Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Віталієм Пантиловим – легендою Вищої ліги 90-х, який виступав у захисті та півзахисті маріупольського Металурга, Кривбаса, Зірки.
Український футбол ранніх 90-х – це не лише болотяні поля, проблеми з інфраструктурою, суддівське свавілля і суцільна боротьба на полі. Нашу Вищу лігу прикрашали сотні класних футболістів зі своїми фішками та унікальною харизмою. Одним із таких був Віталій Пантилов, футболіст запорізького та маріупольського Металургів, криворізького Кривбасу та кіровоградської Зірки.
Він умів вирізнятися навіть з-поміж унікального футбольного антуражу. Це людина, яка робила шоу – штампувала серії реалізованих пенальті і незабутніми танцями відзначала забиті голи. "У футболі мені найбільше подобалося приносити радість людям", – якось сказав Пантилов. Зараз Віталій Олексійович працює в закарпатській футбольній академії "Мункач" і дуже пристрасно віддається справі.
Домовляємося на зустріч відразу після матчу його команди U-17 у Львові проти Карпат. Однак все складається максимально драматично. Гості втрачають кілька нагод забити, а згодом підопічний Пантилова хибить з пенальті. Розплата приходить у компенсований час, коли львів'яни забивають єдиний гол у грі. Емоції тренера "Мункача" складно передати словами – ще протягом поєдинку він повністю зриває голос, а після фінального свистка довго не може прийти до тями. Лише згодом, узявши тривалу паузу, розпочинаємо розмову.
"Розумію майже всі діалектизми"
– Віталію Олексійовичу, звикли до життя на Закарпатті?
– У червні виповниться два роки, як я переїхав з Нікополя. Насправді це нове середовище і сильний контраст для мене. Та вже можу сказати, що почуваю себе, як удома. Швидко влився у колектив, провів набір діток – сформував практично нову команду. Зараз у колективі лише четверо хлопців з тієї команди U-15, яку я тоді прийняв.
– Ви мешкаєте у колоритному регіоні. Встигли вивчити місцеві слова?
– Так, вже розумію майже всі діалектизми. Спочатку ці вислови здавалися незвичними, втім тепер знаю їхнє значення. Важливо, що умови роботи в академії хороші: потоваришував у колективі з усіма, задоволений комунікацією з керівництвом.
– Закарпаття стабільно було постачальником чудових футболістів. Як зараз із місцевими талантами?
– Вважаю, що не лише там багато обдарованих хлопців – по всій Україні талановитих дітей вдосталь. Наприклад, п'ятеро хлопців моєї команди родом із Львівщини. Як на мене, є два ключові моменти: треба приділяти більше уваги роботі з дітьми і покращувати інфраструктуру. А все решта обов'язково прийде. Кожна область України має своїх потенційних зірочок.
– За рідним Нікополем сумуєте?
– Безперечно. За увесь час відвідував дім тільки двічі – обидва рази приїжджав на Новий рік.
– Раніше ви працювали в ФК Полтава і допомагали Олександру Омельчуку. Де складніше: у дорослому чи дитячому футболі?
– Простіше працювати з професіоналами, які повністю сформовані як особистості. Вони дорослі і знають, чого хочуть від футболу і від життя загалом. У дітей є специфіка з фізіологією та іншими аспектами. На когось голос підвищувати не можна, хтось – краще так розуміє. Тобто цікаво всюди, просто є свої особливості. Мій досвід у дитячому футболі є захоплюючим.
"Люди сиділи на деревах і парканах"
– У Нікополі мешкає трохи більше 100 тисяч осіб, але це місто подарувало нашому футболу десятки чудових футболістів: від Яковенка до Закарлюки. У чому секрет?
– А ще Беженар, Кірюхін, Бабич, Топчієв, Омельчук, Кудрицький і багато інших. Головна причина – якісна робота місцевого спортінтернату "Колос" у селі Чкаловому, поруч з Нікополем. Якщо пройтися по іменах тих хлопців, які розпочинали зі мною, то наше покоління реально можна називати великим.
– Ще дитиною ви мали можливість спостерігати за грою місцевого Колоса, який кілька разів опинився за крок від виходу у Вищу союзну лігу.
– Я потрапив у інтернат в 5-му класі, коли мені виповнилося 12 років. Я подавав м'ячі на матчах того Колоса на початку 80-х. Для мене кожен гравець того Колоса – улюблений. Чого вартий воротар Сергій Кірієнко або нападник Георгій Колядюк. У Нікополі їх знав кожен мешканець.
– Минає кілька років і ви стаєте частиною цієї потужної команди. Вам тільки-но виповнюється 18 і ви виходите у старті на кубковий поєдинок зі Спартаком. Страшенно хвилювалися?
– Не те слово. Молодий хлопчина грає проти Дасаєва, Суслопарова, Шалімова, Черенкова і Мостового. Можна тільки уявити, що я відчував. Спочатку ноги тряслися сильно, однак потім заспокоївся і літав у підкатах. Спартаку ми двічі програли по 0:3, але на попередній стадії Колос пройшов московське Динамо з Ігорем Добровольським у складі.
– За два матчі команди не спромоглися забити бодай гол, тому все вирішила серія пенальті. Ви бачили на власні очі, як Сергій Кірієнко відбив три пенальті. Магія, не інакше?
– Я спостерігав за цим чудом з-за воріт, адже перебував у запасі – грав я тільки у першій зустрічі. Стадіон у Нікополі не міг вмістити усіх бажаючих – на трибунах зібралося 15 тисяч. Пригадую, як люди сиділи на деревах і парканах.
– Очолював ту команду 34-річний Микола Павлов. Як вам працювалося?
– Микола Петрович дав багатьом із нас путівку у футбольне життя. Я дуже вдячний йому за це. Свою кар'єру я фактично починав і закінчував у його командах. Для Павлова то був перший тренерський досвід і він наполегливо довіряв молоді. Це був сміливий, проте виправданий крок.
Віталій Пантилов у київському СКА (п'ятий праворуч у середньому ряду)
– Незадовго після кубкового походу з Колосом ви їдете у київський СКА. Армія минула для вас з користю?
– У 1988-му я потрапив у київський СКА до Сергія Качкарова і дуже задоволений цим періодом. Даремно час я не витрачав, адже мав можливість грати з фантастичними футболістами: Скрипником, Ногіним, Севідовим, Владом Лютим, Горшковим, Надудою, Волосянком, Євглевським, Вєтровим. Прекрасні спогади!
"Приснився віщий сон: "Бий в інший кут"
– Перший незалежний чемпіонат ви розпочинаєте у Запоріжжі.
– Я поїхав у Металург, який тренував Ігор Надєїн. Свого часу ходив на його матчі в якості глядача – він був капітаном Колоса. Працювати з Надєїним для такого молодого хлопця, як я – велике щастя. На жаль, конкуренцію я не витримав, хоча зіграв у кількох стартових зустрічах. Найбільше запам'ятався перший тур, коли ми приймали Шахтар і зіграли 1:1 – нам вдалося втримати Щербакова, Реброва і Ателькіна.
– Вернидуб, Скрипник, Таран – як мінімум, три класні тренери, які вийшли з тієї команди.
– Колектив був віковим, конкурувати непросто. Молоді було небагато: Маркін, Лучкевич, Ключик, Близнюк, Шкапенко і я. У певний момент вирішив повернутися у Нікополь, одружився, а тоді став гравцем Кривбасу.
– У Кривому Розі ви розпочали бити пенальті. Що стало передумовою для цього?
– Банально відчув у собі сили. Я мав необхідні для цього якості: холоднокровність і віру. Хто почуває себе впевнено, той і йде до позначки. Найчастіше такою людиною був я. Шліфував удари на тренуваннях, отримав підтримку у колективі. Так все закрутилося.
– Згодом виробили свій стиль?
– Просто мав свій кут. За весь час лише одного разу зрадив собі і пробив у іншому напрямку. У 1999-му за маріупольський Металург забив Ворсклі. Знав, що воротар полтавців Андрій Ковтун вивчив мою манеру, тому вирішив змінити кут. Допомогло. А решту своїх 10 пенальті забив у одному стилі – усі в улюблений кут. Навіть у товариських зустрічах бив туди.
– Єдиний промах стався у матчі з Чорноморцем. Напередодні вам приснився незвичний сон.
– У першому турі сезону 1999/2000 у Маріуполь приїхав Чорноморець. Ми виграли 5:0, проте я не реалізував пенальті. Вночі напередодні приснився віщий сон: "Бий в інший кут". Якийсь невідомий голос просто наказував мені, давав пораду…
Єдиний нереалізований пенальті на 39:10
– Вирішили проігнорувати магічне звернення?
– Так, постійно прокручував ці слова в думці. Однак зробив навпаки. І пробив начебто непогано, але Віктор Гришко потягнув мій удар. Дивна ситуація – усі святкують перемогу 5:0, а я засмучений трохи. Нереалізований пенальті просто так не минає – в психологічному плані я почувався пригніченим. Словом, осад залишився.
– Свого часу ви навіть штрафні виконували.
– Їх також тренував. Забивав Шахтарю у складі Кривбасу. І Вересу, здається, забивав. Хоча робив це не так часто, як з пенальті.
– Пригадуєте одинадцятиметровий, перед яким хвилювалися найбільше?
– У 1997-му я став гравцем Зірки. Наприкінці чемпіонату до нас у гості приїхали Карпати. Наша команда балансувала на межі вильоту. Коли йшов до позначки, то розумів, наскільки важливим є мій удар. Фактично той пенальті залишив Зірку у Вищій лізі – ми виграли 1:0, а наша Зірочка уникнула вильоту. Також ніколи не забуду пенальті у Харкові, коли я виступав за Металург.
Юрій Мартинов і Віталій Пантилов
– Що за обставини?
– В останньому турі грали з Металістом – якщо вигравали, то обходили їх у таблиці і ставали п'ятими. А це і статус, і хороші преміальні для усієї команди. Ми перемогли 1:0, а я реалізував пенальті. На радощах після поєдинку помчав на тренерську лаву і вистрибнув на Миколу Павлова. Не знаю чи був він щасливим, та я почувався шалено.
"Місячну ходу" виконував хоч у бутсах, хоч у туфлях"
– У 90-х питання фінансів стояло гостро. Лідер Кривбасу Віктор Громов згадував, як клуб потерпав від безгрошів'я: "В якусь мить я зрозумів, що отримую задоволення від футболу, навіть не одержуючи зарплатні".
– У Кривому Розі був фантастичний колектив. Дотепер згадую з приємністю Мазура, Приходька та інших хлопців. Пригадую свою зарплату – приблизно 200 доларів. Спочатку ми жили в якомусь хостелі, у не найкомфортніших умовах. Потім у профілакторій поселилися. Перехідний період, нічого не вдієш – зрештою, ми не бідували. Спогади про Кривий Ріг у мене виключно найкращі.
– Крім яскравої гри, ви дарували вболівальникам ще й свої танці.
– Така я вже людина. Обожнюю цю справу, можу танцювати будь-коли і без особливої причини.
– Танцювальні гуртки у дитинстві не відвідували?
– Ні, я виріс у спортінтернаті. Максимум – співали там з хлопцями улюблені пісні. Мої танцювальні навички – це щось на рівні інстинктів. Вперше на полі станцював у жовтні 1988-го. Мені було 18, а Колос приймав Котайк з Абовяну. Я відкрив рахунок – здається, то був 500-й гол Колоса в історії. На трибунах сидів мій тренер Василь Маслак. Відчув якусь гордість, сльози на очах з'явилися. І я почав танцювати.
– Як вболівальники це сприйняли?
– Я танцював у Нікополі, Кривому Розі, Маріуполі. Переважно людям таке подобалося. А я радів, що можу потішити їх. Партнери особливо у цей процес не втручалися – це ж моя індивідуальна майстерність (Сміється).
– У пресі писали, що ви танцювали на одній нозі. Що це був за стиль?
– Я вмикав режим Майкла Джексона. Найчастіше копіював саме його – це великий танцюрист і співак. "Місячну ходу" Джексона виконував хоч в бутсах, хоч у туфлях.
– Хто першим назвав вас "Віталік Ламбада"?
– Ще у союзні часи причепилося. У Нікополі мене дотепер так старше покоління називає. Після одного з голів я станцював ламбаду (Пантилов під час розмови починає відтворювати унікальні рухи). Тоді усі тільки й слухали Ламбаду, тому я побіг до кутового прапорця і почав танцювати.
– Ще одне ваше прізвисько – "Зідан". Яка його історія?
– Це вже мій кум Сашко Омельчук так назвав мене. Сказав, що я на Зізу схожий. Моя лисина – це спадковість. Раптово почав втрачати волосся після армії. Батько і дідусь також швидко лисіли.
– В інтернеті є рідкісні кадри – ви танцюєте після того, як віддали гольовий пас.
– Ну так матч був знаковим. У 1993-му Кривбас проводив свій перший сезон в еліті. Ми перемогли 1:0 Динамо завдяки голу Ігоря Ніченка. Класну передачу виконав Ігор Литвиненко, я виграв боротьбу в Олега Лужного і скинув на Ніченка. Здавалося, що ми тоді чемпіонат світу виграли.
На рідкісних кадрах – гольовий пас Пантилова і невеличкий танцювальний елемент поруч із кутовим прапорцем
"Працював в охороні на заводі – важко проходив цей етап"
– У вашій кар'єрі також був фантомний автогол. Що за історія?
– Я грав тоді за Зірку проти маріупольського Металурга. Суперник виконав простріл з флангу, я боровся з Віталіком Пушкуцою. Ми обидва падали, а Пушкуца зробив кульбіт. Зі сторони могло справді скластися враження, ніби я переправив м'яч у ворота. Але насправді це суперник чисто забив. Журналіст, який вів протокол матчу, записав на мене автогол. Я доводив потім, пояснював, як все було насправді. "Та не переживай, нехай буде", – переконували мене. Так і залишили.
– У Маріуполі ви бачили народження двох молодих зірок: Степана Молокуцька та Олександра Рикуна. Чим запам'яталися ці хлопці?
– Смерть Степана – це велика трагедія. Український футбол втратив чудового гравця. На момент ДТП за участю Молокуцька мене у команді вже не було. Проте я важко переживав цю звістку – 23-річний хлопець загинув… Щодо Рикуна, то розкішні передачі він роздавав ще у молодості. Загалом Сашко провів класну кар'єру. Думаю, що він міг проявити себе ще більше. До того ж з таким баченням поля.
– З Маріуполем ви попрощалися спонтанно. Все через зміну поколінь, яку проводив Микола Павлов?
– Не приховуватиму – було трохи образливо. Я травмувався, надірвав ахілл. Нога так боліла, що ходити не міг. Завдяки уколам виходив на поле. Поїхав у Запоріжжя – сухожилля почистили трохи, згодом у Києві зробили операцію. Зараз на правій нозі маю штучне сухожилля. Крім того, мені вирізали меніски. Втім на той момент це означало тільки те, що я більше не можу принести користі Металургу.
– З Маріуполя ви поїхали в Луцьк. Не складно було у Віталія Кварцяного?
– Вони з Павловим схожі. Амбіційні, емоційні. Зрештою, мене це не хвилювало – важливо те, що обидва люблять футбол. Кварцяний міг рознервуватися, заспокоїтися, потім знову запалювався – така вже людина.
– Після завершення кар'єри легенда нікопольського футболу Георгій Колядюк працював продавцем у магазині і чистильником феросплавів на місцевому заводі. Для вас прощання з футболом стало шоковою терапією?
– Ой, було так складно, що навіть згадувати про це боляче. Як на мене, то це найважчий період у житті більшості футболістів. Віддаєш своє здоров'я, свої молоді роки… А потім треба починати все з нуля. У Нікополі на той момент не було можливості для роботи у футболі. Де я тільки не працював, в тому числі, і в охороні на заводі. Надзвичайно важко я проходив цей етап.
– Хто вам допоміг?
– За межами футболу ми часто є зайвими. Тому шукав себе у тій сфері, де почувався комфортно. На щастя, з роботою посприяв Сашко Омельчук, який запросив у ФК Полтава. Одного дня подзвонив і сказав: "Досить займатися дурницями!" То був поштовх, який повернув мене до життя. Я переглянув багато принципів у своєму світогляді.
– Зараз можете сказати, що почуваєте себе щасливим?
– На усі сто відсотків. Я займаюся улюбленою справою в комфортних умовах. Тепер я можу передавати свої знання, вдосконалюватися і допомагати іншим – це найважливіше.