"А кілько баняків стрілили? – Два до зера": польські футбольні війни, арбітр із пістолетом і Зелена трибуна у Львові

Львівська Поґонь могла похизуватися Зеленою трибуною, яка, безумовно, була найвідомішою у міжвоєнній Польщі. Її обсідали батяри – найвідоміша субкультура міста Лева. Назва "батяр", ймовірно, походить від угорського "betyar", що означає людину, яка має дивні погляди і робить непередбачувані вчинки, авантюриста та гульвісу. Саме такими й були представники цієї субкультури.

У 1938 році Зелену трибуну чудово описав у своєму фельєтоні, присвяченому 35-річчю Поґоні, Людвік Крушельницький, член правління команди. Цей твір можна знайти у фундаментальній праці Богдана Люпи, Ярослава Грися та Івана Яремка "Хроніки львівського футболу": "Історія львівської Поґоні була би не повною, якби в ній поминути Зелену трибуну. Її знає кожен, хто хоча б один раз в житті зустрівся зі львівським спортом. Уже на звук цієї назви перед очима постають вікові каштани, що оточували стадіон Поґоні за стрийською рогаткою. Дерева тихі, поважні, достойні. Повні гідності і пошани. Старі прихильники спорту.

На тлі їхньої буйної зелені рум’яніють кожної неділі, в кожне свято, немовби дозрілі яблука, обличчя наймолодшого львівського покоління, що сидить на гілках і пильно стежить за перебігом змагання. Зелена трибуна, це окремий світ, поділений на родини, компанії і клани, зібрані територіально з усіх відомих львівських передмість, тобто, городоцького, замарстинівського, личаківського тощо. Цей світ керується власними, хоча й неписаними правилами, має свої привілеї та обов’язки і свій власний вимір справедливості.

Кепською була доля того, хто бодай навіть за годину до матчу виліз на каштан і посів місце на будь-якій гілці. Такий "гість" може бути певний, що за п’ять хвилин до початку зустрічі на дереві з’явиться правдивий власник того місця, а непрошений "гість" змушений буде спуститися з дерева під гучний свист цілої Зеленої трибуни, що лунатиме не тільки з того дерева, але й з сусідніх каштанів. Хай би спробував опиратися! Не існує такої влади на землі і в космосі, яка дозволила б виселити постійного зеленотрибунника з його добре і правовито насидженого місця!

Зелена трибуна добре знається на спортивних правилах. Що би хто не говорив, але, коли під час матчу з каштана падає слово "поза грою", то хай би цілий ареопаг арбітрів стверджував, що "офсайду" не було – ніхто їм не повірить. "Поза грою" було і кінець! Шкода подальшої дискусії! Адже Зелена трибуна бачить найкраще! А її думка є надзвичайно авторитетною, беззаперечною і – її не вдасться перекупити. Зелена трибуна має свої правила і свою власну спортивну етику. Хай би суддя помилився не на користь наших. Одразу, як від подиху страшного урагану трясуться гілки і в шумовинні листя, під акомпанемент страшного свисту у світ лине ревіння. Це протестує Зелена трибуна. Вона бачила несправедливість і не допустить до кривди наших гравців.

Часом буває цілком протилежна ситуація. Суддя приймає рішення, яке кривдить гостей. І тоді діється щось дивне. В той час, коли глядачі в ложах і на платних місцях вітають із задоволенням, а іноді й оплесками, невдале рішення арбітра – Зелена трибуна мовчить. Не протестує, бо не хоче ламати списів, захищаючи суперника. Або не підтримує несправедливість, тож мовчить. Бо Зелена трибуна має свою етику і свої правила.

1937 року під час матчу з угорським Кішпештом тріснула гілляка, і уважний глядач міжнародної зустрічі впав з висоти двоповерхового будинку і зазнав складного перелому ноги. Бідаку відвезли до лікарні, де під наркозом зробили операцію. І знаєте, якими були перші слова того малого потурбованого пацієнта, коли він прийшов до пам’яті?

– Прош-пана доктора, чи Поґонь накропила тих веньґріф?

– Має сі знати – відповів "рідною" мовою хворого батяра молодий лікар.

– А кілько баняків стрілили?

– Два до зера.

– А то файно, – прошепотів щасливий хлопець.

У тій хвилині він забув про біль, не згадав про ногу в гіпсі, шкарадно зламану в кількох місцях. Ґрунт, що Поґонь накропила! Пацієнт примкнув оченята і скоро заснув зі щасливою усмішкою на блідому дитячому личку.

Десь року 1923 року грала Поґонь якийсь міжнародний матч. Як тільки гості забивали гола, Зелена трибуна зустрічала цю подію свистом. Зрозуміло, що таким чином наші батяри висловлювали своє незадоволення. А тут раптом і нашим вдалося забити гола. Буря оплесків на стадіоні, а Зелена трибуна… свистить!

– Що вони хочуть, пане професоре? – запитуємо професора Рудольфа Вацека (колишнього президента клубу), котрий, як звикло, крутиться поміж людьми від каси до роздягальні.

– Не знаю, що означає той свист.

Через кілька хвилин наші забивають ще одного м’яча, а Зелена трибуна знову відповідає свистом. Того вже було забагато шановному професорові. Він зі своєю паличкою, з якою ніколи не розлучався, підійшов до батярів.

– Цілуєммм ручки, пану пруфисору! – привітали його крики з дерев.

– Слухайте-но, батяри, чого обсвистуєте наших "поґанячів"? Якщо того не скінчите, я скажу поліції, би вас з дерев постягала і нігди більше там не пускала!

– Та ні, прош-пана пруфисора! Ми сі так тішимо!

– Як то тішитеся, чого свистите? Не можете зустрічати успіх оплесками?

– Нема можності плескати, прош-пана пруфиссора! Нині такий моцний вітер, що мусимо триматися за гілля двома руками, бо інакше посиплемося на землю. То як ми можемо бити браво?!

Рудольф Вацек (у світлому капелюсі), 1908 рік / Wikimedia.org

Справу вирішено полюбовно. Професор Вацек повернувся на центральну трибуну, а через кілька хвилин Зелена трибуна привітала перемогу Поґоні. Зрозуміло, що свистом як зі ста локомотивів".

Наприкінці 1930-х років Польський футбольний союз налічував близько тисячі клубів, з яких приблизно чверть була клубами національних меншин. Більшість серед них становили єврейські команди. Українські клуби почали приєднуватися до польських змагань у 1928 році. Першою ластівкою стала львівська Україна, яка зрештою відмовилася від бойкоту змагань окупантів.

Однак наших команд було мало, оскільки українське населення проживало переважно в сільській місцевості та невеликих населених пунктах. Тоді як спорт активно розвивався переважно у великих містах. Саме тому, попри те, що українці складали другий за чисельністю етнос Польщі (близько 14%), місцевих клубів, які функціонували під крилом Польського футбольного союзу, було відносно мало.

Особливо строкатим населенням вирізнявся Львів. Тут були Поґонь, Чарні і Лехія, перший в історії польський футбольний клуб. Саме честь міста Лева захищала найсильніша єврейська команда Другої Речі Посполитої – Гасмонея. Мала свій футбольний клуб і невеличка німецька громада. Її представляв Віс. Незважаючи на, м’яко кажучи, напружені взаємини між Поґонню та Чарними, до серйозних протистоянь на трибунах під час матчів між цими командами доходило вкрай рідко. Часто все обмежувалося лише непристойними вигуками. Преса повідомляла, що вболівальники Поґоні ображали матерів гравців Чарних, називаючи їх представницями найдавнішої професії та використовуючи інші нецензурні слова, яких так багато в арсеналі польської мови.

А ось матчі між Україною та єврейською Гасмонеєю або ж протистояння українців з польськими Поґонню та Чарними супроводжувалися бійками і були по-справжньому вибухонебезпечними. Це стало причиною того, що "невідомі злочинці" (так писала тодішня преса) 1930 року підпалили стадіон Чарних. У цьому теракті звинувачували УВО-ОУН, але полякам так нічого і не вдалося довести.

До речі, серед міжвоєнних фанатів практично не було активних прихильників ОУН, адже керівництво організації закликало до бойкоту змагань, що відбувалися під польським чоботом. Невдовзі стадіон України спіткала така сама доля. Можливо, поляки викрили цих невідомих геростратів і вирішили помститися. Десь через рік арена Гасмонеї теж згоріла дотла. Ось такі розбірки по-львівськи. Влітку 1938 року футбольна влада, остерігаючись наслідків, скасувала матч Сяну у Львові. Тоді у місті Лева висадився 15-тисячний український десант з Перемишля. Очікувано, що нічим хорошим гра між поляками та українцями не закінчилася б. Тому чиновники вирішили не випробовувати долю.

У місті Лева гравців Варти з Познані традиційно "вітали" гучним свистом та вигуками: "Хрестоносці! Німці!" Також на німецьку ідентичність львівські глядачі натякали і футболістам із Хожува, котрих зазвичай фанати Поґоні називали "сілезькими швабами" та "гітлерівцями". Коли ж 2 липня 1939 року на газон стадіону за стрийською рогаткою ступили гравці АКС (Хожув), то п’ятитисячний натовп зустрів їх вигуком "Pfuj". Ним у міжвоєнні часи вболівальники висловлювали свою ненависть до суперника. Того дня львівська публіка виявилася вкрай заведеною. І не обмежилася лише словесними образами, а й закидала гостей камінням.

Якось у львівському дербі між Металом та Б’ялимі, що грали у Класі В, фанати побили футболіста гостей так сильно, що того довелося шпиталізувати. Поліції тоді вдалося вгамувати пристрасті та заарештувати негідника, який зазіхав на життя гравця Б’ялих.

Наприкінці міжвоєнного періоду, мабуть, найбільш сумнозвісними вважалися прихильники дрогобицького Юнака. За цікавим збігом обставин, чим краще грала команда, тим більше пускалися берега її вболівальники. У 1934 році після чергової бійки в дербі між Бейтаром та Юнаком, керівництво клубу вибачилося за своїх фанатів і в наступному матчі між ними було чимало теплих слів. А команди навіть обмінялися вимпелами та презентували одна одній квіти.

Юнак із Дрогобича / Kuriergalicyjski.com

Однак недовго сонце гріло, вже через місяць фанати Юнака знову взялися за старе – прорвалися на поле та побили команду гостей. Заспокоювати пристрасті довелося військовим. На жаль, інші міста на півдні країни теж потерпали від вболівальників Юнака. Фанатський десант із Дрогобича вирушав на виїзні матчі своїх улюбленців у надзвичайних, як на ті часи кількостях – інколи до 2000. Тож прибуття юнацької армади часто мало погані наслідки для Стрия, Борислава, Станіславова (тепер Івано-Франківськ).

У 1930-х вболівальники з Тернополя могли кинути виклик фанатам Юнака у боротьбі за титул найбільших хуліганів Речі Посполитої. У червні 1938 року після матчу між Єгудою та Кресами один із гравців поранив іншого ножем. Цей інцидент став іскрою, що згодом призвела до жахливого багаття. Адже Єгуда була єврейською командою, а Креси – польською. Наступного дня у файному місті розпочалися масштабні антисемітські акції. Хулігани масово громили магазини та інші заклади, які належали євреям. Масштаби цих злодіянь спонукали Єврейську парламентську групу почати розслідування. Тридцять найбільш активних погромників опинилися за ґратами.

Суддів у ті часи вболівальники називали "головними шкідниками, які постійно псують матчі". Не дивно, що їм часто діставалося. Одного разу в Золочеві суддю Романа Саварина фанати побили до втрати свідомості. І йому довелося кілька днів провести у місцевій лікарні. Добре, що з паном Романом не трапилося нічого серйозного і він продовжив свою вкрай небезпечну роботу. Цікаво, що місцевий клуб виправдовував вболівальників, заявивши, мовляв, суддя своїми некомпетентними діями спровокував натовп. Зважаючи на такі інциденти, непоодинокими були випадки, коли судді, про всяк випадок, на матчі прихоплювали пістолет, який ховали під формою.

Інколи арбітрам все ж доводилося витягувати зброю. Так, у 1933-му, під час матчу в Островці, суддя вдався до цього крайнього засобу, коли покидав поле, остерігаючись фанатів, які погрожували натовкти йому пику. За шість років до цього на домашньому поєдинку Гасмонеї місцеві батяри постійно називали арбітра "юдою", стверджуючи, що він продався гостям за 30 срібняків. А після фінального свистка, коли суддя побачив, що на нього несуться з палицями кілька хуліганів, то змушений був спрямувати на них зброю. Добре, що постріли у місті Лева тоді не пролунали.

Стрілянина нібито сталася під час матчу між дрогобицькими Юнаком та Бейтаром (знову цей шалений Дрогобич). Тоді трьох уболівальників звинуватили у застосуванні вогнепальної зброї, але їх виправдали. Щоправда, достовірних підтверджень цьому ексцесу немає. Можливо, Дрогобич вкотре став жертвою своєї моторошної репутації, адже повідомлення про стрілянину під час і після матчів хоча й з’являлися у пресі, однак здебільшого вони ґрунтувалися на чутках.

"Фанати Другої Речі Посполитої відзначилися не лише надмірною жорстокістю, а й вражаючою винахідливістю. У Кракові казали: "Матч можна відвідати на халяву, якщо ти знаєш воротаря". У цій приказці мався на увазі не голкіпер, а той чоловік, який стояв на воротах, котрі вели на стадіон. Хороший контакт із цим всесильним паном дозволяв безкоштовно ходити на ігри. Інші любителі халяви користалися дірками у паркані, через які можна було досить непогано відстежувати перебіг матчу. Також квитки отримували від підпільних "підприємців", котрі торгували перепустками на гру.

На початку 1920-х у Кракові справжньою легендою став чоловік, який мав хороші знайомства в одному з клубів. Тому і отримував чимало квитків на матчі. Бізнес виявився вельми успішним. Цей "бізнесмен" міг навіть дозволити собі не працювати. Коли ж клуби взяли під особливий контроль "воротарів" та "підприємців", вболівальники миттєво знайшли вихід.

У 1932 році на матчі Вісли з Легією вболівальники першої масово окупували високий паркан, що оточував стадіон. Деякі ж особливо креативні винайняли карети, ставши на дах яких, можна було чудово бачити, що відбувається на полі. Преса теж інколи підпільно дивилася матчі. "Журналісти спортивних видань спостерігали за матчем з-за паркана. Скандал? Насправді ні. Честь героям!", – не шкодував компліментів репортер, відзначаючи, як колеги все ж змогли побачити гру, що відбувалася за зачиненими дверима.

Одні вболівальники видиралися на паркан і в напівсидячому положенні спостерігали за поєдинком. Інші ж мали простіше завдання, адже дивилися матч через дірку в паркані. Пощастило не лише тим, які мали кошти на карети, а й тим, які приносили табуретку. Якщо природа не обділила їх зростом, то переглядати матчі можна було досить комфортно.

"Друзів воротарів", "акробатів на парканах", "футбольних вуаєристів" та "орендарів карет" запхали за пояс фанати лодзького ЛКС. Коли вболівальники зірвали матч із Віслою, то чиновники наказали дограти його при порожніх трибунах. Але це не зупинило найбільш відданих фанатів господарів. Сотні вболівальників відвідали матч, переодягнувшись стюардами. Мабуть, дивно, бо нікого не здивувало, що на грі без глядачів виявилося якось занадто багато стюардів. Клубне керівництво насправді все розуміло і просто вирішило заплющити очі на такий оригінальний підхід фанатів. Шкода, що про таких вболівальників писали набагато рідше, аніж про негідників, які нападали на суддів з ножами, били гравців суперників чи закидували їх камінням", – читаємо у монументальній праці Реміґіуша Пьотровського "Незвичайний світ передвоєнного футболу".

Львівська Україна перед матчем у 1936-му / Фото з відкритих джерел

У міжвоєнний період деякі фанати виявлялися настільки відданими улюбленим клубам, що відпрошувалися у четвер раніше з роботи, щоб встигнути на тренування команди перед недільною грою. Ні спека, ні злива не зупиняли такого вболівальника, який стояв біля роздягальні, щоб на три дні раніше знати стартовий склад. У день гри цей фанат одягав святковий одяг та викурював пачку цигарок. А якщо він користувався особливою прихильністю клубного керівництва, то отримував відповідальну місію. Вболівальник бігав зранку в день матчу до помешкань гравців, які любили проводити тривалий час в царстві Морфея, щоб ті випадково не проспали.

Ці пристрасні фанати також мандрували з командою цілою Польщею. У 1933 році 800 вболівальників того ж ЛКС вирушили спеціальним поїздом до Варшави на поєдинок з Легією. Фанати ж львівської Поґоні їздили тим самим потягом, що й гравці. Тоді футболісти економили на усьому і купували найдешевші квитки. Цікаво, що деякі фанати Поґоні, попри те, що могли придбати собі найкращі місця, із солідарності зі своїми кумирами їхали третім класом на дерев’яних лавках. Щоправда, такі виїзні акції ставали радше приємними винятками, оскільки на виїзних матчах шанувальники гостей з’являлися вкрай рідко.

Часто ігри відбувалися без жодних ексцесів: "У ложах і на трибунах можна побачити кількох захмелілих панів, з двадцять буйних голів, а інші в залежності від перебігу поєдинку бавляться краще або гірше. Вони не думають про бійки. Інколи ці вболівальники вигукнуть кілька лайливих слів на адресу арбітра, потім з’їдять пачку карамельок, вип’ють лимонаду, підкріпляться гуляшем з хлібом, а після фінального свистка спокійно розійдуться по домах", – описував Przeglad Sportowy варшавське дербі між Полонією та Легією.

У передвоєнній Польщі ще не пахло кореографією на трибунах. Хоча певні кроки у цьому напрямку робилися. У Кракові на спортивних об’єктах працював хор, який скандував віршики або ж пісеньки власного авторства. Також муза не обділила й фанатів львівської Поґоні, котрі теж часто тішили публіку своїми творами.

Клубні шарфи, кепки чи футболки – усього цього тоді не було. Щоправда, у Варшаві намагалися продавати прапорці в барвах Полонії. Проте ця ініціатива не підкорила серця вболівальників Чорних футболок. Фанати воліли вимахувати власними кашкетами. Поодинокими винятками у 1930-х стали вболівальники Краковії, Поґоні, Чарних та хожувського Руху, котрі на трибунах активно працювали прапорцями.

Любителів переглядати матчі в тиші було не надто багато. Якщо ж хтось із таких джентльменів закликав до порядку, то йому одразу, часто з використанням нецензурної лексики, вказували його місце. "Закрий вуха капелюхом або придбай собі вату. Я купив квиток, тому маю право голосу. І взагалі стули пельку, бо копну тебе в сраку так, що тобі аж суддя присниться", – зафіксував один з таких діалогів журналіст газети ABC.

У 1934 році перед матчем збірної з Німеччиною, турбуючись про престиж країни на міжнародній арені, вболівальників застерігали: "Не виходь на поле. Бо охорона миттєво забере тебе з газону і тоді ти матимеш набагато гірше місце". Фанати не підвели і під час гри з "манншафт" на трибунах панував спокій. А ось варшавські наливайки не впоралися з напливом вболівальників і того дня у багатьох із них забракло пива.

У Великих Гайдуках (тепер Хожув) обожнювали Рух. Кожен тріумф команди з цього невеличкого містечка сприймався як перемога Давида над Голіафом. Адже провінційна команда втирала носа Варшаві, Кракову, Львову. Тож не дивно, що після вікторій Руху пиво в місті лилося рікою. Місцеві політики намагалися допомагати команді, оскільки це додавало їм кілька відсотків голосів на виборах. Немає нічого дивного, що у 1933 році на ключовий матч до Кракова поїхали близько 2000 вболівальників зі Сілезії. Тоді Рух здолав Краковію завдяки голу Урбана під завісу поєдинку. Цей м’яч став по-справжньому золотим, адже приніс команді з Великих Гайдуків дебютне чемпіонство.

"На всіх зупинках поїзда по дорозі додому нас вітали натовпи людей з квітами. На залізничному вокзалі у Великих Гайдуках зустрічав оркестр. Спершу ми відвідали лікарню, в якій лежали Едмунд Ґімза і Бенедикт Ґвоздь, двоє наших гравців, які проходили реабілітацію після важких травм. Потім вирушили до клубного бару, де скуштували скромну вечерю з келихом вина", – згадував Теодор Петерек, нападник Руху.

Ернест Вілімовський (праворуч) / NAC

"О, сьогодні в Сілезії буде серйозна забава, а завтра, мабуть, у Гайдуках закриють всі школи. Це буде грандіозне свято не лише для Гайдука, а й для всієї Сілезії", – радів вбивчий форвард Руху Ернест Вілімовський, коли довідався в лікарні про черговий титул своїх партнерів.

Зацікавлення Рухом у місті красномовно ілюструє такий факт. Коли Вілімовський і Ко грали на виїзді, ввечері перед місцевим залізничним вокзалом збиралися сотні фанатів. Саме там найшвидше з’являлася інформація про результати матчів. Також натовпи вболівальників брали в облогу редакції газет, оскільки журналісти вивішували у вікнах результати поєдинків. Коли Рух сенсаційно програв ЛКС на виїзді, то кілька знервованих фанів лаяли писак, стверджуючи, що сталася помилка: "Не вводьте людей в оману і негайно повісьте коректні результати".