Інтерв’ю "Футбол 24" з львів’янином Степаном Бурбаном. Місцеві Карпати могли отримати в його особі жорсткого опорника з характером Гаттузо, але хибний лікарський діагноз і ще ряд обставин подарували нову зірку українській реп-культурі.
Кашляючий Ед, Глава 94, Паліндром… "Не дожив", "Святковий", CARTE BLANCHE, "1 вересня", "1991" etc – ви, мабуть, більшою чи меншою мірою знайомі з його творчістю. Бурбан розпочинав, як репер, але вже давно вийшов за межі цих тісних рамок, увібравши в свої твори нові музичні стилі, теми та сенси.
Він – представник покоління, яке виростало у порівняно благополучних "нульових". Та все ж львівські "спальні" квартали ще жили за старими гопівськими поняттями, кишіли наркоманами, а в дворах звучав російський реп. Не розчинитися у темних преріях моральної та фізичної деградації Бурбану допоміг футбол і музика.
"Пацик не може танцювати, співати пісень…"
– Ти народився 1 вересня 1994 року. Обидва числа зафіксовані у твоїй творчості. А який найщасливіший спогад із дитинства?
– Слухай, їх так багато було! Насправді, дуже приємні спогади про період, коли у мене, 9-річного, з’явився невеличкий гірський велосипед. Поїздки з друзями на перші пікніки у Скнилівський парк біля львівського аеропорту. Знайшли там якусь балюру, яка нагадувала озеро, і смажили сосиски. Хтось навіть курив цигарку. А через годину прийшов наряд міліції – молоді хлопці, які збирали собі на каву з таких пацанів, як ми. Я злякався і поїхав додому переосмислювати своє життя (Усміхається).
– Твій улюблений мультик – "Гей, Арнольде!". Що ще тебе наповнювало і формувало? Серіал про Баффі? Динамо в Лізі чемпіонів? Тощо?
– У той час можливостей було небагато. Телевізор показував мультики Nickelodeon, "Гей, Арнольде", "Невгамовні", серіал "Чи боїшся ти темряви?" (я любив ці моторошні вайби). Був серед цього добра і прикольний український мультик "Безтолковий вомбат".
– "Територія А"?
– Звісно! Якщо повернутися до музики, то звісно, що "Територія А" наповнювала. Були ще якісь кліпи з MTV, я дуже любив Bon Jovi. Коли мама пилососила, а в цей момент звучала пісня It’s my life, я дуже харився – шум порушував мій спокій.
– Читаючи твої попередні інтерв’ю, я зрозумів, що ти був дуже сором’язливим…
– Та я і зараз такий (Усміхається). У дитинстві ти справжній. Але з роками адаптовуєшся, вдягаєш маску або ж змінюєшся. Чи створювало це мені проблеми? Звичайно. Коли тобі 4-5 років, ти ще не знаєш, що сором’язливий. Ти ще не потрапляєш у реалії дорослого світу, де тобі кажуть: "Чому ти мало спілкуєшся?" / "Кажи щось" / "Чому ти не усміхаєшся?".
Але потім – школа, зустріч із суспільством. Починаєш розуміти, що в тебе є комплекси. Моя історія продовжилася навіть в універі. Мене завжди виділяли, як якогось "окремого чувака". Цей чувак не є якимось х*йовим, він – не об’єкт для булінгу, просто окремий – щось собі думає своє. Так тривало, поки я не почав серйозно займатися музикою. Вона все кардинально поламала, бо ти маєш виходити на сцену і вмикати екстраверта, спілкуватися, усміхатися. Проте коли я вдома, то завжди повертаюся у той стан сором’язливого чувака.
– Ти боявся, що пацани, дізнавшись про твій перший творчий псевдонім Stuk, тобі наваляють…
– Це ситуація, коли починаєш проявляти індивідуальність в колі хлопців, які кожного дня налаштовані на суцільний деструктив. Їм хочеться випити пивка і до когось до*батись. Гаряча кров, кортить екстриму, адреналіну. І якщо ти починаєш із цього вибиватись, мовляв, "пацани, я з вами не йду на стрєлку, а хочу на студію, щоб записати трек", то зрозуміло, що станеш чуваком, якого пошлють або трохи "роздадуть", пояснивши, як правильно жити в цій "зграї собак".
Тож я спочатку тримав усе у таємниці. Зі школи пішла така пацанська штука – "пацик не може танцювати, співати пісень". Він повинен ходити на бокс або грати у футбол, бути брутальним, матюкатися, бити *бало. Це – серйозний бар’єр.
Але якось увімкнув однокласнику один зі своїх треків, який, на жаль, був російськомовним. Я перебував під величезним впливом русского репу, який всі слухали на телефонах К750і. Увімкнув – а він такий: "Прикольний реп. Хто це?" – "Я!" Однокласник мені дуже довго не вірив. Цей випадок допоміг мені припинити соромитися.
Чимало гопників це оцінили – вони самі такі музику слухали. Харилися лише, чому вона – українською, на яку ми згодом перейшли. Але почали поважати.
Пам’ятаю Бодю "Пірата", який нещодавно загинув на фронті. Десь у 2011-12 роках ми почали давати концерти на районі у клубі Рок Гараж. "Прайди" (ультраси львівських Карпат, – Футбол 24) були там на охороні. Спершу ми подумали, що нам дадуть п*зди, бо ми виглядаємо як репери, як справжні нігери. А вони ж наче скінхеди. Все мало бути за канонами жанру. Натомість ультрас дуже затащилися від музла, бо воно – агресивне. Казали: "Нам подобається це слухати, коли їдемо на виїзд". Я дуже ох*їв. Коли прості гопники з району чують, що пацики, які в їхніх очах дуже круті, респектують – все сильно міняється.
– Так би мовити, українізував львівську пацанську культуру?
– Це надто пафосно звучить (Усміхається). Але сподіваюсь, що якийсь свій внесок зробив.
"Через те, що всі фукали, перейшов на російську"
– Як відкрив у собі талант писати тексти?
– У четвертому класі своєї улюбленої школи. Всі ми писали на банальну тему "Як ти провів літо". Плюс – раз у тиждень, на уроці української мови, відбувалася писанина на інші теми. Один із таких творів я написав від душі – дуже захопився, отримав задоволення від фантазування. Коли вчителька зачитувала результати – а вона дуже любила когось покритикувати, когось возвеличити – то почала з найгірших. Дійшла до хороших. І тоді каже: "А тепер буде окремий екземпляр". Я чомусь одразу подумав про себе: "Зараз мене зачмирять по повній". Вона зачитала твір і підсумувала: це – дуже ох*єнно. Мовляв, у тебе талант, фантазія круто працює, тобі потрібно продовжувати писати.
Я з цим піднесеним настроєм прийшов додому і почав писати новий твір чи може навіть вірш – прямо на палітурці якоїсь книги. Хотів залишити свій відбиток на сторінках, де вже була поезія. Уявляв, що також належу до письменницького руху. Це була точка відліку. Писав до восьмого класу, а тоді хтось увімкнув у мені реп. До речі, почав я українською, але через те, що всі фукали, перейшов на російську. Добре, що вчасно схаменувся. У мене виник дисонанс: чому я пишу російською, якщо живу в Україні і наша мова – українська? Когнітивні процеси в юнацькому мозку запустилися. І я собі дав відповідь: мені зручніше творити рідною мовою, така музика буде дійсно українською.
– Щоб написати глибокий текст, потрібно мати солідну базу – особистий досвід або хоча б десятки перечитаних книг, переглянутих фільмів…
– Як виявилося, щоб писати реп, не обов’язково було прочитати хоча б дві книжки. Я завжди дивився кіно. Те, що зараз роблю музику з прив’язкою до візуального мистецтва, це відклалося ще в ті часи. У кіно є саундтреки, тож почав мислити про свою музику трохи кінематографічно.
Читати я почав дуже пізно. У школі жодної книжки не прочитав. Лише в університеті, на парі кіномистецтва з крутою викладачкою (пані Домажирова), мені стало соромно. Вона запитала нас: "Чим ви цікавитесь? Чим надихаєтесь?" І посипались відповіді: "Дзідзьо", "Пила" і тому подібне. Викладачка зробила фейспалм: "Чуваки, що ви взагалі тут робите?" Я ще намагався ви*бнутись, мовляв, слухаю джаз, але однаково відчув великий сором. З того моменту почав читати. Одразу під руки попався Любко Дереш, "Намір". Процес пішов.
– "Кіно, яке змінить ваше життя". У тебе було таке?
– Якщо у вас всередині відбуваються "гойдалки" і здається, що у нас немає власної культури (а в мене таке було через те, що російська тут занадто вий*бувалась), треба дивитися класику українського кіно. Дзиґа Вертов, Іллєнко, Параджанов. Дзигу, до речі, часто приписують до російського – москалі ж люблять усе красти. "Тіні забутих предків" можуть прозвучати попсово, всі їх бачили, але це реально дуже крута робота навіть в операторському плані. Тобто, це потрібно дивитися, щоб зрозуміти: ми в плані культурного контенту нічим не відрізняємося від тієї ж Америки.
Колись мою психіку ламали фільми Гаспара Ное. Вони всі – дуже важкі. Після них ти іншим виходив з кімнати. Ларс фон Трієр – також. Щоправда, останнім часом мені не подобалося, що він толерує москалів, почав любити Расєюшку. Ксєнія Собчак приїжджала до нього – Ларс із нею любився, мур-мур-мурне інтерв’ю дав. Хоча з іншого боку – він іншої національності, йому можна. Це у нас повинна бути ненависть на століття.
Ще б назвав Девіда Кроненберга, Міхаеля Ханеке. Останній зняв, наприклад, "Відео Бенні". У цьому фільмі дитина дивиться відео, як вбивають свиню спеціальним пістолетом. Ми помічаємо, де розпочинається конфлікт і звідки з’являється насильство… Тобто, це дуже серйозні стрічки, з кров’ю та брудом, які не кожен зможе подивитися. У них захований меседж, а я люблю знаходити меседжі.
"Монтую – не встигаю п*здєц. Обертаюся, а коридорі стоїть Віктор Павлік"
– Перед своїм дебютним виступом у 2010-му ти прийняв "три по 50". Часто вдаєшся у творчості до такого допінгу, як алкоголь чи трава?
– То навіть не 50, а 20 грамів було, проте цього вистачило (Усміхається). Останні 5 років жоден виступ не відбувається без моєї тверезої участі. Хіба що після концерту можу випити трохи пивка або вина. Трава – це взагалі не моя тема. Маю великий досвід куріння у компанії тих пацанів, про яких розповідав. Усі покурили, 5 хвилин дивляться один на одного, вибирають жертву і починають її підй*бувати: "Як тебе поміняло! П*зда! Йди додому. Ти зелений". Я ніколи не був об’єктом для насмішок, але зрозумів, що це не моє. Не люблю втрачати межу.
Практикував також куріння наодинці, вдома – під кіно чи музику. То вже приємніше, але збився дуже швидко, бо постійно треба було цю траву десь купувати. Творчість для мене – особливий, сакральний процес. Своєрідна підзарядка, за якою ти виходиш на сцену. І коли це під алкоголем чи наркотиками – ти її вже не спіймаєш, бо мозок зайнятий чимось іншим.
– "Мені для творчості треба мати стіл, кімнату і тишу", – казав наш покійний класик Роман Іваничук. А ще – чорнильну ручку і запас кави та цигарок. Який джентльменський набір у тебе?
– Це, в першу чергу, самота. Суцільна, щоб мені аж самому самотньо стало (Усміхається). Коли хтось є вдома – навіть в іншій кімнаті – я вже нічого не можу робити. Ще треба багато часу, бо іноді цей процес затягується. Можеш просидіти годину, у тебе увімкнений кавалок музики зациклений, і він грає по колу. Стороння людина від такого збожеволіє. Ну й горнятко чаю має бути – дуже багато його п’ю. Телефон закидаю десь далеко, щоб не відволікатися на меседжі.
– Певний період, паралельно із музичною творчістю, ти монтував весільні відео. Обов’язково мали бути якісь хохми.
– У принципі, це загалом – хохма. Іноді я виїжджав на такі речі, які у весільній сфері називаються "ес-де-є". Оператори весь день знімають молодят, потім ти заходиш у ресторан з ноутом, тобі перекидають матеріал, а ти оперативно, тут і зараз, монтуєш кліп – ще до кінця вечора публіка має його подивитися. Потрапляв на такі штуки два чи три рази – і завжди з бодуна. Це максимально некомфортно (Сміється).
І от мажорне весілля у Ріксос-Прикарпаття. Я монтую – не встигаю п*здєц. Розумію, що залишається буквально 20 хвилин до перегляду, а в мене ще півгодини роботи – як мінімум. Обертаюся, а коридорі стоїть Віктор Павлік. До нього підходять і пропонують йому 50 грам. Він такий: "Нє-нє-нє, я не буду". Я трошки підох*їв від того, наскільки він проста людина. Словом, я відволікся ще на 10 хвилин і здав усе із запізненням. Після чого зрозумів, що на цьому весіллі була ще й Оля Полякова.
А дедуктивним методом дійшов до висновку: люди, які гуляли це весілля, виглядають дуже по-простяцьки – явно не еліта, яка роз’їжджає на джипах, живучи в супервеликому особняку за високим парканом. Тоді ж зрозумів: слово "хохма" личить практично під будь-яке весілля. Чому? Бо люди роблять масштабне святкування, позичають великі гроші, запрошують зірок – щоб повий*буватись перед родичами. Ця ментальність, можливо, ще совкова. А потім гарують півроку, щоб ті борги повіддавати. Чи не краще зробити паті для найближчих і після цього поїхати кудись у подорож?
– Певний час ти писав російською. У чому проблема україномовного репу?
– Якщо це інтерв’ю читатимуть репери, вони одразу стануть, як їжаки (Усміхається). Просто таке запитання завжди всіх вводить у кошмар. Ну, не знаю. Як на мене, з українським репом все ОК – особливо зараз.
– То чому наша пацанва капітально сиділа на російській голці?
– Це дуже глибока проблема, яка тягнеться віддавна. Ми згадували про "Територію А", яка у 90-х цвіла і пахла. Всі слухали українську музику, російськомовного продукту там, по-моєму, майже не було. Але потім почали з’являтися персонажі а-ля Вєрка Сєрдючка з СВ-шоу. Москалі побачили, як це класно продається, купили франшизу і почали розмазувати межу між нашою культурою та їхньою, присвоюючи все собі. Від початку "нульових" формувався "спільний" шоу-бізнес, який існував практично до сьогоднішнього дня. Зараз, мені здається, його вже немає. Бо українські артисти, які намагалися б працювати на два ринки, ризикують стати жертвами судів Лінча.
Тож попит був на дуже простеньку музику, яка класно продається в російськомовному просторі. А український реп – як бородавка на тілі "красивої білявки". Воно собі було, але в андеграунді – нішева історія. Останніми роками ситуація почала покращуватися. З’явилися люди, як той же Іван Клименко, аlyona alyona, Kalush – вони почали підіймати сам жанр. Це наразі не є чистим репом – аудиторія ще не готова до такого, як у Польщі чи Штатах, щоб впустити на радіо реп, де матюкаються. Потрібно трохи часу, аби з’явилися *бануті в хорошому сенсі люди з грошима, які розвиватимуть нішевий реп в Україні. Зараз найкращий момент для цього – щоб відрізати весь російський сегмент. Пригадай чергу на Басту у Києві ще рік тому – це ж просто п*здєц! А війна триває з 2014 року. Потрібно позбуватися комплексу меншовартості.
– Хто – твоя аудиторія?
– Помітив, що підлітки мене не слухають. У моїй музиці не так багато качу, більше такої штуки – аби на самоті послухати. А в них такий вік, що їм потрібен двіж. Моя категорія – це 20+, а на концертах взагалі різні люди. Зі сцени помічав навіть тих, кому за 40 – це люди з глибоким, зрілим поглядом. Тож починаю відчувати відповідальність, щоб не ляпнути якусь х*йню.
– Відомі персони серед них є?
– Катя з Go_А казала, що слухає – ми недавно познайомились. Журналіст Сергій Іванов дуже багато про мене говорив у випусках своїх Антиподів – мені аж іноді ніяково було. Дуже вдячний йому, адже напевно якась кількість людей після цього звернула увагу на мою творчість. Можна ще пригадати кілька прізвищ, але для цього потрібен час та інтернет (Усміхається).
– Тато. Як змінювалися його погляди щодо твоєї творчості і чи всі твої татухи він уже знайшов?
– (Сміється) Щодо творчості, то ми з ним довго співіснували у холодних відносинах. Тато дуже ненавидів той період, коли я читав реп під монотонний ритм, він прагнув музичності. Можливо, саме він повпливав на те, що у моїй музиці з’явилася МУЗИКА, розвиток, концептуальна драматургія. Зараз йому подобається практично все, що я роблю. Але дорікає мені за матюки. Культурний львів’янин, що тут скажеш (Усміхається). Хоча сам матюкається дуже багато.
Ще йому подобається переглядати мої інтерв’ю. Раніше він не усвідомлював, що я можу говорити більше двох слів за годину часу. Тож зараз підтримує мене, хоча раніше нав’язував "музичність" і дівчинку на вокал – щоб ми були, як Потап і Настя, мали комерційний успіх. Зараз заспокоївся, бо бачить, що моя музика несеться. Ще йому дуже подобається скрім (спосіб співу у дез-металі, блек-металі та деяких інших напрямках, – Футбол 24). Дивується: "Як то ти так кричиш? Як не зриваєш голос? Так цікаво". Словом, пізнає по-новому і мою музику, і мене. Це приємно.
А татухи – то взагалі окрема комічна історія. Коли мені було 18, я дуже хотів татуху і зробив її втіхаря. Ходив із опущеним рукавом, аж батя запідозрив, що я наркоман – і знайшов у мене татуху замість дірок. Дуже схарився. І коли з’являлися наступні – я їх дуже активно ховав, він все одно знаходив. Розчарування, знову тиждень не спілкуємося. А потім я переїхав на окрему квартиру і почав "забиватись", знаходилися нові ідеї. Кожен малюнок для мене повинен щось означати. До батька досі приходжу в кофтах або сорочках із довгим рукавом (Усміхається).
"Ніколи не думав, що дивитимусь звернення Зеленського і просто плакатиму"
– Твої мотиви будувалися на ліричній меланхолії. А чого чекати тепер, коли в країні – повномасштабна війна?
– Коли почалась війна, виникли думки, що я перестав бути актуальним і потрібним. У принципі, я й раніше робив свою музику не в мирний час, знаходились люди, яким кортіло послухати сумних мотивів (дехто реально преться від цього стану). Коли ж настало 24 лютого і цей стан відбувся абсолютно в усіх, виникла думка: "А для чого тепер моя музика? Треба веселу музику писати?" Але це було б мені невластиво, негармонійно.
Почитав коменти під своєю творчістю, що роблю дуже рідко. Здивувався і зрозумів, що люди продовжують слухати меланхолійну похмуру музику – вона їм допомагає. Це той випадок, коли "клин клином". У мене з’явилося друге дихання. Вирішив продовжувати, доробити той альбом, який писав фактично рік чи півтора.
З’явилися й інші пісні, як от "Радість моя" – вона дуже болюча. Створив її після двох днів розхитаного емоційного стану. Ніколи не думав, що дивитимусь звернення Зеленського (чорно-біле, на фоні розбомблених будинків), де він говорить про наш спротив, увесь біль після Бучі, і просто плакатиму… А потім – Азовсталь. Все це тисне. Пісня виникла через якусь мить, спалахнула – я записав і видав.
– Бачив коментарі, що ретровідео до цієї пісні зняте у Маріуполі…
– Більшість часу я використовував у своїх відосах якусь радянську нарізку, знайдену у YouTube. Хтось заливає оцифровані плівки, на яких по 2 перегляди, я це підхоплюю. Ніколи не толерував СРСР – просто показував, яким було життя. А тут вирішив піти іншим шляхом, бо настільки стало бридко копатися в тому всьому. Знайшов нарізку, яка зроблена, можливо, в Англії – із життям європейців. Вкінці, на подвійній експозиції, де я схиляю голову, зістарений, дійсно є завод Азовсталь – як основа всього.
Знаєш, мені от було цікаво суто для себе закинути туди європейців. У них там діти бігають, хороше життя, море… А в нас – ні. Я хотів поєднати мирний час і війну. Словом, краще, щоб кожен дивився і зробив власні інтерпретації.
– У яких картинках для тебе зафіксувалася ця війна станом на сьогодні?
– Є хороші "мурашки", а є погані, які тебе наче з’їдають, коли по тобі біжать. Для мене це були оприлюднені фото з Бучі. Вони з’явилися на гугл-диску, хтось оприлюднив лінк, перейшовши за яким усі могли викачувати фотки і поширювати у соцмережах. Побачив його зранку, а відкрив лише увечері – в коридорі під час повітряної тривоги. Не хочу згадувати ті емоції, але було максимально гірко. Я тоді вперше задумався про якийсь поламаний світ, який дійшов свого апогею. Чому на цій планеті досі існують істоти, які собі можуть дозволити нелюдські вчинки у час, коли є гаджети, інформація викачується за секунду, навколо поп-культура. Подумалося, що світ – все. Повна безнадія. Написалися певні рядки…
– До пісні "Спи"?
– Ні. "Спи" – це взагалі перший тиждень війни. Паніка, щось потрібно було зробити для себе – я навіть не зрозумів, як це вийшло. Людям ніби сподобалось – таке маршове, провокує на боротьбу.
Повертаючись до теми Бучі. Я написав про "поламаний світ", який лежить на ліжку, у нього вже пролежні. І я оці пролежні йому протираю камфорним спиртом. Це перший болючий відбиток. Так само ось ці історії, що "мова не на часі", "культура не на часі". А потім побачили, як міняють знак "Маріуполь" на "Мариуполь", і зрозуміли – таки на часі. Спалені книжки – рашисти намагаються оперативно змінити систему освіти на тимчасово окупованих територіях, щоб діти замість Шевченка і Франка вивчали всю цю руску поєботу.
Вони тупі, але розуміють, як це працює. І я дуже дивуюся, коли у нас йдуть якісь розмови, що культура і мова "не на часі". Це те, що формує націю! Це потрібно плекати при будь-якій можливості. Я розумію, що зараз війна. Але якщо є час на пиво, то можна знайти час у тилових містах і на культуру.
– Зараз ти трохи волонтериш?
– Я це робив повноцінно у перший місяць. Потім почав працювати, але намагаюся допомагати дистанційно. Про донати не говорю – це робить кожен. Але сприяв друзям, які возили допомогу на Миколаїв і навіть в окуповані території – якимось чином знаходили кілька машин і доправляли людям, які залишилися без нічого. Маю досвід завантажування машини на складі, різноманітного координування – все те, чим ніколи раніше не займався.
– Не припиняється мобілізація. Припускаєш варіант, що в двері можуть постукати з повісткою?
– Я думаю, цілком можуть. Це – війна. Ті люди, які зараз там боронять, вони ж втомлюються. Все своє життя я не те щоб бігав від армії, але відповідав на повістки довідкою про навчання. Але коли почалася війна, почав про це багато думати і відчував провину за те, що не йду. Поспілкувався з людьми, зрозумів, що багатьох не беруть – навіть тих, у кого переконливіша комплекція, ніж у мене, і більше досвіду.
Так чи інакше, такий варіант припускаю. Тікати не буду. Сподіваюсь, буде час приготуватися. Найбільше мене лякає, що я піду і не матиму часу на підготовку. Хочеться спершу хоча б потримати зброю у руках. Востаннє робив це ще у школі, коли грав у контрстрайк. Як писав Сунь Цзи, коли ти йдеш на війну з думкою про поразку – ти вже приречений. З таким ментальним підходом не варто туди сунутись. Ми про таке не думаємо, бо перебуваємо на своїй землі.
"Як справи, Роналдо?"
– Якщо не помиляюся, у твоєму житті була футбольна школа Карпат?
– Якийсь дитячо-юнацький підрозділ. У той сезон, коли виступали в чемпіонаті України, називалися ДЮСШ Карпати. Грали у зеленій формі, яка нагадувала барви першої команди, і я був безмежно гордий. Випросив у когось 8-й номер – хотів бути, як Дженнаро Гаттузо з Мілана. Любив бити по ногах (Усміхається). Вбачав своєрідну естетику в агресивній грі на межі фолу. У тому віці в голові таке творилося!
– На скільки часу тебе вистачило?
– Футбольне життя у контексті серйозному, професійному, для мене розпочалося наступним чином. Якось ми йшли з друзями, нам було років по 10. Несли м’ячик. У нас на вулиці Патона є стадіон Сокіл, де згодом тренувався ФК Львів. Там нічого серйозного не відбувалося, якісь регіональні матчі. А поруч – маленьке безкоштовне поле з тирси, на якому бігали всі охочі. Ми мали модні на ті часи футболки Реала: у мене з прізвищем Роналдо, у мого друга – Бекхем.
І от ми йдемо, а позаду якийсь мужик: "Як справи, Роналдо?" Ми озирнулись. Напевно, якби нам було трішки більше років, ми б дійшли висновку, що то якийсь педофіл. Але це виявився футбольний тренер дитячо-юнацької команди, яка називалася Сокіл. Так ми потрапили у професійний футбол і почали тренуватись.
Коли потрапляєш у таке середовище – це надовго. Ти починаєш, як би це не звучало, йти по руках. Добре граєш, тебе помітили на якомусь матчі – переманюють в іншу команду. Так я потрапив у Рудно до тренера Кисіля (Ярослав Григорович, якщо не помиляюся). Нас перетворили на ДЮСШ Карпати. А потім опинився у команді спеціалізованого класу на Левандівці, грали в червоній формі. Там я і закінчив свою кар’єру.
За збігом обставин, познайомився з Ігорем, своїм напарником по Главі 94, він мені натягнув перший "водний" і я зрозумів, що таке реп-культура, що футбол – це х*йня (Усміхається). Хоча потім я ще довго шкодував і намагався грати на любительському рівні. У 2014-му навіть з "Правим сектором" бігали на районі… Останнім часом стараюся знайти достатньо друзів, з якими можна відновити цю практику.
– Восьмий номер, Гаттузо, пристрасть до футбольного насильства. Отже, ти грав на позиції опорника?
– Опорника я грав у своїх останніх матчах. Мені це дуже подобалося, адже ти бачиш поле, підключаєшся до атаки і відпрацьовуєш позаду. Можливість оцінити ситуацію мені імпонувала, бо раніше грав на фланзі і відчував постійну дезорієнтацію, не розумів, що відбувається на інших ділянках поля, постійна біганина. Натомість у центрі – наче читаєш реп на сцені.
– Потрібен характер та інтелект.
– Характер у мене є, а інтелект – не знаю, то спірне питання (Сміється).
"Класика сихівська, але патонівська"
– З напарником Ігорем, про якого вже згадував, ти познайомився у нестандартній ситуації. Його друг заступився за тебе під час матчу, коли напав якийсь навіжений…
– Дев’ятий клас. Дурні голови юнацькі. Ми пішли фотографуватися з нашим класом на випускний альбом у Стрийський парк. Одна дівчинка, яка у дев’ятому класі вже нагадувала чувіху, якій тридцять, вся така досвідчена, сіла мені на коліна – бо так сказав фотограф. А я в той момент, коли вона сіла, взагалі просто ох*їв – так близько жінку ще ніколи не бачив.
Коли увечері, після того дійства, я пішов на стадіон грати у футбол, старший чувак, який був хлопцем цієї дівчини, залився, почав вибігати на поле прямо під час матчу і розмахувати руками – хотів мене побити. Такого п*здюка, який був йому по пузо. Поруч опинився Ігор – він крутився у середовищі іншого класу, ніж я. Був серйозним пацаном, який рішав якісь питання. Ситуація нагадувала сюрреалістичний гопівський сон, адже той тіп вкотре на мене замахнувся, я відхилився і він влучив у чувака, який був другом Ігоря. З нападника почали збивати якісь гроші – класика сихівська, але патонівська. А ми з Ігорком ось так познайомилися.
Виявилось, що він також читає реп і шанує Емінема. "Як можна бути репером у компанії гопників?", – дивувався я. Потім ми записали перший трек, який називався "Делай выводы" – він був про те, що не можна вживати важкі наркотики. Наш район Патона просто кишів наркоманами. Колись вони були направду класними хлопцями, але потім їх знаходили у під’їздах – від передозу. Ці хлопці теж читали російський реп (у нас була команда "Пять точек"), вживали наркотики аптечні, саморобні. Зрештою, хтось із них помер, хтось залишився без зубів. Але були й такі, які взялися за голову і самі зайнялися визволенням людей з наркозалежності.
– Ти ходив у футболці Роналдо, але кумири були інші?
– Моєю улюбленою командою завжди був Мілан – і не через Шевченка. Бо "підсів" на них вже після того, як Шева перейшов до Челсі. Вивчав їхню історію, був гордий, що український нападник тут залишив свій вагомий слід, але найбільше мені подобався Гаттузо. Я хотів бути схожим на нього.
Половина мого життя пройшла не у справжньому світі футболу, а в Pro Evolution Soccer. Я ж сором’язливий, замкнений, тому любив собі створити через якийсь ескапізм світ альтернативної реальності. Там у мене неслось якесь окреме життя. Я, гравець Бурбан, восьмий номер, переходжу з одного клубу в інший. А тут я вже в Мілані з капітанською пов’язкою. Такий собі футбол задрота.
– Мілан – Міланом, але local team мав бути. Карпати Львів, 16-й сектор – це тобі знайомо?
– Бачиш, життя склалося таким чином, що я не дуже ходив на трибуни, коли в мене не було музики. Лише музика мене змінила в плані сором’язливості. А стадіони, натовпи людей – я старався такі речі оминати, бо почувався дискомфортно. Проте команда Карпати завжди була в моїх топах, як і прагнення потрапити туди в ролі футболіста. Ну й Динамо подобалося. Шахтар я недолюблював – якесь колективне несвідоме, бо, скільки пам’ятаю, українців там завжди було по мінімуму.
Згадав, до речі, той переломний момент між музикою і футболом. У мене діагностували таку фігню, як "шляттер" (хвороба Шляттера – запальний процес в ділянці коліна, – Футбол 24). З’являється гуля, набряк – дуже болить під час навантаження. Я з тією штукою пішов до лікаря. Він так подивився на мене, навіть ніх*я не зробив: "Це – кісткова хвороба". Я, мала дитина, вернувся додому. А тоді ще збірна України якийсь дуже важливий матч проводила увечері. Я дивився трансляцію і плакав, бо більше не зможу грати у футбол. Мені ж чувак сказав: "Не можна! У тебе кісткова хвороба!" У дитинстві все гіперболізуєш.
"Динамо взй*бує Барселону з енним рахунком чи програє – у Лобановського емоція та сама"
– Крайній футбольний матч, який ти переглянув. Хто грав?
– Ой, то було ще рік тому. Дивився матчі збірної України на Євро-2020. Робив це на кухні із коханою дівчиною Ляною. Вона дуже любить, коли забивають голи – має відбуватися якась динаміка, різка зміна тону в коментатора. Я ж дивлюся футбол, припускаючи, як би сам вчинив у тій чи іншій ситуації. Оцінюю з технічної точки зору.
– Що тебе завжди найбільше курвило в українському футболі?
– Згадую, що мене курвило тоді, коли сам займався футболом. І, до речі, з цим усім я потім зіткнувся у музиці. Недарма людину, яка забагато брала на себе і загравалася з м’ячем, називали піжоном. Я почав помічати, що футбол перетворюється з гри на таке собі міряння х*ями. Гарніші бутси блискучіші, більш загельована шевелюра, забиті татухами руки – це все для того, щоб на тебе звернули увагу дівчата (а на когось, можливо, хлопці). І те саме потім у музиці – позерство, піжонство. Бракує справжності.
Якщо дивитися в сьогоднішній день, як говорив Кличко, то курвить, що може існувати футбол "поза політикою". Десь він, звісно, може так існувати, але тільки не в нашій країні. Немало футболістів відмовились, грубо кажучи, від свого українства на користь тієї ж Росії. Мені цікаво: як це у них відбувається? Чи це настільки гроші домінують в голові, що не дозволяють защеміти серцю, зрозуміти – хто ти і звідки. Хіба тобі не боляче? Чому ти мовчиш? Те саме, знову ж таки, можна спостерігати у музиці та інших сферах.
– Про Марадону написали пісні, а Кустуріца зняв фільм. Ерік Кантона увіковічнений принаймні в цьому пабі, де ми зараз сидимо. Кого з футбольних легенд ти б міг внести у свої тексти?
– Мені завжди перехоплювало дух і виникала така непідробна емоція в плані поваги до Валерія Лобановського. Я дивився документальні фільми про нього вже в еру, коли був музикантом, а не футболістом. Це свідчить, що Лобановський мені цікавий не просто як гравець чи великий тренер, а як особистість. Людина, яку можна порівняти з геніями інших сфер – Ніцше, Сартром, Спілбергом. Він настільки зрозумів футбол, що почав про нього говорити, хоча всі звикли, що у футбол потрібно грати. Зробив із футболу справжню релігію.
Виринає мені образ його задуманого обличчя. Він просто спостерігає, і ти не можеш зрозуміти, яка в нього зараз емоція. Йому погано, чи йому добре, чи він відчуває гордість, чи ні. Динамо взй*бує Барселону з енним рахунком – емоція та сама. Динамо програє – емоція та сама. Я розумію, що все потім відбувається за лаштунками, але такий дзен мене просто вразив.
– Гра в асоціації! Я називаю прізвище футбольної персони, а ти даєш їй характеристику рядком зі своїх пісень.
– А якщо в мене немає таких рядків? (Усміхається)
– Тоді можна трішки довше подумати. Кріштіану Роналду?
– "Фіолетовий зайчик скаче по дворам, я не бачу більше ніц…"
– Артем Мілевський?
– (Після роздумів) Я не знаю! (Сміється) "Танцюй, пірни в безодню, очі закрий!"
– Анатолій Тимощук?
– "Жити замало – боротись умій".
– Олександр "Вова, *баш їх, бл*ть" Поворознюк?
– "Сьогодні я злий, я злий…"
– Якщо я спитав про Роналду, то треба і про Мессі…
– Мессі – це просто щось із творчості Глави 94, де я читаю, як то кажуть, fast flow – швидко перебираю слова.
– Валерій Лобановський?
– Він настільки глибокий, що мені, чесно кажучи, аж ніяково щось приміряти зі своєї творчості. Але якщо в плані особистих відчуттів до моєї музики, то мені дуже подобається вступ із треку "Райдуга". Це пісня про грозу і там такий довгий ембієнтовий вступ, а потім грім. Глибокий тягучий пролог – це Лобановський, а грім – коли Динамо програло і в роздягальні розбір польотів.
Усі фото – Орест Ягиш