Інтерв’ю "Футбол 24" із Сергієм Гринем – новобранцем Олександрії, який дебютував за нову команду переможним голом у принциповому дербі проти Інгульця.
Сергій Гринь, 27-річний вінгер Олександрії, попри молодий за футбольними мірками вік, вже має cолідний досвід. Розпочинав у структурі Шахтаря, перетинався із Луческу, пограв під керівництвом Миколи Павлова, побував у кількох орендах, скуштував лиха у київському Арсеналі і пройшов сувору школу данського футболу.
В особі Гриня Олександрія отримала серйозне підсилення, що й довів матч 7-го туру з Інгульцем. Тільки-но Сергій відновився від травми, як вийшов і влучним ударом вирішив долю протистояння.
"Немає страху, що припустишся помилки – і щось вибухне"
– Сергію, ви тривалий час провели у лазареті, проте за новий клуб дебютували одразу з переможного голу. Скучили за футболом?
– Звичайно, що скучив. Я багато працював, щоб вийти на поле. Тож дуже радію, що все вдалося.
– Яка травма вас турбувала?
– Пошкодив гомілкостоп, коли грав за Зорю у товариському матчі якраз проти Олександрії. Потім, під час зборів, біль то минав, то знову непокоїв. Тож повноцінних зборів із луганською командою пройти не вдалося. Але перейшов до Олександрії, тут мене долікували. І ось зараз можу сказати, що повністю одужав, готовий на всі 100 відсотків.
– Приємно це чути. Матч з Інгульцем – справжнє дербі?
– Звичайно. Я думаю, що і ви, і всі глядачі бачили, якою була самовіддача команд, якими були швидкості. Вийшло цікаве видовище.
– Після семи турів Олександрія – на третій сходинці. Несподіванка?
– Якщо чесно, то це справді дещо несподівано. Але, з іншого боку, я переходив сюди і знав, що тут амбіційна команда. Немає завдання бути сьомими чи восьмими. Завжди є ціль – перемагати і перебувати якомога вище у турнірній таблиці.
– Персона головного тренера Юрія Гури – нова і поки що недостатньо відома для широкого загалу. Що можете про нього розповісти? У чому його феномен?
– Усі хлопці почуваються з ним комфортно, більш спокійно – як на полі, так і в побуті чи на тренуваннях. Відповідно, зосереджені лише на футболі. У команді немає напруги, немає страху, що припустишся помилки – і щось вибухне одразу (Усміхається). Для футболіста дуже важливою є можливість грати розкуто.
Плюс – перед кожним матчем Гура планує, кого поставити. У нього немає такого, що ось є стартовий склад, і упродовж всього сезону цей склад грає – байдуже, що хтось зі збірної повернувся, чи тільки відновився від травми, а одразу його під каток. Тобто, наш тренер все аналізує, продумує і обирає оптимальний склад.
– У наступному турі Олександрію чекатиме Динамо. Шахтар у цьому сезоні ви вже перемагали…
– О, думаю, то буде цікавий матч! Ми зробимо все, щоб відібрати очки у Динамо. Знаємо і розуміємо, як зараз грають кияни – одна з найсильніших команд в Україні. Динамічний, швидкісний футбол, разом з тим у їхній обороні також все гаразд. Спробуємо набрати очки у цьому поєдинку. Побачимо, як вийде.
"У Данії грають жорстко – трішки в ніжку, трішки в м’яч"
– Після київського Арсенала ви категорично заявили: "Не хочу продовжувати кар’єру в Україні". І переїхали в Данію. Що змінилося за ці кілька років?
– Мене вже запитували про це раніше, тому відповім так само. Коли я тоді виїжджав, в Україні відбувався реальний бардачок. Грошей не платили, багато команд зникали. А зараз – погляньте – клуби відроджуються, із зарплатами немає проблем. Ті ж Металіст, Кривбас, Дніпро… Футбол в Україні стає на ноги і, думаю, вже через рік можемо отримати чемпіонат, як у 2013-14 роках.
– Арсенал погрузав у боргах, траплялося, що на базі по 2 тижні не було світла…
– Ну от! Я ж про це й кажу.
– То найбільший побутовий треш у вашій кар’єрі?
– Такого більше ніколи в моєму житті не траплялося. У кожному клубі є свої нюанси, моменти. Але те, що відбувалося тоді в Арсеналі, – це щось надзвичайне.
– Два з половиною сезони у Вайле. Чим вас здивував данський футбол?
– Данський футбол – більш силовий та оборонний. Судді взагалі не свистять. Мабуть, потрібно, щоб футболістові ногу зламали – тільки в цьому випадку рефері задумається, чи зафіксувати фол. Ось таким мені запам’ятався чемпіонат Данії.
– Щось почерпнули для себе в професійному плані?
– Навчився грати без м’яча, брати участь в оборонних діях. Там – контактний футбол. Ніхто не відступає – одразу йдуть у відбір. Жорстко – трішки в ніжку, трішки в м’яч.
– Після Вайле варіантів продовжити кар’єру закордоном не було? Можливо, вами цікавилися грецькі клуби, враховуючи, що ваша мати – родом з Еллади?
– Ні, не цікавилися (Усміхається). У мене немає грецького громадянства. Знаю, що мною цікавилася команда з Норвегії, а також команда з Данії. Але я вже вирішив, що не хочу залишатися закордоном. Прагнув повернутися в Україну.
Скрипник, Раванеллі, Шапаренко
– У Зорі ви з’являлися на полі нечасто. Чи маєте зауваження, претензії до Віктора Скрипника?
– Усім відповідаю, що у мене немає ніяких претензій до головного тренера. Тренер – хороший. Команда, колектив, хлопці – чудові. Просто у футболі бувають моменти, коли "не твоя" команда – і все. Тож ніяких претензій до Скрипника у мене немає.
– Окрім Скрипника, ви попрацювали з багатьма відомими фахівцями – Луческу, Павлов, Вірт, Санжар, Раванеллі. Хто був найсуворішим? Хто міг "напхати"? Хто емоційно накачував? Кого через це боялися?
– Гм, цікаве запитання. Луческу боялися, і Павлова – також. На футбольному полі, коли я виступав за Іллічівець, не надто було чутно Миколу Петровича. Але от за межами поля, на розборі гри, всі, як то кажуть, сиділи і боялися, хвилювались. Було таке.
– Фабріціо Раванеллі – футболіст легендарний. А який він тренер, і чи тренер узагалі?
– Чесно кажучи, для мене він був супертренером. Можливо, у хлопців з команди склалася якась інша думка, але повторюся – для мене він виявився топ-фахівцем. Пригадую, у мене була важка травма хрестоподібних зв’язок. Я пропустив 7-8 місяців. Раванеллі підготував мене фізично, приділяв багато часу, підказував. Розповідав, як повинен діяти хороший форвард. І дійсно – розкрив мені очі на стільки моментів, нюансів і важливих дрібниць, про які я раніше не знав. Фабріціо був дуже емоційним і дійсно щиро переймався командою.
– В Іллічівці поруч із вами розпочинав зовсім юний Микола Шапаренко. Яким він був тоді і в чому сильно додав останніми роками?
– Тоді, в Іллічівці, я одразу сказав усім одноклубникам: "Цей хлопець у великому порядку". Шапаренку було, по-моєму, 16 років, але він вже тренувався разом із нами. Поле бачив так, як у нас багато хто у 26-27 років не бачить. Футбол розумів не по роках чудово. Зараз підріс, зміцнів фізично. Це дуже помітно. Щодо ігрових скіллів – все це у Шапаренка було ще тоді.
– Зараз залишаєтеся на зв’язку?
– Якщо десь перетинаємося – то можемо поспілкуватись. У плані контактів по телефону – такого немає. Кілька років тому на відпочинку були разом, нормально провели час.
– Стартує Ліга чемпіонів. За кого, крім Динамо та Шахтаря, ви будете вболівати?
– За ПСЖ (Усміхається). Мессі! Дуже цікаво буде глянути на їхню лінію атаки. До того ж, я ніколи не міг собі уявити, що Мессі вийде на поле у футболці іншого клубу.
– Як часто їздите у рідну Волноваху? Чи безпечно там зараз?
– Так, звичайно. Там постійно була Україна. Просто спочатку існувала небезпека, звучали вибухи за кілька кілометрів від міста. Тепер у Волновасі почуваюся добре, спокійно. Коли жив у Запоріжжі, додому їздив доволі часто – там не так далеко. Зараз такої можливості поки не маю, але при першій нагоді із задоволенням приїду знову.
Гринь: Тренувалися під звуки канонад, дехто вже сидів на валізах – було страшно