Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Русланом Пісним, екс-захисником Альянсу, який поставив футбол на паузу.
До певного моменту футбольна кар’єра Руслана Пісного розвивалася стрімко і у правильному напрямі. Виступи на аматорському рівні, далі Друга ліга, потім Перша і, врешті-решт, реальні амбіції виступів у Прем’єр-лізі. Моментом, який зупинив цей розвиток, стало повномасштабне російське вторгнення. Фланговий захисник Альянсу із Сумщини з чудовою швидкістю, потужним ударом та належною ігровою агресією вирішив поставити футбол на паузу.
Замість стадіонів у житті Пісного зараз посадки та поля під Авдіївкою. Кілька місяців тому він пройшов пекло у Бахмуті та Кліщіївці. Руслан воював ледь не на всіх найшаленіших ділянках фронту. Штурми, зачистки і безпосередній контакт з російським злом – це його щоденна робота.
Вчинок кожного, хто змінив звичне життя на цілодобовий ризик, заслуговує на захоплення і не потребує зайвих красивих метафор. Проте історія Руслана Пісного абсолютно унікальна – футболіст першолігового Альянсу вступив до лав "Азову", а нині є командиром взводу у легендарній Третій окремій штурмовій бригаді ЗСУ.
"Руслан – титан! Коли у тебе стріляють з усього, з чого тільки можна, починаючи від автомата і завершуючи літаком… Це нереально важко", – казав про Пісного його екс-партнер Іван Борисенко, який також призупинив кар’єру і вступив до лав ЗСУ. Як пробудити у собі воїна та хто охороняє наш Донбас – в інтерв’ю Руслана Пісного для Футбол 24.
"Постійно навколо щось вибухає. Найгірше – втрачати побратимів"
– Зараз я на Донеччині, на Авдіївському напрямі, – розповідає Руслан. – Раніше 9 місяців провів під Бахмутом. Зокрема, брав участь у деокупації Андріївки. Якщо коротко, то це інше життя. Той, хто тут не був – ніколи цього не зрозуміє. Слова зайві, треба лише бачити та відчувати. Наші воїни зробили дуже багато, але попереду не менше роботи.
– Під час першої розмови, коли ми домовлялися про інтерв’ю, ви так і сказали: "У мене зараз багато справ. Як вийду з роботи, тоді поговоримо". Якщо не знати, де ви перебуваєте, то можна подумати, що це якийсь комфортний офіс у тиловому місті з режимом з 9-ї до 18-ї.
– Так, я звик до навколишніх обставин і називаю це роботою. Роботою 24/7, без вихідних. Спочатку важко було без сну, але зараз я вже адаптувався і можу по 2-3 години на добу спати. Те саме з їжею. Організм хоче здорового харчування, однак до польових умов звикаєш. Якщо є можливість забігти у якусь їдальню і з'їсти борщу чи солянки, то я ніколи не втрачаю нагоди потішити свій шлунок.
– Ваша робота минає в умовах безперервної напруги?
– Кожного дня щось трапляється. Постійно навколо щось вибухає, ти евакуюєш поранених. День рідко минає без пригод. Утім найгірше – втрачати друзів, побратимів.
– Ви належите до Третьої окремої штурмової бригади. Свідомо йшли у цей елітний підрозділ?
– З першого дня хотів потрапити в "Азов". Мені вдалося це зробити і я опинився в "Азов-Суми". Я пройшов ретельні тренування та навчання, після чого наша рота ввійшла у 3 ОШБр. До нас можна потрапити й зараз через рекрутингові центри.
– Про свій вчинок ніколи не шкодували?
– Скільки себе пам'ятаю – завжди був емоційним. У спорті, зокрема. На війні цих емоцій вдосталь. Рішення піти воювати також було викликане емоціями, та я жодного разу не шкодував, що потрапив у "Азов" і пішов зі спорту. У ЗСУ я зустрів друзів, це мої брати.
– Ви ще й командир взводу?
– За моєю спиною багато виходів та виконаних завдань. Доводилося чимало ризикувати. Можливо, помітили мої командирські якості, тож вирішили довірити мені цю посаду. До того ж мені допомагає футбольне минуле. Ділюся знаннями та передаю фізичні навички хлопцям. Під час бойових завдань твоє життя залежить не лише від власних зусиль, а й від побратимів. Тому я формував свою групу з огляду на хороший фізичний стан, щоб у разі небезпеки ми діяли як єдиний механізм.
"Проти нас воюють не люди, це мішені"
– Ваш колишній одноклубник Іван Борисенко казав, що піхоті найважче. Мовляв, на неї спрямований удар ворога з усіх можливих ресурсів.
– Іван все правильно казав. По нас працюють зі всього. Після потрапляння на Авдіївський напрямок я дізнався багато нового. Раніше навіть під Бахмутом не доводилося зустрічатися з КАБами та ФАБами. Складно передати відчуття, коли ти є мішенню авіації і поруч падає керована авіабомба. Якщо ми заходимо на певну ділянку, то ворог про це знає і усі свої сили спрямовує на нас: авіація, артилерія, потужна піхота.
– Якщо говорити про ваші обов’язки – якими вони є?
– Існують групи, які виконують зачистку місцевості. Дехто йде на закріплення, ще хтось виконує штурмові дії. Методів і тактик у нашій бригаді багато. Під Бахмутом я працював у закріпгрупі. Коли звільняли Андріївку, то я був у штурмовій групі. Все залежить від загальної ситуації та мети, яку ми переслідуємо у певний момент бойових дій.
– До потрапляння у ЗСУ ви мали хоча б якесь уявлення про зброю та військову справу?
– Ні, я раніше був зовсім не мілітаризованою людиною. Мав тільки інтерес до стрільби, але концентрувався на спорті. Хотів спробувати постріляти, проте повноцінно це зробив вже на фронті.
– Попри ненависть і зневагу до окупантів, не кожен наважується вистрелити у людину. У вас такого страху не було?
– А проти нас воюють не люди, це мішені. І вони безпосередньо загрожують мені та моїй родині. Якщо я зараз не вб'ю росіянина, цю мішень, то вона це зробить зі мною. А потім прийде до мене додому. Тому я не задумуюся над цим надто ретельно.
"Якби не війна, Альянс був би в УПЛ"
– У вас зростає донька, яку ви практично не бачите.
– Це дуже складна тема, адже я не тільки не бачу її, а й навіть по телефону рідко розмовляю з дитиною. Вчора вперше за два тижні поспілкувався з нею по відео. Боляче не бачити, як росте твоя дитина, чим вона займається, як минають її дні. Будь-яка звістка про доньку – дуже тепла і приємна. Якось мені навіть вдалося вирватися на дві доби додому – так я отримав можливість привітати донечку з днем народження. Та, знаєте, я ще більше засумував. Не встиг приїхати до сім'ї, а вже треба їхати назад. Я б із задоволенням замість поїздки на війну пішов би погуляв із сім’єю у парк чи сходив у торговий центр.
– Коли ви для себе вирішили, що єдиний вихід – брати зброю до рук?
– У момент повномасштабного вторгнення я перебував у складі Альянсу на зборах в Туреччині. Звістка дружини о 5-й ранку 24 лютого мене шокувала. Не міг повірити, що на Суми рухається колона російських танків. Я швидко ухвалив рішення розірвати контракт. Приїхати в Україну одразу не зумів, спершу опинився в Італії, де навіть встиг потренуватися з командою Серії D. Але я хотів повернутися до родини в Україну.
– Як сприйняли ваше бажання в Альянсі?
– Більшість людей мене не зрозуміли. Напевно, й не вірили до останнього, що я піду в ЗСУ. Думали, що то емоції чи гучні слова. Зараз я ні з ким не комунікую з футбольного світу. Навіть перервав спілкування з другом та екс-партнером Ярославом Сидоренком – він розчарував мене своєю позицією. У більшості футболістів інші цілі у житті, вони не розуміють, що відбувається на фронті.
– Відмовляючись від футбольної кар’єри, ви втрачали чимало. Шлях з аматорського Агробізнес TSK, що представляв Ромни, до першолігового Альянсу був доволі стрімким.
– Я вірю, що Альянс грав би у Прем'єр-лізі. Президент клубу був людиною слова, нас тренував якісний тренерський штаб, Альянс розвивався. Якби не війна, то ми були б в УПЛ.
– Ви максимально абстраговані від футбольного світу і не маєте часу стежити за тим, що там відбувається. Але матч України з Боснією та Герцеговиною змогли подивитися?
– Так, на телефоні переглянув. Дуже радий за команду і за хлопців. Мені було цікаво і я дійсно отримав задоволення. Збірна України – це єдина команда, матчі якої я дивлюся, якщо маю змогу.
"Поки мужики бояться з хати вийти, 18-річні пішли добровольцями"
– Наприкінці жовтня ви повернулися на футбольне поле, утім лише на хвилину. Перед кубковим поєдинком між Вікторією та Шахтарем вам випала нагода виконати символічний удар. Що відчували тієї миті?
– Перед виходом на поле у мене сильно тремтіли ноги. Не маю пояснення, чому так… Мабуть, моя нога давно не ступала на футбольне поле, тож я забув, як це і що це за відчуття. Приємно було поспілкуватися після гри з Анатолієм Безсмертним, який тренує Вікторію.
– Безсмертний казав, що чекає вас та Борисенка у команді.
– Це приємно, але поки у мене важливіші справи. Колись я бачив себе виключно у футболі. Я помічав, що роблю серйозні успіхи, тому й не цікавився іншими сферами життя. Не звертав уваги на політичні новини. Після повномасштабного вторгнення все змінилося. Я почав цікавитися історією і зробив для себе висновок, що Росія споконвіків є нашим ворогом.
– На фронті вам доводилося спілкуватися з російськими полоненими?
– У нас було багато розмов: і з 20-річними росіянами, і з 60-річними. Їх об'єднує одне пояснення: "Я не хотел сюда идти, иначе тюрьма. Здесь платят деньги. Я шел сюда слесарем / электриком, но оказалось, что я попал в пехоту". Словом, нічого нового – у всіх спільна історія.
– Як щодо мирних мешканців, які залишаються в населених пунктах, де тривають бойові дії?
– Особисто я з ними не говорив, адже переважно заходив у населені пункти, які були сильно розбиті і цивільних там майже не залишалося. Зате хлопці розповідали, як в Авдіївці зустрічали людей, які чекають "русский мир". Дехто з них казав, що бачити нас не хоче.
– Такі діалоги підсилюють відчуття зневіри?
– У мене було вдосталь моментів, коли руки опускалися. Та я себе миттєво опановував – якщо хлопці подивляться на мене і побачать слабкість, то теж втратять віру. Тому я завжди йду лише вперед і намагаюся ніколи не розклеюватися. Воювати треба з холодною головою і гарячим серцем.
– Ваші побратими – це своєрідна збірна України, якщо говорити про географічну складову?
– Так, з усієї України. Дехто повернувся з-за кордону. А ще це люди різних професій. Є айтішники, будівельники, юристи, студенти, аграрії, підприємці… У моєму взводі вдосталь 18-19-річних хлопців, які проявляли себе багато разів. Вони просто неймовірні! Поки 30-річні мужики бояться з хати вийти, бо їх впіймають, 18-річні пацани пішли добровольцями і записалися у Третю штурмову. Найбільше мене дивує, коли домашні котики сидять на дивані і кажуть: "Коли ж настане ця перемога?" Саме на цих молодих хлопцях, які ще світу не бачили, але вже ризикують життям, у майбутньому будуватиметься наша країна. Україна зміниться. А ми вистоїмо і переможемо.