Інтерв'ю "Футбол 24" з легендарним захисником київського "Динамо" Олегом Кузнєцовим, який нині є тренером збірної України U-16.
То – інший Олег Володимирович. Жорсткість, яка іноді виходила за рамки дозволеного, він демонстрував на футбольному полі. Не дарма деякі нападники епохи 80-х років минулого сторіччя називають Кузнєцова найнепоступливішим поміж усіх оборонців, проти яких доводилося грати. Про таких кажуть, що м’яч він міг вирвати з ногами. А ось поза межами поля Кузнєцов може слугувати взірцем коректності для більшості футболістів. Принаймні якщо мова про спілкування з журналістами. Ні, Олега Володимировича складно назвати красномовним. Однак після його фірмового "о’кей" на знак згоди можна почути відповіді максимально відверті.
Вважаю, що читачам "Футбол 24" пощастило. В інтерв’ю нашому виданню незамінний стоппер зіркового "Динамо" 80-х уникав загальних фраз, а розмові присвятив майже три години замість домовленої напередодні однієї. Пан Кузнєцов згадав про те, як Школьников виховував його в Чернігові, Морозов почав ставити в основу "Динамо", а Лобановський зробив незамінним у клубі і збірній СССР. Також легендарний оборонець розповів, як виграв історичну суперечку в Баля, милувався голими дівчатами на зборах у Малофеєва, вчився нічним загулам у шотландському "Рейнджерсі" і не зрадив Україну на зламі епох, після розпаду Союзу.
Перша частина інтерв'ю вашій увазі.
– У наш час футбол був інший, – бере слово Олег Володимирович. – Суддями дозволялося більше, ніж зараз. Жовту картку можна було отримати у виключних ситуаціях, майже тоді, коли ламаєш ногу. Комусь до вподоби той футбол, комусь нинішній. Мені більше імпонує та гра, яка була у 80-ті. Хоча хамства на полі тоді було надто багато. Мене теж причисляли до когорти костоломів, здатних винести нападника суперників з поля в прямому розумінні. Але, повторюю, то був такий футбол.
То як тафгаї у хокеї. З іншого боку, ми ж розуміли, що так само як отоварюємо в обороні форвардів суперника ми, отоварюють перед іншими воротами умовних Блохіна, Бєланова чи Заварова. Сашко, з яким ми зазвичай ділили кімнату, так і кричав: "Кузю, ти за чим дивишся?! Мене товарять! А ти гладиш їх по спинці?" Звісно, заводився і віддавав з нашого боку. Крім того, брали на олівець того, хто боляче вдарив когось із наших. Умовний п’ятий номер, ми його після того прискіпливо вели. Але навіть Лобановський вчив: "Хлопчики, відразу не бийте. Трохи зачекайте, поки кров з очей зійде. Він нікуди не дінеться". Як Андрюха Баль говорив: "Очі забаламутилися, жили напряглися". Так ось, ми знали, що бити треба з холодною головою.
У цьому контексті мені згадується 1986-й, вирішальний матч чемпіонату проти московського "Динамо" у Києві. Був грудень, москвичів для чемпіонства влаштовувала нічия, нам же треба було перемагати. Щойно суперники розвели м’яч у середині поля і замість віддати вперед відпасували поперек, на фланг. Москвич прийняв м’яч, а на нього вже летить, здається Паша Яковенко. Той підстрибнув і віддав, а на нього з двох ніг кидається другий наш гравець. У цю мить суддя зупиняє гру і каже: "Розіграйте повторно, м’яч треба віддавати вперед". Тобто гра ще не почалася, а двоє суперників вже лежить за бровкою. Вже тоді москвичі сказали: "Ні, ми звідси не виїдемо". Ми вийшли заведеними, з отакенними очима. Суперники це теж відчувають.
– Прийнято вважати, що футболістам високого класу після завершення кар’єри потрібен час на відновлення. У вас його фактично не було. Ви відразу стали тренером.
– Виснажливим був лише той період, який провів за "Динамо". Тоді був інший футбол, інші методи відновлення. До того ж тоді ми не знали такого поняття як чартер, літали звичайними рейсами, з пересадками. Фактично, з грудня й по листопад наступного року щодня через три дні на четвертий доводилося грати – за збірну чи клуб. Перейшовши у "Рейнджерс", можна сказати, відпочивав. Матчі раз на тиждень. Та ще й тренування одноразові. Прийшов о десятій ранку, потренувався, і о першій чи півдругої вільний, можеш присвятити час сім’ї. До того ж вихідних теж не бракувало. Особлих фізичних чи психологічних навантажень не відчував. До того ж отримав травму і тривалий час відновлювався. Те саме стосується й заключного періоду кар’єри, коли провів сезон у складі "ЦСКА-Борисфен" у першій лізі, а потім впродовж кола виступав за цю команду в лізі вищій. Тобто заключних років шість відіграв у спокійному режимі.
– Ваш дебют за "Динамо" до певної міри незвичний, оскільки приїхавши до Києва, ви уникнули тривалого стажування в дублі, а відразу почали виступати за основу.
– Мені пощастило, що в складі чернігівської "Десни" з 18-ти років стабільно виступав у другій лізі. То був величезний досвід, адже після школи відразу влився у повноцінний чоловічий футбол. Тоді виставляти молодих тренерів примушував регламент, згідно з яким у кожній друголіговій команді на поле мав виходити один гравець не старший 18-ти. Ось я зі своїм ровесником Валентином Булгаком два роки і грав регулярно.
Та й у Києві зірки розташувалися так, що в мене були сприятливі умови. Лобановський у 1983-му зосередився на роботі зі збірною, а Юрій Морозов, який став на місце Валерія Васильовича, розпочав процес омолодження. Я отримав шанс і ним скористався. Іншим, приміром, Льоші Михайличенкові, пощастило менше. П’ять чи шість років маринуватися в дублі психологічно важко. З іншого боку, тоді дубль теж був популярним, стадіон "Динамо" на їхніх матчах зазвичай був заповнений. За основу з мого покоління так само швидко заграв ще Паша Яковенко. А ось Ігор Савельєв чи Сашко Гуйганов, яким Морозов теж довіряв, своїм шансом не скористалися.
– У "Десні" ви грали під керівництвом Юхима Школьникова, одного з аксакалів тренерського корпусу 80-90-х. З ним чернігівська команда після 12-го місця у 1981-му через рік стала другою. Як так вийшло?
– В Юхима Григоровича вже тоді було багато досвіду. Найперше Школьников – прекрасний господарник і організатор. Союзна друга ліга представляла собою симбіоз з людей, які завершили виступи у вищій та першій лігах і перспективних молодих гравців з іншого боку. Як правило, на цьому рівні боротьби було більше, ніж футболу. А відповідно чимало залежало від мотивації. Школьников вмів знаходити спільну мову з керівниками обкомів та райкомів. Комусь вибивав квартиру, комусь машину, постійно нас тішили "отоварками" – змогою купити дефіцитні продукти, меблі, картини чи книги. То ми молоді грали на голому окладі плюс рублів 40 преміальних. Хороші досвідчені футболісти стояли на доплатах у колгоспах-мільйонерах. Їх там влаштовували агрономами чи тваринознавцями. Для тих часів гроші виходили непогані. Після другого місця відчували себе королями. Особливо "старики". Стадіон завжди заповнювався, матеріальних статків керівники не шкодували.
– Ви теж заробили?
– Ні. Мені тоді це було й не потрібно. Грати хотілося. Блага тоді треба було заробляти роками. Моя черга ще не настала. Думаю, роки через два чи три почав би щось отримувати. Тоді я жив з батьками і почувався прекрасно.
– В центрі оборони вас ще Школьников почав ставити?
– Ні. Грав у нього майже завжди на лівому фланзі захисту. Молодих намагалися "приховувати". Навик гри в цьому амплуа, звісно, був, бо в ДЮСШ пограв на різних позиціях. Але ліва нога слугувала радше для ходьби, ніж для гри у футбол. Втім, завжди притримувався думки, що футбол треба грати головою. Навіщо носитися туди й назад і подавати за ворота, якщо є змога віддати ближньому? Те саме підказували й досвідчені хлопці, пояснювали, що поперед батька в пекло лізти не варто. Розумієте, тренер не міг ризикувати настільки, щоб ставити 18-річного гравця в центрі, а також в опорній зоні чи нападі. Там грали метри. Скажімо, пару центральних оборонців утворювали досвідчені Віктор Данилевський з "Дніпра", Володимир Іващенко.
В "Десні" встиг познайомитися з воротарем Мишком Москаленком, який приїхав до нас з київського "Динамо". У мене з ним склалися гарні стосунки. Більшість киян зазвичай після матчів поверталися в столицю, то ж лише дві години машиною. Москаленко ж залишався. "Пішли, молоді, посидимо", – казав. На тих посиденьках багато не вживали ні ми, ні він, те спілкування було теплим. Тоді Мишко розвовів чимало цікавого про "Динамо" й Лобановського.
– Віктор Хлус розповідав, що його практично за руку з "Буковини" привіз у Київ і передав Лобановському тренер чернівчан Іван Терлецький.
– За мною одного разу приїздив селекціонер киян Анатолій Сучков. Але тоді великого бажання переходити не мав. Поговорив з Анатолієм Андрійовичем, порадилися з батьками і зійшлися на думці, що рано ще іти в клуб такого рівня. Старші хлопці теж пояснювали, що в Києві є Балтача, Журавльов, Сорокалет, Каплун. І то лише ті, хто засвітився в основі. В дублі сильних людей теж вистачало. Олександр Ісаєв і Вадим Каратаєв, мабуть, з 12-ти років по всіх збірних їздили. Зійшлися на тому, що пограю в "Десні" ще рік, а потім буде видно. Через рік за мною приїхав вже помічник Лобановського Анатолій Пузач.
Поговорили, переспали ніч з цими думками, а потім приїхали з батьком до Києва. То було завершення сезону-1982, команда вже пішла у відпустку. Зустрілися з Лобановським на стадіоні "Динамо". Добре, що тоді був разом з татом. Йому теж змалювали перспективи, пояснили, що хлопчика не просто кидають аби-куди. Не обійшлося й без якоїсь матеріальної винагороди. Я тоді при цій розмові участі не брав взагалі. Мені сказали, що наступного разу може вже не бути, бо таких як я багато. І то справді було саме так. Я погодився, того ж дня повернувся додому, а в січні поїхав на перші збори в Ґантіаді. Тоді Лобановського в команді вже не було.
– Згодні зі старожилами "Динамо", що Морозов після Лобановського авторитетоим для команди не був?
– У мене тоді була єдина думка: як би швидше долізти до ліжка. Зранку хвилин 40 бігали крос, потім швиденько снідали й навіть не перевдягалися і вже через півтори години розпочиналося друге тренування. Потім – обід, півторагодинний обідній сон і наступне заняття. Врахуйте, що умови у нас були далеко не такі, які зараз команда має під час зборів у Марбельї. Жили в звичайному санаторії для шахтарів, де ті ж шахтарі гуляли, пили і слухали музику. Харчування було жахливим. Пізніше наші лікарі їздили зі своїм м’ясом, чи просили довезти продуктів когось із місцевих. Поля теж не вражали. Називалися вони гальковими, але насправді то була суміш багнюки зі снігом. Топчеш те місиво від ранку до вечора. І збори ж тоді тривали не 10-12 днів як зараз, а близько трьох тижнів. Власне, в Ґантіаді їздили два роки, поки в команду не повернувся Лобановський. При Валерії Васильовичу взимку почали їздити в німецький Руйт. Умови там значно ліпші.
Щодо системи тренувань, то, думаю, Морозов працював у тому напрямі, який визначив Лобановський. Навряд чи Юрій Андрійович дозволяв собі якусь самодіяльність. Тому після повернення Валерія Васильовича адаптовуватися повторно потреби не було. Ті ж вправи, ті ж об’єми навантажень. А головне, я вже встиг отримати ігрову практику. Впродовж першого кола Морозов тримав мене у дублі, потім почав виставляти.
При Лобановському розпочав невдало. Чемпіонат ми розпочали з виїзду в Алма-Ату. Дорога туди була виснажливою, долітали на перекладних. А в грі невеличкий. Дуже в’юнкий нападник "Кайрата" Сергій Стукашов відвозив мене страшенно. Він забив. А ми зіграли 1:1. Після того матчу на тривалий час опинився в дублі. Повертався поступово, але потім випадав лише у виключних випадках – через травми чи перебір карток. Точніше, травм впродовж динамівського періоду кар’єри у мене майже не було.
– Після десятого місця у 1984-му Лобановського реально могли прибрати?
– А чому ж ні? результат провальний, але Валерій Васильович вмів себе відстоювати перед вищим керівництвом. Він зумів пояснити, що створення нової команди після того, як змінилося півскладу – процес болючий. Можу сказати, що у футболістів якогось пригніченого стану в цей період не було ніколи. Принаймні окремо, щоб обговорити ситуацію без тренерів команда не збиралася жодного разу. Остаточно ж набули впевненості у власних силах, коли на початку 1985-го виграли чотири поспіль матчі на виїзді. Люблять говорити. Що Лобановський налаштовував команду на два очки вдома і на нічиї на виїзді. То неправда. Коли так виходило – добре. Але зазвичай хотіли виграти як на своєму полі, так і на чужому.
Думаю. У 1985-му настав наш час. Заваров, Рац, Яковенко, Яремчук, я зміцніли, а Толік Дем’яненко, Володя Безсонов, Андрій Баль, Вадик Євтушенко на той час вже були досвідченими. Про Блохіна годі говорити. Підсилило команду запрошення Ігоря Бєланова. Плюс – серйозну конкуренцію створювали Вовчик Горілий, Вася Євсєєв.
– Чемпіонат-1985 "Динамо" виграло переконливо. Але перший матч переможного Кубка кубків восени того ж року команда провела дуже непереконливо.
– Нам ще бракувало досвіду. Приміром, я грав у єврокубках ще при Морозові, коли ми поступилися французькому "Лавалеві". Що не кажіть, але певну кількість матчів, щоб відчути специфіку гри на міжнародній арені, провести треба. Так, з "Утрехтом" на виїзді ми зіграли слабо. Програвали 0:2 і добре, що Дем’яненко на заключних хвилинах зробив результат сприятливим. У Києві теж начебто пропустили першими. Мали опустити руки. Але навпаки розігралися. Пройшовши голландців, відчули смак. Румунській "Університаті2 в 1/8-й забили тричі вже до 13-ї хвилини. Також допомогло те, що більшість з нас отримувала виклики в збірну.
– Вас туди вперше запросив Едуард Малофеєв.
– Вперше зіграв за збірну в січні 1986-го, коли поступилися в товариському матчі 0:2 іспанцям. Мені тоді запам’яталися збори на Канарських островах. З таким шиком не готувалися ніколи. То була казка. Міні-бари безкоштовні, на пляжах пий, хоч залийся, що завгодно (мова не про спиртні напої). Їжі валом, дівчата лежать у басейні топлес. Та й Малофеєв нас не дуже ганяв. То у Лобановського тренування тривали годину, але інтенсивність була божевільною. Едуард Васильович акцент робив на техніці. Ми після цих занять іноді навіть не потіли. Тренер ходив по полю, розставляв нас, пропонував побити по воротах.
А після Канарів ще ж Мексика була. То були не збори, а курорт. Провів матч і знову лежиш на пляжі. На Канарах ми провели якийсь турнір і навіть у ньому не перемогли. Потім програли іспанцям. Виникало враження, що ми не фундамент підготовки закладаємо, а продовжуємо відпустку. Лобановський, до слова, хвилювався через це. Бо ж попереду був чвертьфінал проти віденського "Рапіда". В національній збірній готувалося гравців сім-вісім, ще п’ятеро перебували на зборах зі збірною олімпійською. Про якусь цілісну підготовку "Динамо" не могло бути й мови.
І перший в році офіційний матч у Тбілісі продемонстрував, що проблем не бракує. На грі Лобановського не було, він поїхав переглядати вживу "Рапід". З Тбілісі до Києва ми поверталися через Москву, потім знову летіли в Москву, щоб звідти добиратися до Відня. І ось тоді нас тренер і зустрів. "Ох, молодці, перша гра, виграли 2:0, забили Заваров і Кузнєцов" – травив Валерій Васильович. Річ у тім, що в Тбілісі я тоді забив у власні, а поєдинок завершився 1:1.
– Штрафів за автоголи не було?
– Нас тоді взагалі штрафували рідко. І точно не за помилки на полі. Стягнення застосовувалися у виключних випадках, скажімо, за порушення режиму. Та й то перед тим збирали комсомольське зібрання. На ньому мало виступити кілька футболістів, потім умовного Кузнєцова, якого побачили в ресторані, команда брала на поруки. Виступи, звісно, носили формальний характер. Хлопці не хотіли нічого говорити, бо розуміли, що через день розбирати можуть вже їх самих. Також обов’язково мали виступати комуністи.
– Ви входили до їх числа?
– Ні.
– Кажуть, що найчастіше на поруки брали Заварова.
– Та як брали? Говорили для проформи, мовляв, як ти можеш підводити команду, а той, кого це стосується, смиренно схиляв голову, "з покаянням" слухав і обіцяв, що більше таке не повториться. Такі зібрання проводилися найперше для галочки, щоб відзвітуватися перед кураторами команди з ЦК партії. Ми ж тоді й комсомольські зібрання постійно проводили. День в Ґантіаді розпочинався з політінформації й огляду свіжої преси. Виступали по черзі. Усі сидять, позіхають, а один стоїть посередині і з розумним обличчям читає: "Леонід Ілліч Брєжнєв відвідав з робочим візитом Китай" чи "П’ятирічку виконали за три роки". Патріотизму ці речі не додавали, але сприймали їх як належне. Бо розуміли: не будеш комсомольцем – не зможеш виїхати за кордон.
– Які стосунки у вас були з Михайлом Команом, котрий відповідав у Лобановського за моральний облік команди, простіше кажучи, слідкував за тим, що роблять футболісти?
– Добрі стосунки. Уявляєте, що було б, якби за нами ніхто не слідкував? Михайла Михайловича добре знав ще з тих часів, як ми жили на старій динамівській базі на Нивках, у кімнатах по п’ять осіб в кожній. Стежив за нами не лише Коман, а й, приміром, тренери дублю Михайло Фоменко і Віктор Колотов. Вони, бувало, щоб дізнатися, коли ми приїдемо і в якому стані, ховалися в кущі. Коман у той час був начальником команди і відповідав за всіх футболістів відразу. Бувало, Михайло Михайлович зайде в кімнату, в якій живуть лише холостяки. Перед ногами – гора з бутсів і брудної форми. Піднявши з огидою майку, Коман випустив з купи міль чи якихось мух. "Що ви тут метеликів розводите?", – сварився.
– Та повернемося безпосередньо до футболу. Після згадуваної вами нічиєї в Тбілісі "Динамо" не помітило "Рапіда" – 4:1 у Відні і 5:1 вдома. Виходить, відпочинок на Канарах був корисним?
– Думаю, вплинуло не те, а плідна робота Лобановського впродовж 1984-1985 років. Те, що ми щодня виконували, було нудно й рутинно. Ми на пам’ять повивчали усі заняття, які для Лобановського розробляв Анатолій Зеленцов. Достатньо було Валерієві Васильовичу перед тренуванням згадати про А, В, С-моделі, як після згадування цієї однієї літери ми знали, чим займатимемося впродовж години у деталях. Приміром, А-модель – то 12 – 10 – 10 – 4, тобто 12 хвилин "квадрат", дві гри з пресингом і швидкість. Зрештою, завдяки цим вправам комбінації чи групові маневри доводилися до автоматизму. Щоб відновити ці зв’язки, достатньо було одного-двох тренувань. Тим паче, що постійно виходило на поле обмежене коло виконавців, не більше 14-15-ти.
Навіть згодом, коли через десятки років збиралися на товариські матчі проти "Спартака", перемовлялися півсловом: "Давай, побігли". І кожен розумів, що зараз треба робити. То був механізм, закладений на рівні підсвідомості. Чимало речей були доведені до автоматизму, кожен знав, у яку точку треба бігти в кожній конкретній ситуації. Заваров міг опинитися на позиції центрального оборонця і спокійно там зіграти. Так само як я не губився, опинившись на вістрі атаки. Міг прийняти м’яч. віддати, пробити. То була карусель. Якщо ми були в хорошій формі, то за 15 хвилин заганяли суперника так, що той не міг підняти голови. Інша річ, що провальних матчів теж не бракувало. Але ж ми теж не двожильні. Пресинг, який ми тоді практикували – річ ефективна, але дуже енергозатратна. Як під час ігор, так і на тренуваннях. Ті ж спартаківці нас іножді не розуміли. Приїздили до нас і хизувалися: "У вас біганина, а ми з Бєсковим готуємо "стіночки", "забіганчики". "А результат ви наш бачили?" – відповідали.
– Головний результат – перемога в Кубку кубків. Мадридський "Атлетіко" ви перемогли через тиждень після Чорнобильської трагедії.
– Ми ж приїхали до Ліона, немов якісь неандертальці. Мови ніхто не знав, тому й не розуміли, чому місцеві нас ледь не стороняться. Про Чорнобиль не чули ні слова. Перекладач питав, що в нас відбулося, а ми казали, що не знаємо нічого. Бачили по телебаченню зйомки з космосу. Але по них масштабів трагедії оцінити не могли. Знали, що 27 квітня зіграли зі "Спартаком", потім у Києві відбулася велогонка миру, на травневі свята пройшла традиційна демонстрація, а всі місто відпочивало на природі. Начебто все гаразд. Мобільних тоді не було, зателефонувати додому не могли. До того ж з нами їздили спеціальні люди, які слідкували за тим, щоб ми не вели зайвих балачок. Думали, що загорівся реактор і його відразу погасили. Ми ж не фізики-ядерники. Тому виходили на "Атлетіко" без особливих хвилювань нефутбольного характеру. Всі були сконцентровані на грі.
Щось доходити почало лише після повернення додому. Точніше, безпосередньо до Києва з Ліона повернулися одиниці. Майже вся команда після прильоту залишилася в Москві, в таборі збірної. Мали грати матч проти фінів. А дружин, ще коли ми перебували у Франції, посадили в динамівський автобус і вивезли туди, де безпечніше. Коли ж після Фінляндії перед підготовкою до чемпіонату світу виникла пауза, впродовж тижня ми з дружиною гостювали в Одесі у Бєланова. Фактично, враховуючи мундіаль у Мексиці. В Києві ми не були впродовж місяця.
– Навколо згадуваного вами матчу з фінами є багато чуток. Усі вони зводяться до того, що кияни тоді "плавили" Малофеєва.
– Хтозна. Можливо, у старших гравців такі думки були. Мені ж було лише 23. Розмов я не чув. Та й не дуже вірю, таке могло статися. Причиною відставки став не лише матч проти фінів. У 1986-му ми програли всі чотири попередніх матчі – іспанцям, мексиканцям, англійцям і румунам. На Канарських островах ми не змогли виграти турніру, в якому грали проти клубів. Думаю, причиною відставки стала погана підготовка футболістів. Крім того, не всі розуміли окремі кадрові рішення Малофеєва, його намір залучати в збірну багатьох мінчан. У Лобановського в заявку на чемпіонат світу з білорусів потрапив лише Сергій Алєйніков. І то було справедливо.
Валерій Васильович на тому етапу постійно повторював: "У нас мало часу". Але двох тижнів виявилося достатньо, підготувалися ми гарно. Груповий турнір мундіалю ми пройшли на одному диханні. Нас, киян у збіпрній було 12-ро. Мабуть, впевненості команді додав успішний єврокубковий сезон. Крім того, позитивно вплинув стартовий розгром 6:0 над угорцями. Навіть не стільки сам рахунок, скільки якість гри. То ж була гарна команда. Ми грали о 12-й дня за місцевим часом, спека була нестерпною. Та ще й вологість там велика, бігали з пакетиками з водою.
– Після Ташкенту такі умови дивувати не мали.
– У Ташкенті зіграли й полетіли назад. А в Мексиці довелося перебувати постійно, впродовж місяця. За день скидали по три-чотири кілограми. Нас навіть змушували пити більше рідини. Щоб уникнути зневоднення організму.
– У другому матчі того чемпіонату світу збірна СССР зіграла внічию з чинними чемпіонами Європи французами. Як стоппер мали завдання особливу увагу приділяти Мішелеві Платіні?
– Ні, у той час персональної опіки ми не практикували. Тим паче, що Платіні грав з глибини, з ним найчастіше сходилися Алєйніков та паша Яковенко. На вістрі у Франції діяв Яннік Стопіра.
– Поєдинок 1/8 фіналу проти бельгійців – мабуть, один з найдраматичніших у вашій кар’єрі. За його підсумками найбільше звинувачували шведського суддю Еріка Фредрікссона, а також Андрія Баля і воротаря Ріната Дасаєва. Віктор Чанов розповідав, що напередодні гри Лобановський цікавився в основних гравців їхніми думками стосовно складу й більшість бачила у воротах його, а не голкіпера "Спартака".
– Не став би вішати собак на суддю чи на когось з гравців персонально. Арбітри нас ніколи особливо не любили. Але ми до цього були готовими. Лобановський завжди говорив: "При всіх рівних ми повинні бути трошки сильнішими". Я зіграв гірше власних можливостей, Вова Безсонов. При рахунку 1:0 і 2:1 мали змогу збільшувати перевагу, але моментів не використали. Навіть стійка була. Мали вирішувати долю гри в основних 90 хвилин.
А в чому звинувачувати Дасаєва? Відверто грубих помилок він не допустив. Також треба враховувати, що Лобановський був мудрим дипломатом. Звичайно, він міг зробити капітаном збірної будь-якого киянина. Достатньо було провести таємне голосування. Звісно, нас було більше і проголосували б за когось зі своїх. Але у збірній на відміну від клубу Лобановський капітана обирав сам. І пов’язку завжди отримував Дасаєв. Гадаю, то теж був своєрідний компроміс, бо не всі в Москві були задоволені, що в складі збірної на чемпіонаті світу киян було 12-ро. З іншого боку, Серьога Алєйніков потрапляв до основи справедливо, він був на своїй позиції справді найсильнішим. До того ж у заключному матчі групового турніру Лобановський ризикнув. З тих, хто виходив в основі в перших двох поєдинках, залишилися лише я і Алєйніков. Решта змогли проявити свої претензії на потрапляння до складу в матчах плей-оф.
– Могла однією з причин поразки бути недооцінка бельгійців?
– Думаю, не стільки це, скільки серйозніше ставлення до нас суперників. Стосовно недооцінки… З нами були артисти. Велика група підтримки. Крім того, на стенді постійно вивішували листи. Усі захоплювалися нашою грою, писали, мовляв, молодці, буде цікаво подивитися на вас в матчі проти Аргентини чи Німеччини у фіналі. Преса теж пророкувала чвертьфінал СССР – Іспанія. Писали, що в цьому матчі зустрінуться дві найбожевільніші команди чемпіонату. В підсумку ми програли бельгійцям, а іспанців данці розгромили 5:1. Безперечно, розмови перед матчем на чиюсь свідомість вплинули. Зрозуміло, є вина тренерів, які не змогли донести підопічним, наскільки серйозний Бельгія суперник. Хоча начебто розбирали опонентів серйозно. Та й сама гра попервах складалася вдало. У першому таймі бельгійці лічені рази переходили нашу половину, після голу Бєланова ми вели 1:0. А потім почалися недолугі помилки. Хто б там що не говорив. Але раніше положення "поза грою" ми ніколи особливо не робили. Все вийшло якось спонтанно.
Шкода. Але тоді не робив з невдачі особливої трагедії. Думав, що мені лише 23, вся кар’єра ще попереду. Та й загалом основа команди була молодою. То Лобановський пережив поразку важко, в роздягальні його відкачували. Валерій Васильович побілів, обім’як, повиснув, мабуть, його схопило серце. Лікарі давали нюхати нашатир. Відкачали.
– Взагалі, "Динамо" і збірній під керівництвом Лобановського після Ліону у вирішальних матчах якось зовсім не щастило.
– Згадую півфінал Кубка чемпіонів у 1987-му. На виїзді, звісно, програли "Порту" без варіантів. Велике щастя, що Яковенко тоді за рахунку 0:2 забив і подарував нам надію. Відвозили нас португальці страшенно. Вдома хотіли відігратися, але пропустили два швидких м’ячі після рикошетів. Можливо, трохи перегоріли. На трибунах було 100 тисяч глядачів, великий ажіотаж. Не виключено, вплинув совковий менталітет, невміння грати вирішальні матчі.