток. Брали його у команду як вихователя", – казав про нашого героя наставник Зорі Юрій Вернидуб. На той момент Віталію Постранському було далеко за 30, а Зоря виявилася останньою командою у кар'єрі голкіпера-ветерана.
Нині Постранському 46, та він періодично повертається у ворота, виступаючи на аматорському рівні. До того ж Віталій суміщає воротарські обов’язки із роботою головним тренером команди Стандарт із Нових Санжарів, що на Полтавщині. Вибір між медициною та футболом, наставництво над Артемом Мілевським, молоді Пятов і Степаненко, щирий Андрій Баль… Про все це та багато іншого – у великому інтерв'ю Віталія Постранського для Футбол 24.
"Багато футболістів не готують себе до життя після футболу"
– Ви все ще одягаєте воротарські рукавиці, але тепер і тренуєте. Отримуєте задоволення, як і колись?
– Звичайно, що отримую. Маю ще і сили, і бажання. Поки що тримаю той рівень, який достатній для допомоги команді.
– Зараз ви більше тренер, ніж футболіст?
– Базові тренерські функції я віддав своєму помічнику Олександру Обревку. За Стандарт грають хлопці переважно із Дніпра, відсотків 80. Тренувальний процес теж відбувається у Дніпрі. Нас, полтавців, у колективі 5-6 гравців. Коли можемо, збираємося і бігаємо двічі на тиждень. Тому основною тренерською роботою займається Обревко. Під час ігрового циклу я є головним тренером: обираю склад, проводжу заміни, даю налаштування на гру.
– Стандарт є однією з найсильніших команд Полтавської області. За вас виступають чимало гравців, які колись грали в УПЛ: Куліш, Кіча, Вовкодав. Хлопці тримають планку?
– А по-іншому тут не можна. Навіть якщо колись ти грав на хорошому рівні, а зараз не відповідаєш певним вимогам, то на поле не виходитимеш. У нас за колишні заслуги нікого на поле не випускають.
– Ви є львів’янином, для якого рідною стала Полтава. Коли остаточно зрозуміли, що після кар’єри футболіста хочете залишитися у Полтаві?
– Напевно, коли одружився тут і купив помешкання. Я давно оселився у Полтаві і вважаю її своєю домівкою.
– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що ваша дружина під час знайомства сказала: не дуже сприймає футболістів та медиків. Якою була її реакція, коли ви сказали, що маєте медичну освіту і граєте у футбол?
– Я довго не афішував, що у футбол граю. Анна дійсно довго не знала про мою роботу. Так тривало до того моменту, поки ми не зустрілися у місті з її подругою та моїм одноклубником з Ворскли. Тоді пазл склався.
– Що ви розповідали дружині увесь цей час?
– Ой, та що тільки не розповідав (Сміється). Щось вигадав.
– З професійною кар’єрою ви попрощалися 2014-го. Пригадуєте свої перші відчуття, коли ухвалили таке рішення?
– У кожного професійного спортсмена цей період є, напевно, найскладнішим. Усе життя ти присвятив якійсь справі, та одного дня прокидаєшся і все – навколо порожнеча. Просто залишаєшся наодинці з собою. Добре, коли маєш ще якесь заняття та турботу. З досвіду скажу, що дуже багато футболістів не готують себе до цього періоду.
– Але це не про вас?
– Принаймні, я так думав. Але через певні обставини я втратив нерухомість. Розраховував, що цей бізнес приноситиме якусь копійчину, а паралельно я тренуватиму. Думав, що у мене все планомірно складеться. На жаль, довелося все розпочинати з нуля.
"Тренер з порога запитав: "Ти чого на тренування не ходиш?"
– Кілька років тому ви зіграли за збірну України серед лікарів. Як вам такий досвід?
– Найголовніше – це спілкування. Я ж свого часу закінчив медуніверситет. Тому на полі грав разом із колегами у всіх значеннях. Той період – це теж досвід, хороші емоції… До речі, ми грали проти збірної іспанських медиків. Двоє з них свого часу виступали за футбольну збірну Іспанії. Я одразу помітив – їхня робота з м'ячем свідчила, що це не просто лікарі. Щоправда, прізвищ вже не згадаю.
– Що у вашому житті з’явилося першим: футбол чи медицина?
– Футбол був для мене на першому місці з п'яти років. Я марив футболом і завжди хотів бути воротарем. Наша сім'я переїхала до Львова, ми мешкали у гуртожитку на вулиці Зеленій поруч із школою №49. Я брав тенісний м'ячик, спускався донизу на майданчик, кидав той м’яч у стіну і ловив його у падінні. Сам не знаю, чому бачив себе тільки воротарем. У другому класі до школи прийшов тренер і сказав, що набирає хлопців у футбольну секцію. Я першим руку тягнув. Далі була ДЮСШ Карпати. Коли я закінчив школу, то постав вибір, куди вступати. Мій батько – медик, тому агітував обрати медичний напрямок.
– Яка у вас спеціалізація?
– Закінчив лікувальну справу. Потім пішов на інтернатуру за спеціальністю травматолог-ортопед. Півроку там провчився, а далі мене запросили у Ротор. Тоді й остаточно попрощався з медициною.
– Батьки зрозуміли ваш вибір?
– Цілком. Скажу більше – лише завдяки батькові я футболістом став. Траплялися такі періоди, коли тато навіть більше хотів, щоб я виріс у футболіста, ніж я сам. Тоді я не розумів усіх цих навантажень і чому від мене стільки всього вимагають. А зараз я батькові дуже вдячний.
– Ви були близькими до того, щоб закинути футбол?
– Було таке. Я відвідував звичайну школу, а після уроків йшов на тренування до свого першого тренера Георгія Сирбу. Ми займалися поруч зі стадіоном Україна на тирсовому полі. Пригадую ті тренування – увесь час бігаємо, жодних вправ для воротарів. Я подивився на це, прийшов додому і заявив батькам: "Більше не ходитиму на футбол. Мене не тренують на воротаря". І дійсно перестав відвідувати секцію.
– Що вас повернуло назад?
– Через 3-4 дні до нас у двері подзвонив тренер Георгій Миколайович і з порога запитав: "А ти чого на тренування не ходиш?" (Сміється) Я замовк і не знав, що казати. Потім пояснив: "Ви мене на воротаря не тренуєте". Сирбу відрізав: "Мені краще знати, на кого тебе тренувати. Щоб завтра був на тренуванні". Так я повернувся і більше не пропускав занять.
"Мілевський? Мені не доводилося голос підвищувати"
– Ви народилися у Тишківцях на Івано-Франківщині – селі, що відоме насамперед родом Шухевичів, який походить звідти.
– До 14 років я щоліта їздив у Тишківці до бабусі і дідуся. А нині у мене там залишаються родичі, зокрема, мамина сестра.
– Після завершення футбольної кар’єри ви мали цікавий досвід – індивідуально працювали у залі з футболістами. Як до вас можна було потрапити на заняття?
– Євген Луценко, екс-гравець збірної України, має власний тренувальний зал. Якось він запропонував мені попрацювати у нього фітнес-тренером. Я погодився і півроку там відпрацював. Набір на індивідуальні заняття? Футболісти контактували або безпосередньо зі мною, або Жені дзвонили.
– Серед ваших учнів чимало зірок, головна з яких – Артем Мілевський. Доводилося його ганяти?
– Ні, нічого такого й близько не було. Усі футболісти розуміли, для чого прийшли до мене. Хлопці це робили не для мене, а для себе. Насамперед вони себе готували. Виконували усі вправи, жодних проблем. На Артема мені не доводилося голос підвищувати. Також я працював з Олександром Єрмаченком, який за Карпати потім виступав, та з Артемом Ярмоленком з Чорноморця. Це справжні професіонали, яким скільки завдань не давай – їх неможливо загнати.
Дроворуб, листоноша, реслер, криміналіст. Топ-8 найбільш незвичайних професій колишніх футболістів
– Коли качалка стала вашим місцем сили?
– Раніше у нас не було таких умов. Лише поле і м'яч – на цьому все. Інтенсивно я почав займатися фізичною підготовкою у Ворсклі, а ще більше додав у Запоріжжі. Там ми мали прописану програму з фітнесу із залізяками тричі на тиждень. Я завершував кар'єру у Луганську – там теж все було на дуже високому рівні. У кожного тренера запозичував вправи для себе.
– Хто найбільше вас ганяв?
– Мене важко було загнати (Сміється). Я мав пристойну підготовку. Ще у Карпатах мене готував Володимир Журавчак – це чудова школа. Тоді мені здавалося, що мене хочуть загнати, проте потім я зрозумів, наскільки це корисно. Чудес не буває: 10% таланту, 90% праці. Собою треба займатися завжди.
"Моє прізвище з уст Вацка звучало дуже часто"
– У Другій лізі ви дебютували у 16 років. Наставник дрогобицької Галичини Хосе Турчик випустив вас на поле ще юним хлопцем.
– Добре пам'ятаю той матч – тоді я вийшов на заміну одразу по перерві. І за 45 хвилин не пропустив. На той момент я ще у школі вчився. Відчуття? Ніби у космос злітав (Сміється).
– Якісно ви додали у жовківському Гараї, де розпочинали Юрій Беньо та Володимир Єзерський.
– Дуже приємні спогади про Гарай. Там я дійсно провів фантастичний сезон. У Жовкві підібрався чудовий колектив, я відчув смак футболу.
– У Гарай на оглядини приїжджав нинішній топ-коментатор Віктор Вацко. Пам’ятаєте його спроби закріпитися у професійному футболі?
– Як його не пам'ятати? Так, ми добре знайомі.
– Згодом ви підтримували стосунки? І як Віктор коментував матчі за вашої участі?
– У тих поєдинках, де я виручав свою команду, Віктор завжди мене хвалив. Здається, я вдало зіграв проти Карпат, мав чимало роботи і усе витягнув. Пригадую, тоді моє прізвище з уст Вацка звучало дуже часто. Він не скупився на компліменти.
– Після Гараю були Карпати. Однак далі другої команди ви не пішли. Занадто рано було конкурувати за місце в основі?
– Так, про конкуренцію мова навіть не йшла. Достатньо поглянути на тих воротарів, які грали за першу команду: Богдан Стронціцький та Ельхан Расулов. Ну куди мені молодому до них?
– У Вищій лізі ви дебютували у Кривбасі 2001-го.
– Кожен матч у Вищій лізі – це неповторний момент і важливий досвід. Я відчув серйозний імпульс, хоч і багато чого робив неправильно. Згодом я аналізував той час і суттєво переглянув своє ставлення до тренувань.
– Найбільший розвиток ви отримали у Ворсклі, куди вас запросив земляк Андрій Баль. Як складалися з ним стосунки?
– Андрій Михайлович – чудова комунікабельна людина, з якою завжди було цікаво поспілкуватися. Тренування у нього класні і загалом мій період у Ворсклі – один з найкращих у житті. Там був такий колектив, що навіть зараз я зустрічаюся з екс-партнерами, адміністраторами, операторами чи водіями і наші зустрічі дуже теплі. Таке відчуття, ніби я ще вчора працював з ними у Ворсклі.
"Спортивний директор забрав Коваля з тренування – переживав за травму"
– Вашим дублером у Полтаві був молодий Андрій Пятов. Талант можна було розгледіти вже тоді?
– Як тільки Пятов прийшов на тренування, то я одразу сказав, що у нього велика перспектива. Не хочу хвалитися, але я можу помітити талановитого гравця ще на початку його шляху. Андрія я одразу побачив. Його фізичні, технічні та моральні якості про це свідчили. Скажу більше – коли я йшов з команди, то зустрівся з Пятовим у місті і дав йому пораду: "Андрюхо, ти маєш шанс. Не проґав його. У тебе велике майбутнє".
– Кому ще ви пророкували велике майбутнє?
– Станіславу Богушу у Запоріжжі. Тільки через проблеми з колінами Стас не розкрився максимально. Але він у будь-якому разі надзвичайно хороший воротар. Ще раніше зі мною в ФК Львів грав Мар'ян Марущак. Навіть не сперечатимуся – Мар'ян був набагато сильнішим за мене. Прикро, що він не проявив своїх найкращих якостей. Виділявся у Зорі молодий Микита Шевченко. Не забуду і Макса Коваля, який ще школярем потрапив в основу запорізького Металурга.
– Шалений матч з Динамо і відбитий Ковалем пенальті Мілевського – це вже класика українського футболу.
– Пам'ятаю Максимове перше тренування. Це щось надзвичайне – малий кожен м’яч забирає, стелиться, стрибає… Його навіть з тренування достроково забрав спортивний директор, адже переживав, що Максим отримає травму. На той момент Макс був неповнолітнім.
– Нещодавно про вас активно згадували у пресі через 5 поспіль парируванних пенальті Дмитром Різником. Він перевершив ваш показник у 4 відбитих удари з позначки. Ви взагалі знали тоді про таку серію?
– Чесно кажучи, ні. Буквально місяць тому прочитав у місцевій полтавській газеті, що у мене найбільший відсоток відбитих пенальті серед воротарів Ворскли. А я думав, що у Різника. Я не стежив особливо за статистикою.
"Степаненко у квадрат заходить і як ланцюговий пес"
– 2005-го ви поїхали у Волинь до Віталій Кварцяного. Не мали сумнівів перед цим?
– Абсолютно не переживав. Віталій Володимирович мені подзвонив, запропонував. Я пішов з Ворскли, був вільним агентом. Так, у Луцьку було важко, так, я бігав зі всіма. Носилися з цими бронежилетами, як сайгаки. То таке, нормально (Усміхається). Кварцяний виховав багатьох футболістів, дуже добре бачив перспективу, знаходив талановитих хлопців. Я теж вдячний йому за все. До речі, у мої часи Волинь, здається, на зимову перерву пішла на третьому місці. Молодь Кварцяного давала результат.
– Після переходу ви довго не дебютували – аж до матчу з Динамо, який Волинь програла 0:1. Ви віддали м’яч Міодрагу Джудовічу, той послизнувся, а Валентин Белькевич забив. У роздягальні Кварцяний не шукав крайніх?
– Кварцяний був трошки злим. Принципова гра, втратили потенційну доплату… Я віддав Джудовічу направо, він м’яч відпустив і нам забили. Нічого не вдієш, такі моменти трапляються.
– У наступному сезоні з Динамо все склалося ще гірше – Волинь згоріла у Києві 1:7. Не хотілося зняти рукавиці і піти з поля ще до фінального свистка?
– То був взагалі не мій день. Взагалі! Що не б'ють мені – все туди. І нічого не можу вдіяти. А в кінці ще й за комірець спіймав. Нас просто розривали.
– Ви згадували про період у Запоріжжі. Там на тренуваннях перетиналися з Олександром Алієвим. Його удари запам’яталися?
– Він мені забивав і коли за Динамо грав. А на тренуваннях – так, плюха хороша була. М'яч летів за такою траєкторією, що важко було передбачити і розрахувати.
– У Металургу починав Тарас Степаненко. Нехай він і не воротар, але ви теж бачили, що цей хлопець далеко піде?
– Так, це кидалося у вічі. Людина у квадрат заходить і як ланцюговий пес. Хоч молодий, однак ніде не поступається. Тарас пройшов перші збори і одразу у складі закріпився. Людина пахала, ноги не прибирала, що не підкажеш – він там, все виконує. Побільше би таких гравців.
– У Запоріжжі ви вперше перетнулися з Юрієм Вернидубом, який називав вас вихователем для молоді.
– Юрію Миколайовичу я дуже вдячний. Не лише за етап у Запоріжжі, а й за завершення своєї кар’єри. Якби не він, то я б не опинився у Зорі і не провів би такі чудові три роки. У нас прекрасні стосунки. Він дав мені шанс, взяв на збори. У мене також теплі стосунки з його сином Віталієм, ми постійно разом мешкали в одному номері. Щиро бажаю Вернидубам успіхів у тренерській діяльності.
– У вашому житті були нетривалі виступи за Таврію, де ви здобули єврокубковий досвід. Пригадуєте матчі з Байєром, де вам забивали пенальті Артуро Відаль та Міхаель Баллак?
– Це серйозний досвід. Для кожного зіграти проти таких команд – дорогого вартує. Навіть вийти на поле БайАрени… Пригадую, як німці працювали з м'ячем. Ще подумав тоді: "Ой-ой-ой, нам ще працювати і працювати до такого рівня". Пенальті? Важко з ними впоратися. Вони били дуже точно. Слід було летіти ще до удару. Але це такі майстри, що вони просто розвернули б ногу в інший бік і все.
– Якщо глобально аналізувати вашу кар’єру, то можна зробити висновок, що сповна ви розкрилися вже після 30. Маєте пояснення?
– Думаю, це пов'язано з психологією. У молодості я дуже переживав, боявся помилитися, прагнув відіграти якнайкраще. Проте це заважає. З часом почав спокійніше ставитися. Усвідомив, що усі м'ячі відбити неможливо. Але треба тренуватися, покращувати свої кондиції і робити свою справу. Так і виходило. Я просто став спокійнішим на полі.