Дмитро Джулай – про Джанфранко Дзігоні, бунтівного та епатажного вінгера Ювентуса, Дженоа, Роми, Брешії і, звісно ж, Верони 60-70-х.
Про нього: “Тренер дзвонив кожному о десятій чи о пів на одинадцяту вечора. Перевіряв, чи ми вдома. Дзігоні міг бути вдома о десятій, а об одинадцятій спокійнісінько піти на гулянку”.
Він (асистенту арбітра): “Якщо зараз не відійдеш, знаєш, куди я тобі запхаю цього прапорця?” За це риторичне запитання Джанфранко Дзігоні отримав шість матчів дискваліфікації.
Є футболісти, розповіді про яких взагалі не потребують згадок не те що про спортивні досягнення, а й навіть про їхню позицію на полі. (У цьому тексті згадаємо тільки найнеобхідніше). Дзігоні саме з таких. Неприборканий, вільний він нещодавно сказав колишньому партнерові по “Вероні”: “Якби ти жив, як я, то не зіграв би й п’яти хвилин”. Насправді, багато хто міг би жити як він, але навряд чи хтось ще став би кумиром для тисяч уболівальників, які називали його Богом.
“Я народився наприкінці війни, – згадує Дзігоні, – союзні війська бомбардували залізницю і я тремтів у колисці. Мабуть, тоді я й збожеволів", – додає він серйозно та впевнено.
Дзіго почав грати так само, як і багато інших італійських дітлахів його покоління. “При церкві. Священику подобався футбол. Ми грали босоніж, у полі, вільні”. Дзіго було 14, коли в Одерцо, його рідному містечку, з’явився скаут “Ювентуса”. Він запропонував хлопцю перегляд у туринському клубі, на той момент вже десятиразовому чемпіону Італії. “Ні, мене це не цікавить”, – відповів Джанфранко. Тим не менше пропозицію довелося прийняти. “А що ще залишалося? Працювати мені не подобалося. Тож певною мірою футбол мене врятував”.
Вже тоді Дзігоні не визнавав напівтонів. “Бувало, що він був готовий протистояти всьому світу, а бувало, що згасав. Для нього не існувало середини”, – каже іспанець Луїс Дель Соль, який виступав за “Юве”. Дзігоні сказали підстригти волосся, що сягало плечей. “Я тобі яйця відріжу, якщо торкнешся мого волосся, – пообіцяв юний футболіст. – Я його підстрижу, коли сам цього хотітиму”. Зрозуміло, що на такого бунтівника на початку 1960-х у “Ювентусі” дивилися скоса.
У першій команді Дзігоні дебютував у грудні 1961-го, однак до літа 1964-го зіграв у Серії А тільки чотири матчі. По-справжньому Італія познайомилася з цим футболістом, коли його віддали в оренду до “Дженоа”. Після повернення до “Юве” Дзігоні став чемпіоном у сезоні 1966-67 та зіграв свій перший матч за збірну.
“У Бухаресті була страшенна спека, й Рівера постійно залишався у тіні від трибуни. Він не бігає? То й я не буду”. Джанфранко викликали ще кілька разів, але він завжди залишався у запасі. Після цього Дзіго звернувся до Ферруччо Валькареджи: “Я не дуже люблю збірну. І на лавку більше не сідатиму. Тому Вам краще більше мене не викликати”. Перший матч залишився єдиним.
Саме Джанфранко забив “Лаціо” переможний м’яч в останньому турі сезону 1966-67. “Інтер” тим часом програв “Мантові” й туринці здобули скудетто.
У чемпіонському “Юве” шульга Дзігоні мав грати на правому фланзі. Аж ніяк не найзручніша для нього позиція, однак він став другим бомбардиром команди (8 м’ячів) слідом за Джампаоло Менікеллі (11). Та ще більше Дзіго дошкуляли методи парагвайського тренера Еріберто Еррери. “Він був диктатором. Біжи туди, біжи сюди. А мені не подобалося бігати. Якось хтось мене розторсав о сьомій ранку. Це був Еррера. Й він каже: “Сучий сину, вчора твій захисник двічі підключився до атаки”. Але Містер, ми ж виграли, я забив. “Піднімайся та їдь тренуватися”. Я його схопив і хотів викинути з кімнати. Якщо відверто, то поруч із ним я почав ненавидіти футбол”.
Влітку 1970-го Дзігоні перейшов до “Роми”. “Це було чудово. У Римі було неймовірне нічне життя, саме те, чого я потребував. Там я знову став сильним”.
Але справді культовою фігурою Дзігоні став у своєму наступному клубі. 1972 року Джанфранко перейшов до “Верони”. Відома італійська filastrocca (дитяча пісенька) стверджує: “Veronesi, tutti mati”. Шекспір недаремно поселив родини Монтеккі та Капулетті в цьому місті. Де ж ще, як не серед божевільних міг знайти себе Дзіго?
Вже у 1970-х він виходив на поле у червоних бутсах. Дзігоні мав виділятися у всьому. Прості голи його не цікавили. Коли Дзігоні запитали, чи він відчував себе італійським Джорджем Бестом, відповідь була короткою: “Джордж Бест був як я. Тільки в Англії”.
Дзіго завжди вважав себе найкращим й веронцям подобалося у це вірити. “Я казав хлопцям, щоб не переймалися. Я про все подбаю й ми виграємо. І так воно й ставалося. Раз на два місяці, але саме так і було”.
Ще один плюс виступів у скромній “Вероні” – Дзігоні мав на полі повну свободу. Ніщо не повинно було його обмежувати. Джанфранко виходив на поле творити, вигадувати. Партнери по “Вероні” згадують, що суперник міг розуміти, який фінт використає Дзіго й все одно залишався позаду.
Три роки “Верону” із Дзіго у складі тренував той самий Ферруччо Валькареджи. “Якось вранці я чую, що хтось кричить у мене під дверима. Відкриваю. Валькареджи із Логоццо (Антоніо Логоццо, гравець “Верони” з 1976-го до 1979-го). Логоццо каже: “Містер, а чому йому можна прокидатися о десятій, а мені ні?” Валькареджи відповів: “Коли в тебе будуть такі ж ноги, теж можеш прокидатися о десятій”. Валькареджи був для мене як батько”.
І справді, якийсь інший наставник, може, й не витримував би усі походеньки та вибрики Дзігоні. Найлегендарніший був пов’язаний із рішенням тренера залишити Дзіго в запасі у матчі проти “Фіорентини”. Джанфранко з’явився на лаві запасних, але як… У норковій шубі та білому капелюсі. Як з’ясувалося, окрім бажання довести тренеру, що “найкращого гравця світу не можна залишати в запасі”, була ще одна причина для такого яскравого перфомансу. “Я йому сказав, якщо він прийде на лавку в норковій шубі, я дам йому 20 тисяч лір, – розповідає захисник тієї “Верони” Франко Нанні. – А Баклекнер (Клаус Баклекнер, гравець “Верони” з 1971-го до 1978-го), який був скнарою, каже, що дасть ще 20 тисяч. Тож він пішов так на лавку ще й для того, щоб отримати гроші від Баклекнера”.
“Верона” тоді боролася за виживання. Після першого тайму програвали 0:2. Президент клубу Саверіо Гаронці у перерві зайшов до роздягальні й звернувся до Валькареджи: “Як можна дозволяти гравцю сидіти в такому вигляді на лаві, щоб із нас сміялася вся Італія?” Тренер сказав, що не може контролювати Дзігоні. Ідол уболівальників вийшов у другому таймі, забив та влучив у штангу.
Гаронці сам мав вдосталь клопоту з Джанфранко. Коли він запитував, чому усі лампи на базі розбиті, то чув, що у них стріляв Дзігоні. Сам Дзіго впевнений, що зараз його за такі витівки запроторили б за ґрати.
Як і кожен гравець із таким характером, Дзігоні був абсолютно непередбачуваним. У деяких матчах він “зникав”. “Досі не розумію, що мене зупиняло й не давало грати. Уболівальники йшли на стадіон й робили ставки, чи захочу я сьогодні грати. Я їх трохи зраджував. Знаючи як вони мене люблять, я міг би дати їм більше”. Але й того, що він дав, вистачило, щоб Дзігоні залишився у пам’яті тіфозі “Верони”. Нікого не любили так, як його. Навіть героїв чемпіонського складу 1985 року.
П’ять років тому до нього завітали іспанські телевізійники. Для них Дзігоні сформулював своє кредо: “У цьому огидному світі всі шукають щастя у багатстві. Вони не розуміють, що щастя є у нашому серці. Мені достатньо вареного яйця, сендвіча із салямі й келиха вина. Il resto non me ne frega un cazzo”.
Більше читайте у блозі Дмитра Джулая Elmundoesbalon.
За довгою лірою: від Лібонатті до Каморанезі – найкращі оріунді в історії збірної Італії