"Футбол 24" представляє особливе інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Сергієм Майбородою-молодшим. Особливе з багатьох причин.
2 грудня у Билбасівці, що неподалік Слов'янська, обов'язково зберуться рідні та близькі Сергія Майбороди. Цьогоріч виповнюється 50 років з дня його народження. Чудова нагода для усієї сім'ї провести час за спільним столом. На жаль, веселощі та радість цього дня зміняться на сум і болісні спогади на кладовищі. До свого ювілею Сергій Майборода не дожив зовсім трохи.
1 липня 2019-го, під час виїзду на евакуацію пораненого поблизу села Водяне у Волноваському районі, санітарний автомобіль Hummer було обстріляно російськими окупантами. Внаслідок прямого влучання ракети загинули водій Сергій Майборода та сержант-медик Ірина Шевченко.
Цей страшний день добре запам'ятав Сергій Майборода-молодший, футболіст луганської Зорі. На той момент він вже встиг дебютувати у Прем'єр-лізі в команді Юрія Вернидуба та навіть відзначитися голом. Важливим подіям у житті сина щиро радів його батько, який у 2017-му вступив до лав Збройних сил України і безпосередньо із зони АТО стежив за успіхами.
Зараз 24-річний Сергій Майборода виступає за вишгородський Діназ, у складі якого веде боротьбу за вихід до Першої ліги. Кінцівка чемпіонату видалася відверто невдалою для нападника – загалом чотири матчі він змушений був пропустити через дискваліфікацію.
"Переживав, як мене приймуть на Закарпатті. Я ж з Донецької області"
– Важко спостерігати за грою збоку. Дивишся на поле і сумуєш. Хочеться допомагати команді, але не можеш. Складно усе це переносити. На щастя, у першому турі нового року маю зіграти.
– Після гри з Мункачем вас дискваліфікували за суперечку з нападником мукачівців Максимом Гірним. Що трапилося?
– Банальна словесна перепалка. Кінець матчу, усі трохи на нервах.
– Наставник Діназа Володимир Бондаренко казав, що вас непросто вивести з рівноваги. То був якраз один із тих рідкісних випадків?
– Це одиничний випадок. Я не є конфліктним гравцем, взагалі не люблю сваритися. Намагаюся завжди уникати такого. Тепер маю приклад, до чого все це може призвести. Пропустив через дурницю три матчі. Запевняю, такого більше не повториться.
– Перед Діназом ви грали за Ужгород, з яким здобули путівку у Першу лігу. Чому не залишилися у цій команді?
– Наші шляхи просто розійшлися. Зараз я повністю щасливий у Діназі, мене тут все влаштовує: тренерський штаб, колектив. В Ужгороді теж був класний період. Взагалі життя на Закарпатті – це щось нове для мене, ніколи там раніше не був. Відверто кажучи, переживав трохи, як мене приймуть. Я ж з Донецької області. Проте навпаки ніхто на це уваги не звертав.
– Що найбільше відклалося у пам'яті, пов'язане із Закарпаттям: кухня чи місцевий діалект?
– І те, і інше. Хоча з бограчем ніщо не зрівняється. Вперше спробував і пікницю – місцеву ковбасу. Розмовляють закарпатці теж по-особливому, мені це подобалося. Безліч слів оригінальних проскакували.
"Вернидуб – перший тренер, який вивів мене на високий рівень"
– Наприкінці листопада вам виповнилося 24. Не зовсім сприятливий вік для Другої ліги?
– Так, хочеться виступати на вищому рівні. Я щоденно працюю, щоб досягати більшого. На жаль, ряд обставин вплинули на мою кар'єру. Зокрема, важка травма, через яку фактично два роки повноцінно не грав. Після цього не можу знайти себе. Думаю, через роботу все надолужу.
– Ви травмувалися ще у Зорі?
– Так, у молодіжній команді. Зробили неправильну операцію на пахових кільцях. З цього все почалося. Друга спроба теж виявилася невдалою. Тільки на третій раз усе пройшло, як належить. А це забирало час. Дякувати Богу, проблеми в минулому і я повністю готовий до гри.
– Травму можна назвати ключовою причиною відходу із Зорі?
– Думаю, що так, адже я чимало пропустив саме через проблеми зі здоров'ям. Раніше я відчував повну довіру від Юрія Вернидуба, він ставив мене у склад. А травми все змінили і зіпсували.
– Вернидуб не скупився на публічні компліменти для вас. Якими були ваші відносини і чи відчували від тренера особливу підтримку?
– Юрій Миколайович дав мені впевненість у собі. Це перший тренер, який вивів мене на високий рівень. Я ж тільки починав, багато помилявся. Однак він і далі ставив у склад, випускав на поле. Про Вернидуба у мене лише хороші спогади. Це цілеспрямована людина, яка знає, чого хоче. Недарма мадридський Реал перемагає.
– Зоря того періоду – це Сілас, Харатін, Тимчик, Караваєв, Кочергін та інші. Хто з партнерів справив найбільше враження?
– Мені завжди щастило з командами. У Зорі було вдосталь досвідчених виконавців, сформованих футболістів. Навіть суто в життєвому плані чимало з них вже мали дітей. Тому відчував від них підтримку. Щодо якості гри, то я б відзначив Богдана Михайліченка – подобалася дуже його гра. Класно проявляв себе Сашко Тимчик. Також Караваєв, Харатін, Віталік Вернидуб демонстрували високий рівень. Зрештою, у тій команді слабких виконавців не було.
"Важко тренуватися, коли постійно чуєш стрілянину"
– В УПЛ ви дебютували у 19 – в матчі проти Ворскли.
– Все сталося спонтанно. Я виступав за "молодіжку", трохи забивав, старався. Так склалося, що у першій команді фактично не було основного форварда. Єдиний нападник – колумбієць Леонардо Руїз. Коли Юрій Миколайович повідомив, щоб я готувався, то я сильно розпереживався. Вже під час гри тренер сказав розминатися – теж спіймав мандраж. А коли переодягнувся перед виходом на поле, то відчув тремтіння по тілу.
– Що допомогло опанувати себе?
– Зі мною розминався Слава Чечер, наш старожил. Він підтримав, постукав по плечу і це теж надало впевненості. Потім ще Вернидуб знайшов потрібні слова. Той поєдинок запам'ятався мені назавжди, це щось надзвичайне.
– Ваш перший матч в основі видався ще емоційнішим. Вийшли у старті проти Чорноморця і одразу відзначилися голом.
– Це найщасливіший момент у моїй футбольній кар'єрі. Що відчуває людина, коли здійснюється її мрія? Словами не передати. І у старті вийшов, і гол забив.
– Ваша дорога до мрій розпочиналася у невеличкому селищі на Донеччині?
– Так, у селищі Билбасівка, неподалік Слов'янська. При школі функціонував футбольний гурток, де дітей збирав мій перший тренер Микола Анатолійович Смоляр. Далі я поїхав у місто, займався вже у Слов'янську. А потім потрапив у школу донецького Олімпіка.
– У 2016-му вас запросили у структуру Зорі.
– Коли почалася війна, то залишатися в Олімпіку більше не міг. Важко тренуватися, коли постійно чуєш стрілянину. Після закінчення училища олімпійського резерву, до якого формально належала школа Олімпіка, видавали "деенерівські" дипломи. Кому вони потрібні? Я поїхав у Слов'янськ, виступав за місцевий Славхліб. Хотів рухатися далі, вийшов на Зорю, приїхав на перегляд. І залишився там.
"Ми не знали, що тато їде на нульову зону в АТО"
– Важливу роль у вашому становленні відіграв батько. У молодості він займався легкою атлетикою і боксом, тому підтримував ваш спортивний розвиток?
– Так, а ще мотокросом захоплювався. Навіть якісь призові місця здобував. Тато радів усім моїм успіхам, ходив на матчі. Бачив, що у мене горять очі, підтримував. До того ж возив на різні перегляди. Бувало, я руки опускав, не все вдавалося. Тато навчив мене не здаватися, боротися до кінця. Постійно підбирав такі слова, які змушували мене працювати знову.
– А ще він ідеально знався на автомобілях.
– То була його стихія. Для нього не було різниці: це вантажна машина чи легкова. У нас була "99-а", яку він повністю сам розбирав. Ніколи не бачив, щоб тато на СТО її возив.
– Вам передалися ці технічні навички?
– Тато кликав до себе, навчав базових речей про двигун, рідини, масла… Я це все знаю, колесо у дорозі заміню, якщо раптом проб'ю, проте до батькового рівня мені ще вчитися і вчитися.
– Вас назвали на честь тата?
– Якось у мами про це запитав. Вона відповіла ствердно. Я тоді ще зрадів і завжди знав для себе, що ношу батькове ім'я.
– У чому ви схожі на тата?
– Передусім зовнішньо. Безліч людей казали, що я просто його копія. Щодо характеру, то я теж інколи закритий. Змовчу, не розкажу усього вдома, щоб рідні не переживали. Хочеться вберегти їх від неприємних моментів.
– Так було у 2017-му, коли батько вступив до лав Збройних сил України?
– Тато сказав нам про це завуальовано. Ми не знали, що він їде на нульову зону в АТО. "Їду на навчання, не переживайте", – сказав спокійно. Проте всі розуміли, яка це небезпека.
"Пригадую, як світла та зв'язку не було. Навіть їжу не завозили"
– Тато мав можливість стежити за вашою кар'єрою?
– На жаль, перегляд моїх матчів онлайн був майже нереальним. Батько все-таки перебував у специфічному місці. Утім ми традиційно зідзвонювалися після матчів. Я відчував у голосі радість та гордість. Про це він мені не казав, але люди, які з ним там були, розповідали мені про це.
– Про футбол ви йому розказували. Чи ділився тато своїми буднями?
– Тільки заспокоював і запевняв, що нічого страшного не відбувається. Просто попереджував, що не завжди має змогу відповідати на дзвінки. Мовляв, зв'язок може бути поганим. До останнього вірили, що нічого поганого не трапиться. Ну їздить тато на автомобілі та й усе.
– Пам'ятаєте той день, коли розпочалося російське вторгнення на Донбас?
– Дуже добре. Ми бачили захід ворожих військ у Слов'янськ якраз зі сторони нашої Билбасівки. Пригадую, як світла та зв'язку не було. Навіть їжу не завозили. А ще запровадили комендантську годину і навколо ходили озброєні люди. Не кажу вже про свист куль над головою. Все шуміло, страшно було.
– Чому для себе ви розуміли, що відбувається у регіоні, а багато людей називали ситуацію неоднозначною?
– Все почалося стрімко, спершу ніхто не розумів, що відбувається. Просто був страх, усі боялися. Згодом усе почало прояснятися: хто стріляє, хто винен у цьому, хто має рацію. Деякі люди банально не хотіли у це вірити, сприймали брехню за чисту монету. Я ж бачив зародки війни на власні очі і все розумів.
– Свого часу ваш батько служив у Росії, потім їздив туди на заробітки. Як він сприймав агресію не чужої для нього країни?
– Ми всі були шоковані. У нас ще й родичі там. Однак ніколи не виникало жодних сварок на політичному підґрунті. Ніхто не думав, що таке може статися. Мені боляче, що Росія причетна до смерті мого батька. Я страшенно хотів би, щоб все це пошвидше закінчилося, щоб більше ніхто не страждав і не гинув. Росіяни просто залізли у нашу країну. Спочатку Крим забрали, тоді прийшли на Донбас. Взагалі не розумію, для чого вони це зробили і що тут зараз роблять.
"У дитинстві читав книжки про Україну – вона там дуже красиво описана"
– Вважати себе патріотом десь у Львові чи Тернополі – доволі легко. Ви левову частку життя провели на сході, та від цього не менше любите Україну.
– Особисто у мене це виникло ще у ранніх класах школи. Розповім виключно про своє сприйняття. Наприклад, у дитинстві я читав книжки і вірші про Україну – там дуже красиво описана наша країна. Як її можна не любити? Потім подорослішав, дав собі однозначну відповідь, що я живу в Україні і є українцем. Це моя країна, якою я пишаюся і люблю. Це мій рідний дім. Ніколи і не сумнівався.
– Дехто вважає, що події на Сході його не стосуються. Чому ваш батько вирішив захищати Україну?
– Мій тато – фанат своєї справи. За що не береться – загоряється і живе цим. От як з автомобілями. Вогонь в очах. Тато – патріот своєї країни, тому і пішов на передову. Навіть коли приїжджав додому на 2-3 дні, то не знімав форму. Він марив цим. У ремені ходив, з ножем. При тому, що був максимально мирною людиною.
– І дуже релігійною.
– Так, постійно відвідував церкву, проповідував і навіть їздив у в'язниці на розмови із засудженими. Батько був щиро віруючою людиною. А ще захищав свою країну, захищав нас. Просто знав своє місце у житті і мав чітке пояснення, чому він там перебуває.
– Як переконати людей, які мають інші погляди на цю однозначну ситуацію?
– Не впевнений, що можна їм щось донести. Про що там казати, якщо мене деякі люди запевняли: "Що за дурниці? У вас у Слов'янську нічого не відбувалося, це все брехня". Який сенс цій людині щось доводити?
– Пригадуєте свою останню розмову з батьком?
– Цей період стерся у пам'яті. Суцільний туман, не знаю, чому так. Пам'ятаю точно, що нічого надзвичайного – звичайна розмова, яких було сотні.
– Як вам повідомили новину?
– Я перебував у Запоріжжі в розташуванні молодіжної команди Зорі. Якраз обідав, дивлюся, телефон дзвонить. То був чоловік моєї рідної сестри. Спочатку подумав, що передзвоню пізніше. А тоді вирішив, що це може бути щось серйозне. Підняв трубку і почув, що батька вбили.
– Одна з речей, яка допомогла вам повернутися до нормального життя – це футбол?
– Футбол давав мені можливість відволіктися. Це був важкий період травми, але я приїжджав на базу, тренувався, отримував підтримку від пацанів. Але загалом місяці чотири з життя просто вилетіло. Ходив, як овоч. Сім'я залишилася у Слов'янську, а я поїхав. Одному було нереально складно.
– Батько часто сниться?
– Доволі часто. Я помітив закономірність. Якщо він приснився у хорошому гуморі, то значить у мене буде хороший день чи певний період. Якщо він наснився злий і без настрою, то потім у мене якісь проблеми виникають у житті. Напевно, хоче через сни підготувати, попередити і вберегти. Принаймні, я це так сприймаю.
– 2 грудня ви поїдете додому?
– Безперечно. Коли приїжджаю, то передусім йду на могилу до тата. Ми часто згадуємо його з мамою та сестрою. Він назавжди залишиться у нашому серці.
– Як гадаєте, коли війна на сході завершиться?
– Це не може тривати вічність. Сподіваюся, що вже найближчим часом усе закінчиться.