Інтерв'ю "Футбол 24" з колишнім оборонцем обох Металістів, найкращі роки кар'єри якого минули в Олександрії. Зараз Ігор Чередниченко взяв до рук зброю і стоїть вже на захисті Батьківщини.
Його сміливо можна називати легендою Олександрії, адже з цією командою він пробирався із Другої ліги до УПЛ і виводив там партнерів на поле з капітанською пов'язкою. Капітаном він був і в Поліссі, де завершував кар'єру. Власне, такі хлопці найчастіше заслуговують на особливий статус – ніколи не забирають ногу, мають командний голос і б'ються до кінця.
На рівні Першої ліги Ігор Чередниченко провів трохи менше 300 поєдинків і змінив там 5 команд. У рідному Металісті він не став своїм, хоча наприкінці кар'єри повернувся у Харків, де захищав кольори Геліоса та Металіста 1925.
Тепер Чередниченко захищає Харків та всю Україну у складі Національної гвардії, куди пішов добровольцем разом зі своїм багаторічним одноклубником Русланом Зарубіним. Після перемоги Ігор не планує залишатися в армії – хоче повернутися у футбол або спробувати себе в ІТ.
"А як ви тут опинилися?" – "Завдяки Адольфу Другому"
– Ігорю, ваш товариш Руслан Зарубін розповідав, що у вас була спільна домовленість разом піти у військкомат.
– Це правда, з Русланом ми постійно на зв'язку – ще до війни багато про це говорили. Все починалося із запитання "Чим ми можемо допомогти?", а завершувалося фразою "Ну скільки можна тягнути?" Коли у дзеркало стало неприємно на себе дивитися, тоді й вирішили – треба йти. Мій брат – військовий, спершу я опікувався його сім'єю. Згодом дійшли до висновку, що рідня у безпеці, тому зустрівся з Русланом і разом поїхали у військкомат.
– Ви служите не у ЗСУ, а потрапили у Нацгвардію. Мали можливість обирати спрямування?
– Ми не висловлювали жодних побажань. Нас не запитували, куди хочемо. Очевидно, такі порядки у них. Просто поставили перед фактом. Зрештою, нас під танки не кинули, відправили на навчання, тому жодних нарікань бути не може.
– Наявність брата-військового – це фактично все, що вас пов'язувало з армійською справою?
– Де футбол, а де армія – це зовсім різні речі. Скільки брата пам'ятаю, він усе життя хотів бути військовим. У мене ж був невеличкий інтерес до зброї, як у багатьох чоловіків. Маю власний автомат із дозволом та відповідними документами. На полігон виїжджав, стріляв. Власне, це і є увесь мій зв'язок з армією та воєнним ремеслом.
– Ваші побратими не дивуються наявності поруч із собою екс-футболіста?
– Є таке. Для них футболіст – це щось таке віддалене. Можливо, як артист чи людина мистецтва. "О, а як ви тут опинилися?" – запитували. Ну як опинилися – завдяки Адольфу Другому чи як його правильно назвати. Всі, хто на війні, опинилися там завдяки йому.
– Нещодавно ви із Зарубіним збирали кошти на автомобіль для свого підрозділу. Люди з футбольного світу допомагали?
– Взагалі ми не афішували наш вчинок – пішли та й пішли. Якщо хтось запитував, де я перебуваю, тоді розповідав. Якщо надходили нейтральні дзвінки чи повідомлення, то у тому ж дусі розмовляв, без розповіді про похід у Нацгвардію. Коли збір оголосили, то кожен допомагав, як міг: хтось репостом, хтось грошима. Зрештою, багато коштів надійшло від анонімних відправників. Тому щиро дякую всім, хто допоміг.
"Харків? Відчув себе, ніби у комп'ютерній грі, у закинутому Чорнобилі"
– Ледве не щодня ми чекаємо на черговий удар у спину з Білорусі. У 2013-му ви провели сезон у Торпедо-БелАЗ із Жодіно. Які спогади залишилися про виступи у "країні мирних людей"?
– Дуже теплі. У колективі не відчував себе легіонером, мені було комфортно. Щороку їздив туди у гості до знайомих. Особливо запам'яталася їхня реакція на Революцію Гідності. "От ви українці – молодці! У вас Майдан, ви боретеся за своє". Я пояснював, що білоруси схожі за характером і теж здатні на протест, однак вони заперечували.
– Які аргументи наводили?
– Казали: "Ні, ми не такі. Можемо побухтіти тільки вдома на кухні". На цю тему навіть анекдот розповіли. У сауні цвях з лавки стирчить. Зайшов німець, ногу поранив. Витягнув цей цвях і жбурнув у смітник. Зайшов українець: "О, цвях. У господарстві знадобиться. Заберу із собою". Взяв та й пішов. Нарешті зайшов білорус: "Ох, як гаряче. Ну нічого, напевно, так треба". Гоп і далі сів на цвях.
– У серпні 2020-го здавалося, що білорусам набридло миритися із цим цвяхом.
– Я теж тоді подумав: "Ви таки помилилися, теж щось та й змогли".
– Початок війни ви застали у Харкові. Здається, із 24 лютого ще не було дня, коли б ваше рідне місто не обстрілювали російські покидьки.
– Я виїхав з Харкова 25 лютого, а повернувся у середині травня. Постійно стежив у новинах, переглядав на фото жахливі наслідки руйнувань міста. Але коли ти бачиш це на власні очі – це викликає шок. А ще мене зачепила та засмутила атмосфера на вулицях Харкова. Я взагалі належу до тих людей, які вірять у енергетику та емоційний фон. Їхав через великі харківські перехрестя і не міг повірити. Якщо раніше я витрачав на їхній проїзд 2-3 хвилини через корки, то тут проїжджав одразу… Це дуже кидається в очі, ця відсутність людей та автомобілів. Відчув себе, ніби у комп'ютерній грі, як у закинутому Чорнобилі. Порожнеча…
– Лютневі події змусили багатьох українців переосмислити ставлення до Росії. Ви мали якісь ілюзії щодо "братів", які століттями нас вбивали?
– Раніше моє ставлення було нейтральним. Проте 2014-й рік багато змінив. У мене почали виникати запитання, я почав детальніше розбиратися. Вивчив події чеченської війни, далі Грузію-2008. Коли все уважно проаналізував, то чітко побачив цю суцільну диктатуру. Всюди ось це "ми, ми, ми". Всюди лізуть, нехтують правилами, навіть культурою ведення війни. Ще Бісмарк, здається, казав: "Угоди з Росією не варті паперу, на якому вони написані". Словом, у 2014-му я розумів, що на цьому все не завершиться. Просто не хотілося вірити, що у центрі Європи у ХХІ столітті відбуватиметься війна.
– Зранку 24 лютого ви не здивувалися?
– Ні, не здивувався. Наївно вірив, що війни не буде, Захід втрутиться. Визнання всіляких "днр", від'їзд послів з України свідчив про зворотне.
– У Росії виступало чимало українських футболістів. І якщо Ордець, Тимощук та Іванісеня отримують справедливу порцію ненависті, то ще один заробітчанин з українським паспортом Артем Полярус вдає, ніби нічого не відбувається, хоч вже й поїхав звідти. Ваш екс-партнер з Олександрії не просто грав у Росії, а у 2020-му поїхав розважати Кадирова у Терек. Як ви сприймаєте такий вчинок Поляруса?
– Я багато говорив про це із Русланом Зарубіним. Я не розумію слів "спорт поза політикою". Це самообман. Щодо наших футболістів, то кожен несе за це відповідальність. Я не знаю, які обставини були у цих людей. Кожен має власне життя. Футболісти – публічні постаті. Це теж треба враховувати. Залишатися там після 24 лютого – це катастрофа. Вчинком Тимощука я шокований і не можу підібрати слів. Ці стрічки у волоссі, розмальовані щоки… Якщо б його серце було українським, то він би не залишився там. Просто не знаю, які аргументи можна навести, щоб себе переконати і далі залишатися у Росії.
"Ковалець напхав трохи. Запитав, чому сім'ї не було на тренуванні"
– На професіональному рівні ви дебютували доволі рано – у 17 в складі рідного Металіста.
– Зараз до молоді ставляться більш лояльно. Ми жартуємо – у ті часи казали, що молодим варто зачекати. Минуло 5 років і звучала інша риторика: "Досить, куди тобі, треба дати дорогу молодим". Коли я згадую тренування у Валентина Крячка і тих зірок, з якими тренувався, то розумію, що страшно було когось зачепити. Як приклад – збори у Туреччині та єдиноборство з Олександром Паляницею на тренуванні. Я його накриваю, борюся. Коли м'яча поруч не було, то Паляниця випалив: "Малий, ти що робиш?" Відповідаю: "Тримаю тебе". Сашко не довго думаючи каже: "Та йди геть звідси". Це при тому, що я делікатно опікав його, ззаду не бив. Ображатися на таке ставлення не можна було, ми мали терпіти.
– У Металісті ви ще застали Михайла Фоменка. Його навантаження – це щось особливе?
– Такі ж, як у Крячка. Подекуди хотілося плакати, було реально важко. Михайло Іванович – поважна людина, яка мало говорила і якій усі заглядали у рот, великий авторитет.
– У 2005-му з вищолігового Металіста ви поїхали в Олександрію, яка виступала у Другій лізі. Могли уявити, що затримаєтеся там на 8 сезонів?
– Я мав чинний контракт з Металістом, проте розумів, що все йде до прощання. Поговорив з Євгеном Красниковим, сказав, що хочу їхати з Харкова. Якраз подзвонив Сергій Чуйченко, який повідомив, що у моїх послугах зацікавлений Роман Покора. Я не горів бажанням їхати в Олександрію – все ж то була Друга ліга. У підсумку, Чуйченко мене переконав, хоча я вже мав на руках пропозицію з Молдови.
– Якими були ваші перші враження?
– Мені сподобалося. Покора запевнив, що Олександрія готова до Першої ліги, клуб розвиватиметься. Насправді тренер не обманув – все так і трапилося. Про самого Романа Михайловича у мене залишилися теплі спогади.
– В Олександрії ви працювали з різними тренерами: Ковалець, Шаран, Буряк, Коваль. З ким почувалися найкомфортніше?
– Ви зараз сказали "Буряк" і мене аж пересмикнуло. Зазвичай у нас в країні не можна висловлювати негатив на адресу таких заслужених людей. Утім реально це найслабший тренер, з яким довелося працювати. Однак жодної образи на Леоніда Йосиповича у мене немає. Гаразд, давайте про позитив. Подобався період, коли з Шараном ми вийшли в УПЛ – підібралися хлопці з характером, справжня банда. Класно було з Ковальцем, особливо на контрасті з Юрієм Ковалем.
– У чому полягала різниця?
– У стилі управління колективом. Спочатку ми не могли зрозуміти, що відбувається. Після цього тоталітаризму, негативного нагнітання та криків, стільки позитиву з'явилося. Дружини наші були шоковані: "Тобто вихідний? Тобто разом збираємося і їдемо усі на риболовлю та шашлики?" Вони не могли повірити. Якось прийшов додому і кажу: "Сергій Іванович напхав сьогодні трохи. Запитав, де сім'я і чому тебе не було на тренуванні". Ковалець реально зробив особливу атмосферу в колективі.
– Буряк прийняв Олександрію, коли вона вилітала у 2011-му і мала небагато шансів на порятунок. Попри це, у Леоніда Йосиповича грали чимало легіонерів. Серед них були випадкові?
– Ми завжди були бійцями. Хоча технічних футболістів у команді вистачало: Таргамадзе, Ксьонз, Кабанов… Але колектив був монолітним, єдиним, як кулак. Легіонери траплялися різні. Наприклад, чехи Калоуда і Кралік швидко адаптувалися. Болгари Макрієв та Гєнєв приїхали на запрошення Леоніда Йосиповича. Як він захоплювався Макрієвим! Зате на наш погляд він не був сильнішим за наявних виконавців, ці люди не були здатні підсилити Олександрію.
"Після цього мій ніс, як у боксера – резиновий"
– Ви кажете про бійців. Жовті картки та перемотана голова – ваші традиційні атрибути.
– Від людей можна почути, що футболісти надто багато заробляють. Як на мене, то все справедливо – якщо клуб платить певну суму, значить гравець на це заслуговує. Такою є ціна здоров'я, залишеного на полі. Коли я починаю перераховувати кількість зламаних пальців на ногах і швів на голові… Не кажу вже про зламаний ніс і видалений хрящ. І це при тому, що я не був схильним до травм – принаймні, "хрести" не рвав.
– Що у вас із носом?
– У спортінтернаті вперше зламав. А потім за Металіст-2 у Другій лізі сильно травмував – Ашот Худаєв, наш лікар, не міг кров зупинити, довелося просити заміну. Перегородка так сильно завалилася, що її просто видалили. Після цього мій ніс, як у боксера – резиновий. Його просто не зламаєш. Зрештою, якби не ця травма, то я б все одно потім ще разів п'ять зламав би його.
– За яких обставин хрящ пошкодили?
– Грали на ХТЗ, ігровий епізод. Парадокс у тому, що я зламав ніс об голову свого партнера Юрія Буличева. Йшла довга передача, я діяв на позиції переднього захисника, Юра – флангового. Він змістився за своїм гравцем, я гукнув, що гратиму у м'яч. Буличев на зріст невисокий, зате стрибає чудово.
– Зіткнулися у повітрі?
– Вистрибнули. Буличев зіграв у м'яч, а я – у його потилицю. Невдовзі робив операцію. За іронією долі – не сам, а з Буличевим. Так сталося, що після нашого зіткнення він теж ніс зламав. "Бачиш, як я образився. Думками відімстив тобі", – жартував я. До речі, ми навіть лежали в одній палаті.
– Три роки тому ви закінчили кар'єру. Здається, спочатку у футболі не планували працювати.
– Я готував себе до цього періоду, починаючи з 25 років. Розумів, що це може трапитися будь-якої миті, адже футбольний світ жорстокий. Намагався інвестувати певні кошти, вкласти у щось. Однак все одно це сталося не плавно, як би я до цього не готувався. Тренерів зараз більше, ніж команд, та й молодим наставникам не завжди довіряють. І все ж у мене є мрії спробувати себе у тренерському ремеслі.
– У вас була спроба попрацювати в ІТ. Бачите себе у програмуванні?
– Принаймні, це приваблює мене. Перед самою війною записався на курси, 28 лютого мав складати іспит. Але ж бачите, як все сталося.
– Курси ви так і не закінчили?
– Паперового документу на руках не маю, але все здав онлайн. Тому можна вважати, що курси я таки закінчив і перший крок зробив.
– У вас є три вищих освіти, вибирати майбутню професію маєте з чого.
– Як і у більшості футболістів, перша освіта спортивна – закінчив Академію фізичної культури. Також навчався у Харкові в Педагогічній академії імені Сковороди на історико-правовому факультеті. Та чи не найбільшу ставку роблю на третю освіту, яку здобув у МАУП. Мені цікава тема організації колективу, робота з людьми. Можливо, колись знадобиться. Та тепер зранку прокидаюся і думаю: "Як же добре, що я живий". Дивитися у далеке майбутнє не можу. Ціль одна – наша перемога. А потім все якось налагодиться.