Велике та відверте інтерв'ю "Футбол 24" з Володимиром Коханом, фронтменом популярного YouTube-проекту "Хащі". Окремі випуски цього каналу вже перетнули мільйон переглядів. Такого успіху могло б і не бути, якби Кохана свого часу помітили футбольні скаути.
"Ненависті до росіян вже не вистачає. Це щось набагато страшніше"
– Володимире, весною на YouTube чималий резонанс викликав цикл ваших репортажів про звільнені від російських військ населені пункти Київщини. Ви працювали там у перші ж дні після деокупації. Як вас змінили ці зйомки внутрішньо? Що перемкнулося всередині?
– Важко сказати, що перемкнулося саме в той момент. Це було більше трьох місяців тому, а ми зараз живемо в такий час, що нас постійно накривають якісь нові емоції. У перші два місяці війна викликала дуже сильні переживання, але в кожної людини є захисна реакція. Ми починаємо сприймати все, наче якусь статистику. Сприймати, як належне, – ось що найстрашніше. Воно ще тисне на нас, звичайно, неможливо розслабитись, смуток на душі, але ефект шоку вже минув.
Що нас тоді пройняло? Ми їхали автівкою з Хмельницького – мирного міста, де нічого не відбувалося, хіба кілька ракет впали. Перетинаємо межу Житомирської та Київської областей. Вже за 5 кілометрів з’явилися розбиті заправки – ми пережили перший шок, аж волосся дибки стало. Ще через кілометр побачили на узбіччі танк… Повна несподіванка, адже думали, що бої точилися тільки в передмістях Києва.
До того часу, коли почали знімати села, вже трішки вбулися, поїздили. Бо у перший день приступити до роботи було неможливо. Знімати легше: куди не наведеш камеру – всюди жахіття, художня картинка земного постапокаліпсису. А ось говорити в такі моменти мені було дуже важко – це помітно на відео. У довоєнних мандрах я розповідав про те, чим захоплююсь, і слова самі виривались на поверхню. А тут стоїш у шоці. Хочеться матюкатись. У голові одна думка: "Це капець, це капець…"
– Раніше нам вже траплялися кадри із неймовірною жорстокістю росіян у Чечні та Сирії. В Україні ці звірства вийшли на новий рівень?
– Я думаю, в цьому плані все стабільно вже років 400. Почалося ще, мабуть, з часів Івана Грозного. Протягом всієї історії, яку зараз можна вивчити в архівах, росіяни завжди цим відрізнялися. У наших головах зі школи відкладено, наскільки жорстоко поводилися німці під час Другої світової. Але тут навіть важко порівнювати.
Можу порекомендувати аудіокнигу (вона російськомовна), яку прослухав 3-4 роки тому і вона справила на мене шедевральне враження. Ніколай Нікулін, "Воспоминание о войне". Це відомий мистецький діяч, працював в Ермітажі. Він пройшов усю так звану "вєлікую отєчєствєнную" – з червня 41-го по травень 45-го, взяв участь у найзапекліших боях. Тож хто хоче більше дізнатися про звірства росіян – раджу послухати цю книгу. Я тоді такого наслухався, що коїла червона армія на територіях України, Польщі, Німеччини! Це просто жесть.
– Як то кажуть, "це ж було уже"… До речі, після перших фото із Бучі мені на думку спала аналогія з Батурином. Яка природа їхньої жорстокості? Адже все списати лиш на 20-літню телевізійну пропаганду – абсурдно…
– Ось тут я не експерт, дуже важко сказати. Над цим питанням розбираються історики, психологи і ще купа фахівців з різних галузей. У кожного є свої домисли. Але це не така проста річ, яку можна пояснити одним чи двома реченнями. Потрібно писати книги, цілі томи, і з них лише в комплексі можна виявити причину, чому така ментальність. Дідько його знає. Зіграли дуже багато факторів. Інколи думаєш, що причина у суворому кліматі. Але ж як тоді бути зі скандинавськими країнами, де зараз найліберальніші погляди у світі і побудова справжнього соціалізму?
Можливо, це перетин Європи та Азії. У мене враження, що існує образа росіян – вони здебільшого європейської зовнішності, але їх завжди сприймали, як азіатів. Вони десь посередині – виглядають, як європейці, але поводяться, як азіати. І от у них образа такого хулігана-гопника. Всі навколо інтелігентні, красиві, думають про мистецтво, а він залишився осторонь цього свята і зганяє свою злість, вибиваючи шибки у школі.
– Яка емоція у вас домінувала під час зйомок: страх, розпач чи лють до вбивць?
– Безмежне здивування. "Та ну. Та як?" Слів бракувало. Був момент, коли мене накрило аж до панічних атак. У буквальному сенсі запаморочилась голова, коли ми бачили, як людей витягають з-під завалів. У фільмі цього немає, бо не можна. Частково, художньо намагались це показати. Наприклад, мати сидить і чекає, поки її дітей дістануть з-під уламків. Вони там перебували 40 днів – донька, онучка, тесть… Зараз розповідаю і чомусь, насамперед, пригадується запах. Запах трупів і специфічного горіння – величезного пожарища, яке охопило пів міста.
– Скільки разів хотілося все покинути і втекти додому?
– Такого насправді не було. У той час, як і зараз, є нестерпне бажання робити хоч щось, що закладе цеглину в нашу загальну перемогу. Я ж не професійний військовий. Недавно написав твіт, його суть така: "Який наступний етап після ненависті?" Тому що ненависті до росіян вже не вистачає. У мене настав такий етап, коли відчуваю не злість, а щось набагато страшніше. Навіть обзивати їх вже не хочеться. Пост-лють, пост-ненависть. Навіть не існує такого терміну, щоб це описати.
– Ви не боялись пересуватися по місцевості? Все-таки снаряди ще лежали на кожному кроці, було багато розтяжок…
– Ні. Елементарне розуміння того, що снаряд просто так не може здетонувати. Ми їх оминали, ходили протоптаними стежками, заходили до місцевих мешканців на подвір’я. Ще були, звісно, заборонені зони. Це не наші стандартні мандри, коли ми залюбки зазирали у закинуті приміщення. Тепер там чигала велика небезпека.
Пам’ятаю момент, коли йшов сільським полем, де стояла російська САУ. І там буквально тисячі 120-х мін, артилерійських снарядів. Йдеш і закрадається думка: "А раптом щось здетонує і піде ланцюгова реакція?" (Усміхається) Було моторошно.
Ми ось перший фільм зробили з Харківщини, зараз доробляємо другий, третій – усього чотири випуски буде. Там виїжджали на позиції – по суті, на лінію бойового зіткнення. Людська психіка так працює, що набагато страшніше сприймати війну в Хмельницькому чи у Львові. Знайомі розповідали, що закордоном почуваєшся ще паскудніше. А коли ти безпосередньо на лінії і бачиш, як відбуваються бої, виникає враження, що все контролюєш – і тоді взагалі не страшно. Виділяється адреналін, починається якась така гра, в неї вливаєшся і страх практично зникає.
На Харківщині за 200 метрів від нас прилітало. Перші кілька разів ми присіли з переляку. Військові з нас лише посміялися, тож надалі вже почувалися хоробріше.
– Будемо вважати це невеликим спойлером.
– Багато чого там знімати і показувати не можна. Ми приїхали якраз у важкий момент, коли росіяни вели контрнаступ, наші зазнавали втрат. Військові люди більше люблять показувати свої звитяги, аніж поразки – і це, мабуть, правильно, бо підіймає бойовий дух. Натомість показувати втрати – це розбивати цеглу з будинку нашої перемоги, який ми зараз споруджуємо. То можна буде зробити потім, постфактум. Матеріал збережемо, а після перемоги, коли закінчиться війна, детально його розберемо. Зараз такий час, коли багато що потрібно замовчувати.
– По-особливому запам’ятався один із героїв ваших фільмів – дядько, який працював у Гостомельському аеропорту. Ви записали з ним інтерв’ю, а згодом ще й відзняли емоційне повернення додому. Йому ще пощастило – найрідніші люди вціліли, як і його будинок…
– Загалом – так. Наскільки я знаю (ми спілкувалися місяць тому), родичі забрали його в Італію на реновацію, відновлення. У нього практично цілий будинок і ніхто з рідних не загинув. Але все одно, у другому фільмі, який назвали "Додому", ми доставили його телефонний дзвінок. Зателефонував і повідомив: у них щодня від трьох до п’яти похоронів у селі. Знаходили і знаходили нові тіла… А нещодавно я читав, що поруч із їхнім селом виявили ще одну братську могилу.
– Мабуть, погодитеся, що головна Голгофа у нас ще попереду – це Маріуполь. Там масштаби навіть важко уявити. Коли відбудеться деокупація, ви плануєте поїхати туди?
– Я, напевно, песиміст. Хочу помилятися, але відверто не вірю в деокупацію Маріуполя – це якщо чесно висловлювати свою думку. Якщо це станеться – я, звичайно, буду радий і ми туди поїдемо. З іншого боку, коли закінчиться війна, мені б не хотілося нічого знімати на військову тематику. Розумію, що це історія, яка пишеться просто зараз. Ще стоїть запах на цих згарищах, ще стоїть запах крові і ще біль людський витає у повітрі. Не зможемо того оминути, ніколи не будемо такими, як раніше. Але я би з радістю знову знімав про занедбані, забуті села, давні історії.
– За скільки часу після нашої перемоги українці у своїй загальній масі знову почнуть шукати "хороших рускіх"?
– Дехто вже шукає. Нещодавно бачив новину, що в музичних рейтингах знову 70 відсотків російських виконавців. До багатьох зараз дійшло з ракетами, але до більшості все ж не дійшло. Вони не розуміють кореня проблеми. Коли ми знімали на Харківщині, часто чули: "А при чому тут мова? А яка різниця, якою мовою?" Це – як одяг носити. Є різниця – есесівський кітель чи українська форма. Проте дехто не розуміє: "Ми за Україну, але будемо ходити в російській формі з двоголовим орлом". Здавалося б, це лише малюнок – тризуб і орел двоголовий. А насправді – семантика велика. Як і мова – один з головних маркерів, прапорів під якими йдемо, розуміння "свій" / "чужий".
Так, у нас багато російськомовних солдатів – героїв, суперкрутих хлопців. В "Азові", напевно, більшість російськомовних. Але вони самі погоджуються, що це навряд чи грає їм на руку. Вони б хотіли бути україномовними – так набагато простіше боротися з ворогом.
Тут цілий філософський трактат – чому наших людей однаково тягне до Росії. Це стокгольмський синдром, набутий роками. Наче й зненавиділи росіян, але припиняться бойові дії, мине пів року чи рік… Ще залежить, як Росія поводитиметься далі.
Десь рік тому, коли ми знімали про Патона, я сказав, що, як не парадоксально, але Путін – це людина, яка найбільше консолідувала українців за всю історію незалежної України. Для єднання, державотворчих процесів, формування нації він доклався найбільше. Тому що нація давно народжена, але до кінця не могла подорослішати. Натомість тепер з інфантильного дитячого стану переростає в дорослу особистість зі своєю позицією, поглядами. Уперше за 30 років зникла російська музика в публічному просторі! Для цього було потрібно, щоб нас аж ракетами почали крити!
"Враження, наче опинився вночі на цвинтарі. Таких місць – десятки"
– Яким був Володимир Кохан до приходу в YouTube?
– Простою пересічною людиною (Усміхається). Ні, я ніколи не був простим серед друзів, просто зараз став відомим для більш широких мас. Нас супроводжувала неформальна готична меланхолійна музика, ми були субкультурниками. Ця романтика досі мені цікава. Зараз, звісно, не ті часи, хоча таку музику продовжую слухати.
– Саме на цьому грунті і проросла тяга до зйомок у закинутих селах?
– Там такий складний комплекс, що я навіть не поясню за 5 хвилин. Єдине можу сказати: це робилося за покликом серця – щире і справжнє. В українському YouTube-просторі люди вивчають ринок, сідають, аналізують, що там популярне в російському Ютубі, американському, "давайте створимо якийсь аналог", "це принесе комерційний успіх, а це не принесе"… Натомість ми ніколи в житті про таке не думали. Просто робили те, що дійсно в кайф. І нам пощастило!
Розумію, що так щастить одним із 10 тисяч – коли займаєшся улюбленою справою і це приносить задоволення, успіх, навіть заробіток. Завдяки батькам, дідам-прадідам у мене вроджена харизма говорити і люди це слухають. Брат вміє монтувати, друг – також. Плюс – вони люблять знімати. І воно все якось так вдало склалося.
– У старих хатах ви часто натрапляєте на цікаві артефакти. Була якась особлива знахідка?
– Ми знайшли щоденник простої бабусі на Поліссі. Вона писала розмовною діалектичною мовою. Фіксувала події, які відбувалися в селі і в її оселі. Найпарадоксальніше у цій історії: після виходу відео цю хату і цей щоденник впізнав її онук, який роком раніше почав дивитися наш канал. Тож ми надіслали йому родинну реліквію.
Ще коли були юними бідними студентами, в одній суперрозваленій хаті знайшли якісь гроші – близько 100 гривень. Станом на 2008 чи 2009 рік – непогана сума. Одразу пішли і купили кілька пляшок вина (Усміхається) Випили, це мені запам’яталося.
– Домівки, в яких крізь вибиті шибки вітер гуляє, часто дихають похмурою енергетикою. Вам траплялися місцини, де мурашки пробігали спиною і панувала реально містична атмосфера?
– Їх дуже багато! Траплялися такі хати, які ми навіть не знімали. Заходиш, а там таке відчуття, я не знаю… Метафізичні явища, які словами не опишеш. Враження, наче вночі опинився на цвинтарі. Втікаєш і нічого не хочеш знімати. Запах, аура – все відштовхує. Таких місць – десятки.
– Пам’ятаю, в одному з випусків ви згадували про хату відьми.
– Так-так. Це ми зі знайомим їздили і він нам розповідав. Але якщо ми зняли цю хату, отже там не було настільки моторошно.
– Вас ніколи не сприймали за злодіїв-грабіжників?
– На початках таке було дуже часто. "Металолом збираєте?" / "Шо ви тут ходите?" / "Зараз міліцію викличу". Частіше конфлікти траплялися, коли ми робили людям зауваження. По селах люблять палити траву. "Навіщо ви це робите?". У відповідь бабка накидалася на нас із граблями і проклинала "до четвертого коліна" (Усміхається).
А якось фотографували краєвиди і каньйони у Хмельницькій області. Тридцять кілометрів від райцентру Дунаївці, глухе село. Під’їжджає доволі дорога машина, зупиняється за 20 метрів. Вийшли чоловік із жінкою, обом років під 60. Відкривається багажник і в яр летить білий мішок із пляшками та всяким мотлохом. Ми не витримали: "Ей, що ти робиш?! Дядя, ти що, взагалі? Ти звідки?" – "А де я маю викинути?" Послав нас усіх і поїхав.
Я багато разів пошкодував, що ми тоді надто нерішуче діяли. Звісно, в іншому випадку нам би світило хуліганство. Але краще б я взяв якогось камінця і розбив йому лобове скло. Він запам’ятав би на все життя і більше б так не смітив. Чувак не заніс на смітник, а проїхав 40 кілометрів, щоб насвинячити на природі. "Я родом з цього села", – каже. Що в цій голові робиться?!
– Насправді таких людей дуже багато, до того ж – в усіх регіонах країни.
– Я неодноразово говорив: у чому Україна єдина – від Донбасу до Закарпаття – це в нелюбові до природи. Усе загаджують і засипають. Якщо людина живе в гармонії з природою, цінує її, то ніколи так не вчинить. У мене ж враження, що українці намагаються максимально напакостити навколишньому середовищу. Не всі, звичайно. З кожним роком відсоток людей, які цього не роблять, зростає. Але загальна маса – темна і важка. Щоб її змінити, потрібен репресивний каральний інструмент – штрафи. Якщо хтось заплатить 15-20 тисяч гривень штрафу, а для села це дуже значуща сума, інші боятимуться і не смітитимуть.
– Що буде з українськими селами, які зараз ледь жевріють? Мабуть, найскладніша ситуація на Поліссі.
– Повне зникнення. Тому ми й фіксуємо їх для пам’яті. Всі українські села – як пенсіонери похилого віку, 60-90 років. Комусь залишився ще рік, комусь – 20-30 років, але вони всі неодмінно підуть в небуття. У Європі глобалізаційний процес відбувався поступово, починаючи з XVIII-XIX століття. Населення поступово тікало до міст, села перетворювались на фермерські господарства, не було різкого занепаду. А в нас село на 70 років законсервував Радянський Союз – не давав людям звідти виїжджати, розвиватися. Покріпачені, прив’язані до землі. А у 90-х цей мішок розв’язався, вибухнув. Усі стихійно кинулися в міста, натомість села пустіли, занепадали, зникали.
Територія Галичини і Прикарпаття трішки відрізняється. А от на Вінничині чи Хмельниччині, звідки я родом, немає абсолютно ніяких перспектив. Намагаюся приїхати туди хоча б раз на пів року і щоразу ситуація все плачевніша. Ще буквально у 2012-му ми востаннє зібрали сільську команду на чемпіонат району. Сьогодні попасуватися м’ячем немає з ким. Там навіть пива немає з ким випити! Все дуже страшно і катастрофічно.
"Шахтарі – це трудяги, а Динамо – галімі мусара"
– Колись ви пристрасно захоплювались футболом. А зараз?
– Футбол – це була релігія і єдина розвага, адже ми жили в селі. То були часи, коли існували 2-3 телеканали, ніякого інтернету, нічого. Але ми з братом фанатіли від футболу на такому рівні, що я міг назвати у 2002-04 роках склади більшості команд Серії А, англійської Прем’єр-ліги і української Вищої ліги. Вели зошити, я записував авторів усіх голів у чемпіонаті України. Вдома ці щоденники досі зберігаються.
Відкрию секрет: за традицією продовжую вести записи. Все давно є в інтернеті, але мені цікаво від руки, ручкою, оця крафтовість. Сезон 2021/22, який через війну так і не закінчився, я теж фіксував – як там Рух з Маріуполем зіграв, наприклад. Знервований, втомлений сідаєш увечері: "О, я два тури останніх не записав". Підглянеш в інтернеті, запишеш – це мене заспокоювало. Наче знову повертався в дитинство і відчував душевне тепло.
Дитинство завжди проглядається в красивому жовтавому світлі. Прекрасні часи, коли не боліла голова, зі здоров’ям усе було добре, батьки були молодими, діди-бабусі – живими, а в селі – безліч молоді, і ми щодня бігали на долину грати у футбол. Копали подертий м’яч або й взагалі 1,5-літрову пляшку, тому що то були надзвичайно бідні роки. Коли Янукович став прем’єром, школам видали гумові м’ячі, схожі на баскетбольні. Дуже-дуже важкі – якщо влучали у голу частину тіла, синяки були гарантовані (Усміхається).
– Я, наприклад, полюбив футбол з ЧС-98 у Франції…
– Аналогічно! Я себе інколи ловлю на думці, що не можу згадати фіналу останнього чи передостаннього чемпіонату світу, а от ЧС 1998 чи 2002 року здатний відтворити, починаючи з чвертьфіналів. Натомість якщо мене запитають, хто минулого року виграв Лігу чемпіонів, я зависну. Доведеться відкривати Вікіпедію (Усміхається).
– Давайте наведемо фокус: з якого гравця, з якої команди все почалося?
– Ми з братом народилися бунтарями і антисистемниками. Саме тому були неформалами, готами. Одягаємося не так, як усі, цікавимося не тим, чим усі. У ті часи футбол транслювався по УТ-1 і ми його дивилися з нашим дідом – він був вітчимом нашого батька. За замовчуванням на заході України всі вболівали за київське Динамо. Ми ж, як противники системи, шукали альтернативу. Вже згаданий дід Анатолій 19 років пропрацював шахтарем у Луганській (Ворошиловградській) області. Люди тоді вболівали за команди своїх професій, тож звісно, що він підтримував донецький Шахтар.
Домашній фан-куточок, 2000 рік
До слова, Динамо в радянський період мало прізвисько "мусара". Тобто, спортивний клуб, створений при міністерстві внутрішніх справ, при міліції. "Шахтарі – це трудяги, це хлопці, які працюють, з шахти виходять грати у футбол, – казав дід Анатолій. – А Динамо – це галімі мусара" (Сміється). Тож від діда ця нелюбов до динамівців передалася й нам. Між іншим, на початку 2000-х Шахтар тренера Прокопенка був першим клубом, який врешті почав ламати монополію київського Динамо у чемпіонаті України.
– Прекрасна команда – Вірт, Воробей, Старостяк, Ателькін, Зубов…
– А ще – перші легіонери! Джуліус Агахова забивав голи, після чого крутив сальто. Це виглядало дуже по-цирковому. Вірт був моїм улюбленим воротарем. Ми брали білу фарбу, якою бабуся паркан фарбувала, і на кофті писали "Вірт".
Пригадуєте, коли Шахтар вперше вийшов у Лігу чемпіонів і грав другий тур проти лондонського Арсенала на виїзді? "Каноніри" були нашою улюбленою англійською командою, ми обожнювали Тьєррі Анрі, там бігав Олег Лужний. А маленький стадіон Хайбері виглядав просто фантастично – вболівальники сиділи настільки близько, що могли голкіпера по плечі поплескати. Досі сумую за цією ареною. І ось приїхали "гірники" – в першому таймі вели з рахунком 2:0, проте зрештою поступилися 2:3. Могли програти 2:10, але Вірт таке витворяв у воротах, взяв пенальті… Наче невисокого зросту, зате реакція – прекрасна.
За Шахтар я вболівав десь до 2009 чи 2010 року. Але клуб все більше ставав гегемоном – багато чемпіонств, постійно перемагає, всі восхваляють. У той же час на арену вийшли досить сильні Металіст і Дніпро. З 2008 по 2014 рік український футбол переживав справжній розквіт, свій найкращий період. Не вірю, що це колись повернеться. Звісно, балом тоді правили олігархи, великі гроші, зате ми мали аж чотири команди, які боролись за чемпіонство.
Так ось, нам дуже подобалась гра Металіста Мирона Маркевича. У той час, коли Динамо просто мучилось на полі і ледь забивало з 4 метрів, харків’яни забивали "ножицями". Соса, молодий Тайсон, Жажа такі дива витворяли! Гра Металіста нагадувала Барселону – навіть Шахтар так красиво не грав.
Мені було байдуже, хто стане чемпіоном – чи Карпати, чи Чорноморець, чи Металіст або Дніпро. Я просто хотів, щоб ця епопея Динамо і Шахтаря закінчилась. У принципі, я й зараз дивлюся український футбол і вболіваю за андердогів. Я завжди проти лідерів – у мене це з дитинства. Коли на чемпіонаті Європи грають Ісландія та Франція, то звісно, що я за ісландців. Албанія – Німеччина – я за албанців і так далі. Дуже тішився, коли Агробізнес вибив Шахтар з Кубка України. Як люди можуть вболівати за модні розкручені команди? Мені це абсолютно нецікаво.
"Закінчив школу, став трактористом і спився"
– Романтика сільського футболу – яка вона?
– Сьогодні буквально задумався про те, що за все життя я ніколи навіть бутсів не мав справжніх. У ті часи секонд-хенди ще не поширилися. Зате були легендарні кеди на шипах. Коштували 10 гривень – як зараз пам’ятаю – потім подорожчали до 20. Жахливі китайські гумові кеди, але саме в них відбувалися всі футбольні баталії. На селі хлопці грали, у буквальному сенсі, в гумових чоботах або туфлях, головне – щоб батьки не бачили. Я знаходив на горищі черевики свого батька, а якось натрапив там на радянські кеди 40-го розміру. Нога тоді була меншою і все чекав, коли до них доросту. А як радів, коли їх нарешті взув! Бігав і здавалося, що я Девід Бекхем.
Футбол ми грали увесь час, не зайнятий навчанням або сільською роботою. Дехто дивився фільми і мультики, проте нас із братом це не цікавило. Років до 14 в тілі не було жодної кріпатури чи втоми, хоча футбол міг тривати по 6-7 годин на добу. Віддавалися на повну, бігали.
Про мою ігрову позицію говорити важко, бо у нашому селі ніколи не було стадіону. Бігали на спортивному майданчику біля школи. З одного боку "поля" воротами слугували два турніки, шириною чотири метри, а висотою – три. З іншого – спортивний снаряд, у довжину метрів шість, зате висотою метр сорок. Тобто, плюс-мінус розмір площин у квадратурі – однаковий. Окрім цього, бігати нам перешкоджали якісь труби, волейбольні стійки, забиті в землю залізні кілки. Періодично падали, розбивали собі коліна. Такий брутальний футбол, що жах! Але кожна шкільна перерва перетворювалася в неймовірні футбольні перипетії.
Згодом грали у долині біля річки, де випасалася худоба. Це зараз у селі залишилося десь 11 корів, а в ті часи їх були сотні! У кожному дворі тримали по 2-3 корови. Усі долини викошені і випасені – виглядали, як ідеальний газон на НСК Олімпійський. Тобто, там можна було розігнатися, а коли забив гол – проїхатися на колінах метрів три. Згодом, коли ми виїжджали на футбольні змагання, наше село славилося своїми воротарями. На цих долинах реально навчилися витягувати у стрибку м’яч із дев’ятки! Але таку розкіш, як районні турніри, ми собі могли дозволити хіба раз в рік. На все село – 5 машин, жодного буса. Чим ти вивезеш одинадцять гравців? До дев’ятого класу я ніколи не мав кишенькових грошей. А для чого? Вдома поїв, взяв з собою два яблука, шматок хліба з варенням, у школі – їдальня. Так жили більшість сільських дітей.
Так ось, окрім нас із братом, на воротах дуже добре стояли ще двоє хлопців. Якби ж у нашій країні працювала селекція! У нас ніхто не дивиться, як у селах грають футбол. Я згодом ходив кілька років у районну ДЮСШ і в мене досі розпач. Пам’ятаю, як там тренують: "Давайте чотири кружочка навколо стадіону, нате вам м’ячі, б’єм по воротах, а тепер граємо, хто де хоче". Ніякої тактики, ніякої оцінки – талановита ця дитина чи ні. І воно досі так відбувається. А в українських селах стільки талантів пропадають! Натомість діти багатих батьків, які в Києві мають змогу піти в академію Динамо, щось там грають, а потім стають професіональними футболістами.
Ми були б набагато сильнішими на міжнародній арені, якби існувала спеціальна інституція і досліджувала "перлини" у селах. У наш час було 5-6 хлопців, які зараз могли б грати мінімум в УПЛ. Коли мені було 10-12 років і ми приїжджали на турнір, для мене не становило складнощів від власних воріт пройти до чужих, обвівши 11 суперників, і забити гол.
– Бразилія! Копакабана!
– Але цього ніхто не дивився. Вчителі такі: "Ну, молодець. Ось тобі п’ятірка з фізкультури". Якби таких дітей підбирали спеціалісти, все було б по-іншому. Якраз у Бразилії талантів шукають по селах і пляжах. Чому у нас цього немає?
Взимку, у січні, один із найталановитіших хлопців нашої команди, на рік старший від мене, помер. Він банально спився у селі – цироз печінки. А був нападником з відчуттям голу, як в Андрія Шевченка. Ніколи не видавався супертехнічним чи швидким, просто опинявся у потрібному місці, а ще міг віддати вивірений пас на 30 метрів. Його ніхто не помітив. Хлопець закінчив школу, став трактористом і спився.
"Теперішній футбол – як штучна силіконова дівчина"
– Сучасний футбол, як великий бізнес, вам цікавий?
– Ось тому я футбол зараз майже не дивлюся. Розумію, що він став технічнішим, швидшим, граційнішим. Але коли гравці від мінімального дотику рукою валяються на полі, мені це не до вподоби. Я пригадую Дзамбротту, Гаттузо. Пригадую якогось серба, який влітає в штангу, забиває ребра і далі продовжує грати. Ось такий футбол мені подобався.
– А як щодо "футболу внє політікі"?
– Завжди дуже бісило і тому я ніколи не любив дивитися закулісся збірної України, де вони всі розмовляли російською. До всього, мені вкрай не подобається статус сучасних футболістів, які перетворилися в таких собі метросексуалів і мільйонерів. У цьому плані я виступаю за "пролетарський" футбол, якого навіть сам не застав. Найкращі свої часи ця гра пережила десь у 50-70-х роках минулого століття.
У нас взагалі нефутбольна країна. Зі ста осіб, які навчалися в школі, поговорити про футбол можна було з 3-4 людьми. Це люди, які розбиралися у світовій футбольній ієрархії: що таке система ліг внутрішніх чемпіонатів, що таке Кубок УЄФА і Ліга чемпіонів, що таке таблиця коефіцієнтів, чому є чемпіонат світу та Європи. Навіть для тих хлопців, які з нами грали, це темний ліс. Від них нерідко можна було почути: "То нині увечері збірна Динамо грає?"
Повертаючись до запитання, футбол і політика були пов’язаними завжди. Футбол – це життя, а життя без політики неможливе. У 2014-му я брав участь у Майдані. Всю цю активну двіжуху, з якої потім пішов Правий сектор, творили ультрас. Потім вони воювали на фронті і зараз воюють. Світ змінюється, стає ліберальним і толерантним. Життя ультрас 60-80-х не передбачало толерантності – футболісти могли що завгодно від них вислухати. Образи могли сипатися на грунті кольору шкіри, я вже мовчу про сексуальну орієнтацію чи ще щось. Життя було суворим, але справжнім. Зараз футбол дуже красивий, але як штучна силіконова дівчина. Штучні брови, штучні губи, стягнуті скули, зроблені очі, груди, ідеально засмаглий живіт. Красиво, сексуально, але в цьому справжності немає. Кортить повернутися до босоногої, кароокої, рум’янощокої сільської красуні із запахом молока (Усміхається).
Добре, що зараз наші футболісти на українську мову перейшли хоч трошки. Але в Києві пару разів їх бачив, як вони поводяться… Рівень інтелекту дуже низький. Сеньків мені говорив за Худжамова, що той – один із небагатьох в українському футболі, хто читає книги і з ким можна поспілкуватися на високі теми. От Алієв після вторгнення пішов у ТРО, його почали хвалити. Але згадую його коментарі, як він говорить – ай-й-й. Шаблонні багаті мажори. Вони виходять на поле і переживають, щоб їх не вдарили в ногу за 200 тисяч євро.
Тож я за "пролетарський" футбол – завод проти заводу, район проти району. Там рубаються по-справжньому. Маю знайомих у Німеччині, Англії. Розповідають, що справжні ультрас ходять на матчі умовної четвертої ліги. Населення містечка – тисяч 10, а на футбол приходять 6-8 тисяч. Там немає пластикових сидінь, лише стоячі місця. Вболівальники тримають у руках пластикові гальби пива і невпинно співають, щось палять, чимось кидають. А футболісти – це їхні друзі і знайомі, хтось працює на СТО, хтось поліціянтом чи медиком. Після матчу йдуть разом у спільний паб і гравці ще й отримують стусанів від своїх. Ось на такий футбол я б ходив!
А Ман Сіті чи Челсі мені нецікаві. Мешкаючи в Києві, кілька разів ходив на Олімпійський, коли Шахтар проводив домашні матчі – не сподобалося. Я краще поїду на Оболонь, на Лівий берег – там я ближчий до футболістів і відчуваю, як вони грають. У нас абсолютно відсутня культура вболівання. Повний стадіон приходить лише тоді, коли привозять когось зіркового. При цьому 80 тисяч сидять і мовчать або дують у дудки. Моя мрія – потрапити на стадіон, де 8-10 тисяч всі як один обійняті. Єдиний пульс – і несеться. А яка це ліга, як грає твоя команда – геть неважливо.
"Тимощука ця ситуація гризе вечорами"
– ФІФА та УЄФА повністю ізолювали нашого ворога – Росію. Хай грають у "першості водокачки"?
– Мені абсолютно байдуже (Сміється) Хочу, щоб їх узагалі не було в інформаційному просторі. Можуть з Придністров’ям грати, але туди не долетять – ми їх закриємо. З Північною Кореєю хай розігрують кубок.
– Тим не менше, головне розчарування в історії нашого футболу продовжує сидіти в Пітері. Я про Тимощука…
– Заручник ситуації. Неосвічена, недалекоглядна, дурненька людина. Хоча в ті старі часи тотальної русифікації, коли жоден наш футболіст не розмовляв українською, Тимощук єдиний це робив. Тим паче, він був одним із небагатьох відомих футболістів-західняків. Я от ніколи не міг зрозуміти Зінченка. Ти ж із Житомирщини, але все – тільки російською. Хоча так побудована система наших ДЮСШ. Всіх дітей тренують російською. Тим паче, з Радомишля він потрапив у Шахтар. Цікаво, як Зінченко з рідним дідом чи батьком спілкується.
– Зараз Сашко – чи не найактивніший з нашої збірної в темі війни.
– Думаю, на нього серйозно впливає дружина. Вона завжди така заряджена.
– Ракицький та Воронін в перші дні повномасштабного вторгнення красиво плюнули у росіян і покинули ворожу країну…
– А що вони там робили всі попередні роки? Вони – гівнюки, які нічим не відрізняються від того ж Тимощука, просто менше втягнулися в це російське болото. Наскільки розумію, Тимощук знайшов собі дружину-росіянку, тож зараз довелося б руйнувати сім’ю, втрачати нерухомість тощо… Думаю, Тимощука ця ситуація таки гризе вечорами, йому неспокійно. Припускаю, що він не настільки погана людина, не упоротий ватник. Ймовірно, сумує за своєю Волинню, але так вже понеслося – став заручником ситуації. А ці двоє ще настільки не обзавелися майном, дружинами, тому в останній момент зіскочили. Ніколи не забуду Ракицького у складі збірної України – навіть руку на серці не тримав. Я називав його "типовим донбаським гопником". Хоча у футбол він грав непогано.
– Кого з футболістів або тренерів ви повели б зі собою у хащі?
– З Худжамовим я особисто не знайомий, але думаю, що нам цікаво було б поспілкуватись. Юрій Вірт, напевно, теж. Тут важливо, яка людина поза межами поля. Ті футболісти, чиї інтерв’ю я переглянув, не викликають у мене захоплення, як інтелектуально цікаві люди. Здається, що їхні розмови – лише про дорогі машини, кальяни і брендові речі. У них лакшері-життя, мені це нецікаво. Як і їм, мабуть, буде нецікаво, якщо їх витягти в якесь село. Хоча, якщо ви спілкуєтесь із футболістами і хтось із них бачив наш проект, то було би справді прикольно когось кудись витягти. Однозначно є такі гравці, які походять із сіл.
Колись, до речі, була думка познімати рідне село Андрія Шевченка у Яготинському районі. Зараз воно навіть встигло побувати під російською окупацією. Шева себе зовсім не асоціює з цим селом, лише там народився, прожив трохи і переїхав з батьками у Київ. Але, тим не менше, воно назавжди залишиться сторінкою його біографії.