Андрій Сеньків пояснює, чому український футбол кращий, ніж нам здається.
Ювентус в гостросюжетному блокбастері вибиває Тоттенхем і мчить у чвертьфінал Ліги чемпіонів. Буффон хапає К'єлліні й щосили кричить прямо в очі. Джорджо рве голос у відповідь, а потім б'є Барцальї. Шкала емоцій перевалила допустиму норму. Нерв на межі життя та смерті. Після цього епізоду вони не могли відпустити цей матч.
Кейн пробив у стійку, а Ламела чомусь завмер. Барцальї випередив аргентинця й поставив жирну крапку. Краси у цій перемозі Ювентуса мало. Зате ми побачили драму, отримали естетичне задоволення від напруження й зрозуміли – ось він, справжній футбол.
***
Нам його не вистачає. Отак, аби був лише футбол. Без скандалів, абсурдів і боргів.
В цьому і є наша біда. Ми не любимо те, що в нас під носом.
Бо воно веселе – як кіровоградське дербі.
Цікаве – як поїздка Динамо в Маріуполь.
Розумне – як трансферна політика Карпат.
Закономірне – як переїзд Сталі до Бучі.
Логічне – як існування Олімпіка.
Чисте – як стосунки Маріуполя та Шахтаря.
Красиве – як вуса Рафаїлова.
Зате вічне – як будівництво стадіону в Рівному.
Фактів, аргументів і пояснень – море. Ми повністю розчарувалися в тому, що відбувається навколо. Ми не чекаємо нічого хорошого. Й хейтимо, нервуємо, поливаємо брудом, крутимо пальцем біля виска й швидко перемикаємо канал.
Нам не подобаються ні новачки Зірки, ні вектор розвитку Карпат, ні засніжені газони, ні меми Маріуполя, ні Федерація футболу АТО. Ні-чо-го.
Ниємо, плачемо, кидаємося в конвульсіях. А потім – перемикаємо канал. Нам дають поганий продукт і ми обираємо й кайфуємо від іншого – того, що далеко.
Але не розуміємо головного – наш футбол просто не може бути іншим. Не брудним, дивним та алогічним.
Хоча здавалося, що мав би. Криза знищила клуби, вигнала крутих легіонерів, принесла борги й незрозумілих вільних агентів. Саме зараз треба думати раціонально, рахувати кожну копійку, приймати зважені рішення, працювати з вболівальником, робити стадіон зручним домом, а не смердючою вулицею.
Український футбол так не хоче. В нього є свої закони й головне – люди. Треба змиритися й кайфувати. Якщо він не змінюється навіть зараз, то не зміниться ніколи. Змирімося.
На будь-яку ситуацію можна подивися з різних сторін. Якщо оберемо негативну – й далі будемо крутитися в бочці з купою гівна, яке неможливо викинути. Якщо оберемо позитивну – отримаємо задоволення. Так, мазохізм — термін, який найповніше пояснює український футбол. Не подобається? Закрийте свої писки й забудьте дорогу на стадіон (c).
Уявіть собі, якби наш футбол став чистим і дзеркальним.
Динамо зіграло би в Маріуполі, а ми би не бачили ефіру “Профутболу”, де ведучим був Ігор Суркіс, а не Ігор Циганик.
Віктор Вацко почав би критикувати не лише Зірку та Володимира Гудиму, а й своїх друзів.
Карпати не мали би боргів, а ми не побачили б у всій красі “лідера комунікацій” та “утопічного філософа” Григорія Козловського.
Маріуполь би не брав пачками гравців Шахтаря і ми би не жартували по Арендарука.
Верес грав би в Другій лізі й будував стадіон у Рівному.
УПЛ не проводила б матчі зі снігом та морозом, а думала про затишок і комфорт вболівальників.
Керівники клубів почали б думати стратегічно і розумно, а не лише відмивали гроші.
... (список можна треба продовжувати)
Ми би розуміли весь процес, почули б чесні відповіді й замовкли. Що ми б почали обговорювати? Голи, дриблінги, передачі. Ех, скучно.
Треба зрозуміти, що у нас є щось більше – детективне, крамольне й зовсім дурне. Тільки чесно – воно не може не подобатися, правда?