Спроба переосмислити, на основі чого будуються футбольні симпатії.
Виділяти персоналії у футболі – справа невдячна і не зовсім правильна. Це командний спорт, для оцінки команд є об'єктивні показники. З гравцями важче, тут більше простору для інтерпретацій. Тому найгостріші суперечки точаться навколо "Золотих м'ячів", найкращих в історії та дрібніших індивідуальних нагород.
У кожного є футболісти, яким симпатизуємо більше чи менше. Дехто вболіває за Аргентину тільки через Мессі, а дехто ненавидить Реал тільки через Фігу. Цікаво зрозуміти, звідки береться наша симпатія і як формується любов до окремих гравців.
Першим моїм кумиром став Сергій Ребров. І причиною була не його гра. Коли я вперше потрапив на матч, трибуни Лобановського скандували "Он любимец секторов, наш герой Сергей Ребров!" Це справило сильне враження на дитячі погляди. Незабаром мені подарували першу форму – прізвище Сергія на жовтій футболці збірної України. Я застав лише кінець його кар'єри, але переглядав ретро-відео та радів, що випадок пов'язав мої симпатії з крутим футболістом. Ребров-тренер також, до речі, не розчарував.
Ми зазвичай прикипаємо до гравців з улюблених команд. Манчестер Юнайтед подарував Вейну Руні особистого 10-річного вболівальника з України. Це вже була ігрова любов – я завжди кайфував, як "Шрек" знаходив оригінальні рішення в складних ситуаціях. Через кілька років дортмундська Борусія аналогічно зробила мене фаном Куби Блащиковскі. Подачі поляка постійно намагався повторити на долині з пацанами.
А ще на мій вибір впливає такий нелогічний чинник, як нелюбов до популярного. Якщо всі фанатіють від молодого Роналду, я ним захоплюватися не буду, хай він і найкраще грає. Якщо всі носять футболки Кака, мене він не цікавить. Що й говорити про Мессі... Розумієте? Очевидно, що Лео найталановитіший в історії. Але це все. Кількість фанів певного гравця серед оточення (в дитинстві) та в мережі (зараз) обернено пропорційна моїй любові. Завжди хочеться підносити недооцінених.
Всі ми граємо футбол з друзями на якомусь рівні, чи грали колись. І обираємо собі кумирів, які відповідають нашим позиціям. Колись я дуже симпатизував Раяну Гіггзу та Ар'єну Роббену, бо грав на фланзі; потім з переходом в центр поля почав захоплюватися Майклом Карріком та Хаві; а далі опустився в центр оборони з респектами Жерому Боатенгу та Лео Бонуччі. Всі ці трансформації були непомітними та несвідомими.
Тільки тепер задумався і зрозумів, наскільки логічними є мої українські фаворити – Микола Матвієнко та Ілля Забарний.
Змінилися й погляди на футбол. Не виходить більше сприймати його за розвагу. Гравці – мегапопулярні люди з величезною авдиторією. З часом прийшло розуміння, що футболісти в першу чергу повинні використовувати свій вплив, щоб робити світ кращим, привертати увагу до проблем, освідчувати фанів. Власними діями, закликами, позицією. А вже потім думати про титули.
У футболіста достатньо часу, щоб поряд з власним вдосконаленням працювати на благо людства. Будь-яким способом. Вони отримують частину своєї відносно великої зарплати за медійність. А медійність передбачає певні обов'язки. Не лише грати Fortnite і ходити в зал.
Маркус Рашфорд якось встигає. І дітям допомагає, і власний бренд розвиває, і грає на найвищому рівні. Маркус – це той, кого я полюбив у футбольному світі свідомо. Не як гравця, а саме як футболіста, персону. Мене не відштовхнуло, що він кілька сезонів блідо виглядав на полі. Тільки боляче було дивитися на розчароване обличчя Раші після чергового змарнованого моменту. І дуже злило, коли його повчали "думати про футбол, а не займатися політикою". Маркус закрив роти всім. Як і Роман Зозуля, який давно допомагає армії.
Коли якийсь гравець в інтерв'ю починає говорити: "У меня тренировка, послезавтра игра. Об этом я не думаю, в голове только соперник, а в политике я не разбираюсь"... поваги це не викликає. Нічого не викликає. Розумієш, що це просто товар для клубу і інструмент для тренера. Жодних сантиментів. Поламав хрести – забули.
Починаєш сприймати футболістів у широкому контексті та змінюєш думку. Дізнався про сімейні справи Гіггза – стало гидко, зокрема щодо своїх старих емоцій. Є речі страшніші, ніж перехід такого рідного Лєвандовскі спершу в ненависну Баварію, а потім в ще більш ненависну Барселону. Якось зовсім не боляче, коли твій Холанд на презентації в Сіті робить укол твого ж МЮ. Значно важливіше, що Роберт публічно підтримує Україну, а Ерлінг брав участь у флешмобі проти ЧС-2022 в Катарі.
Невен Суботіч здавався слабкою ланкою Дортмунда і моментами нервував. Потім читаєш про масштаби його благодійності в Африці та сприймаєш по-новому. Месут Озіл завжди грав за неприємні для мене клуби, але його ідейність і роль в розголосі геноциду уйгурів компенсовують все. Про допомогу Україні під час війни не варто навіть пояснювати. Кожен такий футболіст стає улюбленим, привертає інтерес і затьмарює Беллінгема, Дембеле чи Кімміха.
Так змінився світ. Або ж просто моє сприйняття футболу.