Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Федором Чорбою – знаменитим захисником львівських Карпат 1970-х.
У 70-х Федір Чорба вважався одним із найсильніших флангових оборонців країни і викликався до збірної СРСР. У Львові його любили по-особливому за фантастичні проходи флангом і безпомилкове вміння реалізовувати пенальті. Однак головний 11-метровий свого життя Чорба не забив.
Незважаючи на це, він згадує про Львів із любов’ю та теплом. Карпати подарували йому не лише перемоги і приємні емоції, а й особливе знайомство. На одному з бенкетів Федір познайомився з дівчиною, яка згодом стала його жінкою. То була донька головного тренера Карпат Ернеста Юста.
Наприкінці 80-х Федір Федорович разом із дружиною та тестем залишив місто Лева і перебрався в угорський Печ. Зараз йому 75 і, незважаючи на відсутність щоденної практики спілкування, він добре володіє українською. А ще слідкує за Карпатами та нашим футболом.
"Юст мав два захоплення"
– Нещодавно вперше вакцинувався, – розповідає Федір Федорович. – На жаль, пандемія змінила життя кожного з нас. Наприклад, намагаюся зараз рідше виходити з дому. Хоч фактично і мешкаю у місті, проте це не багатоповерхівка, а класичний приватний будинок. Маю своє господарство, часто працюю у фруктовому саду.
– Колись ви розповідали, що не можете приїхати до Львова через домашнього улюбленця, песика Браяна.
– На жаль, місяць тому мого друга не стало. Браян вже був старенький – прожив 17 років. Я прокинувся зранку, прийшов до нього, а він лежить. Дуже сумно.
– Футбол зараз дивитеся?
– Переживаю за Карпати. Навіть на відстані намагаюся стежити, але бачу, що у моєї команди зараз не найкращі часи. Нічого, вірю, що все налагодиться. Також слідкую за Барселоною – вболіваю за каталонців ще з молодості. А в Угорщині підтримую Ференцварош.
– Як вам робота Сергія Реброва?
– Супер! Він – великий молодець. Усі ним дуже задоволені.
– Чому Печ став для вас рідним домом?
– Щовесни Карпати їздили сюди на збори. За цей час у мене з'явилося тут багато друзів та знайомих. Коли приїхали сюди із сім'єю, то фактично не довелося все розпочинати з нуля, адже нам допомогли – проблем із житлом і роботою не було.
– Разом із вами та дружиною зі Львова назавжди поїхав її батько – Ернест Юст.
– Після прощання з Карпатами у нього не було спокою і душевної рівноваги. До того ж він мав інші сімейні проблеми. Прикро, та життя не було поблажливим до Ернеста Ервіновича. Насправді Юст не хотів їхати і зважився на цей крок заради нас. Такою вже людиною був мій тесть – брав усе близько до серця. Прикро, що прожив він тут недовго.
– Навесні 1992-го його не стало. Все через проблеми з легенями?
– Ернест Ервінович застудився, своєчасно до лікарів не звернувся і його не змогли врятувати. Юст мав два захоплення – робота у саду і улюблена внучка Еріка. Ми і про футбол не так часто розмовляли.
– Доглядаєте за могилою Ернеста Ервіновича?
– Так, кладовище тут неподалік. Моя дружина Олена спочиває поруч, тому часто буваю там.
– Знаю, що зараз у вас зростає внук Мерше, який є для вас потіхою і розрадою.
– Ой, не те слово! Футбол його не цікавить, зате онук обожнює техніку: автомобілі, танки і все, що стосується цієї сфери. Мерше багато часу проводить зі мною. Восени піде у перший клас.
"Синку, тобі ж лише 18. Які Чернівці?"
– Ви народилися і виросли на Закарпатті. Футболістом стали через те, що поруч із вашим будинком був розташований стадіон?
– Я народився у селі Шаланки Виноградівського району. Однак через кілька років наша сім'я переїхала у село Вилок, на самому кордоні з Угорщиною. Усе дитинство я провів на місцевому стадіоні за 50 метрів від хати, хоча, наприклад, свого м'яча не мав. Коли мені виповнилося 14 років, то вже грав за дорослу команду.
– Розпочинали в нападі?
– Так, це вже згодом перейшов на фланг оборони. Про мене казали тоді "мав дві ліві ноги", адже праву взагалі не використовував, лише для ходьби. Жили ми не дуже заможно, тому у 17 років я пішов на роботу – влаштувався на меблевий комбінат. Там існувала своя команда, яка грала у Береговому. Переїхав туди і сподобався у спарингу Михайлові Корсунському, тренеру чернівецької Буковини, яка проводила там збори.
– Михайло Борисович дав дорогу у світ Мунтяну, Соснихіну і Каневському.
– Чудовий тренер! Після матчу підійшов і каже: "Хочу, щоб ти став гравцем Буковини". Я до всього ставився просто і був готовий переїжджати. Прийшов додому, сказав про це батькам. Тато підтримав, а от мама почала плакати: "Синку, тобі ж лише 18. Які Чернівці? Куди ти поїдеш? Це так далеко!" Врешті-решт, маму переконали і через кілька днів батьки посадили мене на автобус у Чернівці.
– Ви володіли особливою швидкістю, яка стала ключовим фактором у вашій грі на фланзі. Це вроджена якість?
– Однозначно, я з дитинства так швидко бігав. Також і ліва сторона була краще розвинута – тому і бив лівою ногою. У першому класі почав писати лівою рукою. Це вважалося чимось ненормальним. Мама попросила вчителя, щоб той перевчив мене. З часом я навчився тримати ручку у правій руці.
– Ще одна ваша особлива риса – наявність потужного дальнього удару. За Буковину ви якось забили із 40 метрів.
– У 1968-му це було, непогано пробив. До речі, у Чернівцях я виступав разом зі своїм товаришем Іваном Пинзарем, який був шульгою, як і я. Ми діяли на одному фланзі – я зліва у півзахисті, а він позаду. Вболівальники казали, що Буковина грала подвійним лівим краєм (Усміхається).
– У контексті потужних ударів варто відзначити іншого вашого партнера Йосипа Бордаша.
– Так, удар у нього був надзвичайний. Бордаш володів хорошою технікою, добре бачив поле, але швидкості йому не вистачало.
– Бордаш, як і ви, народився у Берегівському районі і майже не володів українською та російською, коли переїхав у Чернівці. Жартома називав себе німим, бо знав лише "Здравствуйте", "До свидания", "Спать" і "Есть".
– Свого часу я опинився у його шкірі, тому розумів, що хлопця треба підтримати. Я ходив в угорську школу і знав лише кілька російських слів. Коли Йошка приїхав до нас, то він справді був, як німий. Але поступово опанував мову, а згодом і в Металіст переїхав.
"У Запоріжжі відправили світ за очі – закрили в казармі"
– Йосип Бордаш також розповідав цікаву історію про ваш перехід із Буковини у запорізький Металург: "Їхали якось на виїзд. Раптом на роздоріжжі зупинилися, а Томах та Чорба вийшли з автобуса".
– Наприкінці 1970-го для мене особливо гостро постало питання армії. Мій перехід у київський СКА був практично затвердженим. Якщо чесно, то я боявся армії, не хотів туди, але звичайно, що мого дозволу не потребували. Приблизно у той час паралельно надійшла пропозиція з Шахтаря. Кілька разів на мої ігри приїжджав представник донеччан. Казав, що головний тренер Олег Ошенков хоче бачити мене у своїй команді.
– Не логічно від такого відмовлятися?
– Теж так подумав і погодився на переїзд у Донецьк. Вже й заяву написав. Збирався у січні з Шахтарем їхати на збори в Африку. Але все змінилося в одну мить – я повернувся у Чернівці і дав задній хід. Відчував, що київський СКА банально викраде мене з Донецька. Був ще варіант із Запоріжжям – там з армією проблем не виникало, адже в клубі оформляли необхідні документи. Це стало ключовим аргументом при переході у Металург.
– У Шахтарі такі маневри зрозуміли?
– Ні, образилися і домоглися моєї дискваліфікації – на рік відсторонили від футболу. Щоправда, дисциплінарні органи потім пом'якшили покарання на "умовне". Що було б, якби я став гравцем Шахтаря? Напевно, життя склалося б по-іншому.
– Періодом у Запоріжжі задоволені?
– Я провів там два непогані сезони. До того ж пограв з хорошими партнерами. Згадую Леоніда Ключика та Віктора Єременка, якого називали Гаррінчею. Це наш лідер, який грав у центрі поля. Технічний, майстерний і взагалі дуже сильний гравець. На жаль, Єременко мав одну проблему – любив у стакан заглядати. Чув, що Віктор не дожив до 60-ти.
– З Металурга у Карпати вас запрошував особисто головний тренер?
– За мною приїжджав один із тренерів львів'ян Юрій Сусла. Кілька разів відвідував мої ігри і переконував, щоб наприкінці сезону я переїхав до Львова. Під час однієї розмови пообіцяв Юрію Федоровичу, що стану гравцем Карпат. У Запоріжжі таке не всім сподобалося.
Сусла, Рассихін, Чорба
– Знову дискваліфікація?
– Викликали мене і відправили світ за очі – закрили в казармі. Сказали, що не випустять. Я перелякався, адже служба, здавалося, вже закінчувалася, проте знову з'явилася у моєму житті. Добре, що мав можливість лист Суслі написати.
– Допомогло?
– Представники Карпат поїхали до Києва у федерацію. Пояснили, як виглядає ситуація. Наступного дня зі столиці подзвонили у Запоріжжя і мене миттєво випустили. Так я став гравцем Карпат.
"Отримував м'яч і мені гукали: "Вперед, Федю! Вперед!"
– У Львові більшу частину кар'єри ви провели з "четвіркою" на спині. Свідомо обирали цю цифру?
– Вона була вільною і перейшла до мене спонтанно, але я її справді любив. Число "4" і дотепер мені дороге. Кожен гравець Карпат мав свій номер: останній захисник Ростик Поточняк грав під третім номером, Іван Герег на протилежному фланзі діяв з "двійкою" на спині, а Валерій Сиров, передній захисник, мав "п’ятірку".
– Гравцем Карпат ви стали у той час, коли команду очолював олімпійський чемпіон Валентин Бубукін. У Львові до цього фахівця ставляться по-різному. Які ваші спогади?
– Бубукін запам'ятався своєю несерйозністю. Любив "хі-хі" і "ха-ха". Претензій до його людських якостей не маю, але оця манера постійних жартів виглядала дивно. Хоча загалом колектив у Карпатах був хороший – навіть не пригадаю якогось негативу і проблем в команді.
– У 1973-му на стадіон "Дружба" приїжджає єреванський Арарат. Карпати громлять 3:0 лідера, який у кінці сезону стане чемпіоном, а ви забиваєте розкішний гол.
– На початку матчу Роман Хижак відкрив рахунок, а через кілька хвилин я його подвоїв. Пробіг, мабуть, третину поля і вдарив – м'яч від штанги залетів у сітку. Пригадую, як тієї миті почував себе надзвичайно щасливим.
– У своєму першому сезоні в Карпатах ви ідеально вливаєтеся у колектив і проводите усі 30 матчів чемпіонату без замін. Більше того, вам належить унікальне досягнення – 71 поєдинок за "левів" від дзвінка до дзвінка. Фізично почували себе відмінно?
– Тренер довіряв місце на полі, а я робив свою роботу. Дійсно, у фізичному плані проблем не відчував. Хоча ззовні виглядав, можливо, не дуже добре. Такий собі щупленький, як казали, "сухий". Насправді для мене відбігати 90 хвилин – задоволення. Не розумів, як можна не витримати таких мінімальних навантажень.
– За чудову гру вболівальники дарували вам свою любов. Швидко відчули себе своїм у Львові?
– Я цінував любов львів'ян. Нас часто зупиняли на вулиці, люди розпочинали спілкуватися про футбол, про щось запитувати. Йшов по місту і відчував, що команду люблять. Нас усіх впізнавали, ми для Львова були улюбленцями. Тому дотепер бережу у серці ці приємні спогади. До того ж я грав на фланзі, літав по бровці і постійно чув підбадьорливі вигуки з трибун. Тільки-но я отримував м'яч, як мені гукали: "Вперед, Федю! Вперед!"
"Мав з іншим настроєм підходити до позначки"
– Ще одна ваша функція – виконання навісів у штрафний майданчик. Хто був улюбленим адресатом?
– Володя Данилюк. Якщо Едик Козинкевич та Роман Хижак більше діяли на флангах атаки, то Данилюк чудово закривав позицію у центрі нападу. Він добре грав головою, був міцний фізично.
– Після року виступів у Карпатах вас обирають капітаном. Несподіванка?
– Раніше з пов'язкою партнерів виводив Поточняк. А перед початком сезону-1974 відбулося голосування. Складно сказати, чому хлопці довірилися мені. Однак таке рішення колективу стало для мене мотивацією.
– В історію Карпат ви ввійшли, як один із найбільш вправних виконавців пенальті. Коли це почалося?
– Вже у Львові. Я мав непоганий удар з лівої. Раніше в команді виконував 11-метрові Ігор Кульчицький. Коли він закінчив кар'єру, з'явилася потреба у спадкоємцю. Ми поїхали на збори, почали виконувати пенальті і за підсумком тестів тренерський штаб зробив ставку на мене.
– У карпатівській кар'єрі ви реалізували 9 з 10 ударів…
– Зате найважливіший і останній не забив, хай йому грець. Насправді та фатальна поразка у 1976-му від Зеніта стала лише кінцівкою великого провалу. Все почалося за кілька днів до того, коли у передостанньому турі ми грали у Москві з ЦСКА. Карпати йшли на другій сходинці у Вищій лізі, були близькими до срібних медалей.
– Ви зіграли внічию 1:1.
– А я реалізував пенальті. Забив Володимиру Астаповському, хоча поле було жахливим – підмерзле і ще й з льодом. На календарі був початок листопада. Останній тур мав відбутися через 4 дні із Зенітом на "Дружбі".
– У Карпат виникли проблеми з поверненням додому?
– Через погану погоду скасували авіарейси з Москви. Нам довелося спати на вокзалі. Поки доїхали, то прибули до Львова на домашній матч пізніше за гостей із Ленінграда.
– Навіть нічия із Зенітом гарантувала Карпатам медалі. Ви йшли пробивати пенальті за рахунку 0:2 на початку другого тайму.
– Взагалі той матч – суцільні розчарування і загадки. Мені здалося, що сам пенальті був певною мірою подарований арбітром. Я не налаштувався… Не знаю, якось все це виглядало несерйозно. Зрештою, про темну історію того матчу чимало сказано – про усі зірвані домовленості в кулуарах не раз згадували. Але це не заперечує того, що я мав з іншим настроєм підходити до позначки. Відчував якусь незрозумілу втому, розслабленість та й хвилювання. Все це переросло у те, що воротар відбив мій удар. Я вдарив ліворуч, а Володимир Олійник відгадав. Ми програли 0:3 і фінішували четвертими.
– Колись ви казали, що згадуєте той момент дотепер?
– Аякже. Не покидає мене усе життя. Навіть в Угорщині мої друзі та знайомі знають про цей епізод. Коли питають щось про футбол, то я автоматично згадую. Як же так – раніше забивав усі пенальті, а в найбільш відповідальний момент схибив?
– За півроку до трагічного пенальті Зеніту ви вразили ворота чемпіона світу Енріке Альбертозі.
– О, це чудові спогади. Карпати поїхали в Італію на спаринг з Міланом. Виглядали ми не гірше за іменитого суперника. Зіграли внічию 1:1. Якби не та гра із Зенітом, то 1976-й згадував би виключно з приємністю – у тому ж році мене викликали у збірну СРСР на турне Південною Америкою.
"Всю ніч не спав. Не міг навіть на ногу наступити"
– Пригадуєте, як познайомилися з дружиною?
– Все почалося з банкету, де зібралися карпатівці зі своїми сім'ями. Там я помітив Олену, доньку Ернеста Юста. Вона мені сподобалася, ми з нею потоваришували, багато спілкувалися, а тоді відгуляли весілля.
– Після цієї події ставлення Юста не змінилося?
– Зовсім. Я не відчував поблажок. Це не та людина, яка виділятиме свого зятя чи надаватиме комусь привілеї. Наш шлюб жодним чином не вплинув на футбольні відносини в команді.
– Донька головного тренера і дружина футболіста – Олена була максимально оточена футболом.
– Насправді вона не особливо любила його. Можливо, після знайомства зі мною трохи більше почала цікавитися. Але пристрасною вболівальницею дружину складно було назвати.
– Ваша кар'єра завершилася передчасно через перелом. Пам'ятаєте обставини?
– Карпати вилетіли у Першу лігу і готувалися повернутися назад в еліту. Ми грали з ленінградським Динамо у 1978-му. Кінець першого тайму, впевнено виграємо на виїзді завдяки голам Думанського, Батича і Юрчишина. Я долучився до атаки і отримав болісний удар по нозі – довелося заміну просити. На той момент про перелом ніхто не знав. Повернулися додому, я всю ніч не спав. Не міг навіть на ногу наступити. Викликав лікаря: "Ого, у вас перелом". Така важка історія для мене, що й згадувати це не хочеться.
– Ви та Ернест Юст незабаром залишили Карпати.
– У тому й справа, що то був жахливий період. Карпати очолив Іштван Секеч – ми зрозуміли, що настав час зміни поколінь. У мене, якщо чесно, осад залишився. Некрасиво з Юстом вчинили. Я ще залишився у команді, з'їздив на збори в Ялту, але там зазнав ще одного перелому – у тому ж місці. То був кінець.
– Ця вся історія зіпсувала враження про ваш шлях у Карпатах?
– Якби не це, то взагалі вважав би ті роки найщасливішими у житті. Втім я намагаюся тримати у душі лише позитив, відтак, Львів і Карпати назавжди будуть чимось світлим у моєму серці. Хочу згадувати лише добро. Ну і, звичайно, не забуду той пенальті Зеніту. На жаль, без нього нікуди.