"Фанати Полонії засипали нас градом каменюк": польські футбольні війни – офіцери з шаблями на арбітра, політика і махачі

Після захоплення Польщі німецькі окупаційні війська реквізували стадіони для себе. Також був виданий закон, який забороняв гімнастичні та спортивні польські організації. Це, звісно ж, не зупинило місцевих футболістів та вболівальників.

1943 року організували підпільний чемпіонат Кракова. У ньому взяли участь більше десятка команд. У фінальному поєдинку зійшлися два важковаговики – Краковія та Вісла. Матч за титул зібрав вражаючі 10 000 глядачів – і це на підпільному матчі! Раптом суддя, який колись захищав барви Краковії, призначив пенальті у ворота Вісли. Фанати "Білої Зірки" не витримали та вдерлися на поле. Почалася масова бійка, в якій дісталося не лише судді, а й багатьом уболівальникам.

Ця пересічна для міжвоєнного польського футболу подія могла мати фатальні наслідки. Фанати продовжили з’ясовувати стосунки за межами стадіону та невдовзі опинилися неподалік від лігва есесівців. Коли підлеглі доповіли своєму командиру Гансу Мічке, який до війни грав за одну з віденських команд, про масштабні бої вболівальників, той лише розсміявся: "Не займайте їх. Нехай собі чубляться. Скоро вони заспокояться. Адже футбольні вболівальники всюди однакові – що в Німеччині, що в Польщі".

Якби ви жили у Другій Речі Посполитій і комусь сказали, що хочете гарно провести вихідні, вирушивши зі сім’єю на футбольний матч, то вас могли б сприйняти за божевільного. Оскільки фанати міжвоєнної Польщі вважалися одними із найбільш агресивних в Європі. І після матчу можна було опинитися в лікарні чи навіть на цвинтарі.

Гравець збірної Польщі Єжи Буланов згадував, що 1921 року, коли він разом із братом Борисом переїхав до Варшави з Росії і почав грати за місцеву Корону, вболівальники Полонії нещадно освистували та лаяли їх. "Щоразу, коли хтось з нас грав жорстко, трибуни вибухали: "Кляті більшовики! Москалі! Забирайтеся геть у свою Росію!" А якщо хтось із нас йшов у стик з воротарем, фанати називали нас ненормальними. Звісно, це не сприяло нашим теплим стосункам із варшавськими фанатами. Однак згодом виявилося, що персонально проти нас вони нічого не мали. Адже після нашого з братом переходу в Полонію, ми одразу стали кумирами для тих, хто нас змішував з лайном ще кілька місяців тому", – писав у своєму щоденнику Буланов.

Влітку 1924 року до Варшави прибув потужний єврейський клуб Гакоах із Відня. За нього тоді виступав сам Бела Гуттманн, який згодом стане одним із найкращих тренерів в історії футболу (після аншлюсу Австрії нацисти ліквідували Гакоах). Під час матчу з Полонією спалахнули масштабні заворушення. А в перерві розпочалася бійка, в якій взяли участь сотні вболівальників (подейкують, що суддя Ян Беднарський добре підготувався до такої пекельної гри і бігав із револьвером у трусах).

Матч довелося скасувати і наслідки цих ексцесів могли б бути набагато гіршими, якби не втрутилася небесна канцелярія. Пішов рясний дощ, котрий остудив запал ворогуючих сторін. Щоправда, для польських футбольних чиновників проблеми на цьому не закінчилися. Адже через кілька днів Гакоах мав грати зі збірною Варшави, а тому функціонери, не бажаючи загравати з вогнем, спершу хотіли скасувати матч. Ці ігри вважалися вибухонебезпечними, тому що Гакоах підтримували варшавські євреї, а Полонію – прихильники народно-демократичної партії. Її головний ідеолог Роман Дмовський захоплювався італійським фашизмом, тож не дивно, що він був лютим антисемітом.

Зрештою матч все ж відбувся. Щоправда, довелося вжити безпрецедентних заходів безпеки. Перед поєдинком підписали меморандум, під яким поставили свої автографи Полонія, єврейський клуб Маккабі, Волонтерська футбольна асоціація, Варшавський окружний футбольний союз і міський комісар (де-факто виконував функції мера). На грі було дуже багато поліції, а навколо стадіону чергували кінні патрулі. Тоді всіх уболівальників, мабуть, вперше в історії Польщі ретельно обшукували перед входом на стадіон. Заходи виявилися ефективними і матч відбувся без ексцесів.

Cтадіон, на якому виступала варшавська Корона, славився не лише своїм велотреком, а й битвами, які відбувалися щоразу, коли туди приїжджала Маккабі. Антисеміти, котрих було особливо багато серед прихильників місцевої команди, постійно билися з єврейськими фанатами. Надзвичайно кривавим вийшов матч 1926 року, коли 20 хуліганів напали на вболівальників Маккабі. Ці негідники під час атаки використовували кийки та каміння. Жертвами битви стали не лише фанати. Каміння влучило і в п’ятьох гравців Маккабі. Не дивно, що гості на знак протесту покинули поле. Попри збільшення кількості поліцейських на стадіонах, це аж ніяк не зменшувало кількість бійок.

Аншлаг на матчі Вісла Краків – Челсі Лондон у 1936-му / NAC

Фанати билися не лише через національність. Чимало хмизу до багаття підкидала й політика. Члени польського Сокола підтримували вже згаданого нами Дмовського, а ті, хто входив до організації Стрілець, симпатизували Пілсудському. Варшавська Скра гуртувала навколо себе соціалістів, а люблінському АЗС симпатизували народні демократи. Тому навіть матчі між командами однієї національності часто спричиняли головний біль у поліції. Так, Маккабі був сіоністським, а інші єврейські колективи – Зірка чи Хапоель – соціалістичними, що не найкраще позначалося на взаєминах між вболівальниками.

У найдавнішому конфлікті між двома краківськими надпотугами – Віслою та Краковією – також не обійшлося без політики. "Білу Зірку" підтримувала патріотична буржуазія, яка сповідувала праві погляди. А ось за Краковію вболівали ліберали. Також її підтримували мешканці Казімєжа, єврейського кварталу міста, що робило команду потенційною ціллю для антисемітів.

Саме тому краківське дербі у міжвоєнний період завжди виявлялося завданням із зірочкою для поліції та військових. Незважаючи на те, що перед початком матчу капітани команд обмінювалися подарунками та виголошували чимало гарних промов про повагу до суперників, це аж ніяк не зменшувало напругу на трибунах. Навіть анексія Польщі під час Другої світової не змусила краківських фанатів закопати сокиру війни. Лише 1943 року Вісла та Краковія зіграли матч примирення та підписали "пакт про дружбу". Як вам відомо з початку статті, команди недовго дотримувалися угоди.

Таксисти добре заробляли на футболістах. Щоправда, інколи, замість прибутку, вони могли залишитися біля розбитого корита. Один із таких випадків трапився 1938 року у Варшаві по завершенні матчу між Краковією та Полонією.

"Після фінального свистка ми вирішили перестрахуватися і пів години перечекати в роздягальні. Тоді хтось дав команду: "Можна йти". Звісно, що нас ескортувала поліція. Адже всім був чудово відомий норов фанатів "Чорних футболок". Поліцейські провели нас до таксі, коли машини стартували – ми зрештою зітхнули. Але, як показав час, ми зарано розслабилися. Нас миттєво закидали камінням. І це не були якісь кілька камінців. Фанати Полонії засипали нас градом каменюк. Внаслідок цієї атаки усі авто позбулися лобового та бокового скла", – згадував президент Краковії Нарциз Міхаловський.

У Познані вболівальники, яким також не давали спокою лаври вандалів, спершу обплювали, а потім розтрощили таксі, у якому, за кепським збігом обставин, опинилися гравці… Краковії.

У місті Лева з легендарної Зеленої трибуни (про неї детально розповімо в наступній частині) у футболістів гостей часто кидали каштанами. Коли ж вдавалося поцілити в гравця, то фанати вибухали гучним реготом. Звичайно, витівки поґоньських хуліганів не обмежувалися лише каштанами. У 1932 році вони побили трьох гравців Полонії. А під час матчу на адресу гостей лунало скандування "Варшавські морди" і усі їхні контакти з м’ячем супроводжувалися гучним свистом.

25 вересня 1927 року матч між місцевим 1.ФК Катовіце та краківською Віслою мав вирішити долю чемпіонства. Для сілезців це був перший сезон у польській лізі. Клуб фінансувався німцями і саме вони становили більшість серед вболівальників. Честь команди захищали лише уродженці Сілезії, деякі з яких навіть не розмовляли польською. Матч зібрав за різними даними від 15 до 25 тисяч глядачів. Чимало вболівальників приїхало з Німеччини, щоб підтримати своїх. Та й з Кракова прибув спеціальний поїзд, що віз 1000 фанатів на поле битви, де Вісла мала захистити національну честь від зазіхань "німців". Przegląd Sportowy, який охрестив цю гру "священною війною", не надто перебільшував.

За словами легендарного капітана "Білої Зірки" Генрика Реймана, жоден матч не справив на нього такого враження, як той чемпіонський у Катовіце. Перед грою поле оточили не лише десятки поліцейських, а й два армійські полки. Цікаво, що один із військових викопосадовців погрожував Рейману: "Тільки спробуйте перемогти і тоді побачите, що на вас чекає".

"Газон нагадував город, що було на руку господарям, котрі сповідували силовий футбол. Також у першому таймі ми грали проти вітру, а на додачу яскраве сонце постійно засліплювало нас", – згадував капітан Вісли. Шалений тиск чинився і на арбітра Зигмунта Ганке (коли суддя повісить свисток на цвях, він зізнається, що тоді все ж трішки підсуджував "полякам").

Після першого гола Вісли фанати Катовіце кинулися на поле, намагаючись спіймати власного воротаря, котрий пустив "метелика". Голкіпер виявився спритним і миттєво накивав п’ятами. Тож хулігани накинулися на м’яч, розрізавши його ножами на шматки. Кінним кірасирам зрештою вдалося відновити порядок. Однак ненадовго. На 73-й хвилині, за рахунку 2:0 на користь Вісли, Ганке призначив пенальті у ворота господарів. Після цього гравці Катовіце покинули поле. Фанати "німців" не могли змиритися з такою несправедливістю та кинулися на газон, жадаючи розірвати негідника-арбітра. На щастя для Зигмунта, поліція того дня не ловила ґав та врятувала його від розправи.

Коли футболісти Катовіце покинули поле, тисячний десант фанатів Вісли утворив живу лінію оборони, яка мала захистити їхніх улюбленців від агресії німецького натовпу. Ця жива стіна супроводжувала гравців Вісли до готелю, адже розуміла, що фанати господарів захочуть помститися полякам за "куплену перемогу". Вони не помилилися. Вболівальники Катовіце кілька разів атакували кордон прихильників Вісли. Однак ті успішно відбили усі напади та захистили команду від каміння, яким закидували її фанати Катовіце. Мандрівка до готелю, в якому зупинилася "Біла Зірка", перетворилася на патріотичну польську демонстрацію. Вболівальники Вісли настільки розійшлися, що вимагали, аби Рейман виголосив промову.

Генрик Рейман (праворуч) перед краківським дербі / Narodowe archiwum cyfrowe / newspix.pl

Заворушення в місті тривали годинами. Поліцейські швидко зрозуміли, що самі не зможуть дати раду з фанами, і звернулися по допомогу до військових, котрим зрештою вдалося приборкати розлючених вболівальників господарів, у яких того дня "вкрали чемпіонство".

Якось фанати 1.ФК Катовіце розбили вікна в автобусі, котрим їздили гравці Вісли, внаслідок чого поранення зазнав капітан Рейман. Справжній перформанс влаштували вболівальники "німців" 22 квітня 1934 року. Того дня вони зламали три ребра форварду гостей, а потім, незадоволені суддівством, прорвалися на поле. Одному з фанатів вдалося наздогнати арбітра та вдарити його гострим предметом – кров одразу полилася рікою. "Гравці 1.ФК Катовіце славляться своєю брутальною грою, а шовіністична німецька публіка тероризує усіх суперників. Оскільки просто не допускає думки, що їхня команда може програти", – читаємо у газеті Raz, Dwa, Trzy. Але давайте не будемо забувати, що це писали польські журналісти про ненависних "німців".

У 1928 році під час матчу між ЛКС Лодзь та краківською Віслою фанати господарів вирішили покарати суддю за висмоктаний з пальця пенальті. Арбітра від лінчування врятували гравці, котрі збудували зі своїх тіл захисний мур. Однак на цьому все не закінчилось. Серед фанатів ЛКС виявилися офіцери польської армії, які були настільки розлючені, що хотіли дістатися до судді, намагаючись пробитися крізь тіла його захисників з допомогою шабель. У Лодзі арбітрам часто бувало непереливки, тож вони інколи просили футболістів про незвичні послуги.

"Коли суддя призначив пенальті у ворота господарів, вболівальники швидко затопили поле та погрожували його розірвати. Тоді переляканий арбітр попросив мене, щоб я, виконуючи вирок, зумисно вдарив по горобцях", – згадував Рейман той матч з ЛКС. Своєрідною родзинкою вболівальників із Лодзі було те, що вони на початку 1920-х часто жбурляли у футболістів гостей… лимонами.

У 1929 році спортзал єврейського клубу Бар Кохба розгромили… ортодоксальні євреї. Вони вважали, що молодь має молитися, а не витрачати час на "дурнуватий" спорт.

Після закінчення матчу між Краковією та Вартою Познань у 1932-му, фанати першої вирішили дати власну оцінку роботи судді. "Полем мчав розлючений натовп, який зрештою спіймав арбітра. Потім десятки кулаків та палиць почали гамселити суддю. Судді якось вдалося вирватися і він побіг з усіх ніг до трибун. Але того дня він не мав жодного шансу. І його фігуру скоро знову проковтнув натовп", – писав один із репортерів. Дісталося також і кільком гравцям Варти, не помилували навіть голкіпера Маріана Фонтовича, який захищав ворота збірної Польщі.

"Це був один із найгірших днів у моєму житті. Я кілька разів опинявся в нокдауні на біговій доріжці, а потім відключився. Отямився ж я лише в роздягальні", – згадував голкіпер Варти. Цікаво, що під гарячу руку фанатів потрапили й гравці рідної Краковії, коли намагалися заспокоїти вболівальників. Тоді все обмежилося кількома синцями і невеликими подряпинами.

Насправді такі події були досить пересічним явищем для міжвоєнної Польщі. На жаль, на полі часто лилася кров. Восени 1938 року під час краківського дербі між Вавелем та Бронов’янкою якийсь шалений фанат поранив гравця гостей ножем. Постраждалого швидко відправили до лікарні, де він протягом кількох днів балансував між життям і смертю. Згодом футболіст все ж одужає та зіграє ще чимало матчів за Вавель.

Вболівальники Вісли Краків, яким забракло квитка / Narodowe archiwum cyfrowe

Якщо ви думаєте, що у нижчих лігах було спокійніше, то сильно помиляєтеся. У тодішній Польщі найбільш затишно було саме на іграх найвищої ліги. А ось коли ти починав спускатися колами футбольного пекла, то міг і загинути, опинившись на матчі в провінції не в той час і не в тому місці.

У 1928 році на грі в Томашуві-Мазовецькому фанати вибігли на поле місцевого Військово-спортивного клубу, забувши, що з армією краще не жартувати. Щоб вгамувати розбишак, солдати використали багнети, внаслідок чого чимало фанатів отримали серйозні поранення. Восени 1930-го політика вкотре втрутилася у польський футбол. Як на зло, поєдинок між пролетарськими командами Світ та Маримонт відбувався напередодні виборів. А ставлення їхніх фанатів до чинної влади кардинально відрізнялося. Матч прогнозовано не вдалося дограти через заворушення на трибунах.

У Варшаві того ж року Робур приймав Ютжню. Посеред гри 30 фанатів напали на гравців гостей, побивши їх палицями та кастетами. Далі – гірше. Неподалік від столиці у післяматчевій бійці одному вболівальнику проламали голову металевим прутом. На жаль, травма виявилася несумісною з життям. Тоді ж у Тарнуві під час матчу між краківським Маккабі та місцевою командою порядок вдалося відновити лише завдяки атаці кінної поліції, якій довелося оголити шаблі.

Від Перемишля не відставав і Новий Сонч. Головною командою міста була робітнича Сандеція. Найпринциповішими для неї вважалися протистояння з єврейськими клубами Ютшенка та Самсон із Тарнува. Якось у серпні 1933 року Сандеція поступилася першій 0:2, що вкрай не сподобалося місцевим фанатам, які захопили поле, намагаючись довести свою першість над гостями з допомогою кулаків та закидаючи їх градом каміння. Восени того ж року вболівальники з Нового Сонча вкотре відзначилися. Цього разу дісталося Самсону. Тоді гравців єврейського клубу знову "почастували" камінням та жорстоко побили. На жаль, травми виявилися дуже серйозними, тому двом футболістам гостей довелося провести кілька днів у місцевій лікарні.

У газеті Głos Podhala читаємо: "У поєдинку між Сандецією та Славією Пряшів помилкові рішення судді спричинили безлад на трибунах. Тож арбітру довелося покинути стадіон під охороною поліції та футболістів. Тут особливо варто відзначити пана В., адже саме він розпочав бійку. За це неподобство його не лише слід якомога суворіше покарати, а й заборонити доступ на матчі".

П'ятого вересня 1937 року Сандеція грала з неіснуючою тепер Легією з Кракова матч за підвищення в класі. Коли на 47-й хвилині гравець гостей завдав брутального удару в коліно найкращому футболісту господарів, після чого його винесли з поля, натовп не витримав. Сотні фанатів вибігли на газон з парасольками та палицями, намагаючись помститися ненависним краків’янам. Про похмуру репутацію вболівальників з цього міста свідчать і заголовки в тодішній пресі: "Чергова бійка у Новому Сончі", "Фанати знову вибігли на поле", "Новий Сонч вкотре зганьбився".

Не менш "дружніми" були взаємини у вболівальників Сандеції з Чарними (Ясло). Команда з цього міста тоді вважалася однією з найсильніших у південній Польщі. І якось наважилася відправити до Нового Сонча другий склад. Але цим нахабні Чарні не обмежилися. Вони ще й вимагали відшкодувати їм витрати на дорогу. Ще більше дров у вогонь підкинуло те, що після першого тайму, який завершився унічию 2:2, гості вирішили не виходити на другу половину. Вболівальники тоді не змогли дістатися до гостей, тож почали трощити трибуни.

Ще один матч між Сандецією та Чарними подарував унікальний епізод. Гості, що поступалися з рахунком 0:3, мабуть, надихнувшись попередньою витівкою, покинули поле на 55-й хвилині. Чарні пояснювали свої дії тим, що сплутали свисток поїзда, котрий проїжджав неподалік, із свистком арбітра. Такі відмазки не переконали представників Сандеції.

Вболівальники з Ясло теж не вирізнялися особливою миролюбністю. Якось гра між Чарними та Віслокою з Дембиці закінчилася масштабною бійкою, коли місцеві фанати лінчували одного з гравців гостей. Гру довелося зупинити. Під час одного з виїзних матчів Чарних у Жешуві проти єврейської команди Бар Кохба секретар місцевого клубу назвав гостей "бандитами". Ці слова дали старт бійці, в якій одному з гравців гостей розбили обличчя тростиною. Розлючені жешувські фанати ледь не вибігли на поле, щоб добити Чарних. На щастя, поліція блискавично зреагувала і обійшлося без серйозних інцидентів.

У Перемишлі на матчах клубу Чувай теж бувало гаряче. Якось у 1930-х під час гри з єврейською командою Дрор зі Львова, який закінчився поразкою господарів, вболівальники жадали крові, тож команду гостей під ескортом поліції евакуювали у човнах через річку Сян.

Поки пристрасті не закипіли / NAC

1932 року Чарні у класі С здолали жешувську команду СMП з рахунком 3:1. Однак суддя намагався будь-якою ціною витягнути гостей хоча б на нічию. Це вкрай не сподобалося одному з фанатів господарів, який вибіг на поле з ножем в руці, маючи намір розправитися з підкупленим арбітром. Поліція вкотре відмінно спрацювала та обеззброїла потенційного різника.

"Вперше в історії жешувського спорту ніж було використано в якості аргументу на футбольному полі. Змагання мають проводитися виключно під посиленим поліцейським наглядом. Працівники правопорядку повинні неодмінно втручатися у випадку жорстокої гри на полі, а також швидко гасити заворушення на трибунах. На мою думку, нечисленна охорона самих спортивних організацій не зможе впоратися з негідниками на трибунах", – писав журналіст газети Przegląd Rzeszowski.

Неспокійно було і на матчах жешувської Ресовії. Того ж 1932 року фанати господарів змусили покинути поле гравців львівської Гасмонеї, "привітавши" їх сотнями каменів. Після матчу в Радомі польського студента побив його єврейський одноліток. Хлопець помер у лікарні через 12 днів.

"У Ґрудзьондзу вболівальники не лише постійно закидали гравців гостей каменюками, а й один із хуліганів, прорвавшись на поле, копнув воротаря суперників у я*ця. Після чого непритомного воротаря Полонії Бидгощ занесли в автобус", – описував провінційні розбірки Przeglad Sportowy.

"Жертви брутальних фанатів лікуються вдома. А ось Горка, форвард Поґоні Катовіце, лежить у шпиталі. У нього струс мозку та дві глибокі рани на голові. На Горці хулігани не залишили живого місця. Сподіваємося, що футбольна влада зрештою засукає рукави та почне боротися з негідниками, які постійно зривають матчі", – обурювався після однієї з кривавих ігор в Сілезії редактор Przegladu Sportowego.

Як реагувала футбольна влада щодо насильства на матчах? Після кожного інциденту вона погрожувала пальчиком, лякаючи закриттям стадіону, але швидко забувала про свої обіцянки. Тому тодішня преса насміхалася з Польського футбольного союзу, що він бореться із хуліганами з допомогою листівок, в яких просить їх бути джентльменами.

Далі буде.