Застати Василя вдалося напередодні клубного тренування. Він навіть назвав цей день "вихідним", адже в розкладі було лише одне заняття – рідкісна розкіш для професійного спортсмена. У чудовому настрої він говорив про тренування, сім’ю та будні у волейбольному ритмі, який давно став для нього способом життя.
Збірна України з волейболу дізналася свою позицію у світовому рейтингу після завершення ЧС-2025
За плечима у діагонального нападника збірної України – шлях із містечка на Вінничині до європейських арен, роки праці, самодисципліни та жертв заради спорту, який сформував його характер. Але, попри успіхи й досвід, Василь залишається надзвичайно простим і щирим. Він відверто говорить про те, що хоче більше бачити рідних, мріє тренувати дітей після завершення кар’єри та колись відкрити власний спортивний зал.
"Зарплати були просто мізерні – вистачало, я не знаю, хіба купити снікерс"
– Василю, вітаю! Як проходить ваш нинішній етап життя та кар’єри? Що для вас зараз у пріоритеті?
– У пріоритеті моя сімʼя – це для мене найважливіше. А на другому місці зараз спорт – це моя робота, потрібно заробляти гроші, потрібно годувати сімʼю і так далі.
Василь Тупчій / Фото із соцмереж
– Якщо повернутися назад – як усе починалося? Коли волейбол вперше з’явився у вашому житті?
– Мені зараз 34, а волейбол з’явився у моєму житті, напевно, у років 9-10. У п’ятому класі я став займатися волейболом у невеликому містечку Вінницької області, і з того часу почалася моя волейбольна кар’єра: спочатку сільські змагання, далі районні, потім чемпіонат області, України. А потім уже більш-менш професійний волейбол – це Перша ліга, Вища ліга України, далі Суперліга. Ось так.
– А як ви потрапили у волейбол?
– Потрапив я суто випадково, тому що прийшов мій тренер – Адольф Георгійович Ліщук, і він почав набирати команду дівчат. Моя старша сестра тоді навчалася у класі, куди він прийшов і запропонував їй займатися волейболом. Потім підійшов до моєї мами й запитав, чи не проти вона, якщо її донька буде ходити на тренування, на що мама відповіла: "Звісно, ні". Але додала: "Якщо ви берете Іру (так звуть сестру), то беріть і Васю, бо що він сам буде робити вдома". Так я і почав ходити на волейбол.
Там була жіноча команда, і я один просто бігав із ними – звісно, на мене тоді ніхто не звертав уваги, я просто бігав, грався собі, м’ячі кидав. І вже тільки з наступного року на мене почали звертати більше уваги. Через рік прийшов ще один тренер, який уже зібрав команду хлопців. І так ми почали їздити на різні змагання – сільські, районні. Так і потрапив – суто випадково.
– Хто з ваших рідних найбільше підтримував вас на шляху до професійного спорту?
– Я б не сказав, що хтось найбільше чи найменше – завжди всі мої рідні підтримували мене. Далі, коли я вже розпочав професійну кар’єру, то, звісно, це моя дружина, яка була зі мною від перших кроків у професійному спорті. Вона пережила зі мною і досить серйозні травми, через які я ледве не завершив з волейболом. Тому саме дружина, коли почався професійний спорт, найбільше підтримувала. Вона завжди була поруч – і в поразках, і в перемогах.
Василь із дружиною та доньками / Фото з особистого архіву
– Як ви вже сказали, вашим першим тренером був Адольф Георгійович Ліщук. Які уроки з тих часів пам’ятаєте найбільше?
– Для мене він взагалі був як другий батько. Тому що ми з ним скрізь разом були – і на риболовлю їздили, і я додому до нього приходив. Тобто ми проводили багато часу. Він дуже хотів, щоб я грав у волейбол, і допомагав мені у повсякденному житті. Багато чого я засвоїв від нього. Він був такий… у міру жорсткий, але, водночас, добрий.
– А хто з наставників або тренерів мав найбільший вплив на ваш розвиток як спортсмена?
– Я б не сказав, що хтось мав найбільший вплив. Мій шлях так розпочався: я потрапив у спортивний інтернат у Києві, там пробув рік, потім мене вигнали, бо не бачили перспектив. Далі у Вінниці був ще один тренер, потім ситуація змінювалася – тренери змінювалися, команди змінювалися, приблизно щороку чи кожні два роки. Тому сказати, що хтось конкретно вплинув на все це, складно.
Звісно, кожен тренер давав щось своє. Наприклад, Копилов, наш наставник у Вінниці, завжди змушував нас багато працювати фізично, у тренажерному залі. Напевно, саме завдяки йому я полюбив тренажерний зал і силові вправи, мені подобалося займатися фітнесом.
Василь Тупчій (нижній ряд, ліворуч) / Фото з особистого архіву
– Ви починали зі змагань районного та обласного рівня. Коли вперше відчули, що волейбол може стати не просто захопленням, а професійним шляхом?
– Відверто кажучи, початок був дуже важкий, тому що майже нічого не платили. Зарплати були просто мізерні – вистачало, я не знаю, хіба купити снікерс (Сміється). І вже коли почали виплачувати якусь більш-менш нормальну зарплату, на яку я міг спокійно прожити місяць, купувати одяг, тоді я зрозумів, що це буде професійний шлях – справа, яку я люблю і яка приноситиме кошти. Напевно, так.
До того доводилось дуже важко, бо волейбол – це не футбол. На початку кар’єри заробити щось було дуже складно, інколи доводилося додатково працювати, підробляти – були і такі випадки. Коли ж почали давати нормальну зарплату – мабуть, ще перший рік у Вінниці, а потім у Сумах – я зрозумів, що це моя професія, з якої я зможу заробляти.
"Перебував дуже близько до того, щоб, коли мене вигнали з інтернату, взагалі припинити займатися волейболом"
– Пригадайте момент, коли вас вигнали з інтернату: чи не виникало тоді відчуття, що спорт може закінчитися вже на початку? Що стало головним поштовхом для вас не зупинитися?
– Ну, так, напевно, коли мене вигнали з інтернату – це був дев’ятий клас, здається – мені сказали, що я неперспективний, бо був відносно невисокого зросту для волейболу. Мене вигнали, і я повернувся у своє село. Просто зрозумів, що це, мабуть, кінець.
Я не знав, що робити і як далі рухатися. Вдячний своїй мамі, яка повезла мене до Вінниці. Ми знайшли коледж, де був волейбол, і туди поступили. Коли ще перебував в інтернаті, то виступав за Вінницьку область і їздив на чемпіонат України, бо за інтернат мене навіть не брали – там були хлопці кращі.
Василь Тупчій на початках професійної карʼєри / Фото з особистого архіву
Коли вступив у коледж, на базі цих хлопців, які грали за область, зробили команду Першої ліги – вже більш професійний рівень. Напевно, це й врятувало ситуацію, бо я перебував дуже близько до того, щоб, коли мене вигнали з інтернату, взагалі припинити займатися волейболом. Для мене це було дуже образливо. Ви самі розумієте: дитина, сльози, образи на всіх і на все. Але, напевно, пощастило, що все так добре склалося. І зараз я розумію: навіть краще, що мене вигнали, бо перспектив там було небагато.
– Згодом у вашій карʼєрі трапився перший закордонний досвід – у Казахстані. Як ви пригадуєте той період?
– Це був, здається, 2013-2014 рік. Я вже тоді грав у своїй першій команді – після Вінниці поїхав у Суми. Мав контракт на два роки. Це досить професійний клуб із непоганими умовами для України: заробітна плата, житло – все було чудово.
У 2014 році почалася анексія Криму. Одним із спонсорів клубу, здається, був завод у Красноперекопську, і тоді почалися фінансові проблеми. Мене віддали в річну оренду у Казахстан, після чого я підписав контракт ще на рік.
Умови в Казахстані були досить непогані. Сучасний зал – такого не скрізь знайдеш. Була гарна реабілітація, займалися фітнесом, менеджмент спортивний – на високому рівні. Заробітна плата стабільна, умови хороші. Загалом, усе було досить непогано. Маю приємні спогади про Казахстан і нема нічого поганого, що можна було б сказати.
Василь Тупчій святкує чемпіонство в Казахстані / Фото із соцмереж
– Далі був період у Франції. Який досвід принесли вам виступи у цій країні?
– Взагалі Франція – це, напевно, одна з найкласніших країн для життя, особливо коли вже є сім’я. Перший рік я був у Ніцці. Це чудове місто для життя та відпочинку. Команда там була середнього рівня, навіть нижче середнього, бо наполовину умови були аматорськими, не все професійно. Але сама ліга Франції досить непогана.
Я провів рік у Ніцці, після чого переїхав на три роки у Сет – невеличке місто на березі моря з класними уболівальниками та гарною атмосферою на майданчиках. Умови були гарні, мені там подобалося. Я навіть хотів залишитися, але клуб не продовжував контракт. Потім я переїхав у місто Камбре, де провів ще один рік. Це недалеко від Парижа.
"Не було якоїсь причини, що я просто не захотів і не поїхав у збірну"
– Якщо не помиляюсь, то саме під час виступів у Франції ви дебютували за збірну України. Пригадайте день, коли отримали свій перший виклик до національної команди. Як це відбулось?
– Якщо не помиляюся, це був останній рік, коли я грав у Казахстані і мав переїжджати у Францію. Саме тоді отримав виклик у збірну. Звісно, кожен гравець мріє потрапити у збірну, бо збірна – це те, до чого кожен прагне. Це було щось несподіване навіть. Але ми приїхали, тренувалися, грали. Все було класно.
– А як щодо моменту дебютного виходу на майданчик? Які емоції запам’яталися? Сильно хвилювалися?
– Так, відверто кажучи, хвилювався. Хвилюватися – це нормально. Це були матчі в Івано-Франківську. Не пам’ятаю, з ким саме ми грали, але на трибунах зібралося дуже багато людей, які вболівали за нас. Це було неймовірно на той час, тому хвилювався. Але все одно залишилися емоції, які не забуваються. Досі передивляюся фотографії з Івано-Франківська – там була класна атмосфера. Це був перший раз, знаєте, таке незабутнє відчуття.
Василь Тупчій (по центру) в компанії партнерів по збірній України у 2017 році / Фото із соцмереж
– Що для вас означає гра у збірній – гордість, відповідальність чи щось інше?
– Звісно, це і гордість, і відповідальність перед країною, перед вболівальниками. Я вважаю, що грати за збірну – це велика честь: викликають на збори лише 18 людей. Розумієш, що ти – один із цих 18-20 людей на всю Україну з 40 мільйонів. Тому це, напевно, якась особлива гордість.
– У збірній України ви неодноразово ставали найрезультативнішим гравцем. Що допомагає вам зберігати таку стабільність на міжнародному рівні?
– Напевно, багато факторів, що впливають: дисципліна, підтримка, професійність. Якщо ти хочеш довго залишатися у професійному спорті, то маєш слідкувати за своїм здоров’ям, харчуванням, відновленням, сном. Ти не можеш після клубного чемпіонату дозволити собі просто ходити і три місяці нічого не робити. Ти повинен займатися собою. Чим довше хочеш залишатися у спорті, тим більше потрібно працювати не лише фізично, а й над ментальним та психологічним здоров’ям.
– Ви пережили травму перед Євро-2021, що змусило вас пропустити цей турнір. Як впоралися з психологічним аспектом травми та поверненням у спорт?
– Це ви таку тему зачепили. Ну, дивіться, у всьому світі цілком нормально, коли основні гравці не завжди їздять на всі турніри. Це абсолютно нормальна практика. Команди часто привозять молодих виконавців – це нормально, щоб спробувати їх. Якщо цього не робити, ми не будемо знати, хто в нас є.
Тут не було якоїсь причини, що я просто не захотів і не поїхав – потрібен був відпочинок. Бо якщо грати нон-стоп, як минулого року, коли ми зіграли Лігу націй, чемпіонат світу, а потім клубний чемпіонат, це надзвичайно важко. Ті, хто займається професійним спортом ігрових видів, розуміють, що постійно тримати себе в тонусі майже неможливо. Тому багато гравців не приїжджають у збірні на всі турніри, і це абсолютно нормально. Тут немає ніякої катастрофічної ситуації.
"Програли вісім матчів поспіль – це катастрофа для клубу і для нас"
– Наразі ви є гравцем львівського клубу Барком-Кажани, який виступає в чемпіонаті Польщі й, на жаль, переживає не найкращий сезон... Як вважаєте, чого не вистачає команді?
– Якщо чесно, навіть важко сказати, чому так. Ми розпочали сезон досить впевнено. Зіграли шість ігор і йшли на 7-8 місці, що було непогано. Далі програли трьом лідерам турнірної таблиці. У принципі, це не критично, бо команди сильні. Здається, потім виграли один матч, але після цього програли надзвичайно важливу зустріч: коли вели 2:0, вели третій сет, але програли його... Після цього у нас стався провал. Ми потрапили в таку яму, з якої, відверто кажучи, було дуже важко вибратися. Програли вісім матчів поспіль – це катастрофа для клубу і для нас.
Василь Тупчій / Фото: ВК Барком-Кажани
Виступати в такій ситуації психологічно дуже важко, іноді не хочеться ні у волейбол грати, ні взагалі будь-що робити. Але добре, що ми зараз перемогли команду Варшави. У нас був матч – ми його виграли, 30 січня наступний. Перемоги додають трішки впевненості, трохи змінюють атмосферу на тренуваннях і в повсякденному житті. Тому маю надію, що далі буде краще. Щоб залишитися в Плюс Лізі, нам зараз потрібні очки. Неважливо – одне, два чи три, але в кожному матчі потрібно брати бали.
– Чи були у вашій кар’єрі моменти, коли хотілося все кинути? Як ви долали такі періоди?
– Звісно, були. Я думаю, у кожного таке трапляється і досить часто. У такі моменти основна підтримка – це моя дружина. Це 100%, бо якби не вона, мені, здається, було б набагато гірше. Вона знає, як мене заспокоїти та підтримати, і я їй за це вдячний, бо мій увесь професійний шлях у спорті – це й її заслуга. Також у мене є діти, і вони неймовірно допомагають. Після поганих моментів, тренувань чи гри ти приїжджаєш додому, тебе обіймають, кричать "папа". Моя молодша донька іноді каже: "О, папа виграв", хоча я програв. І все – якось так негатив розсіюється, і ти проводиш час із сім’єю та забуваєш усі ці складні моменти.
– Ваш ігровий номер у клубі та збірній – 13. Він має для вас якесь особливе значення? Адже загалом у народі цю цифру часто вважають "нещасливою".
– Ну, в мене день народження 13 числа – 13 січня. Ця цифра досить часто трапляється в моєму житті. Наприклад, квартира №13, у спортивному інтернаті я жив у кімнаті 13, у гуртожитку університетському – у кімнаті 313. Досить часто ця цифра супроводжує мене в житті. Тому й номер відповідний. Я грав і під восьмим, і під п’ятим колись, але 13… Напевно, через день народження і тому, що ця цифра часто мені трапляється.
Василь Тупчій / Фото, надане героєм інтервʼю
– Чи є у вас "ритуали успіху" перед матчами або тренуваннями?
– Ні, ритуалів, як таких, немає. Просто намагаюся перед матчем, якщо є трохи напруги, заспокоїтися, щоб скерувати всю свою енергію на гру, а не давати поганим думкам лізти в голову. Над цим усім потрібно працювати. Це дійсно допомагає, бо фізична підготовка – це добре, але надзвичайно важлива психологія у спорті. Якщо ти не тримаєш себе в руках на матчі, фізична сила нічого не дасть.
Я намагаюся завести розмову з партнерами по команді або просто говорити про щось у роздягальні перед грою – це допомагає відволікти думки від негативу. Також візуалізація: уявляєш, як класно граєш, атакуєш, подаєш, а не думаєш про те, як погано гратимеш. Іноді можу увімкнути улюблену музику в навушниках. Кожен обирає для себе те, що йому підходить.
"Я не пам’ятаю, коли святкував зі всією родиною Різдво або Великдень"
– Як ви поєднуєте сімейне життя та спортивні подорожі?
– Останні два роки, відверто кажучи, з цим дуже важко, бо доньки – середня та старша – ходять до школи. Спочатку вони у Франції ходили, далі в Україні, потім у Польщі. Зараз вони в Україні, ходять до української школи.
Час від часу приїжджають до мене на два тижні – на місяць поїдуть – і знову на два тижні приїдуть. Так ми живемо – досить складно зараз…
– А як проводите час із родиною та близькими? Чи є у вас сімейні традиції, які ви підтримуєте?
– Традицій, як таких, немає, але намагаємося проводити більше часу разом. Граємо в настільні ігри, буває з дітьми – зі старшою та середньою доньками можу взяти планшет і пограти з ними в Roblox (Сміється). Вони дуже люблять, коли я з ними граю. Також гуляємо десь – як у звичайних сім’ях. Нічого особливого немає.
– Як ви казали, разом із дружиною виховуєте трьох доньок і ділитеся у соцмережах заняттями волейболом із найстаршою. Чи мріє вона піти вашим шляхом?
– Не знаю, чи мріє вона, але я її взагалі не змушую займатися волейболом. Якщо їй це подобається, я їй кажу: "Якщо тобі подобається – будь ласка, займайся". Я їй допомагаю, даю все необхідне, але змушувати, мати якісь фанатичні думки, щоб вона грала як я, – цього немає. Якщо їй це подобається – будь ласка, нехай займається, я роблю все можливе, щоб у неї були гарні умови. Але якщо не хоче – то не змушую. Нічого страшного тут немає, бо не всім подобається те, що подобається мені.
Ну, поки що займається… Коли доньки приїжджають до мене у Польщу, то вона йде зі мною на тренування. Поки я тренуюся, вона чимось займається, а після тренування я проводжу з нею ще 30-40 хвилин. Це тільки коли вона хоче. Якщо вона не хоче – то не йде. Я їй пояснюю: якщо ти бажаєш грати професійно у волейбол на високому рівні, потрібно займатися та тренуватися регулярно – не лише коли хочеш, а й коли не хочеш. Це її вибір, і як вона вирішить – так і буде.
– Чи хотіли б ви, щоб усі ваші діти були залучені до спорту?
– Не обов'язково, тому що спорт – це досить непросто. Враховуючи мій пройдений шлях, не знаю, чи хотів би на 100%, щоб мої діти жили в такому ритмі. Професійний спорт це… От я цьогоріч вперше за 10 років відсвяткував свій день народження вдома. Бо всі інші – це постійні переїзди, день народження в автобусі чи десь на виїзді.
Я не пам’ятаю, коли святкував зі всією родиною Різдво або Великдень. Тому що ти постійно жертвуєш собою заради спорту, часу просто не вистачає. Ти навіть не можеш погуляти з друзями у підлітковому віці, бо потрібно йти на тренування. Багато чим жертвуєш... Тому не знаю, чи хотів би, щоб мої доньки пройшли цей шлях. Я би хотів з радістю зараз святкувати Різдво зі своєю сім’єю, бо час іде швидко, на жаль, наші бабусі й дідусі – їх не стає, і ти їх не бачиш місяцями, роками – не святкуєш з ними нічого…
Василь Тупчій з донечками / Фото з особистого архіву
– У своїх соцмережах ви часто публікуєте мотиваційні та навчальні ролики. Це для вас просто улюблене заняття, чи ви вбачаєте в цьому якусь місію?
– Я хотів би після закінчення кар’єри тренувати дітей. Хотілося б мати власну волейбольну школу і займатися тренуванням. Мені подобається ця справа, тому, напевно, саме для цього я зараз роблю відео – щоб залучати аудиторію і з часом, коли завершиться професійна гра, перейти до тренерської роботи, передавати свій досвід молодим хлопцям та дівчатам.
– Чи є у вас мрія, яку хочете реалізувати – у спорті або поза ним?
– Мрія – щоб у мене був мультифункціональний спортзал, де я тренуватиму дітей, і це буде моя спортивна школа. Ось це, напевно, зараз така мрія: щоб у мене було скільки завгодно часу в спортзалі, щоб я не залежав від когось іншого. І це буде мій приватний спортзал (Сміється).
– Якщо оглянутися на ваш життєвий шлях, що б ви порадили Василю Тупчію, який лише починає професійну кар’єру?
– Перше – це вчити англійську (Сміється). Ще в школі мені говорили: "Вчи англійську". По-друге... Взагалі, я цілком задоволений своєю кар’єрою, але, можливо, більше слідкувати за своїм здоров’ям. Здоров’я – це основне. Якщо його не буде, ти взагалі нічого не зможеш: не зможеш тренуватися, не зможеш нічого.
Треба слідкувати за здоров’ям, харчуванням, сном, відновленням – ось основні речі. Також книги допомагають тримати себе в руках, справлятися зі своїми емоціями на матчах, тренуваннях та в повсякденному житті. Але слідкувати за здоров’ям – це, напевно, головне.
"Ось з таких людей потрібно брати приклад. А не коли захоплюються Майком Тайсоном, а він наркотики вживав…"
Улюблена страва: Оселедець під шубою. Вживаю рідко, але дуже сильно люблю.
Книга, яку перечитуєте неодноразово: Немає такої.
Фільм або серіал, який захоплює: Відверто кажучи, не люблю ні фільми, ні серіали дивитись – тож я на це свій час майже не витрачаю.
Музика, яку слухаєте під час тренувань: Різноманітна, улюбленої немає. Яка грає, ту і слухаю.
Мрієте відвідати: Америку.
Риса характеру, якої хотіли б позбутись: Запальність.
Найулюбленіше місце в Україні: Карпати.
Улюблена історична персона: Немає.
Ваша суперсила поза спортом: Не знаю…
Хобі, про яке мало хто знає: Біатлон – найулюбленіший вид спорту, який я люблю навіть більше, ніж волейбол. Я навіть мріяв ним займатись, але це залишилось лише мрією.
Якщо б ви не стали спортсменом, чим би займалися: Враховуючи те, що я ріс у селі і які там були умови – більшість хлопці "скотились"… Я не знаю, ким би я став – чесно.
Фобія: Літати.
Спортивний кумир: Кумирів у мене ніколи не було. Але я завжди вболівав – Володимир Кличко, зараз Олександр Усик – ось такі спортсмени, з яких я брав би приклад. Якісь спортсмени світового класу – Кріштіану Роналду, який в свої 40 років класно виглядає, має гарну фізичну форму – ось з таких людей потрібно брати приклад. А не коли захоплюються Майком Тайсоном, а він наркотики вживав… Я б не ставив його в приклад.
Ким мріяли стати в дитинстві: Космонавтом – як і всі, напевно.
Як розслабляєтеся після важкого матчу: Після важкого матчу дуже важко розслабитись, бо ти приходиш – тобі все болить і хочеться просто лягти.
Пристрій, без якого не уявляєте життя: У сучасному світі це телефон. Без телефона зараз дуже важко.
Одне слово, що описує вас найкраще: Людяність – важливо завжди залишатись людиною.