Дмитро Джулай – про клуб, який колекціонував бельгійські титули задовго до Андерлехта чи Брюгге, а зараз знову набирає висоту.
Мимобіжне знайомство з бельгійським чемпіонатом може відкласти у пам’яті кілька базових фактів. Наприклад, про найтитулованіший клуб. Історія “Андерлехта” та його звитяг справді є важливою частиною літопису бельгійського футболу. Однак колись зовсім інший столичний клуб був королем бельгійського футболу, а найпринциповішими протистояннями були брюссельські дербі, до яких “Андерлехт” не мав жодного стосунку.
Для розмови про все це потрібно зануритися у сиву давнину, у перші роки футбольної історії Бельгії. Є, до речі, ознака шанобливого ставлення до минувшини, яка миттєво впадає в око варто хоч раз побачити емблему будь-якого клубу. На кожній із них зафіксовано так званий matricule, тобто реєстраційний номер клубу. Цю систему обліку федерація запровадила 1926 року. На той момент вже існувало чимало клубів, але в архівах було достатньо інформації, щоб чітко визначити, хто й коли саме зареєструвався у Федерації. Тому “Антверпен” отримав перший номер і гордовито додав його до своєї емблеми.
Із часом різні клуби об’єднувалися (досить типове явище для бельгійського футболу), однак завжди намагалися зберегти найменший реєстраційний номер. Той, що засвідчує усталеність традицій та історичну спадщину. Бувало й навпаки, як у випадку з “Беєрсхотом”, коли занепад був таким, що титулований клуб опинився у третьому дивізіоні, а “Жерміналь”, з яким об’єднувалися, грав у першому. Оскільки новостворений клуб виступав у першому, то й номер мусили залишити “Жерміналя”.
У 2017-му Федерація дозволила клубам викуповувати старі реєстраційні номери, зокрема цим скористався теперішній “Льовен”, продукт об’єднання трьох клубів, який змінив номер 6142 на значно шляхетніший 18.
“Андерлехта” немає серед першої десятки зареєстрованих у Федерації. Натомість там можна побачити, якраз під номером 10, “Уньйон Сан-Жилуаз”. Це і є згаданий на початку перший король бельгійського чемпіонату. Заснували його 1 листопада 1897 року. Вже 1901-го “Сан-Жилуаз” вийшов до елітного дивізіону і до Першої світової війни був чемпіоном сім разів. У всіх випадках команда багато забивала. У 1909-му в турнірі з 22 матчів відзначилися 101 раз (пропустили 13) та пройшли чемпіонат без жодної поразки.
Тим не менш ще пам’ятнішим стало чемпіонство 1913 року. Урівні з “Сан-Жилуаз” фінішував брюссельський “Даринг”. Матчі саме цих команд, а також іншого столичного клубу – “Расинга” – були першими принциповими протистояннями у бельгійському чемпіонаті. І того року, оскільки ніяких додаткових критеріїв для визначення переможця не існувало, титул мали розіграти у золотому матчі. “Сан-Жилуаз” виграв 2:0.
У 1920-х “Уньйон” став чемпіоном лише одного разу, тож заговорили про “занепад”. Щоправда, три титули поспіль (1933-1935) підтвердили статус “Сан-Жилуаза” як найуспішнішого клубу Бельгії. Хто б тоді міг подумати, що чемпіонство 1935-го буде останнім.
Знадобилося 30 років, щоб якийсь інший клуб виграв першість Бельгії 11 разів. Цим клубом, звісно, став “Андерлехт”, стрімкий злет якого почався вже після Другої світової війни.
Сам “Уньйон” у 1960-х навіть пограв у Кубку Ярмарків, але клубові важко було пристосуватися до ери професіонального футболу. Якийсь час ще трималися у середині таблиці, однак 1973-го “Сан-Жилуаз” вилетів із першого дивізіону. Ще за два роки команда вперше в історії опустилася до третього. Згодом два сезони провели й у четвертому. До 2004-го грали здебільшого в третьому дивізіоні.
Уболівальники призвичаїлися до цього життя. У них був чудовий стадіон “Жозеф Марьєн”, один із найбільш симпатичних у Європі. У них були спогади про колишню славу. У них, зрештою, був клуб, що ні з ким не об’єднувався, зберігав свою ідентичність й мав понад сотню років “неперервного стажу” в бельгійському чемпіонаті. А дивізіон… Ну що тут зробиш. Дивізіон який є. Та й уболівальникам, що підтримують рух Against modern football, не з руки скаржитися на брак матчів у еліті.
Тож коли “Уньйон” піднявся (2004 рік) до другого дивізіону, це вже стало подією. І повернення до третього (2008) не надто засмутило. У тіні гіганта (“Андерлехт”) “Сан-Жилуаз” перетворився на клуб-дзен. “Просвітлення” сходило на кожного відвідувача стадіону “Жозеф Марьєн” й без досвіду галасливого світу “футболу найвищих досягнень”.
2015-го “Уньйон” фінішував третім у групі Б третього дивізіону й виключно за спортивним результатом не мав підвищуватися у класі. Специфіка цього турніру полягала у тому, що багато що залежало від наявності в того чи іншого клубу професіональної ліцензії або навіть від бажання її отримувати.
Шість років тому “Спрімон Комблен” такого бажання не мав, і “Сан-Жилуаз” знову опинився у другому дивізіоні. Й досить вчасно, бо вже наступного сезону в Бельгії реформували всю систему професіонального футболу. У ній залишили всього два турніри: Перший Дивізіон А та Перший Дивізіон Б (8 команд). Тож “Сан-Жилуаз” посів місце в інтимній компанії мрійників про зустрічі з “Андерлехтом та “Брюгге”.
Так, “Сан-Жилуаз”, з його схильністю до споглядання, з його історичною неприязню до професіоналізації, з його богемними шанувальниками.
У 2018-му власником клубу став Тоні Блум. Однопрізвищник схильного до рефлексії літературного персонажа. Чи можна собі уявити більш природний союз? От тільки Тоні, під керівництвом якого “Брайтон” вийшов до Прем’єр-Ліги, аж ніяк не збирався, навіть упродовж бодай одного дня, вештатися містом на догоду філософськи налаштованому, одержимому символісту. В його “одисеї” була чітко визначена мета. І де краще підтвердити серйозність своїх намірів, аніж на стадіоні “Андерлехта”. 27 вересня 2018-го у кубковому матчі “Сан-Жилуаз” виграв там 3:0. Того сезону команда дійшла до півфіналу Кубка.
У чемпіонаті, з його чудернацькою схемою, що на заключному етапі дозволяла клубам номінального другого дивізіону боротися за місце у Лізі Європи, посіли друге місце у групі з відставанням у 4 очки від “Кортрейка”. Ті самі 4 очки відділяли “Сан-Жилуаз” від “Беєрсхота”, коли зупинили через епідемію минулий сезон. Мрію про нову дуель із “Андерлехтом” довелося відкласти.
Але чекати дуже довго Блум не збирався. Влітку команду очолив Феліче Маззу. Тренер, який чудово працював у еліті з “Шарлеруа” й після цього отримав запрошення до “Генка”. Замінити Філіппа Клемана виявилося нелегко, тодішній чемпіон звільнив Маззу вже у листопаді.
Старт у Брюсселі не був надто переконливим. 2-2-1 у перших турах. Відтоді, щоправда, “Сан-Жилуаз” програв лише один матч чемпіонату і виграв решту. Не дивно, що повернення до еліти оформили за кілька турів до фінішу. З “Андерлехтом”, до речі, теж зустрілися. Цього разу кубковий поєдинок закінчився поразкою 0:5.
Отже, 11-разовий чемпіон країни повертається до першого дивізіону після 48-річної перерви. За кількістю титулів “Сан-Жилуаз” досі є третьою командою Бельгії. Йому досі належить рекордна серія – 60 матчів без поразок. Спогади про це за останні кілька десятиліть, може, й вкрилися пилом, а на стадіоні “Жозеф Марьєн” звикли бути клубом з андеграунду, але настає час згадати, що колись у Бельгії був зовсім інший король.
Усі фото: Will Downing
Стабільність по-чилійськи: як тричі поспіль здобути чемпіонський титул, щороку (!) змінюючи тренера