"Футбол 24" публікує велике інтерв'ю одного з найкращих шведських нападників, у якому він відповів на запитання читачів відомого британського журналу FourFourTwo.
– Хто з футболістів найбільше надихав тебе в дитинстві?
– У мене було відео з моментами гри Пеле і я дуже полюбляв його передивлятися. Я приходив зі школи та обов’язково переглядав це відео перед тим, як вирушити на тренування. Пару разів я бачився з ним вживу: у 1998-му році та декілька років тому. Я сфотографувався з ним, навіть не дивлячись на те, що мені тоді було 41 чи 42 роки!
– Чи був ти близьким до того, щоб піти з футболу, коли тобі не вдавалося потрапити у молодші команди Хьогаборга?
– Я ніколи серйозно не розглядав можливість піти з футболу, хоча ті часи не були простими для мене – я був дуже малим, інші діти росли швидше за мене, але я дуже сильно любив цю гру, щоб так просто все кинути. Багато людей припиняють займатися чимось просто тому, що у них на шляху є багато перешкод, але якщо ти дійсно хочеш добитися успіху, маєш бути стійким та наполегливо працювати.
Коли мені було вісімнадцять, я потрапив на перегляд до Свена-Йорана Еріксона у Бенфіку, а в 21 я працював у компанії, що займалася доставкою овочів у вантажівки. Це не те, чим я хотів би займатися, але згодом мені зателефонували з Гельсінгборга та повідомили, що зацікавлені у моїх послугах. У мене були прекрасні відчуття після того дзвінка, а все інше – вже історія.
– Чи правда, що у ті дні ти кинув журналіста у басейн?
– Так! Тоді я міг собі дозволити трохи пожартувати з місцевими журналістами. Робив я це не сам, мені допомагали ще кілька партнерів по команді, заради жарту ми вирішили кинути його у басейн, але обов’язково – в одязі, адже інакше це не мало би сенсу. Цей журналіст критикував мене, коли я був молодшим, але я це робив не задля помсти. До речі, він досі сміється, коли ми спілкуємося та згадуємо той момент.
– У 1994 році Швеція здобула бронзові нагороди на чемпіонаті світу, який став для тебе першим у кар’єрі. Чи вважається та команда однією з найсильніших за всю історію шведського футболу?
– У новітній історії – так. Кожного разу, коли відбувається чемпіонат світу, люди згадують про той турнір. Мені тоді було 22, в дитинстві я лише мріяв про те, що колись зможу взяти участь в ЧС у складі національної збірної, а те, що нам вдалося посісти третє місце – це фантастика! Я відзначився голом у матчі за третє місце – це прекрасні відчуття, окрім того я реалізував свій пенальті у післяматчевій серії проти Румунії на стадії1/4 фіналу.
Я дуже нервував перед своїм ударом з 11-метрової позначки, і це навіть не дивлячись на той факт, що я з шести років пробивав пенальті. У підсумку я забив, але той мій удар пройшов дуже близько зі стійкою. Подібні ситуації можуть як зробити тебе сильнішим, так і зламати. Мені це допомогло, адже пізніше під час своєї кар’єри я завжди міг озирнутися назад та визнати: "У мене ніколи не було ситуації, коли я відчував більшу напругу, ніж під час виконання того пенальті".
– Яким є твій улюблений спогад про час, проведений у футболці Селтіка?
– Таких спогадів дуже багато. Таким я можу назвати і той день, коли ми зупинили Рейнджерс, а вони тоді йшли до десятого титулу поспіль, і той, коли ми виграли "требл", і той, коли ми вийшли до фіналу Кубка УЄФА. Я міг би назвати ще п’ятдесят подібних спогадів. Коли приєднався до Селтіка, досить мало знав про клуб. Я був серед семи новачків, що приєдналися до команди одночасно, і ми не повністю усвідомлювали, який тиск на нас очікує.
Ми дуже хотіли зупинити Рейнджерс на шляху до десятого поспіль чемпіонства, адже вони могли стати першим клубом, якому це вдалося. На той момент ми не дуже розуміли те, наскільки це важливо, ми не думали про це. Гадаю, якщо б тоді ми на цьому концентрувалися, виконати таке завдання нам було б набагато важче.
– Кого б ти міг назвати найкращим тренером у кар’єрі?
– Я працював з багатьма видатними тренерами, щоб назвати лише когось одного: Вім Янсен, Мартін О’Ніл, Франк Райкард, Алекс Фергюсон. Якщо згадувати про якісь окремі епізоди, то Мартін (О’Ніл) завжди знав, як мотивувати команду. Пам’ятаю момент, коли ми мали виходити на поле ліверпульського Енфілда. Це якраз був той сезон, коли ми дійшли до фіналу Кубка УЄФА – зіграли внічию 1:1 на Селтік Парку, отже обов’язково мали забивати на виїзді. О’Ніл завжди міг підібрати потрібні слова, а його промова перед виходом на поле в Ліверпулі дуже сильно зачепила мене. Тоді я сказав сам собі: "Чорт забирай, я не матиму жодних виправдань в разі невдачі у цій грі".
– У 1999-му оприлюднили сумнозвісне фото наслідків твоєї травми в матчі проти Ліона: частина ноги практично висіла в повітрі. Чи була та травма настільки жахливою, як вона виглядала?
– Вона зруйнувала лише мою кар’єру моделі, адже мені до цього казали, що в мене прекрасні ноги! Я досі маю титановий стержень у нозі. Одразу після того, як стався цей момент, я зробив дві речі. Спочатку, я сказав данському арбітру його мовою, що я, вірогідно, зламав ногу, адже коли її підняв, вона вигнулася не в той бік.
Потім, лежачи на газоні, я почав рахувати кількість місяців, що залишалися до чемпіонату Європи. Все це сталося у жовтні, а Євро-2000 стартував наступного літа. Це була моя мета і в підсумку я зміг її досягти. Вже зараз можу сказати: я дуже задоволений, що отримав цю травму у 1999-му, а не, наприклад, у 1987-му, або 1979-му, адже подібна травма в тому віці могла б спонукати мене закінчити з футболом.
– Після цієї травми ти повернувся і заграв ще сильніше. Як таке можливо?
– Дуже багато людей робили все можливе для того, щоб я повернувся сильнішим: хірург, фізіотерапевти, масажист та тренер з фітнесу. Раптово я зіштовхнувся з життєвими проблемами, про які ми зазвичай зовсім не думаємо, адже вважаємо це звичною штукою, наприклад – сходити в туалет. Я не думаю, що людина, яка ніколи не потрапляла у таку ситуацію, зрозуміє мене. Я мав величезне бажання повернутись у футбол і дати йому все, що я маю.
– У перший твій сезон після травми ти виграв європейський "Золотий бутс". Наскільки пишаєшся цим?
– Жоден зі скандинавських гравців раніше не досягав такого успіху, а ми мали кількох пристойних футболістів. Я забив 53 голи, 35 з яких у чемпіонаті. Дуже пишаюся цим, але я б ніколи не зробив цього без партнерів по команді: Кріса Саттона, Тома Бойда, Дідьє Агате, Реджі Блінкера, Джекі Макнамари та Любо Моравчіка. Усі вони є частиною мого досягнення.
– Найдивніша річ, яка колись заплутувалася у твоїх дредах?
– Захисники! Вони завжди намагалися схопити мене за них. Доглядати за дредами було дуже легко – ти прокинувся, струснув головою – і твоя зачіска готова! Але зараз я вже занадто старий для дредів.
– Святкування голів із висолопленим язиком. Чому саме так?
– Це просто вийшло саме собою. Якось після гри я побачив фото такого свого святкування і подумав: "Чому б не робити так після кожного забитого м’яча?". Вже згодом я почав отримувати листи від батьків, які були засмучені поведінкою власних дітей, що без кінця бігали з висолопленими язиками. В один момент я зрозумів, що більше не можу цього терпіти і вирішив припинити подібні святкування голів.
– На ЧС-2002 ти грав у команді разом з 20-річним Златаном Ібрагімовічем. Чи був він вже тоді зверхнім, не дивлячись на перший свій міжнародний турнір такого масштабу?
– У той час він був більш наївним, але при цьому Златан виявився прекрасною особистістю. Його талант важко було не помітити. Коли мене запитали про те, наскільки хорошим гравцем він може стати у майбутньому, я відповів, що абсолютно все залежатиме від самого Златана, бо навички в нього були на високому рівні. У підсумку він виріс в одного з найкращих нападників світу, яким його вважали багато років. Думаю, що навіть зараз Ібра залишається одним із найкращих.
"Я відірвався від копів, розігнавшись до 325 кілометрів". Правила життя Златана Ібрагімовіча
– Поразка Порту у фіналі Кубка УЄФА-2003 – найгірший день у твоїй кар’єрі?
– Так. Порту був у нас на гачку, я забив два м’ячі, але ми не змогли виграти. З цим важко змиритися. Виграш європейського трофею дуже багато означав би для нас та наших фанатів. Так багато людей приїхали до Севільї навіть без квитка на гру, і все це заради того, щоб бути там і побачити, як ми перемагаємо…Але нам це не вдалося. Досі в мене пробігають мурашки по шкірі, коли я згадую про той вечір. Наступного сезону той склад Порту виграв Лігу чемпіонів і те, що ми грали з цією командою у фіналі на рівних – свідчення нашої сили.
– Наскільки важким для тебе було рішення покинути Селтік заради Барселони?
– Це було важко, але я відчував, якщо не забиватиму впродовж кількох матчів, ЗМІ почнуть говорити: "Він більше не той Ларссон, якого ми знали раніше". Я хотів піти, а контракт із Селтіком закінчувався лише через рік. Правильним рішенням було повідомити про свій намір покинути клуб, що я і зробив для того, аби уникнути будь-яких спекуляцій або чуток.
У моїх послугах були зацікавлені близько 30 клубів, але я дивився у напрямку Іспанії, адже завжди мав мрію пограти у теплій країні. Я не хотів переходити до команди, яка бореться за виживання, думав, що було б непогано потрапити до складу якогось середняка. Але потім на порозі з’явилася Барса і я сказав: "Так!".
– Після поразки Барселоні у фіналі Ліги чемпіонів-2006 Тьєррі Анрі, який тоді виступав за Арсенал, сказав: "Люди багато говоритимуть про Ето’О та Роналдінью, але вони мають говорити про гравців, які роблять різницю, таких, як Хенрік Ларссон з його двома асистами у фіналі". Що ти відчув після цих слів?
– Дуже приємно почути таке від гравця рівня Тьєррі Анрі. Вийти на поле в такому матчі та зробити свій внесок у перемогу – це дуже приємне відчуття. Коли Ето’О та Беллетті забили, я почував себе неймовірно! У дитинстві ти лише мрієш про Лігу чемпіонів. Без сумнівів, це був найкращий момент моєї професіональної кар’єри.
Бейл, Ларссон та ще 4 топ-"джокери" у фіналах Ліги чемпіонів
– Роналдінью описував тебе, як свого ідола. Якими були ваші відносини?
– Він звик жартувати кожного ранку: "Гей, ідоле, ідоле!". Це було прекрасно! Він виробляв на полі неймовірні речі, але важко навіть уявити, під яким тиском він перебував, виступаючи за Барселону. Я скидаю капелюха перед ним за те, що він продовжує з’являтися на публіці з широченною посмішкою на обличчі. Роналдінью – чудова людина.
– Чи здогадувався ти, ким стане Мессі, коли він пробився до першої команди Барселони?
– Я пам’ятаю, як під час передсезонного турне Азією я запитав Джованні ван Бронкхорста: "Хто цей хлопчина?". Коли побачив, як він грає, подумав: "Вау". Контроль м’яча, баланс, все це було у Мессі вже тоді. Він був хорошим гравцем, а зараз став величним гравцем. Тоді він ще не вмів робити всього, що може зараз, але коли ти бачиш, як він грає, досі думаєш: "Неймовірно, чорт забирай".
– Чому ти вирішив покинути Барселону?
– Я більше не міг сидіти на лаві запасних. Відчував, що маю можливість зіграти ще кілька сезонів на високому рівні. Саме для того я й повернувся до Швеції. Окрім цього, моєму синові виповнилося десять років і я дуже хотів дати йому можливість жити в тому місці, яке він дійсно міг би назвати своєю домівкою. Я зробив правильний вибір. Я виграв Кубок Швеції у складі Гельсінгборга, але найголовнішим було те, що мій син жив у рідному місті, він зустрівся зі своїми друзями та насолоджувався життям.
"Барселона не може померти". Ким був і чому застрелився легендарний засновник "блаугранас"
– Чи шкодуєш про те, що провів усього лише 2 місяці у Манчестер Юнайтед в 2007-му?
– Так, мабуть це єдина річ, про яку шкодую у своїй кар’єрі. Я міг би залишитися, щоб отримати медаль чемпіона Прем’єр-ліги. Я був готовий провести ще один сезон на Олд Траффорд, але все ще мав чинний контракт з Хельсінгборгом і завжди вважав, що підписавши угоду, ти маєш виконувати її до кінця. В Юнайтед все було на найвищому професіональному рівні. Коли я мав їхати на хрещення дітей свого брата, клуб замовив для мене приватний літак одразу після гри. Там дійсно піклуються про своїх гравців.
– Який із твоїх голів був найкрасивішим?
– Я б назвав таким "черпачок" у ворота Рейнджерс у дербі. Це був особливий для мене гол. Спочатку я красиво обіграв Берта Контермана, а потім побачив, що Штефан Клос виходить з воріт мені назустріч, і закинув м’яч йому за комірець. Люди досі згадують той гол!
ФІФА визнала фанатів Селтіка найкращими у 2017 році
– Чи не вважаєш, що не зважаючи на усі досягнення, ти провів аж занадто багато сезонів у Шотландії?
– Зовсім ні. Я грав у найбільших турнірах – Лізі чемпіонів та Кубку УЄФА, чемпіонатах Європи та світу, я забивав голи у різних точках планети. Згодом, у 35, я продемонстрував, що все ще здатний грати на високому рівні, хоча й не перебував на піку кар’єри.
– Ти поїхав у Барселону та Манчестер для того, щоб всім щось довести?
– Ні, я продемонстрував свій рівень, коли тричі відзначився на ЧС-2002. На мою думку, також я був і одним з найкращих нападників Євро-2004. Коли після цього підписав контракт із Барселоною, деякі люди казали: "Може він не такий вже і поганий гравець". Люди, які розуміються на цій грі, визнають, що я був доволі пристойним нападником.
– Ти встиг зіграти у найзапекліших протистояннях світового футболу: Аякс – Фейєнорд, Селтік – Рейнджерс, Барселона – Реал. Яке з цих дербі є найбільшим у плані запалу та пристрасті?
– Без сумнівів, це Олд Фірм Дербі. Шум трибун під час цих поєдинків був просто неймовірним. Якби ми зараз опинилися в кількох метрах від поля, навряд чи ви б почули, що я вам кажу. Чи є Олд Фірм Дербі більшим за Ель Класіко? Так, це дербі завжди проходить неспокійно, але ти прекрасно почуваєшся, коли перемагаєш в таких поєдинках, а я виграв їх більше, ніж програв. Думаю, що відзначився десь 15 разів у 30 таких матчах проти Рейнджерс – доволі непоганий показник!
– Чи зміг би ти очолити Селтік, не побоюючись, що це може зруйнувати твій статус у цьому клубі?
– Звичайно, якщо я працюватиму тренером, мене можуть пов’язувати з Селтіком, проте вони вже мають гарного наставника. Вони зверталися до мене стосовно роботи кілька років тому, але тоді я не був готовий до цього. У будь-якому випадку, якщо продовжу тренерську кар’єру, мої амбіції не будуть відрізнятися від часів кар’єри гравця. Моя мета – бути якомога кращим та працювати з великими клубами у сильних лігах.
Переклав та адаптував Артур Киселевський, Футбол 24