Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із легендою епохи. Віктор Зубков грав у захисті донецького Шахтаря та Чорноморця, повпливав на топ-трансфер київського Динамо і запрошував на риболовлю володаря "Золотого м'яча".
Трапляються такі співрозмовники, яких тільки слухай і не перебивай. Навіть кількох годин бесіди виявляється недостатньо, щоб згадати усі яскраві події з їхнього життя. Один із таких – Віктор Зубков, який добре пам'ятає ще футбол 60-х і на власні очі бачив сотні знакових постатей. Віктор Захарович протистояв на полі зіркам найпершої величини: Лобановському, Каневському, Нетто, Яшину та Понєдєльніку.
Зрештою, і сам Зубков – легенда, яких ще пошукати. У його кар'єрі було дві великих команди: Шахтар та Чорноморець. І якщо у Донецьку він пройшов становлення як футболіст, то на березі Чорного моря сповна реалізував себе у різних ролях: провідний гравець та капітан, тренер і начальник команди. У складі головної команди Одеси він вигравав епохальну бронзу-1974, перемагав Динамо у 1975-му та брав участь у дебютному єврокубковому поході "моряків". Власне, Зубков – це і є історія Чорноморця.
"Шахта – це брак повітря, пил, темнота, вода і щурі"
– На початку травня вам виповнилося 79, та ви все ще активно працюєте у дитячій школі "Атлетік". Звідки берете азарт і натхнення?
– Раніше я працював з дорослими. Одного дня якесь явлення зверху отримав: "Вікторе Захаровичу, займайся з дітьми". Довірився йому і ніколи не шкодував. А коли працюєш з дітьми, то маєш перебувати у хорошій формі, встигати за ними. Я миттєво кинув палити, адже виховую особистості.
– Що ще допомагає вам тримати себе у тонусі?
– Зарядка щоранку – це як чистка зубів. Така собі обов'язкова програма. Я ж повинен дітям показати певні речі на полі? А взагалі для мене сам процес навчання важливіший за результат.
– В Одесі ви з 1967-го. Почуваєтеся одеситом?
– Звичайно. Футбол і життя в Одесі з перших днів нагадували мені суцільне свято. Я приїхав сюди з Донецька, але в Одесі народилися мої діти, а потім четверо внуків і шестеро правнуків. Інтуїція якось мені підказала: "Одеса – це для тебе". Я приїхав сюди вперше у 19 років і закохався у місто. Чотирма роками раніше у Львові побував – теж страшенно місто сподобалося. Але доля відправила мене на берег Чорного моря.
– У Чорноморець ви переходили з Шахтаря.
– Я також за донецький Локомотив грав – добре проявив себе у поєдинку з одеситами і сподобався їм. Пам'ятаю, як зранку у день матчу пішов на Соборку – це давній аналог нинішніх соцмереж чи інтернет-форумів. Там усі новини про Чорноморець можна було дізнатися. "Сьогодні Чорноморець буде розривати їх", – перемовлялися між собою дядьки. Також почув характеристику лідера Чорноморця Костянтина Фурса. "Він злодій", – казали одесити. Не міг зрозуміти, що це означає.
– Під час матчу зрозуміли?
– Тренер дав завдання зіграти персонально проти Фурса. Як виявилося, він мав одну особливість – моментально перехоплював м'ячі, коли захисник пасував воротарю назад. Я цього уникав і зіграв непогано.
– На світ ви з’явилися не в Донецьку, а у Запорізькій області?
– То були буремні часи війни. Фактично мама врятувала мені життя. Вона поїхала народжувати до сестри у Запорізьку область, на свою малу батьківщину. Взагалі моя родина добряче натерпілася. Її батька розстріляли свого часу як куркуля. Вони голод пережили, війну – страшні часи були.
– Чоловіча частина вашої родини пов’язана з гірничою діяльністю?
– Батько, а також рідний та двоюрідний брати були шахтарями. Тато зустрів той час, коли Донецьк німці окупували. Коли дізналися, що тато працює шахтарем, то вирішили не чіпати. Насправді моє прізвище Зубко. Це вже згодом батькові букву "в" додали. Коли я народився, то мама просила записати саме з таким прізвищем – Зубков. Якби взяв її прізвище Могила, то теж могли виникнути проблеми – все-таки розкуркулений рід.
– Ви не хотіли пов'язати своє життя з шахтою?
– Я – гірничий електромеханік, не з чужих слів знаю, що таке спускатися у забій. Це брак повітря, пил, темнота, вода і щурі. Словом, справжня каторга. Не бачив себе у цій діяльності, тому після завершення технікуму я поїхав у Луганськ, де вступив у педінститут. Відчував, що роблю успіхи у футболі, відтак, зосередився на цій справі.
"Казав Хмельницькому про перехід у Динамо: "Що ти втрачаєш?"
– Ви розпочинали у Шахтарі на початку 60-х, але повноцінно розкрилися у донецькому Локомотиві – команді скромнішій за статусом, однак з хорошими виконавцями.
– Я бачив, що не проходжу в основу Шахтаря, тому попросився у Локомотив – набирався там досвіду. Що казати, якщо мені було 18, а лідеру Локомотива Михайлу Калініну – майже 30. Людина вже відслужила у морському флоті. А ще за Локомотив грали інші футболісти з іменем: Шутильов, Волошин. Від них я отримав знання на усе життя.
– Сезон у Локомотиві пішов на користь – у 1963-му ви повертаєтеся у Шахтар, де згодом стаєте гравцем основи.
– То був золотий час – ще до мене "гірники" виграли два Кубки СРСР. Я марив тими гравцями: Ананченко, Савельєв, Головко, Снєгірьов, Аляб'єв, Носов, Мізерний, Сальков. Згодом з багатьма з них виходив у складі. З такими партнерами дозволяв собі діяти нетипово на той час. Залишав оборону і з глибини вибігав у атаку. Олегу Ошенкову це не дуже подобалося.
– Тренер вважав це порушенням ігрової дисципліни?
– Я намагався пояснювати – яка різниця, з яким рахунком програвати? Залишаю Стрельцова, Гусарова чи Понєдєльніка і йду вперед. Через це неодноразово чув на свою адресу, що я анархіст. У Чорноморці в Алескерова це краще працювало. Я йшов вперед, а на моє місце з опорної зони Фейдман опускався. Це давало результат, Алескеров не боявся ризикувати. От у 1974-му граємо в Кишиневі, горимо 0:1. Знаєш, як зіграли у підсумку? Виграли 2:1, а голи забили захисники: я і Лещук. І таке відбувалося неодноразово.
– У Шахтарі ви застали молодого Віталія Хмельницького. Якою людиною він був?
– Ми тісно товаришували, а через багато років після того разом вчилися у школі тренерів. Пригадую, як у 1964-му вирішувалося питання переходу Віталіка у Динамо. Казав йому: "Ну що ти втрачаєш?" А я був закоханий у чемпіонське Динамо 1961-го. Базилевич, Войнов, Сабо, Трояновський, Лобановський – фігури! Радив, що варто їхати у столицю.
– Жарти Віталія Григоровича – окрема історія. У вас є улюблені?
– У матчі проти Динамо зустрівся з ним на полі. Запускають мені за спину передачу, а Хмельницький головою б'є поруч зі штангою. Це при тому, що він головою грав навіть там, де можна зіграти коліном. "Віталя, що сталося? Це ж твоя коронка", – кажу і видихаю. "Я спеціально не забив, щоб тебе тренер не сварив", – відповів Віталік. У нього від природи було класне почуття гумору. А футболіст який! Робив обманні рухи на інстинктивному рівні.
"О, Одесо, заходь", – зустрічав мене Яшин"
– Ви добре знали Яшина, Стрельцова, Нетто. Якими вони залишилися у ваших спогадах?
– Мені пощастило виступати у ветеранській збірній СРСР. Там і Шестерньов, і Хоміч, і Воронін грали. Навіть у поважному віці цікаво було зіграти з цими людьми в одній команді. Взяти до прикладу Ігоря Нетто – чудова і вихована людина з тонкою душею, тварин любив. А Лев Іванович… Завжди повторював, що найбільш суворий суддя – це людина сама для себе. Ми з ним не раз на філософські теми спілкувалися.
– Що у Яшині дивувало найбільше?
– Простота. Коли я був начальником команди, то часто їздив у Москву. Питання вирішував різноманітні, наприклад, футболіста заявити. Зайти у Федерацію з порожніми руками не міг, тому брав із собою віскі та цигарки. Колоскова завжди на місці нема, а поруч двері Лева Івановича. "О, Одесо, заходь", – зустрічав мене Яшин. Документи підписав, справу зроблено, тому пропоную пообідати у ресторані. Поїхали, посиділи, тихенько підходжу до офіціанта: "Друже, скільки це коштує? Давай я оплачу". А той каже, що не треба ніяких грошей – Лев Іванович уже все оплатив.
– Солідно.
– Я тільки хотів підняти цю тему з Яшиним, як він відрубав: "Спокійно, я тут господар, тому пригощаю". У відповідь запросив його з дружиною Валентиною Іванівною у Кароліно-Бугаз. Яшин любив рибалити там.
– Вперше проти Яшина ви зіграли у 1964-му. У тому ж році забили свій перший гол у Вищій лізі.
– Шахтар легко розібрався зі Спартаком 3:0. На воротах у москвичів був Володимир Маслаченко, наближався кінець поєдинку. Відверто кажучи, я не знаю, як там опинився. Ананченко головою влучив у поперечку, а я добив у сітку.
– Більшість своїх голів ви забили з гри, проте пенальті теж інколи виконували. Наприклад, з Карпатами у 1965-му.
– То був матч Кубка СРСР, перша хвилина. Чомусь ніхто з партнерів не хотів бити, відправили мене. Я тільки так "вжух" по мокрій траві запустив… У Львові завжди була потужна команда. Один тільки Габовда чого вартий! Я добре грав головою, але у нього виграти верхову дуель майже нереально. Бувало, що я діяв на позиції заднього захисника, а Степан Решко за Яноша відповідав – куди там, усі м'ячі Габовда вигравав. Непросто також було зі Старухіним, Копаєвим та Красницьким.
"Нас облили якоюсь "хлоркою", посадили в автобус і відвезли у Київ"
– Решко був одним із плеяди закарпатців у Чорноморці. Що пригадуєте про його земляків – братів Секечів?
– Василь у нас грав за дубль, а от Іштван завжди притягував своєю харизмою: охайний, культурний і просто зразковий чоловік. Не випивав, не палив – просто неповторна особистість. Коли Іштван закінчив і очолив Душанбе, то запрошував мене до себе. Та я не відважився – занадто далеко від дому.
– Ваша характеристика Секеча частково нагадує те, як описували Леоніда Буряка.
– Це так і є. Колись читав Леонідову автобіографічну книжку "Гарячі точки поля". На початку Буряк розповідає про те, як отримав запрошення у Чорноморець. Щасливий повертався додому, а його на порозі зустріла мама зі сльозами на очах. Виявилося, що батько помер, не дізнавшись про таку радісну новину. Тоді він пообіцяв матері, що завжди буде поруч і допомагатиме у всьому. Коли Буряк з'явився у команді, то всі його оберігали. Зрештою, своїм ставленням хлопець тільки притягував: культурний, вихований, хоч і з незаможної сім'ї. Людина їде у молодіжну збірну, повертається у колектив і привозить жуйки та зубну пасту. Душа!
Віктор Зубков у білій формі
– За два роки до Буряка в Одесу переїхав Віктор Прокопенко, ще одна майбутня легенда клубу.
– Грали на зборах з Вінницею, а Прокопенко два м'ячі Семену Альтману забив. Один з дуже гострого кута. Бог допоміг – Шапошников запросив Вітю після цієї гри. Хоча кар’єра футболіста у Прокопенка не була видатною. Разом з Шахтарем вилетів з Вищої ліги, потім у Херсон переїхав. Вітя не приховував, що хоче стати тренером. До того ж умів подобатися людям, мав відповідні комунікабельні навички. Не хочу хвалитися, та я радий, що свого часу допомагав йому. Прокопенко – не асистент за характером, лише головний тренер. Потім він це довів.
– Останнім для Прокопенка сезоном у Чорноморці перед переходом у Донецьк виявився 1970-й. Він став єдиним з ваших дев'яти сезонів у футболці Чорноморця, коли ви не забивали голів. А ще страшним для Одеси через епідемію холери.
– У всіх планах непростий період. Тогоріч Чорноморець вилетів у Першу лігу. Взагалі за натурою Сергій Шапошников – тренер жорсткий, але тоді поклався на футболістів, а ті знизили до себе вимоги. При тому, що за нас грали майстри на кшталт Поркуяна, Прокопенка та Решка. Один футболіст взагалі зник, зв'язався з криміналом і опинився у в'язниці.
– Як виглядали ваші тренування після повідомлення про епідемію холери у місті?
– Ми перебували на обсервації на стадіоні. Одного дня нас облили якоюсь "хлоркою", посадили в автобус і відвезли у Київ. Там команда мешкала на базі київського Динамо і приймала суперників на Центральному стадіоні. Це теж не сприяло комфорту і успішним результатам.
"Я не стримався і проявив слабкість – вдарив партнера"
– Ще одна унікальна постать Чорноморця – Валерій Поркуян.
– Ми товаришуємо дотепер, живемо неподалік одне від одного. У Поркуяна фантастичні швидкісні дані. Та й людина він чудова і скромна. Навіть не образився, коли на англійському чемпіонаті світу бронзової медалі не отримав. Це при тому, що став одним з найкращих бомбардирів і заслуговував на нагороду. У 1970-му, на наступному Мундіалі, теж несправедливо сидів на лавці – не розумію, чому Качалін так і не випустив Валерія на поле.
– У 1972-му Поркуян переїхав у Дніпро, утім втрату Поркуяна "моряки" не особливо відчули через прихід іншого забивного форварда Анатолія Шепеля, який почав забивати одразу. У чому секрет його успішної адаптації в Одесі?
– Толік у першому сезоні наколотив понад 20 голів, а у другому взагалі рекордні 38 настріляв. У нас із Шепелем якось відбувся скандал безпосередньо на полі, на очах тисяч людей. Соромно дотепер.
В атаці Анатолій Шепель
– У чому справа?
– Я традиційно побіг вперед, віддав пас і очікував на те, що він зіграє у стінку. Толік цього не зробив, тому я у коректній формі висловив претензію: "Для чого ти мене обрізаєш? Тепер треба 70 метрів назад бігти". У відповідь я тільки почув грубі слова. Я не стримався і проявив слабкість – вдарив партнера. Суддя аж розгубився – не зрозумів, що сталося і навіть не вилучив мене.
– Це трапилося під час матчу?
– Так, у 1972-му грали з Крильями Совєтов. Шепель матч продовжити не зміг, тому мені довелося грати за двох. Наслідки ця історія мала жахливі – мене дискваліфікували на 5 матчів, зняли зарплату. Сильного суспільного чи колективного осуду я не відчував, навпаки мене вдосталь підтримували. Проте я сам розумів, що проявив слабкість і вчинив по-дурному. Усі бачили, як Зідан буцнув Матерацці. Так і у мене трапилося.
– Зараз у ваших стосунках все гаразд?
– Минулого року бачилися, добре ладнаємо. Звичайно, я жартував потім: "Толю, ти після мого удару 38 голів забив". До речі, коли Шепель пішов у Динамо, я почав забивати.
– І стали найкращим бомбардиром команди. Все завдяки фірмовим підключенням до атаки?
– Я ще на кутові ходив. Кажу Алескерову: "Якщо м'яч вилітатиме зі штрафного майданчика, можна мені там залишатися? Устимчик і Сапожников знову навішуватимуть". І Алескеров дозволив. Я нерідко взагалі позицію центрфорварда закривав.
"Арбітр сказав, що до гри отримав у подарунок ключі від Fiat"
– Звідки у вас навички гри в атаці?
– Напевно, від природи. Пригадую, як перед поєдинком з Карпатами смикнув пах – сиджу на трибуні. Тренер каже: "Заходь у роздягальню і переодягайся".
– Ви були готові?
– Не готувався взагалі. Навіть бутсів не взяв. Однак адміністратор усе скоренько організував, а я вийшов і забив. Часто це команду бадьорило.
– У 1974-му Чорноморець виграв єдину "бронзу" союзної першості. Якби не ваш переможний гол Арарату наприкінці сезону, її могло не бути?
– За рік я завершив активні виступи, тому періодично починав гру у запасі. Так було і того разу. Я вийшов на поле у середині другого тайму. Толік Дорошенко мені таку передачу виписав! А я соковито влучив! Народ з розуму сходив. Я ці удари тренував і в потрібний момент втілив це у грі. Бачили, як стріляють у тарілки на льоту? Мій удар був схожим на це. Теж спрацював, як автомат.
– Сезон-1975 став прощальним для вас і дебютним для Володимира Плоскини. Могли тоді повірити, що він стане душею Чорноморця на десятиліття?
– Якось мене Алескеров викликав і почав нарікати, мовляв, Володя блідо на полі виглядає. "У Динамо ж його не просто так запрошували раніше? Плоскині треба час", – переконував я Ахмеда Лятифовича. І як Плоскина потім розкрився. Те саме з Василем Іщаком, якого Лобановський у Києві хотів бачити. Довелося добряче за нього поборотися. Але це значення не має. Просто гляньте, хто лідирує серед гравців, які провели найбільше матчів в історії Чорноморця: Плоскина та Іщак.
– Один з ваших останніх матчів у футболці Чорноморця припав на історичний дебют в Кубку УЄФА. Вдома ви перемогли Лаціо.
– Вигравали 1:0, я вийшов, а ми забили вдруге. На жаль, суддя-негідник не зарахував чистий гол. Я пішов у боротьбу, чесно її виграв, а він свистить. А вигаданий пенальті на останніх хвилинах у римському матчі? Арбітр потім нам відверто сказав, що ще до гри отримав у подарунок ключі від автомобіля Fiat. Лаціо, на хвилинку, тодішній чемпіон Італії, з яким ми грали на рівних.
– Вашу справу спершу продовжував син Владислав, а зараз і внук Руслан. Варто очікувати на продовження футбольної династії Зубкових?
– У нас в родині є і юристи, і програмісти. Зараз у Руслана, який переїхав у Агробізнес, підростають троє дітей: дівчинка і два хлопчики. Одного з них вони з дружиною усиновили. Задатки у пацанів є, я бачу їх. Один з них, Георгій, займається футболом в Одесі. Я буду щасливий, якщо одного дня на професіональному футбольному рівні зіграє ще один Зубков. І бажано у Чорноморці.
Юрій Роменський: Лобановський вхопив пляшку мінералки і побіг за суддею. Таким його не бачив ніколи