Андрій Сеньків – про те, що ми мали плакати разом з Пайє.
Ліга Європи – дуже різношерстний турнір, в якому гранди вилітають на ранніх стадіях, а скромняжки пруться до фіналу. Тут неможливо передбачити нічого. Слабкі б'ють сильних, сильні не хочуть витрачати сил, а капітан команди, яка стала переможцем, називає Лігу Європи лайном.
За матчами групового етапу мало хто слідкує – так, одним оком. Перші раунду плей-офф – серйозніше, але теж повз касу. Любителям ставок теж не сюди – тут відбувається справжнє божевілля, нічого не вгадаєш. Команди рубляться напіврезервними складами, збавляють мотивацію і мало хто ставить серйозну ціль виграти турнір. Переможемо – супер, ні – не страшно.
Мало що змінилося навіть тоді, коли переможець Ліги Європи почав напряму потрапляти у Лігу чемпіонів. Таку ціль перед собою ставлять хіба невдахи (як МЮ чи Арсенал), а сильні команди забепечують участь в турнірі №1 вдома.
І це круто. Інтрига, момент несподіванки, красиві історії ноунеймів. Цим і подобається турнір. Та останні два роки все не так. Фінали стають протистояннями Давіда та Голіафа, коли ще перед початком гри відомо абсолютно все. Чи ви вчора мали якісь сумніви?
Атлетіко – монстр, який пожирає і не давиться. Чавить з усмішкою. Коли веде в рахунку, то не відпускає. Шансів з такими мало.
Тим більше, у Марселя. Команди настрою з ненадійним захистом і залежністю від однієї людини. Здається, що гра провансальців живе за рахунок апарату штучного дихання. Вчора він скоро зламався. Далі матч можна було виключати. Жити без кисню цілу годину – це вам не жарти.
Сльози Пайє. Поцілунок Грізманна. Ех, це могло бути диявольськи красиво. Сюжет, як у фіналі Євро! Але Марсель – не Португалія. Без Пайє Марсель не достойний грати у фіналі євротурніру. І все завершилося жахливо. Жодного шансу, відсутність думки, повна розібраність. Ця команда могла претендувати на щось хіба з Генгамом.
Та на полі був інший суперник. Безжалісний і впевнений у тому, що хоче. Без Сімеоне, з провальним стартом матчу і без центру поля в певних відрізках. Атлетіко не завжди зберігав компактність, але й цього було достатньо.
Марсель не врятував би ні гол Мітроглу, ні 6 замін, ні рокировка на тренерському містку. Ця команда була пропаща ще тоді, коли заплакав Пайє. Такі титулу не варті. З такими Атлетіко не панькається.
Плач і борись, а не плач і здавайся. Марсель обрав другий варіант. І виглядав жалюгідно, зіпсувавши матч, якого чекали всі. Це нечесно. Я образився.