Перша частина інтерв’ю "Футбол 24" із колишнім форвардом Шахтаря та збірної України.
П’ять років тому він прийняв складне рішення: з футболом потрібно закінчувати. Останнім клубом Бєліка став запорізький Металург, де нападник відзначився не так грою, як відчайдушним коментарем після матчу із Севастополем, у якому вирішувалася доля путівки в УПЛ.
"Звичайно, що нерви у всіх на межі. Я не знаю. Є Англія, Прем'єр-ліга, є Ла-Ліга, а у нас Перша ліга – базар-ліга, купи-продай", – підсумував розлючений Олексій в ефірі телеканалу "Футбол". Ця фраза стала крилатою і, схоже, увіковічнила Бєліка у вболівальницькій пам'яті.
Але не "базар-лігою" єдиною. Інший пам’ятний момент – гол Бєліка “ножицями" у ворота Чилі на молодіжному чемпіонаті світу-2001. Виступ на аргентинських полях зробив його основним форвардом Шахтаря. Проте щастя тривало недовго – "гірників" очолив Мірча Луческу.
"Повернутися? Не бачу в цьому ніякого сенсу"
– Олексію, ви закінчили кар’єру ще 5 років тому. Зараз вам лише 36. Скільки разів відмовляли собі у спокусі повернутися у футбол?
– Ні разу. (Після паузи) Після тієї ситуації, яка відбулася у Запоріжжі, я ще намагався знайти якісь варіанти. Але швидко зрозумів: те, що хотів я, знайти буде важко. А те, що пропонували, мене не влаштовувало. Тому вирішив закінчити і більше до цієї теми не повертався.
– Згідні, що при теперішньому рівні нашого футболу ви ще могли б пофеєрити?
– Це залежно від того, з якого боку дивитися. Якщо б я продовжував активно грати – можна було б не закінчувати кар’єру, навіть незважаючи на те, що мені виповниться 37. А от повернутися після такої тривалої паузи – це дуже важко. Щоб набрати форму, потрібен не один місяць. Не бачу в цьому ніякого сенсу.
– Ви народилися у Донецьку, ваш батько працював шахтарем. Як часто бачили його смертельно втомленим?
– Як шахтарі працювали у той час… Батько йшов на роботу о 6 годині ранку, коли я ще спав. Повертався під вечір – звісно, що втомлений. Спілкувалися за вечерею. Тільки зараз я зрозумів, як багато дав мені мій батько. Коли у нього випадала вільна хвилина – а це було зазвичай після зміни на шахті – він возив мене на футбол. Багато чим жертвував заради мого розвитку.
– Розвал Союзу, перші скрутні роки української Незалежності. Пригадайте рекордну кількість місяців, коли батькові не виплачували зарплату…
– СРСР я застав у достатньо ранньому віці, коли розумів ще небагато. Перші роки Незалежності несуттєво відрізнялися від часів Союзу. Попри моє негативне ставлення до СРСР, професія шахтаря у той час була більш визнаною та значущою. Тоді це вважалося дуже престижною роботою, незважаючи на те, що грошей бракувало.
"Взяв барсетку, у якій ми носили бутси, і пішов по пиво"
– У першій команді Шахтаря ви з’явилися наприкінці 90-х. Попов, Орбу, Кривенцов, Матвєєв, Зубов… Хто з тодішніх зірок команди справив на вас найбільше враження?
– Важко виділити когось одного. У той час в Шахтаря була хороша команда – її поповнювали хлопці з Академії: Воробей, Хомутов, Санжар. Існувала більша дистанція між ветеранами і молодими, ніж це є зараз. Не можу сказати, що хтось на мене сильно вплинув і визначив мій подальший розвиток. Але попри дистанцію, увесь колектив був дружним та згуртованим.
– Колись ви розповідали, що в тому Шахтарі існувала дідівщина. Розкажіть про один найяскравіший випадок…
– Пригадую свою першу поїздку з командою на збори, які відбувалися на Кіпрі. Увечері, як і зазвичай, "старики" збиралися, щоб пограти в карти. "Потрібно збігати по пиво", – кажуть мені. Довелося йти. Я взяв барсетку, у якій ми носили бутси, і пішов. Не пригадаю, скільки туди помістилося пляшок – десь близько десяти. Повертаюся, заходжу в готель, а назустріч тренери – Яремченко і Дрозденко. Як на зло, я смикнув барсетку, пляшки задзвеніли. "Льоха Бєлік! – вигукнув Яремченко. – Що там? Пепсі-кола?" Відповідаю – так, звичайно!
Заходжу в номер, роздаю хлопцям пиво. Вони швидко з ним розправилися і мені було сказано: "Давай, друга ходка!" Але той момент, коли я в коридорі зіткнувся із тренерами, вплинув на мене настільки, що я відповів: "Хлопці, вибачайте, але вдруге не піду. Я ще хочу пограти за Шахтар". У 18-річному віці потрапляти з алкоголем на очі тренерам, які тебе вперше взяли на збори, – це ж самогубство. На щастя, "старики" мене зрозуміли: "Не хвилюйся. Ми сходимо самі".
– Андрій Воробей розповідав, що за гравцями Шахтаря відбувалося прискіпливе стеження – аби вони не порушували режим. Ви за собою також помічали "хвости"?
– Так, я знаю, що за Воробеєм їздив автомобіль. Існував жорсткий контроль. Якщо ти з’являвся на якійсь дискотеці, у кафе чи ресторані, це все доходило до президента клубу. За мною ніякі підозрілі машини не їздили. Але, тим не менше, здогадувався, що про кожен мій крок керівництво Шахтаря знало.
Зараз, за великим рахунком, ситуація не змінилася. З'явилося значно більше джерел інформації – ті ж соцмережі. Якщо вболівальники побачили футболіста десь "не там" – одразу пишуть про це. Відбувається таке ж стеження, тільки в інших проявах. На мою думку, тепер футболісти більше усвідомлюють, що вони – публічні люди, тому зобов’язані думати про свою поведінку.
– Ваше знайомство із Рінатом Ахметовим. За яких обставин воно відбулося?
– Ох, у той час із Рінатом Леонідовичем стільки зустрічей було! Маю на увазі не один на один. Ні для кого не секрет, як тільки він почав займатися командою, то приїжджав на кожне тренування. Тому зараз не згадаю своїх перших вражень. Але коли людина настільки переймається клубом, результатами, інфраструктурою, то це викликає лише повагу. Згодом я виступав в інших командах, але такої турботи президента клубу не бачив більше ніде.
"Збірну Чилі вважали фаворитом. Нас це завело"
– На початку кар'єри вас називали "новим Шевченком". Імпонувало таке порівняння?
– Це було лише в межах України. Мені це лестило, але всі ми знаємо, яким футболістом був Шевченко. У плані ігрових характеристик ми – зовсім різні форварди. Андрій – форвард без слабких місць. Важко сказати, яка з його якостей домінує над іншими. Якщо говорити про себе, то я є нападником, у якого переважає гольове відчуття, боротьба, гра на другому поверсі і у штрафному майданчику.
У Шевченка ж усе на високому рівні: бив з правої, з лівої, головою, мав хорошу швидкість, прекрасно почувався у штрафному майданчику, але міг зіграти і під нападниками. А в мене була сильна ліва нога, проте права накульгувала. Я міг добре зіграти у штрафному майданчику, поборотися, але мав невисоку стартову швидкість.
– По-справжньому ви заявили про себе на молодіжному чемпіонаті світу-2001. Це найяскравіший спогад про власну кар’єру?
– Якщо говорити про юнацький і молодіжний етап – то так, безперечно. Але ж ви самі чудово розумієте, наскільки важко подолати цю межу і перейти в дорослий футбол. Багато хто її так і може переступити. На дорослому рівні у мене також є певні заслуги: перше чемпіонство Шахтаря, перша Ліга чемпіонів, національні Кубки, поїздка зі збірною України на чемпіонат світу-2006.
– У стартовому матчі проти збірної Чилі ви оформили дубль, один із голів забивши ефектними "ножицями". Чи пам’ятаєте, як приймали рішення пробити саме у такий спосіб?
– У мене якось відклалося в голові, що у своїй кар'єрі я повинен забити у такий спосіб. Якщо намагаєшся втілити це в життя, то рано чи пізно воно спрацьовує. Пам’ятаю, збірна Чилі вважалася на тому чемпіонаті одним із фаворитів. Їх так розкрутили, мовляв, там одні зірки у складі, на контрактах в іспанських та італійських клубах… Нас це завело. Вийшли на поле із шаленим настроєм і обіграли тих зірок із рахунком 4:2.
А ось те, що відбулося в 1/8 фіналу, вийшло з точністю до навпаки. Парагваю мені вдалося забити схожий гол на останніх секундах матчу, але перед тим ми пропустили 2 м'ячі. Ця команда була не дуже сильною, проте ми її недооцінили, за що і поплатилися.
– Тим не менше, ви увійшли до списку найкращих бомбардирів чемпіонату світу. Зазвичай після таких форумів головні відкриття дуже швидко опиняються у складах європейських топ-клубів. Не шкодуєте, що у вас не було агента?
– У той час тема агентів була дуже болючою для нашого футболу. Наскільки пам'ятаю, керівництво клубів узагалі не хотіло чути про якихось агентів. Вважали, що третя людина не може бути присутньою під час переговорів. Чи допоміг би мені агент перейти у хороший європейський клуб? Можна лише припускати, але думаю, що все-таки допоміг би.
Але це був період, коли Шахтар і Динамо дуже важко розлучалися із своїми футболістами. А якщо й розлучалися, то за великі гроші. Коли ти футболіст, тобі важко вплинути на те, щоб тебе відпустили. Тим паче, не знаючи всієї ситуації. В основному у клубі казали так: "Пропозицій немає, тему закрито".
У принципі, я не розчарований. У кожного свій шлях. Із Шахтарем я здобув немало трофеїв, а це також дорогого коштує. Потрапити у великий європейський клуб, звичайно, хотілося. Але ми ж не знаємо, як би там склалася доля. Тоді Шахтар ще не був відомим європейським брендом, проте амбіції ставилися дуже високі. Останніми роками "гірники" втілюють їх у життя і входять десь у другу десятку топ-клубів континенту.
– Ще трохи про ту збірну. У великий футбол, окрім вас, пробилися Ротань, Шершун, Березовчук, Лисицький, Руденко. А хто так і не реалізував свій талант? За кого вам найбільше прикро?
– Знаєте, важко сказати. У кожного – свої життєві обставини. Футбол – це не тільки робота футболіста і клубу. Є багато закулісних ігор. Футболістові можуть допомагати, а можуть перешкоджати і відправляти в нікуди.
Збірна України U-19, яка стала чемпіоном Європи-2009. Золоті хлопчики Калітвінцева – де вони зараз
Потрібно дивитися, від чого відштовхуватись. Деякі спеціалісти можуть і про мене сказати, що я не розкрився до кінця, не реалізував свій талант. Виникає запитання: "Не реалізував щодо чого?" Якщо в плані того, що мене порівнювали із Шевченком – так, не реалізував. Якщо ж мене порівнювати з гравцем УПЛ – то маю непогані заслуги. Три рази вигравав чемпіонат України, грав у Лізі чемпіонів, виступав за національну збірну. Вважаю, що в межах України я себе проявив непогано.
Якщо ж люди беруть до уваги рівень Шевченка, який грав у Мілані, Челсі, – тут я згідний. Міг би виступати там... Але це таке – хтось скаже "міг", хтось скаже "не міг". Тож вважаю, що моя кар'єра пройшла нормально. А от інших хлопців судити не хочу. Можу назвати лише тих, хто, на мою думку, був більш талановитим, ніж я.
– Будь ласка.
– Руслан Валєєв. Хавбек, який грав у чемпіонатах Нідерландів та Німеччини, пам'ятаєте? Його стиль гри був більш зручним для команд – маленький, технічний, спритний, міг діяти на різних позиціях. Людина, від якої на полі залежало дуже багато. Знову ж таки, сказати, що він не реалізував свій потенціал, я не можу. Бо не знаю, що стояло на його життєвому шляху.
– Повернувшись із чемпіонату світу, одразу відчули, що у Шахтарі вам стали більше довіряти?
– Так. Це природний процес, коли молодий гравець їде і проявляє себе. Як ця довіра виглядає… Ти отримуєш більше ігрової практики і одразу перепідписуєш контракт на кращих умовах. Так було після виступу за збірну України U-18, коли ми у фіналі програли французам. У мене на той момент залишалося півроку до закінчення контракту, але 2 забиті м'ячі на чемпіонаті Європи переконали клуб пролонгувати угоду. Аналогічно усе відбулося після молодіжного чемпіонату світу.
Одна невелика ремарка. Не знаю, як зараз, але раніше у Шахтарі футболіста завжди заохочували. Якщо упродовж якогось періоду виступаєш за "гірників" вдало, то неважливо, скільки у тебе залишилося контракту – клуб завжди пропонував перепідписати договір на покращених умовах. Хоча в іншій команді сказали б: "У нього ще 4 роки контракту. От нехай грає". Шахтар у цьому плані був особливим клубом – я завжди відчував довіру від керівництва.
Далі буде.