Інтерв'ю Любомира Кузьмяка зі Сашею Тодічем, сербським голкіпером Таврії другої половини "нульових".
В українському чемпіонаті він з’явився у період масового засилля легіонерів. Тоді й подумати ніхто не міг, що майже 32-річний сербський воротар стане одним із найкращих у лізі. Якщо відверто, особливих передумов для цього не було. Усю кар’єру він провів у двох сербських клубах (Пролетер та Войводина), за які відіграв по 100 матчів. А тут ще й солідний вік та відсутність значних досягнень. Не те, щоб авантюра, але точно не топ-придбання.
Проте вже у першому матчі Саша Тодіч вразив впевненою грою і парирував пенальті від Брандау. Так започаткувалася історія кіпера-антипенальтиста. На наступні три сезони Тодіч став одним із символів харизматичної команди Михайла Фоменка та улюбленцем вболівальників Таврії.
Протягом останнього десятиліття Саша веде тренерську діяльність, значна частина якої минула в Азії. Зараз у нього черговий виклик – робота в Кувейті. В інтерв’ю Футбол 24 Тодіч розповів про життя у Криму, тренування у Фоменка та виховання воротаря-спадкоємця Стефана.
"Кримтеплицю я запам’ятав назавжди"
– Зараз я працюю в Аль-Кадісії. Це одна з найбільш відомих команд Кувейту. Та якщо раніше Аль-Кадісія без проблем вигравала чемпіонат, то протягом останніх років не може похвалитися трофеями. Нинішній тренерський штаб із Сербії мріє про те, що ця негативна серія перерветься. Ми почали з простого – проводимо серйозну ротацію складу.
– Як давно працюєте у Кувейті?
– Наш штаб приїхав наприкінці вересня. Очолює Аль-Кадісію Боріс Буняк, а я виконую функції тренера воротарів.
– Раніше ви працювали у Таїланді та ОАЕ. У чому ключова відмінність Кувейту?
– Вперше так далеко я поїхав у 2014-му. Власне, тоді й почався азійський етап моєї кар’єри. Два роки працював у Аль-Фуджайрі, а потім цю команду очолив Дієго Марадона. У 2017-му мене запросили у тренерський штаб збірної Таїланду. За три роки ми здобули кілька трофеїв, зіграли в Кубку Азії. Усе змінив коронавірус – довелося повертатися у Сербію.
– Потім ви знову поїхали в Емірати.
– Тренував там Аль-Зафру. Загалом рівень футболу в ОАЕ та Таїланді вищий, ніж у Кувейті, де я працюю зараз. Тут теж є легіонери, але клуби не завжди пропонують привабливі умови, отже, їхня якість є нижчою. У чемпіонаті Кувейту діє ліміт – не більше 5 іноземців на полі. До речі, тут є певні проблеми з інфраструктурою. У Кувейті чимало старих об'єктів, яким по 30-40 років.
– Як щодо житлових умов?
– Мене все влаштовує. Я така людина – швидко звикаю до нового. Але Кувейт дійсно красивий, тут є все, що потрібно.
– Свою тренерську кар'єру ви розпочинали саме в Україні.
– Після Таврії я збирався повернутися додому. Але керівництво Кримтеплиці, іншої кримської команди, запропонувало: "Давай до нас. Розпочнеш тренувати та одночасно виходитимеш на поле". Півроку я відпрацював у Молодіжному: відіграв 7 чи 8 матчів і паралельно працював як тренер воротарів. Кримтеплицю я запам’ятав назавжди. Це перший та особливий досвід.
"Мій зріст – 187 сантиметрів. Для грандів цього було замало"
– Ваш батько був футболістом, але грав у полі. Чому ви обрали ворота?
– Як і всі діти, я теж хотів грати у полі. З 9 до 13 років виступав під керівництвом батька. Наш сусід очолював команду, яка грала у сильнішому дивізіоні. Якось він побачив мене на вулиці і запросив до себе на тренування. Я все ще грав у полі, мав непогану техніку, класну швидкість. Але як часто буває, в одному з матчів у нас не виявилося воротаря. Тоді я запропонував: "Я встану у ворота". Після цього тренер-сусід сказав моєму батькові: "Нехай Саша приходить до нас і грає у воротах".
– Ви погодилися?
– Ні, я добряче пручався. Але вони взяли хитрістю. Сказали, щоб я приходив і грав у полі. Правда, з однією умовою – поки кіпера немає, треба, щоб я зіграв у воротах. "Будемо мінятися, це тимчасово", – запевнили вони. Аякже, ніхто так і не помінявся (Усміхається). Відтоді я граю у воротах.
– Вас не можна назвати кіпером-гренадером. Траплялися ситуації, коли зросту вам не вистачало?
– Мене кликали у Партизан та Црвену Звезду. Навіть приїжджали на мої матчі, уважно стежили за моїми діями. І відгуки були непогані: "У тебе хороші якості, правильна техніка, проте антропометрії не вистачає". Мій зріст – 187 сантиметрів. Що вдієш? Очевидно, для грандів цього було замало. Від мене нічого не залежало.
– Ваш перший професіональний клуб – Пролетер, де розпочинали багато відомих гравців. Наприклад, Дарко Ковачевіч.
– Дарко – мій друг та хороший хлопець. Він приїхав з малесенького містечка, але одразу проявив себе, як класний форвард. Црвена Звезда, Іспанія, Англія, Ювентус – кар'єра Ковачевіча є прикладом для наслідування. Зараз він живе та працює у Греції, від футболу не відійшов.
– Ще один ваш екс-партнер – Звонімір Вукіч, який непогано виглядав у Шахтарі. Щоправда, зараз складається враження, нібито він кудись зник.
– Звонімір – мій земляк, ми з одного міста – Зренянина. Нині Вукіч працює у якості агента, проте не любить публічність. Звонімір має якісних футболістів, але віддає перевагу тихій роботі без надмірного розголосу. Такий вже у нього характер.
– У Войводині, де ви згодом себе реалізували, також виступало чимало майбутніх гравців чемпіонату України: Йовановіч із Шахтаря, Незірі з донецького Металурга, Цилиншек з Таврії. Як у них зараз йдуть справи?
– Цилиншек одружився і зараз працює десь у Швейцарії. Давно його не чув, хоч ми разом у Сімферополі грали. Боян Незірі займається з дітьми у Войводині. Що стосується Мілана Йовановіча, то він теж у Войводіні – виконує там функції спортивного директора.
– Там же ви перетнулися з молодшим на 10 років Даміром Кахріманом, іншим сербським кіпером, який після вас надійно захищав ворота Таврії.
– Я знаю, що Дамір виграв Кубок України з Таврією і його полюбили у Сімферополі. Після цього він повернувся у Црвену Звезду. Все ж різниця у віці дається взнаки. Я вже почав тренерську кар'єру, а Дамір ще грав, тому не скажу, що ми близькі. У Таврію теж не я його рекомендував. Просто у нас один і той же агент. Спочатку він допоміг мені, а потім і переїзд Кахрімана у Крим організував. До того ж Любеновіч та Марковіч, які вже грали у Криму, посприяли переходу Даміра.
"Фоменко не любив спілкуватися тет-а-тет"
– У Таврію ви приїхали незадовго до 32-го дня народження. За натурою ви консерватор і не любите зміни?
– Я дійсно пізно поїхав за кордон – у такому віці дехто вже закінчує. Я грав шість років за Войводину, був капітаном команди і почувався абсолютно щасливим. Мені надходили привабливіші пропозиції у фінансовому плані. Зокрема, кликали у Росію. Однак пропонували нетривалі контракти – на рік максимум. Тому переговори постійно зривалися.
– У вас на руках були синхронні пропозиції від Таврії та від російської Томі. Чому обрали Україну?
– У Росії я не отримував гарантії. Вони платили більше, але пропонували річний контракт і я не був впевнений у тому, що матиму ігрову практику. У Таврію ж кликали, як мінімум, на два роки. І я розумів, що поборюся там за місце у старті.
– Переконати у цьому треба було Михайла Фоменка. Як вам працювалося?
– Про цю людину маю виключно найкращі спогади. Його філософія – близька мені. Кожне тренування ти повинен провести на максимум, викладатися на сто відсотків. Коли я їхав у Таврію, то вже знав, хто такий Фоменко. Михайло Іванович – типовий представник школи Валерія Лобановського. Наш тренер був жорстким. Наприклад, він не любив спілкуватися тет-а-тет.
– Ніяких індивідуальних бесід?
– Припустимо, у тебе травма. Ти не можеш про це сказати безпосередньо Фоменку. Спершу маєш повідомити лікаря, а той вже передає головному тренеру. Зрештою, я не мав проблем з Михайлом Івановичем. Варто поглянути хоча б на результати Таврії – з цим тренером ми щороку ставали сильнішими. Він врятував команду від вильоту, а потім взагалі вивів Таврію у топ Вищої ліги.
– В Україну ви приїхали сформованим воротарем. Це не заважало вам вчитися і багато працювати?
– Я мав велике бажання. До того ж за воротарів відповідав Олег Колесов, який теж любив нас поганяти. Зараз згадую той час і думаю: "Боже, як я це все витримував і так багато займався?" У Сербії я працював у кілька разів менше. Футболістам властиві такі помилки – коли ти думаєш, що покажеш себе у матчі, а на тренуванні можеш працювати у пів сили. Мовляв, навіщо викладатися дарма. Ні, це омана. Завжди треба працювати на совість.
"Виглянув у вікно і не повірив очам – там все було у снігу!"
– В Україні ви дебютували дуже вдало – Таврія відібрала очки у Шахтаря, а ви парирували пенальті.
– Чудово пам'ятаю той матч. Коли я молодим дебютував за сербський Пролетер, то теж відбив одинадцятиметровий. В Україні цю традицію з успішними дебютами продовжив. Шахтар – великий клуб, це було хвилююче. Пам'ятаю, прилетіли у Донецьк, то був початок березня. Наступного дня прокинувся у готелі, виглянув у вікно і не повірив очам – там все було у снігу! Сантиметрів 30 снігу! Боже, гра не відбудеться, а я так довго чекав на дебют з Шахтарем.
– Матч все-таки зіграли.
– Я вийшов на поле, а там взагалі немає снігу! Ще подумав – як їм це вдалося? Не міг повірити. Хоча газон все ж був важким. Я раніше чув про силу Шахтаря, утім не бачив їх у справі. Таврія дала бій, ми відкрили рахунок. Господарі хотіли відігратися, заробили пенальті. Я відбив удар Брандау, та з добиванням Маріуша Лєвандовскі не впорався. У підсумку, закінчили 1:1.
– Згодом ви парирували ще півдесятка ударів з позначки. Ви ніколи не цікавилися відсотком відбитих вами пенальті?
– Точного числа не знаю, але відбивав чимало і в Сербії, і в Україні. Не можу сказати, що вивчав своїх суперників по відео. Тоді це не було так доступно та популярно. Я просто відчував. Аналізував, як футболіст підходить до м'яча, як себе поводить перед ударом. Нерідко чекав до останнього, до самого удару. У той момент я сам не знав, куди стрибатиму. Реагував по удару. На жаль, це не завжди допомагало.
– У наступному сезоні Таврія фінішувала п'ятою. Не дивно, адже за вас виступали Едмар, Жуніор, молодий та забивний Олександр Ковпак, кілька якісних литовців.
– Найсильнішим гравцем був Едмар, жодних сумнівів. Чудовий футболіст, справжній капітан. У Жуніора була хороша ліва нога. Правда, бразилець мав недолік – тренуватися не любив. У Фоменка одразу розпочалися непорозуміння із Жуніором. Один матч грає добре, але потім тренується не на повну. А Фоменко любив, коли футболіст викладається на кожному занятті. Литовці? Андрюс Йокшас класно виглядав. Та й загалом тодішня Таврія мала чудовий колектив. Ми дружили сім'ями, проводили разом час.
– Кримського Руні пам'ятаєте?
– О так, Володя Гоменюк (Сміється). Спочатку наш Руні грав рідко, частіше сидів на лаві запасних. Та з кожною грою додавав. Володя демонстрував наполегливість, мав відчуття моменту. Гоменюк багато зробив для Таврії, пішов у Дніпро, отримав виклик у збірну України. Пригадую, як ми з ним зустрілися у Сербії. Збірні команди якраз грали у моєму місті Новий Сад. Я приїхав до української збірної у готель, ми тепло обійнялися та поспілкувалися з Володею.
"Я розумів, що не гратиму, як тільки приїхав Дикань"
– У сезоні 2006/07 ви опинилися за крок від фіналу Кубку України. Нічийні результати 0:0 та 2:2 у вирішальний етап вивели "гірників".
– Перший матч з Шахтарем у Донецьку закінчився 0:0. У домашній грі Таврія швидко забила два голи, але ще до перерви все розгубила і пропустила двічі за дві хвилини. Дуже шкода, у нас були реальні шанси. Та й виглядали ми не гірше. Тішить лише те, що невдовзі Таврія таки виграла Кубок. Але вже без мене.
– Ви стабільно вважалися першим номером сімферопольців до приходу у команду Андрія Диканя. Що було далі – ви програли конкуренцію?
– Так, мої перші два роки у Сімферополі були хорошими. Та в Україні діяв ліміт на легіонерів і це трохи зменшувало мої шанси у боротьбі з Диканем. У нього начебто було два паспорти: український та російський. Отже, він не вважався легіонером. Андрій – хороший кіпер, він володів сильними якостями. Плюс Дикань мав підтримку від тренерів та журналістів, як місцевий гравець. Я розумів, що не гратиму, як тільки він приїхав до нас зі Спартака.
– Ви надовго засіли у запас та вийшли у старті аж наприкінці 2007-го у Львові з Карпатами. Поразка 0:4 погіршила і до того погане становище?
– Один з голів від Карпат я пропустив з 25 чи 30 метрів. Ох, після цього Михайло Іванович розізлився на мене. Я довго не з’являвся у складі. То був поганий день, таке буває з усіма. Просто кожна помилка воротаря особливо помітна.
– Наступний та останній поєдинок за Таврію ви зіграли аж через 9 місяців. Команда програла Чорноморцю, а Фоменко видав епічну прес-конференцію з кількох лише слів: "Більшої ганьби у житті я ще не переживав".
– Таврія поступилася 1:3, це не був розгром. Я вже виходив на той матч приреченим. Знав, що у команді не залишуся. Один з пропущених голів справді можна назвати моєю помилкою. Ми програли, а Фоменко невдовзі залишив команду. Власне, я теж покинув Таврію. Це був кінець.
– Що сталося з Кримом через кілька років після цього, ви добре знаєте. На жаль, попри беззаконня Росії, у Сербії чимало людей підтримують злочинні дії агресора.
– Можу сказати тільки те, що мені дуже прикро через ситуацію в Криму. У той час я мав багато друзів різних національностей і завжди почувався затишно у Сімферополі. Щиро сподіваюся, що у вашій країні все налагодиться і в Україні знову запанує мир.
Саша Тодіч зі сином Стефаном. Сімферополь, 2006 рік
– Ваш син Стефан, дитинство якого минуло у Криму, зараз продовжує вашу справу. Які у нього шанси?
– Стефан пішов моїми стежками. Думаю, йому буде непросто перевершити батька. Всі дивитимуться на нього крізь призму моїх досягнень. Зараз син займається у молодіжній команді Войводини, де я 6 років був капітаном. Стефану 16 років, він має хороші дані, чудовий зріст. Вже зараз він складає 191 сантиметр. Час покаже… Я ж поки утримаюся від прогнозів.
– Ви у ворота стали проти своєї волі. У випадку Стефана це був свідомий вибір?
– Син також розпочинав у полі. Однак йому часто казали: "Ти що? Не хочеш бути, як твій тато?" Одного дня, коли Стефану виповнилося 9 років, він прийшов додому і сказав: "Мамо, я завтра йду на тренування. І або гратиму у воротах, або взагалі не ходитиму на футбол". Стефан більше нічого чути не хотів – лише ворота і все. Відтоді він їх не покидає.