Дев'ятого листопада виповнюється 100 років з дня народження 7-разового олімпійського чемпіона зі спортивної гімнастики Віктора Чукаріна. Життєвий шлях спортсмена з трагічною долею, виживанням у концтаборах і сталевим характером – гідний екранізації.
Проте чимало фактів з біографії легендарного українця видозмінені, подекуди викривлені та містять елементи вигадок.
Частину з них підтверджує або руйнує зять Чукаріна, Микола Чаплінський, колишній завідувач кафедри водних та неолімпійських видів спорту Львівського інфізу. Протягом багатьох років він жив з Віктором Івановичем під одним дахом і має безцінні спогади про побут, світогляд та невідомі сторінки з життя видатного спортсмена.
Далі – пряма мова.
Людські якості
Я дуже складно знаходжу мову з людьми, мені складно адаптуватися. Потрібен час, треба притертися. Але історія взаємин з Віктором Івановичем – зовсім нетипова для мене. У нас все склалося одразу. Його характер і ставлення до мене були особливими. Спершу він був моїм викладачем, а потім батьком моєї дружини.
Пригадую, як одразу домовилися про фінансові аспекти. І я, і дружина отримували свої стипендії. Вирішили просто і справедливо: однією стипендією користуємося спільно з жінкою, іншу – віддаємо у загальний сімейний котел.
Шлях з Маріуполя до Львова
У червні 1946 року було прийнято постанову Ради Міністрів УРСР про те, що на базі Львівського технікуму фізкультури відкривається інститут фізичної культури. Про це рішення 24-річний Віктор Чукарін дізнався з оголошення у газеті і захотів вступити у новостворений вуз. На той момент він мешкав у Маріуполі і для потрапляння до Львова йому був необхідний паспорт. Та документа Віктор Іванович не мав. Лише довідка про те, що перебував у полоні і пройшов концтабори. З тією довідкою він і жив.
Коли Чукарін звернувся у паспортний стіл, то почув відмову. Майор одразу сказав: "Хлопче, навіщо голову мені морочиш? Не можу я тобі видати ніякого паспорта". Віктор Іванович розповідав, що ходив туди щодня ледве не місяць, як на роботу. Хлопець так дошкуляв майору, що той не витримав і таки допоміг з виготовленням документа.
4 вересня 1946-го – день, який суттєво змінив життя Чукаріна. Саме тоді на сходах інфізу він випадково зустрівся з Абрамом Пилиповичем Ліпманом, завідувачем кафедри теорії та історії фізичного виховання. Вони зналися ще з часів Київського інфізу. "Чукарін, ти що тут робиш?" – запитав Ліпман. Коли Віктор Іванович розповів про своє бажання вступити у вуз, Ліпман з легкою усмішкою нагадав йому про число на календарі, мовляв навчальний процес вже стартував.
На той момент обов'язки декана виконував Юрій Сосін. Він разом з Ліпманом вирушив до ректора. Частково це виглядало, як у легендарному фільмі "Приходьте завтра…" із Фросею Бурлаковою. Однак Віктора Івановича все-таки зарахували на навчання. Хтозна, якби не той випадок, то усіх перемог і медалей на Олімпіадах могло не бути.
Тренування
У книжках писали про автоматичне відпрацювання різних елементів Віктором Івановичем. Там до того ж цифра вказувалася – по 500 разів. Не знаю чи було це саме стільки, але Чукарін справді працював над кожним елементом до автоматизму. А завершував все підсумковою вправою "на оцінку". Особливість такого підходу – щоденне тренування, на той час не всі таке практикували.
Важливим для Віктора Івановича було харчування. Навіть у пізньому віці пригадую, як він слідкував за вагою. Його теща могла приготувати щось смачне, наприклад, відбивні. Вона переконувала з'їсти додаткову порцію, проте Віктор Іванович відповідав: "Дякую, цього достатньо". Тепер це елементарні і звичні речі, а тоді сприймалися, як щось особливе. А ще Чукарін не пробачав підопічним порушення режиму. Для нього ці речі були неприйнятними.
Спогади
Чукарін майже ніколи не розповідав про війну. Не любив згадувати цю тему. Одного разу на дачі збирали полуницю і він вразив своїм порівнянням: "Ти знаєш, у моєму житті найбільш емоційним моментом були не Олімпійські ігри, а саме війна". Віктор Іванович ще довго оговтувався від її наслідків. У 1949-му відбувалася Всесвітня універсіада у Румунії. Так от через непросте минуле у концтаборах у команду його не взяли. Лише коли зрозуміли, що без Чукаріна ніяк, довелося в екстреному порядку вирішувати це питання і довикликати лідера у розташування збірної.
Полон
Це сталося на Переяславських озерах під Києвом на самому початку війни. Він та ще кілька хлопців заховалися у болоті – лише голова стирчала. Німці разом із собаками прочісували територію. Відтак, існувало тільки два варіанти: втопитися або здатися.
Існує міф про те, що Віктор Іванович підтримував фізичну форму у концтаборах, нібито підглядав за наглядачами і повторював вправи. Це виключено, такого не могло бути. Щоправда, фізичну форму Чукарін завжди підтримував. Наприклад, у квартирі в побутових умовах. У коридорі на шляху з кухні у комірчину прибив спеціальну поперечку. Однією рукою у поважному віці підтягувався понад 40 разів! І робив це постійно. Я бачив це на власні очі щоденно, коли Віктору Івановичу вже було за 50. Це фанат своєї справи.
Після війни Чукарін настільки сильно змінився візуально, що рідна мати не впізнала у ньому свого сина – він важив 40 кілограмів. Безліч випробувань шалено виснажили хлопця і його організм. Мама впізнала свого Віктора лише завдяки шраму на голові.
Німеччина
Чукарін пройшов 17 концентраційних таборів. І дивом залишився живим. У той час німці шукали робочу силу, тому місцевому населенню, умовно кажучи, роздавали рабів і Віктор Іванович потрапив у німецьку сім'ю. Він мешкав у сараї і допомагав німцям у господарстві.
Одного дня нам принесли пошту – пам'ятаю такий красивий жовтий пакет. Передав Віктору Івановичу, він відкрив його. Дивлюся, на очах сльози виступили. Уся сім'я збіглася. "Вітю, що сталося?" – не могла зрозуміти дружина Клавдія. Виявилося, що то писали німці, у яких він працював. В одній з газет донька господаря впізнала "батрака" Віктора. У сарайчику, де мешкав Чукарін, вони зробили музей. Після цього вони і почали переписуватися, запрошували Віктора Івановича до себе. Коли він тренував збірну СРСР на Олімпіаді-1972 у Мюнхені, то збирався їх провідати. Відстань між їхніми містами була відносно невеликою. Втім Чукаріну заборонили навіть про це думати.
Львів
Йому неодноразово пропонували переїхати і до Києва, і у Москву. Жодного разу у житті в Чукаріна не виникало бажання залишити Львів. "Я тут відбувся, нікуди не поїду", – казав Віктор Іванович. Якось на тренувальних зборах перед Олімпіадою Чукарін готував у Білорусі львівського спортсмена Володимира Сафронова. На одне із занять прийшов Петро Машеров, перший секретар ЦК Компартії Білорусі. "Я б хотів, щоб ви жили і працювали в Мінську", – запропонував чиновник. Коли Віктор Іванович приїхав до Львова, то розповів про цей випадок дружині: "Клаво, може, залишимо все це дітям і поїдемо до Мінська?" – частково жартома запитав Чукарін. Дружина відповіла категоричною відмовою.
Сім'я
Мама Віктора Івановича – грекиня за походженням, батько – козак зі станиці Вешенської, земляк письменника Михайла Шолохова. Тато працював на заготівлі зерна. Там познайомився із сусідом румуном, який у голодні роки поїхав додому. Вони продовжили спілкування шляхом переписки. У скрутні для сім'ї часи батько написав лист румунському товаришу: "Якщо можеш, допоможи чимось, біда з продуктами". Як відомо, листи тоді відкривали, тому "стражі порядку" про це дізналися. Вночі приїхали і тата забрали.
Віктор Іванович шукав слід батька протягом багатьох років. На одному з банкетів у Кремлі його познайомили з Володимиром Семичастним, тодішнім головою КДБ. У приватному порядку Чукарін попросив того хоча б допомогти знайти батькову могилу. Однак кінці були кинуті у воду.
Автомобіль
Віктор Іванович обожнював спортивну гімнастику і вона майже повністю його поглинала. Якщо говорити про своєрідне хобі, то це однозначно автомобіль. Чукарін розбирав мотор своєї "Волги" до гвинтика. Все робив своїми руками, а увесь вільний час проводив у гаражі. Якось вирішив продати свою "Волгу-21". Швидко знайшлися покупці – хлопці з Узбекистану. Придбали вони у наших краях 6 чи 7 автомобілів. Поки доїхали у Ташкент, то зламалися усі, крім "Волги" Віктора Івановича. На знак подяки той узбек надіслав Віктору Івановичу величезний пакунок місцевих сухофруктів.
Смерть
Все сталося раптово. Святкували Новий рік у сімейному колі. Раптом почалися проблеми з кишечником. До лікарів Віктор Іванович ненавидів ходити. Ледве вдалося переконати його – поклали у лікарню, де і діагностували серйозні проблеми зі здоров'ям. У підсумку виявили пухлину і перевели в онколікарню. Після чергового консиліуму один з лікарів вийшов до нас блідий і збентежений: "У дитинстві в спортзалі на Лермонтова я лазив попід лавками, щоб глянути на самого Чукаріна. І те, що я зараз побачив – не передати словами". 25 серпня 1984-го Віктора Івановича не стало.
Іван Дупнак і Любомир Кузьмяк, спеціально для Футбол 24