Італійський футбол вічно під замком – такий стереотип.
Парадигма його становлення традиційно включає Вітторіо Поццо, який переніс оборонний менталітет з полів Першої світової на футбольні прямокутники; Нерео Рокко, який досяг найбільших успіхів серед післявоєнних новаторів, первісною метою котрих було придумати систему, що дозволить об’єктивно біднішим та слабшим клубам перемагати визнаних лідерів; Еленіо Еррера, який прийшов у Серію А будувати атакувальний футбол, але, озирнувшись навкруги, вирішив стати іконою зовсім іншого стилю та завдяки власній епатажності вивести тренерську професію до зіркового рівня.
Але у кожному шаблоні завжди є слабке місце, де неодмінно виникає розрив. Розрив у катеначчо пов’язаний з людиною, яке рве по живому також і стереотипи Римського дербі. Нещодавно ультрас «Роми» замутили хореографію про власних легенд (за чутками оплачену американським керівництвом...), про яких лаціалі нібито можуть тільки мріяти. І серед портретів – Фульвіо Бернардіні. Вихованець та капітан «Лаціо», який пізніше, у ролі тренера, приніс «б’янкочелесті» перший трофей в історії – Кубок Італії 1958 року. І це далеко не головний успіх «Фуффо» з нетривіальним як для Італії тренерським кредо: «Якість футболістів важливіша за будь-яку схему».
Бернардіні був феноменальним футболістом, можливо, найкращим півзахисником Апеннін свого часу і однозначно першим великим гравцем, що походив не з Півночі Італії. Закостенілий та догматичний Вітторіо Поццо однак не дозволив йому проявити себе у переможній «Скуадрі Адзуррі»… Не формат. Форматом же самого Бернардіні-тренера були так звані гравці з «хорошими (тобто вправними) ногами» – вираз, який стійко увійшов у італійський лексикон саме завдяки «Фуффо». І не просто так – адже мова йде про єдиного алленаторе в історії кальчо, який виграв скудетто з двома різними клубами – але не з Турину і не з Мілану! А з «Фіорентиною» у 1956-ому і з «Болоньєю» у 1964-ому – класні команди, які у тій чи іншій мірі віддзеркалювали його розуміння футболу.
Секрет Бернардіні – у здатності до інновацій, що логічно для спеціаліста на прізвисько «Професор». Далеко не кожен футболіст міг і може похвалитися вищою освітою, особливо у галузі економіки. У часи, коли в Італії безальтернативно панував так званий «Метод» (2-3-2-3), «Фуффо» побачив англійську «Систему» (3-2-2-3 і як варіант 3-4-3) і зробив вибір на її користь, зокрема, зазначивши у одній зі своїх статей: «перед лицем потужної та чіткої організації англійської гри ми могли розраховувати лише на випадковість». Такі твердження викликали полеміку у фашистській країні, у тому числі у політиці, адже готуючись до великої війни Італія сповідувала відверто антианглійські погляди.
Фульвіо зумів пережити остракізм, продовживши розвивати власну теорію футболу, зокрема він розробив знамениті десять правил для футболістів, котрі виступають у рамках «Системи». Серед них звучить, наприклад, таке: «У згуртованій команді усі мають бути одночасно і захисниками, і нападниками». Зараз такі твердження виглядають банальними, але не забуваймо, що ці слова були написані у 1940 році, коли Міхельс ще не розпочав працювати у «Аяксі», а Кройф та Саккі навіть не народилися…
Немає жодного сумніву у тому, що Бернардіні – справжній адепт атакувального футболу. Його ідеальну модель називали «атака усімох», позаяк лише воротарю та трьом захисникам дозволялося не брати участь у конструюванні гри. Через такі погляди «Фуффо» вважали мрійником і диваком, казали: «А, це той тренер, якому подобаються матчі з десятьма чи двадцятьма голами». Італія ж виграла два чемпіонати світу (1934 та 1938), зробивши ставку на оборону та контратаки – навіщо шукати добрі від добра?! Тому знаменитий футбольний оглядач та письменник Джанні Брера як прихильник оборонного стилю нещадно критикував Бернардіні та його ідеї.
Проте, коли «Фуффо» з «Фіорентиною» першим у післявоєнний період несподівано вивіз скудетто за межі Турину та Мілану, Брера схвально писав: «Бернардіні погано проповідує, зате добре втілює». Він мав на увазі, що, незважаючи на пріоритетність видовищного футболу з «вправними ногами», від вільного захисника, тобто ліберо, алленаторе все ж повністю не відмовився. Так, під час атак суперника правий півзахисник К’яппелла зміщувався на позицію правого оборонця Маньїні, який, у свою чергу, ставав стопером, а стопер Розетта виконував роль останнього захисника. Коли м’яч знову опинявся у «Фіалок», «Система» з трьома захисниками та прямокутником у центрі відбудовувалася.
Нехай частково принципами довелося пожертвувати заради успіху, але, коли Фульвіо переїхав у Флоренцію у 1953-ому, він попросив у президента Бефані лише феноменального бразильського вінгера Жуліньо та можливість спокійно працювати, пообіцявши за три роки побудувати чемпіонську команду. І, звичайно, свого слова дотримав!
Домашній матч з головним конкурентом плюс маленький, зовсім маленький бонус :)
Такі ж методи роботи Бернардіні застосував, коли перебрався до Болоньї у 1961 році: «Спочатку треба навчитися грати у футбол, а тільки потім можна виграти чемпіонат» (с). Одіозний президент Далль’Ара не надто любив римлянина, хотів бачити у клубі Нерео Рокко зі звичайним катеначчо, але повірив і терпів. Знову трирічна програма – і скудетто! Команда Фульвіо з такими майстрами у півзахисті як Булгареллі, Фольї, Халлер грала «ніби у раю»… Але легко, звичайно, не було, зокрема через психологічний надлом: у результаті допінгового скандалу у «россоблу» відібрали три пункти, які повернули лише тоді (насправді, там була така доза препаратів, що навіть кінь би сдох – підстава!), коли справу було зроблено.
Під час сварки з Анджело Моратті у Лізі Кальчо у Далль’Ари стався інфаркт – він не дожив три дні до «спареджо» за скудетто. У цей час «Болонья» готувалася до «золотого матчу» у Римі проти «Інтера», і Бернардіні придумав геніальний хід. Форвард Паскутті отримав травму і теоретично його мав замінити вінгер Ренна. Проте, замість нього хитрий «Фуффо» випустив універсала Капру, котрий закрив креативщика суперників Маріоліно Корсу, що збило з пантелику «Мага» Ерреру і призвело до поразки «нерадзуррі» 0:2.
Спареджо на «Олімпіко»
Останній ключовий етап у кар’єрі будь-якого значного тренера – збірна. Бернардіні довго не підпускали до «Скуадри Адзурри» – як раз через його бунтарське бачення футболу. Але після провалу 1974-го, коли півень клюнув в одне місце, кращого за цього старигана, який уже давно втратив надію, не знайшли. «Фуффо» працював з головною командою Італії до 1977 року, і його роль полягала у прощанні Ріверою та Маццолою, тобто у проведенні зміни поколінь. Зрозуміло, що ніяких особистих тріумфів тренер не здобув, навпаки, часто зазнавав критики (коли оглядачі надто допікали, реагував: «Я Фульвіо Бернардіні, а ти хто такий?!»), але зробив, можливо, не менш важливу справу: поступово ввів у склад національної команди саме тих футболістів, які у 1982 році уже під керівництвом Беардзота здійснили-таки мрію мільйонів італійців…