Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Микитою Петерманом. Молодий півзахисник Маріуполя вирушив з командою на зимові збори, але повернутися в місто, яке стало рідним, вже не зміг.
Якщо більшість гравців Маріуполя опинялися у команді завдяки оренді із Шахтаря, то Микита Петерман переїхав на узбережжя Азовського моря фактично ще дитиною і саме у Маріуполі сформувався як футболіст. Перші футбольні кроки хлопець робив у рідному Бердянську, а у 12-літньому віці потрапив у маріупольську ДЮСШ "Азовсталь".
"Русскій мір" захопив у заручники обидва дорогих Микитиному серцю міста. І якщо Бердянськ ще пручається і чекає на визволення, то Маріуполя фактично більше немає завдяки "визволителям". Як у ситуації з Донецьким аеропортом – будівлі та інфраструктура не витримали, а опір українських воїнів рашистам здолати не вдалося.
Нещодавно Петерман став гравцем польського Заглембе і намагається повернутися у футбол. Щоправда, 22-річний хлопець каже, що думати про гру дуже важко, коли його країну продовжують знищувати російські війська.
"Капітан приніс велику сумку з одягом: "Обирай, що тобі потрібно"
– Микито, напередодні ви дебютували у новій команді. У ці дні непросто концентруватися на футболі?
– І тренуватися, і грати дуже складно. Мої батьки перебувають в окупованому Бердянську, а половина мого життя минула у Маріуполі, який перетворився на пекло. Щодо самого дебюту, то оцінюю його непогано – ми зіграли 0:0, усе нормально.
– Заглембе із Сосновця виступає у другому польському дивізіоні. Як вам рівень футболу?
– Я б назвав його "футбол-бокс". Якщо у Маріуполі в УПЛ ми намагалися грати у пас, застосовувати пресинг та інші тактичні моменти, то тут більше фізичної боротьби. У Польщі б'ють по ногах, треба вигризати м'ячі. Розслаблятися не дають взагалі. Потрібно кожної секунди бути максимально сконцентрованим.
– У Заглембе ви провели майже місяць. Як минула адаптація?
– Спершу було нереально важко. Польської мови я не знав. Місцеві говорять дуже швидко – непросто було порозумітися. Плюс тренувальний процес мав силовий акцент, мені довелося звикати на ходу. Проте час пройшов, я адаптувався до нового середовища. У нас класний колектив, команда добротна – усе чудово.
– Через власну приналежність до України ви відчували певну привілейованість у ставленні?
– Безперечно. Мабуть, кожен, кого я зустрів у команді, підходив до мене і запитував, чим може допомогти. Усі свої речі я залишив вдома, приїхав сюди в одному екіпіруванні Маріуполя. Партнери по команді підходили, пропонували одяг. Я скромно відмовлявся. Наступного дня капітан приніс велику сумку з одягом і сказав: "Обирай те, що тобі потрібно". Я знову почав відмовлятися. Тоді капітан відповів: "Я не піду, поки ти собі щось не візьмеш". Довелося взяти штани та футболку. Насправді тут усі такі – постійно пропонують допомогу. Клуб дуже посприяв з документами – до нас приїхали родичі моєї дівчини з дітьми. Ніяких черг, ніяких незручностей – клуб усе прискорив та організував.
– Заглембе – інтернаціональна команда, у складі якої виступають француз, португалець та нідерландець – племінник Кларенса Зеєдорфа, Квентін. З ким найбільше спілкуєтеся?
– Підтримую стосунки з усіма. Мабуть, найбільше з капітаном Лукашем Дурішкою, який родом зі Словаччини. Він зараз не грає, але вважається душею колективу.
"Дуже сподіваюся, що там, на небесах, моєму тренеру буде добре"
– На вулицях Сосновця зустрічали багато земляків?
– О так, тут безліч українців. На Великдень ми з дівчиною пішли до церкви. Людей у храмі було так багато, що вільний прохід був неможливим. І все це українці.
– Футболісти в один голос твердять, що футбол у час війни – це можливість відволіктися.
– Професіонал має концентруватися на своїй роботі. Але зізнаюся чесно – у мене не завжди виходить. Більшість вільного часу я проводжу у телефоні за читанням новин. Навіть змушую себе цього не робити зайвий раз. Проте не вдається. Перші півтора місяці я постійно читав і переживав. Потім ці жахіття почали мені снитися.
– Маріуполь фактично зруйновано. У вас залишалося в місті певне майно?
– Та це дрібниці. Житло я винаймав, автомобіля у мене не було. Я позбувся тільки речей. Але болить виключно за людей, які загинули і продовжують страждати. А матеріальне – це все не має значення. Ця трагедія триває понад два місяці, але я все ще не можу повірити, що такі страшні події відбуваються насправді, що це трапилося у 21 столітті.
– У Маріуполь ви переїхали у 12 років. Саме у цьому місті повноцінно сформувалися як людина та футболіст?
– Я займався у ДЮСШ "Азовсталь", це поруч із заводом, де зараз тривають бої. У мене прекрасні спогади про той період. Ми мали ідеальні умови для тренувань та розвитку: чудові поля, харчування, помешкання. Головною людиною у Маріуполі для мене був мій перший тренер Віктор Ткачук. Мені навіть бракує слів, щоб охарактеризувати його.
– Він залишився у Маріуполі?
– Віктор Григорович вивіз свою сім'ю у безпечне місце і повернувся у Маріуполь, щоб допомагати іншим. Дружина брата Іллі Путрі, який зараз у Чорноморці, а раніше грав у Маріуполі, не могла виїхати з міста. Вона довго не виходила на зв'язок. А Віктор Григорович під обстрілами проїхав пів міста на велосипеді, щоб дізнатися, як у неї справи і чи все гаразд. І це тільки один з випадків його жертовності.
Віктор Ткачук – ліворуч
– Віктор Григорович загинув?
– Так, нам просто повідомили цю інформацію. Не знаю, за яких обставин це трапилося. Але дуже сподіваюся, що там, на небесах, йому буде добре. Віктор Григорович – велика людина.
– У місті на момент російського нападу перебували ваші родичі?
– У Маріуполі мешкали дві сестри мого батька. Ми довго не мали жодних звісток про них. Їхні домівки розташовувалися на Лівому березі – там зв'язок зник одразу. Приблизно місяць ми перебували у невідомості. На щастя, одного дня мама повідомила мені, що мої тітки добралися до Бердянська і з ними все гаразд. У Маріуполі було чимало моїх друзів та знайомих. Кирило, син Олега Матвєєва, дивом виїхав з міста. Тренер Геннадій Орбу також врятувався. Знаю, що друголіговий Яруд допомагав населенню. Керівництво клубу виділяло автобус і людей евакуйовували. Вони зробили величезну роботу.
"Усі нормальні люди ненавидять росіян"
– Маріупольці відзначають фантастичні зміни, які відбулися з містом протягом останніх років. Підтверджуєте?
– Коли я тільки-но приїхав, то місто здалося мені сірим, з великою кількістю заводів. Для мене, дитини, це не мало особливого значення. Але за останні п'ять років Маріуполь змінився до невпізнання. Дороги, парки, газони, будинки, торгові центри… Минув місяць – і всього цього не стало. Як таке можливо? Такого навіть у фільмах не буває.
– 25 січня – ваш останній день перебування у Маріуполі. То був банальний виліт на збори без будь-яких негативних передчуттів?
– Звичайно, ми не могли подумати, що більше ніколи не повернемося додому. Просто зібрали речі, концентрувалися на важкій роботі в Туреччині. Вже знали наш графік, що наприкінці лютого полетимо відразу з Анталії в Одесу на перший матч 2022 року. Нічого не віщувало біди.
– Виліт в Одесу було заплановано на ранок 24 лютого?
– Ми навіть валізи здали і отримали посадкові талони. Чекаємо у залі очікування, раптом до нас підбігають і кажуть – забираємо речі назад. Паралельно усі рідні починають писати та дзвонити. В один голос кажуть, що в Україні чути вибухи і стрілянину. Моя перша реакція – та ну, перестаньте вигадувати… Тільки згодом прийшло усвідомлення того, що це не сон і не жарт. Уся команда перебувала у стані шоку.
– Напад Росії виглядав нереальним?
– Розумів, що можуть атакувати міста, які поруч з окупованою частиною Донбасу. Однак у те, що бомбардуватимуть Київ чи Бердянськ, я точно не вірив. Всі наступні дні перетворилися на один довгий день з безсонням, нервами, жахливими новинами, безкінечними дзвінками. У мене дотепер є внутрішнє сподівання, що в Україні все налагодиться, а ми ще гратимемо у футбол в Маріуполі.
– Ваш рідний Бердянськ окупований. Чим живе місто зараз?
– Ситуація складна. Роботи немає, життя завмерло. Окупанти кажуть, мовляв, працюйте, а частину грошей віддавайте нам. Нав'язали свою "владу" незрозумілу. Не знаю чи це правда, але я чув, що на одну з керівних посад призначили якогось педофіла чи "зека".
– Проблем з продуктами харчування немає?
– Окупанти начебто видають якусь гуманітарну допомогу. Мої батьки туди не ходять. Усі нормальні люди ненавидять росіян. Однак деякі мешканці приходять і навіть беруть ці подачки. Серед них є і молодь. Не дивуюся пенсіонерам, але ж не людині, яка може заробити гроші своїми руками. Брати їжу в окупантів? Не знаю, як мінімум, це дуже дивно.
"Добро завжди перемагає зло. І не лише у казках"
– У 2014 році Маріуполь пережив спалах сепаратизму, підтриманий Росією. Ви перебували на той момент у місті?
– Я залишився вдома у Бердянську, а мої партнери були у маріупольському гуртожитку. Тоді розпочиналися незрозумілі процеси, тому батьки сказали, що їхати у Маріуполь не варто. Згодом я все ж вирушив туди і чув вибухи. У нашому гуртожитку навіть вікна повилітали. Зрозуміло, що ми, тоді ще діти, були налякані.
– Попри намагання загарбників, Маріуполь тримає оборону завдяки фантастичним діям наших захисників.
– Вони не просто герої, це супергерої. Стільки часу битися за Маріуполь… Вважаю, що всі люди, які зараз у ЗСУ та теробороні – це супергерої. Не лише України, а й усього світу. Завдяки цьому я пишаюся тим, що є українцем. Мене переповнюють емоції. У наших захисників не просто характер, не просто хоробрість… Я не маю слів, щоб висловити свою повагу до них. Українці – особливі люди.
– А слова для росіян можете знайти?
– Моє ставлення не відрізняється від того, що кажуть українці. Росіяни, які принесли нам війну – виродки. Як можна приходити на чужу землю, вбивати мирне населення, а потім ще й брехати? Я мав друзів у Росії. Одного хлопця взагалі знаю з дитинства – він часто до нас у Бердянськ із Москви приїжджав. Зараз, здається, у юнацькій команді Локомотива грає. У перші дні війни я публікував у соцмережах докази звірств росіян. І почалося…
– Йому це не сподобалося?
– Пише у відповідь на мою історію: "А що це ти публікуєш? Такого немає". Питаю його: "Ти хворий? Глянь на Маріуполь". Відповідь цього "товариша" мене вбила: "Це ви самі обстрілюєте". З цими людьми не хочу мати жодних контактів. Це зомбі-люди. Та що там – мої дідусь та бабуся у Новоазовську мешкають. Дивляться вже 8 років російське телебачення. Ми зараз менше спілкуємося, теж починаються проблеми із взаєморозумінням.
– Вірите у те, що одного дня ми звільнимо і Новоазовськ, і решту українських міст?
– Добро завжди перемагає зло. І не лише у казках. Ми ж ні на кого не нападали. Чому ми маємо програти? Переможемо і виженемо їх з нашої землі. Не сьогодні, так завтра чи післязавтра. Але однозначно переможемо. Я вірю у нашу Україну, вірю у наших супергероїв.