Інтерв’ю "Футбол 24" із батьками Дмитра Чигринського, екс-захисника Шахтаря та Барселони. Ібра, який розмовляє російською, номер телефону Мессі, божевільний Гвардіола – говоримо про все.
Ранковий перон Хмельницького вокзалу зустрічає нас температурою "мінус 15". У пошуках тепла вбігаємо у першу-ліпшу кав’ярню і очікуємо на Анатолія Степановича – батька Дмитра Чигринського. Він не забарився. Пірнаємо у салон авто. Через 5 хвилин позашляховик заїжджає на охайне обійстя, де височіє двоповерховий приватний будинок. Насторожений гавкіт вівчарки Грея дещо вщухає, коли собака бачить поруч із нами свого господаря.
Тим часом пані Ольга, мати футболіста, вже накриває на стіл. Кухня – пристрасть і головне хобі цієї жінки. Усі мають змогу в цьому переконатися, знайшовши у Facebook її групу "Готуєм Смачно". "Наразі там тільки фото моїх страв, але невдовзі з’являтимуться ще й рецепти приготування”, – усміхається Ольга Чигринська і частує нас неймовірними банановими рулетами з маком та шоколадом.
"Грають у якомусь селі, а він пише: "Стадіон "Камп Ноу"
– Як познайомилися батьки Дмитра Чигринського?
Анатолій: За спеціальністю я – агроном. Потрапив на цукровий завод у Клубівку, село Ізяславського району, звідки, до речі, походив Георгій Кірпа.
Ольга: Після закінчення школи я вступала у Житомирський педінститут, але недобрала балів. Поки готувалася вступати наступного року, влаштувалася на цукровий завод. Ось там ми за Анатолієм Степановичем і познайомились. Через рік – побралися. Зараз, коли запитую старшого сина, якому 36, він відповідає, що ще встигне одружитися, що життя лише розпочинається. Ми ж у той час про це не думали. Я вийшла заміж у 19 років, але не шкодую про це. Ми створили дуже гарну сім’ю. Нашому шлюбу вже 39 років.
– Розкажіть про свого старшого сина – Віктора.
Ольга: Спочатку він займався футболом, згодом – боротьбою. А потім, класі у сьомому, йому знадобилися гроші на репетитора – для поглибленого вивчення іноземних мов. Мови йому давалися легко – мав до цього хист. Тому вступив у Чернівецький університет імені Федьковича. Основна мова – англійська, допоміжна – німецька. Закінчивши навчання, поїхав працювати в Таїланд. Там потрапив під цунамі (у 2004-му році руйнівне стихійне лихо забрало життя 6 тисяч осіб, – "Футбол 24"). Ми тоді пережили справжній шок. Дякувати Богу, із сином все гаразд. Покинувши роботу у Таїланді, Віктор почав допомагати Дмитрові і поїхав із ним у Барселону.
Дмитро, Анатолій та Віктор Чигринські
Анатолій: Писали, що Віктор – агент. Він не агент. Щоб бути агентом, потрібно мати відповідні документи.
Ольга: Ця ініціатива вийшла від нас, батьків. Адже Діма переїжджав в іншу країну, був ще неодружений. Тому ми вирішили, що зі старшим братом йому не буде так важко. Усі сприйняли пропозицію дуже схвально.
– Яким народився Дмитро? Чи був вередливим немовлям?
Ольга: У мене досі зберігається бирочка із пологового – "Чигринський, син, 4600".
Анатолій: Дмитро народився 7 листопада о 10:45. Був великим малюком. Та й узагалі в дитинстві любив поїсти.
Ольга: Такий пузатик! Виростав надзвичайно активним. Енергія била з нього ключем. А ще – здібний до навчання, у школі був відмінником. Домашні завдання виконував за 15-20 хвилин. Напевно, не було таких предметів, які б синові важко давалися. А потім біг на футбольний майданчик.
Анатолій: Нам порадили: сина потрібно повезти до Львова, інакше його талант може ніхто не побачити. Ми поїхали і потрапили до Ярослава Івановича Дмитрасевича, який робив набір. Це сталося у березні, а у травні – вступні екзамени. Ярослав Іванович навіть спеціально телефонував синові: "Щоб ти обов’язково приїхав”. Старший син вже навчався в університеті, тож моя дружина нізащо не хотіла віддавати молодшого. "Нехай спробує, – кажу. – Через тиждень сам повернеться в Ізяслав" (Усміхається).
Діма поступив. Минає якийсь час. Їдемо до нього нічним потягом. Прибули з самісінького ранку, ще всі сплять. Син мешкав в одній кімнаті з Олегом Герасим’юком. Ми ледь достукались. Відчиняє нам двері у шортах Мілана – сонний, стомлений, худющий. “Ну що, спробував футболу? Наївся? – запитую. – Збирай речі і їдемо додому" (Усміхається). А він: "Я нікуди не поїду".
Ольга: А в кімнаті – холодно! Неподалік висять мокрі, аж вкриті цвіллю, гетри. Страшенний запах трудового поту…
Анатолій: Для мене цей запах – наче парфуми (Сміється). Одразу видно, що люди працюють.
– Не шкодували, що здібний до науки син присвятив себе футболу?
Ольга: Правильне запитання. Тому що особисто я була проти футболу, хоча вірила в Діму. Знала, що де б він не був, – свого доб’ється. Звісно, мені б хотілося, щоб він став хорошим лікарем, або працював у якійсь іншій сфері. Не сумніваюся: син був би прекрасним спеціалістом.
Пригадую, коли Діму взяли у Львівське училище фізичної культури, і ми забирали документи, директор школи мені сказав: "Ви що? Куди ви забираєте дитину? У нас ще жоден футболіст не добився великих успіхів. Ви перекреслите своєму синові все життя". Для всіх стало шоком, що ми забираємо таку здібну дитину.
Анатолій: Минув час. Підходжу в училищі до класного керівника Людмили Миронівни: "Ну, як навчання у мого сина?" А вона мені відповідає: "Потрібно щось робити – нічого не вчить". Підходжу до Ярослава Івановича Дмитрасевича: "Мені скаржаться, що Діма занедбав навчання". "Пане Анатолію, – відповідає тренер. – У мене жодних претензій немає". Після матчу розмовляю з сином: "Ось така ситуація, Діма. Я тебе розумію. Але якщо дізнається мати – завтра будеш закінчувати навчання в Ізяславі" (Усміхається). Зрештою, вирішили: якщо син обрав футбол, а не математику, то нехай налягає на футбол.
– Математику знав найкраще?
Ольга: Не тільки математику. Як і старший брат, Діма мав нахил до іноземних мов. Чудово освоїв англійську, самотужки вивчив ще кілька мов. Він – просто унікальна дитина. До того ж, дуже скромний, непублічний.
Анатолій: Я їздив у Стамбул на фінал Кубка УЄФА, коли Шахтар грав із Вердером. Усі гравці бігають, святкують, світяться перед камерами. А Діма – позаду. Син ставився до успіху спокійно. Він не любить хизуватися.
– Кажете, носив шорти "россонері". Мілан – улюблена команда?
Анатолій: Ні. Його головним кумиром був Ерік Кантона. Що він тільки не писав! Ось, зараз дружина знайде вам старі синові щоденники… (Після паузи) Вони грали проти Франківська, Рівного, Тернополя – Діма записував рахунок кожного поєдинку своєї команди. Грають у якомусь селі, а він пише: "Стадіон "Камп Ноу".
*******
Підіймаємося на другий поверх будинку, у кімнату Дмитра, і не можемо позбутися відчуття, що потрапили у справжній музей. На стінах – десятки фотографій футболіста з різних періодів його життя та кар’єри. Поруч – медалі, кубки, вимпели. Увагу привертають два особливі екземпляри – медалі Кубка УЄФА-2009 і Клубного чемпіонату світу.
У шафі щільно прифасовані десятки футболок, які Дмитро отримав від суперників після матчів. Серед них – амуніція Андреа Пірло, Рівалдо, Марко Девіча. Футболка Оскара Кардосо, форварда-гренадера Бенфіки, увібрала в себе траву та землю поля бою. Історія!
*******
Ольга: Я вже у багатьох інтерв’ю казала, що Діма, напевно, народився із м’ячем – не розлучався з ним по 24 години на добу. Таким і запам'ятався усім, хто його знає. Анатолій Степанович це підтвердить – син завжди ходив із розбитими колінами і обідраними ліктями. А м’яч – заболочений, адже в Ізяславі не було комфортних умов для футболу. Хоча згодом мій чоловік збудував там футбольний майданчик для колег по установі, в якій працював.
Анатолій: Я займався бойовою та фізичною підготовкою особового складу в колонії особливого режиму. Облаштували майданчик. Увечері, після роботи, брав синів і ми бігали крос.
Ольга: Я починала готувати вечерю, а чоловік брав хлопців на пробіжку. Віктор був худіший, старший, тож бігав швидше від Діми. Діма – малий, повненький. Завжди повертався зі сльозами, бо прибігав останнім. Що там казати, обидва сини бачили себе у футболі, але "баба яга" була проти (Сміється). Коли ми якось зібралися на сімейну раду, мене дуже вразили слова Віктора: "Мамо, ну де ти бачиш Діму, як не у футболі?"
Анатолій: У той час флагманом нашого футболу виступало Динамо. Я возив синів на безліч матчів киян – і в чемпіонаті, і в Лізі чемпіонів. Запам’яталася поїздка на поєдинок національної збірної проти Німеччини.
Ольга: Діма бував на таких матчах змалку. Є фото, де він – із державним прапором на стадіоні Динамо.
Анатолій: Любив робити синам несподівані сюрпризи. Прокидаюся зранку: "Отож, хлопці, збирайтеся – їдемо на матч". Їхню радість – словами не описати.
Ольга: Я завжди собі думаю, що, може, ці фото та старі зошити стануть у нагоді для дітей, онуків. Для історії. Все-все зберегла.
Анатолій: Бачите, який акуратний почерк? Діма – шульга, завжди писав лівою. І дуже гарно малював.
Ольга: Ми розповідали про захоплення Кантоною. Ось, погляньте – настінна фотографія його кумира. Завжди висіла над ліжком. Навіть вірш йому присвятив.
Кантона Эрик – лучше всех
Ведь только с ним везде успех…
Анатолій (розгортаючи щоденник): "Нива" (Тернопіль) – УФК – 0:5. "Амстердам Арена", 71 тисяча глядачів. Головний арбітр – Андрес Фріск" (Сміється)
Ольга: Він це записував замість домашніх завдань. От бачите, є навіть запис від класного керівника: "Для чого тобі щоденник?"
"Після одного матчу я втратила свідомість"
– У ще зовсім юному віці Дмитро потрапив у Шахтар. Як це сталося?
Анатолій: Дзвінок до нас в Ізяслав – мобільників ще тоді не було. Чоловік представився агентом УЄФА. "Я не пропоную вам Україну чи Угорщину. Я пропоную солідний європейський клуб – із солідною школою та зарплатою". Мова йде про Шахтар! Я кажу: "У принципі, в Діми контракт закінчується. Я – не проти". Отож, після 10-го класу син опинився у Першій лізі, де розпочав виступи за Шахтар-2.
При мені він не поскаржився ні на одного футболіста чи тренера. Я чув різні історії, але син мені відповідав: "Якщо хочеш щось знати, розпитуй у того, хто тобі розповів. Я цього не бачив, тому нічого не знаю".
Ольга: Діма завжди піклується про те, щоб іншим було комфортно поруч із ним. Тому від нього ніколи не почуєте нарікань чи якихось образливих слів на чиюсь адресу.
– Ви не пропускали жодного матчу Шахтаря?
Ольга: Ми не тільки не пропускали матчів, але навіть слідкували за тим, як відбувається тренування. Тобто повністю жили футболом. Передплатили собі клубний журнал Шахтаря. Почали давати інтерв’ю журналістам – не відмовляли практично нікому.
– Леонід Гусін розповідав: "Матчі свого сина я дивився з валідолом і корвалолом". Ваш найемоційніший матч – який?
Ольга: Після одного матчу я втратила свідомість.
Анатолій: Це був матч молодіжних збірних України та Бельгії за путівку на Євро-2006. Вдома наші хлопці поступилися 2:3, тож на виїзді належало перемагати, причому – з потрібним рахунком. І ми таки виграли 3:1, а Діма забив другий гол. Зрештою, у матчу була передісторія.
У Маріуполі, де пройшов домашній поєдинок, наш син не грав. Михайличенко пропонував: "Йому зроблять укол – і він вийде". Я такого варіанту не схвалив: "Сину, давай без подвигів. Ти у своєму житті ще награєшся".
Після поразки Дмитрові зробили МРТ і нічого серйозного не виявили. Полетів із командою. "Я думаю, якщо вийдеш на поле, то не осоромишся", – таким було моє напутнє слово. "Буду старатися", – відповів син. Постарався…
Ольга: Я – емоційна людина. Усе сприймаю близько до серця. Перед телевізором ще вдається зберігати спокій. Якщо дивлюся матч на стадіоні, то кричу. Пам’ятаю, як вирішувалася доля чемпіонства у 2006 році. Динамо приймало Шахатр у Києві, нам з Анатолієм камери затуляли події на полі. "Давай пересядемо", – запропонував чоловік. Тільки-но зробили це, як наш Діма скоротив відставання в рахунку – 1:2. Кричу від радості. Всі озираються на мене. "Це мій син", – кажу їм. Минає кілька хвилин і забиває ще й Жадсон. Знову радію. Збоку жартують: "Це також ваш син?" "Так, – відповідаю. – Позашлюбний" (Сміється).
Анатолій: А мені запам'яталася наступна зустріч із Динамо – "золотий матч" у Кривому Розі. Шахтар переміг – 2:1. Команда біжить коло пошани. Я сидів у гущавині одного із секторів, але Діма мене побачив. Син прорвався через усі кордони, підбіг і почепив на мене свою медаль. Дуже зворушливий момент…
Ольга: Якби мене зараз запитали, чи я б віддала свого сина на футбол (а до мене таки звертаються матері за такими порадами), я б категорично відповіла "ні". Зазвичай усі бачать лише одну сторону медалі – успіх, славу і фінанси. Але є ще й інша сторона медалі, про яку ніхто не знає, і про яку я вам не розповім. Як і в політиці, так і у футболі, є багато підводних каменів.
– Ахметов та Луческу – дві головні людини того Шахтаря. Ваші спогади про спілкування із ними?
Ольга: З Ахметовим ми не спілкувалися, хоча бачились. У мене залишилося враження, що він надзвичайно піклувався про своїх футболістів. Найкраще лікування, найкращі препарати, найкращі фізіотерапевти, клініки, обслуговування.
Анатолій: У Шахтарі кожен знає свої обов’язки, свій маневр. Механізм відлагоджений настільки чітко, що залишається лише захоплюватись. Президент Шахтаря може собі це дозволити, бо є найбагатшою людиною країни. Але річ не в тому. Вражає ставлення Ахметова до команди. Він усе тримав на контролі.
Щодо Луческу, то маємо з ним спільне фото. Тренер – успішний і довів це своєю роботою. Від Діми ніколи не було якихось нарікань на Містера. Пам'ятаю тільки, що син порівнював різні методики тренувань у Шахтарі і Барселоні після того, як попрацював із Гвардіолою. Із Хосепом можна було поспілкуватися, як із товаришем, натомість Луческу тримав із футболістами дистанцію.
"Златан звертався до Олі російською"
– День, коли ви дізналися, що Дмитра запрошують у Барселону. Як це було?
Анатолій: Це сталося, коли ми привозили Кубок УЄФА до Львова. Перебували в готелі "Дністер". Хтось пив каву, хтось – пиво. Після урочистих церемоній дивлюся в телефон – безліч пропущених дзвінків. Увечері стало відомо, що Діму хочуть бачити в Барселоні. Що я відчув у той момент? Нічого не відчув (Усміхається). Звичайно, що був гордий за сина – у таку команду випадкових людей не запрошують.
– Які враження залишилися у вашого сина від роботи із Гвардіолою?
Ольга: Дмитро у захваті від нього! Це один із найкращих тренерів світу. Два-три роки тому, коли Діма летів у Бразилію, вони випадково зустрілися.
Анатолій: Сидимо, каже, в якомусь кафе, обідаємо, і тут я чую: "Чігра! Чігра!" Дивлюсь, а Гвардіола біжить до мене через увесь зал. Вони обійнялись, як давні друзі, і порозмовляли.
Ольга: Це просто божевільний (у хорошому значенні) тренер – ось Дімині слова.
– Найпам'ятніша поїздка в Барселону до сина?
Ольга: Найбільше нас вразив величний "Камп Ноу" – неймовірна арена. На домашніх матчах Барселони там нереальна атмосфера та енергетика. Навіть тоді, коли в гості приїжджає остання команда чемпіонату Іспанії, трибуни несамовито підтримують своїх улюбленців. Ось це запам'яталося найбільше!
Анатолій: А ще пригадується курйозний момент. Паркінг під "Камп Ноу". Я привіз Дмитра на його клубній автівці. З'їжджаються всі футболісти. Йде Ібрагімовіч, і, вітаючись, б'є долонею по капоту нашої машини: "Hola!" Я спершу подумав, що він мене з кимось переплутав (Усміхається).
Згодом, коли я з ним фотографувався, Златан звертався до Олі російською: "Так. Еще раз! Контроль!" Його ж батьки – слов'яни. На полі Ібрагімовіч – агресивний, але в житті – це зовсім інша людина, любить пожартувати.
"Я відірвався від копів, розігнавшись до 325 кілометрів". Правила життя Златана Ібрагімовіча
Я побував на багатьох тренуваннях Барселони. Мав нагоду поспостерігати за всіма гравцями цієї команди. Що тут скажеш, атмосфера у колективі була дуже доброзичливою.
– У Греції вже побували?
Анатолій: Так. Діма запросив на матч, влаштував мені екскурсію базою АЕКа. Умови в них скромні, але є все необхідне для нормальної повноцінної роботи. Домашній стадіон – "Олімпійський" – вони орендують, а тим часом часом будуть власну арену.
Ольга: Фанати у Греції – це щось особливе. Такого явища, як "вболівальники на виїзді" у них практично немає – на стадіоні лише свої, інакше буде страшенна бійка. Мене це відкриття дуже вразило.
Фінальний матч за путівку в Лігу чемпіонів. АЕК проти Паніоніоса. Нас провели у ложу преси і попередили: краще нічого не вигукуйте, бо можуть бути неприємності. Але коли АЕК забив перший гол, а потім і другий, свої емоції я втримати не змогла (Усміхається).
Анатолій: Після матчу – пізній вечір. Дочекалися на сина і поїхали вечеряти в один із ресторанів. Дивимося, а увесь персонал вишикувався і очікує, поки ми наїмося. Думаємо собі, може у них така традиція…
Ольга: Виявилося, що вони очікували, поки ми не тільки повечеряємо, а й відпочинемо та наговоримося. І лише після цього акуратно підійшли до Діми з проханням про спільне фото.
– Номер Лео Мессі ще актуальний у телефонному записнику вашого сина?
Анатолій: Напевно, що ні, хоча я й не знаю достеменно. Син товаришував із Максвелом. Ну й з Гвардіолою підтримують зв'язок. До Діми дуже важко додзвонитися.
Ольга: Але в нас є домовленість – після кожного матчу Діма повинен нам зателефонувати. Буває так, що гра закінчується пізно, син дуже втомлений – у такому випадку зідзвонюємося наступного дня. Коли отримує травму, то намагається від нас це приховати.
Анатолій: Переламав, розтрощив руку. Наступного дня дзвонить: "Та я тут вдарився, трішки болить, не хвилюйтесь".
Ольга: Якщо говорити про стосунки батьків і дітей, то можу сказати, що таких турботливих, як Діма , 1 із 1000. Він дбає про те, щоб нам було комфортно, щоб ми відпочивали, подорожували. Дуже порядна, скромна, чесна дитина. Ніколи не скаже зайвого слова – говорить виважено та чітко.
Анатолій: Він ставив перед собою цілі, потихеньку до них йшов і продовжує йти. Навіть травмований, навіть поламаний – це для нього тимчасові незручності. Коли він в оптимальній фізичній формі, я завжди пропоную побитися об заклад – хто більше відіжметься. "Хоча б на один раз, але відтиснуся більше від тебе", – каже мені.
Ольга: Батько його так виховував: мусиш бути найкращим. Зупинишся на хвилинку, і тебе вже обігнали.
Фото Ігоря Хомича ("Футбол 24")