Друга частина інтерв’ю "Футбол 24" із колишнім форвардом Шахтаря та збірної України.
П’ять років тому він прийняв складне рішення: з футболом потрібно закінчувати. Останнім клубом Бєліка став запорізький Металург, де нападник відзначився не так грою, як відчайдушним коментарем після матчу із Севастополем, у якому вирішувалася доля путівки в УПЛ.
"Звичайно, що нерви у всіх на межі. Я не знаю. Є Англія, Прем'єр-ліга, є Ла-Ліга, а у нас Перша ліга – базар-ліга, купи-продай", – підсумував розлючений Олексій в ефірі телеканалу "Футбол". Ця фраза стала крилатою і, схоже, увіковічнила Бєліка у вболівальницькій пам'яті.
Але не "базар-лігою" єдиною. Інший пам’ятний момент – гол Бєліка “ножицями" у ворота Чилі на молодіжному чемпіонаті світу-2001. Виступ на аргентинських полях зробив його основним форвардом Шахтаря. Проте щастя тривало недовго – "гірників" очолив Мірча Луческу.
"Бразильці порушували режим, до них ставилися поблажливо"
– Вам імпонував Невіо Скала. Чим він був кращий від Мірчі Луческу?
– Всі тренери, з якими я працював у Шахтарі, ставилися до мене нормально. Починаючи від Валерія Івановича Яремченка, який був чудовим спеціалістом на своєму рівні. Чому "на своєму"? У той час ще не з’явилися сайти, звідки можна було черпати інформацію, дізнаватися нові напрямки у тренуваннях. Яремченко в таких умовах був одним із найкращих тренерів України.
Коли прийшов Скала – ми відчули зовсім інший підхід. Наші тренери постійно стежили за футболістами – це ні для кого не є секретом. Постійна недовіра, заїзди на базу. У цьому винні не тільки тренери, а й самі футболісти, яких дійсно належало контролювати. Це зараз, якщо поводитимешся невідповідним чином, – спасибі, до побачення, на твоє місце обов’язково прийде хтось інший.
Скала привніс цю довіру між тренерським штабом і гравцями. Заїздів на базу стало менше. Нас менше пильнували в плані особистого життя. Невіо – комунікабельний тренер. Є футболісти, яким байдуже – гратимуть вони чи ні. Вони собі тренуються, а потрапили у склад, не потрапили – то вже таке. Мені ж важлививо знати, що буде завтра.
На фото: Шахтар Невіо Скали. Олексій Бєлік – крайній ліворуч у верхньому ряду
Пригадую момент, коли я заліковував травму, а на Шахтар чекала кваліфікація Ліги чемпіонів проти Брюгге. Я рвався на поле, щоб допомогти команді. Скала помітив моє бажання: "Ти не хвилюйся, працюй. Якщо будеш готовий і не відчуватимеш дискомфорт – отримаєш час на полі". А що українські тренери? Склад на гру ми дізнавалися за годину до матчу.
Щодо Мірчі… Дивіться, зрозуміло, що, прийшовши у Шахтар, він збирався побудувати гру на бразильцях. Ми, українські футболісти, дуже ревниво до цього ставилися. У команду приїхало дуже багато легіонерів. Луческу хотів, щоб Шахтар грав у яскравий, технічний футбол, демонстрував спектакль. Для українців настали важкі часи – гравці поступово йшли з клубу. Але це така справа: навіть якщо б замість Мірчі прийшов інший тренер – однаково ставка робилася б на легіонерів.
– Між аборигенами та легіонерами виникали конфлікти?
– Конфлікти виникали і між українцями. Ви ж розумієте, це – чоловічий колектив, 25-30 осіб. Конфліктів не може не бути. Пам’ятаю, легіонери вважали, що вони – зірки, які приїхали у незрозумілий чемпіонат. І їм дозволялося більше, ніж українським гравцям. Якщо бразильці порушували режим, спізнювались на тренування – їх попереджали, але ставилися до них поблажливо. Українці на той момент стали значно дисциплінованішими і такого, щоб хтось запізнився, взагалі не траплялось.
Зараз, я впевнений, що до Марлоса і Коваленка ставлення у Шахтарі однакове. У мій час було по-іншому. Ми відчували несправедливість. У принципі, бразильців і зараз носять на руках у Шахтарі, але тоді був такий час, що будь-який легіонер вважався у нашому чемпіонаті в дивину. Пригадую, тільки-но підписали Брандау – і почалося: "Все, тепер заграємо!"
– Найдивакуватіший легіонер, якого ви зустріли у Шахтарі?
– Якщо не враховувати Срну, то за всю історію клубу тут було два найталановитіші легіонери – Матузалем і Вукіч. Бразилець перебував у статусі суперзірки і від нього можна було очікувати чого завгодно. Наприклад, міг вночі кудись поїхати із бази, або не прийти на тренування. Я цього не розумів, адже не міг підвести товаришів по команді.
Вукіч був дивакуватий в іншому плані. Коли я спостерігав за ним на тренуванні, то здавалося, що він настільки ледачий – прямопропорційно своєму таланту. Йому б прибрати ці лінощі – і міг би грати в найкращих клубах Європи. Прийшовши в Шахтар, Вукіч продемонстрував свій талант – і все, відпускайте мене в іншу команду. Словом, почав клеїти дурня. А коли клеїш дурня – це позначається не стільки на команді, як на тобі, в першу чергу. Ми його називали Звонімір Лінь (Усміхається).
"Однією ногою вже був у Динамо"
– При Луческу вам довелося грати навіть на лівому фланзі. Конкретніше – у Кубку УЄФА проти Севільї. Хесус Навас та Дані Алвес повозили вас добряче?
– Якщо тебе, як форварда, ще викликають у збірну України, не знаю, ким потрібно бути, щоб погодитися: давайте, я зіграю зліва. Відповів, що залишаюся нападником. Але коли у збірну перестали запрошувати, я зіграв кілька товариських матчів зліва у захисті. Луческу сподобалося, як я діяв – можу нав’язати силову боротьбу, відібрати м’яч…
І от летимо у Севілью. За звичкою думав, що для мене це не більше, ніж екскурсія. Яким було моє здивування, коли за два дні до гри Луческу повідомив, що я гратиму ліворуч у півзахисті, у зв’язці із Славою Шевчуком. Якщо брати протистояння із Севільєю загалом, у плані результату, то вдалим його назвати не можна – іспанці пройшли далі. Хоча був момент, коли усі практично були впевнені, що вихід у чвертьфінал вже у нас в кишені.
Якщо ж розглядати це протистояння в плані індивідуальної гри, то ми із Шевчуком впоралися. Я не пригадую, щоб Навас чи Алвес віддавали гольові передачі. Більше того, Алвес сфолив, коли я входив у штрафний майданчик – ми отримали право на пенальті.
"Алвесе, припини робити з себе ідіота". Блиск і злидні найкращого правого захисника світу
Що ще було приємно… Пішовши із Шахтаря, продовжував спілкуватися з хлопцями. Вони розповідали, що коли згодом зустрічалися із Барселоною, куди перейшов Алвес, Мірча під час теорії наводив приклад нашої із Шевчуком гри, ставив її за зразок.
– Ще до матчів із Севільєю ви могли опинитися в київському Динамо. Сторонам лише в останній момент не вдалося домовитись про трансфер. Невже ви були готові перейти в табір непримиренних суперників "гірників"?
– Я був молодим і, звісно, хотів змінити команду. Керувався не стільки серцем, як емоціями. До речі, у Шахтарі ніколи не казали, мовляв, ти повинен піти. Але мені все було зрозуміло – я бачив, яка ситуація в команді, усвідомлював, що отримуватиму дуже мало ігрового часу. Прагнув змінити середовище. Знайти команду такого ж рангу, як Шахтар, і довести: подивіться, кого ви втратили.
Якщо перед тобою стоїть вибір: йти із Шахтаря в Динамо, або йти із Шахтаря, приміром, у Маріуполь, то, звісно, боротимешся за те, аби опинитися в Динамо. Мій вибір був аргументованим, чи не так? Кожна людина хоче для себе кращого – не в образу для Іллічівця сказано. Грати в Динамо – це грати в Лізі чемпіонів, перебувати в полі зору тренерського штабу збірної України.
Під час чемпіонату світу-2006 я вже фактично перебував однією ногою в Києві. Рінат Леонідович сказав мені: "Переходь у Динамо. Ти ж знаєш, як до футболістів Динамо ставляться у збірній. Викликатимешся – 100 відсотків. Я за те, щоб ти перейшов у Динамо". Але щось не зрослося, я залишився у Шахтарі. Потім попросився в оренду – у Бохум.
Якщо б у мене стояв вибір: Шахтар, Динамо чи хороший європейський клуб (не кажу про топ-команду, бо люди почнуть сміятися), то я б, звісно, поїхав у Європу. Але коли доводилося обирати між Шахтарем, Динамо і будь-яким іншим українським клубом, то природно, що ти віддаси перевагу Динамо. Сподіваюся, через мій вибір вболівальники на мене не образилися. Тим паче, я завжди аргументував свою позицію. Не порівнюю себе із Фігу. Але впевнений, якщо б Луїшу довелося обирати між Реалом і Малагою, він би відповів: "Хлопці, ну про що ви говорите? Звісно – Реал".
Від "базар-ліги" до "букмекер-ліги"
– У Бохумі ви практично не мали ігрової практики. Чому?
– З мого боку це було помилкою. Якщо йти в оренду – то, як мінімум, на рік. А ще краще – просити повноцінного трансферу. Бо що таке оренда на півроку? Збори я проходив із Шахтарем. У Бохум приїхав за день до матчу проти Вердера. Приїхав втомлений – звісно, я не Златан Ібрагімовіч. Хто я? Хлопець з України.
У той час українських легіонерів майже не було у чемпіонаті Німеччини – хіба Воронін. Ніхто мене в бій Бундесліги не збирався одразу кидати. Довелося 2-3 тижні тренуватися з командою. Коли грав за Бохум у товариських матчах, то забивав. Але в команді вже були забивні форварди, тренер не бачив сенсу щось кардинально змінювати. Поки я влився в колектив, минуло 3 місяці. Сезон закінчився, наближався до закінчення і термін оренди. Тренер не знав – залишуся я чи ні. Тому який сенс мене награвати?
Сезон видався зім’ятий. Я тренувався, грав у спарингах і кілька разів вийшов у матчах Бундесліги. В принципі, відчув, що це таке, але проявити себе не було можливості.
– Розкажіть про своє життя у Німеччині. У гей-клубах, як Михайло Кополовець, не опинялися?
– Це було вже давно, 9 років тому. Тема ЛГБТ і гей-парадів, яка зараз мусується політиками де треба і не треба, настільки розкручена, що, йолки-палки, йдеш вулицею і думаєш: "Потрібно придивитися – гей це, чи ні". Тоді ж навіть не звертав на таке увагу, коли заходив у ресторан, чи прогулювався містом. На мій погляд, ситуація накручена не стільки Заходом, як нашими пострадянськими країнами, які використовують це у своїх інтересах.
Щодо життя в Німеччині, то це, звісно, зовсім інший рівень. Мені там сподобалось. От чому я кажу, що потрібно йти в оренду, як мінімум, на рік? Тому що перші півроку потрібні для адаптації. Ти потихеньку починаєш розуміти мову, що від тебе вимагають і так далі. Ось вам простий приклад – візьмімо Мірчу Луческу, який є суперспеціалістом. Коли він запрошував бразильців, то казав, що для адаптації у чемпіонаті України їм потрібно 2 роки. Щоб вони звикли до країни, щоб сприйняли його тренерські ідеї. І це при тому, що бразильці виступають в усьому світі. А де грали ми, українці? За винятком таких особливих випадків, як із Шевченком, Тимощуком, Вороніним. Нам також потрібен час на адаптацію.
Якщо б у мене була можливість, я б залишився у Німеччині. Хоча, як сказати… Така можливість існувала, але не все залежало від мене. Той чоловік, який запрошував у Бохум, а потім пропонував перейти у Кайзерслаутерн, нещодавно виграв юнацький чемпіонат Європи зі збірною Німеччини. Це – Штефан Кунц.
У той час я спілкувався з ним навіть більше, ніж із головним тренером. Коли після Бохума повернувся у Шахтар, Кунц телефонував мені разів 10 і запрошував у Кайзерслаутерн. Але я розумів, що вдруге в оренду мене не відпустять. Кайзерслаутерн тоді вирішував завдання виходу в першу Бундеслігу (з чим успішно впорався), і не міг платити великі гроші за футболіста, який, тим паче, не адаптований до чемпіонату Німеччини.
– "У Дніпрі команда біжить попереду локомотива. Організації – нуль. Футболісти отримують по 50-60 тисяч доларів за місяць, а на базі немає прального порошку", – сказали ви про свою наступну команду. Які інші організаційні проколи помітили там?
– Та я не буду про них згадувати. От дивіться, можливо ви чули… Ще до приходу Луческу у Шахтарі вся інфраструктура, база, організаційні моменти були на найвищому рівні. Команда поступалася клубу за своїм розвитком. Новачок приїжджає, йому виділяють автомобіль і людину, яка їздить із ним, допомагає обрати помешкання.
Натомість у Дніпрі все було зовсім навпаки. Там існувала хороша команда, але клуб помітно відставав. База – непогана, але в усіх інших моментах… Футболіст не те що не повинен думати про проблеми, він не повинен їх навіть помічати.
Ось вам і результат цих проколів. Сьогодні – дві, три команди Дніпра, чи скільки їх там… Дніпро завжди міг похизуватися такими вболівальниками, яких не потрібно спеціально запрошувати на стадіон. За великим рахунком, вони зараз залишилися без команди. Це дуже страшно.
– У своєму останньому клубі, запорізькому Металурзі, ви стали автором крилатої фрази про "базар-лігу". Минуло багато років, але вона досі у топах. Вам приємно?
– Звичайно. Вважаю, що я тоді сказав правду. Ніколи від своїх слів не відмовлятимуся. Не знаю, як зараз, але в той момент це дійсно так і було. Тепер бачу, що турнір став більш рівним, немає очевидних фаворитів, як тоді, коли Запоріжжя, Закарпаття і Севастополь боролися за вихід в УПЛ.
Найголовніше, щоб це все не трансформувалося в іншу проблему, адже чув, що на матчі там ставлять ледь не по 250 тисяч доларів. Колись гроші давали і брали, а зараз це спосіб заробляння грошей. Перша ліга може перетворитися із "базар-ліги" на "букмекер-лігу".
– Мрієте коли-небудь очолити Шахтар. Що робите для цього?
– Я завжди любив переглядати велику кількість матчів. П’ятниця, субота, неділя… На мене навіть дружина ображається, мовляв, зі мною нереально кудись піти. Якщо хороший матч – то я віддаю перевагу футболу, а не прогулянці.
Навчаюся, щоб отримати тренерську ліцензію А. Читаю різних тренерів. Відчуваю потенціал для того, щоб очолити команду УПЛ, підібрати собі тренерський склад. Але у мене немає, по-перше, досвіду. І, що найголовніше, – я наразі не став "Олексієм Григоровичем" (Усміхається). Поки не уявляю, що футболісти звертатимуться до мене по батькові. Тренер може бути старшим товаришем, але все ж певна дистанція повинна існувати. Якщо хтось звернеться не "Олексію Григоровичу", а "Льоха" – я це можу присікти. Але боюся, що здамся. Поки що я таки просто "Льоха" – от і все.