Олександр Золотогорський розбирається у питанні, чи потрібні збірній України варяги із Бразилії.
Натуралізація стала офіційним курсом збірної України. Принаймні, про можливе запрошення в головну команди країни Марлоса і Тайсона було сказано вголос. Дивно, але поки цей процес не викликав гучних обговорень… Наскільки це правильно, чи етично, чим стане наша національна команда із бразильцями в складі? Невже нам все одно, хто презентуватиме синьо-жовті кольори?
Проаналізуємо футбольну складову. Вибір Марлоса і Тайсона на перший погляд виглядає дивним. Адже це прямі конкуренти наших зірок Ярмоленка і Коноплянки. Конкуренція, звичайно, їм не завадить, і це дуже яскраво продемонструвало минуле Євро. Але, погодьтеся, якщо вже натуралізуєш бразильців, то розраховуєш на них насамперед в основному складі. Так само, як і на стабільних лідерів команди.
Найбільшою проблемою збірної на чемпіонаті Європи стала відсутність забивного форварда. Тодішній штаб національної команди вирішив не експериментувати і за великим рахунком на цю прогалину закрив очі. Впевнений, що нова коуч-команда знайде рішення нетривіальні. І одним із них є переведення Ярмоленка у центр нападу. Насправді, у цьому немає нічого екстраординарного – міняли же свої звичні амплуа заради збірної Роналду і Бейл. І не дарма їхні команди досягли успіху. Андрій колись на зорі своєї кар’єри на цій позиції грав, він володіє певними якостями, які дозволять йому діяти на вістрі атак ефективно. Подивіться хоча б на останню гру проти «Карпат». Як забивав Ярмоленко, звернули увагу? Як він може приймати рішення у цейтноті, в умовах обмеженого простору, наскільки його техніка дозволяє бути корисним за умов щільної опіки, наскільки він сильний фізично… Всі ці складові говорять за нього.
Тож, якщо перевести Ярмоленка у центр нападу, звільниться позиція на правому фланзі. І якраз сюди ідеально підходить кандидатура Марлоса. Він – гравець із дуже дефіцитними для України властивостями. Неймовірно технічний шульга, що ідеально може дублювати функції Ярмоленка на правому фланзі (а може навіть перевершити його).
Тайсон цілком може зіграти у центрі. Просто зараз – це його позиція у «Шахтарі». І потроху він адаптується до вимог нового головного тренера донеччан. Отже, Коноплянка – теж у грі. На своєму улюбленому місці. Отримуємо просто феєричну лінію атаки. Тайсон-Коноплянка-Марлос-Ярмоленко. На папері це виглядає надзвичайно потужно.
Щоправда, поза складом опиняться багато перспективних футболістів. Коваленко і Зінченко зможуть сподіватися хіба що на виходи на заміну. Гармаш, певно, конкуруватиме лише за місце в опорній зоні. Шахов, навіть якщо стане найкращим гравцем чемпіонату Греції, не зможе бути впевненим, що отримає виклик у націоналку…
Хай там як, існує велика ймовірність, що Тайсона перехопить його рідна бразильська збірна (хоча, якщо він твердо вирішив стати українцем, чому запрошення до «Селесао» має його відвернути від обраного шляху? Чи питання тільки в тому, що його на батьківщині ігнорували?). Головний задум щодо зміни амплуа Ярмоленку від того не зазнає змін. Просто на місці під нападником (або більш атакувального гравця у трійці центральних хавів) з’явиться хтось із більш «справжніх» українців. Коваленко, Зінченко. Можливо Шахов, або Малиновський, коли відновиться від травми. Той же Ротань, який дуже сильно провів свій перший і останній матч на Євро-2016.
А варіантів не так і мало, як здається на перший погляд. Конкуренція, звичайно, ще нікому не заважала. Але чи мають право умовні Тайсон, Марлос, або Мораес на те, щоб створювати громадянам України конкуренцію в їхній збірній?
Ось воно, як на мене, головне питання. Чи можна у команді, що презентує країну користуватися клубними методами комплектації? Чи не призведе це до повного руйнування інституту національних збірних? І що має зробити колишній легіонер, щоби стати повноцінним українським збірником, якого підтримуватиме громадськість?
Спочатку спробуємо розібратися, які вимоги для вступу в українське громадянство висуває наше законодавство.
Іноземці мають визнати і дотримуватися Конституції і Законів України. Це перший і головний пункт, який щоправда не несе ніякої конкретики і виконується автоматично.
Потрібно відмовитися від попереднього громадянства. Яким чином? Тут теж слизький момент. Треба подати певний документ про припинення іноземного громадянства (увага!) протягом двох років з моменту прийняття ними громадянства України. Тобто, іншими словами, два роки можна спокійнесенько грати за збірну, не надавши необхідних доказів (зауважте, Тайсону і Марлосу вже по 28 років). Більше того, якщо особа не може отримати подібний документ через причини, що від нього не залежать, вони можуть подати декларацію про відмову від іноземного громадянства, де зобов’язується повернути паспорт цієї держави до її уповноважених органів. Так, так, пам’ятаю – Олександр Алієв колись «повернув»… Вам не здається, що в разі натуралізації таких публічних осіб, процес відмови від громадянства іншої держави має проходити саме у публічній площині?
Йдемо далі – наш кандидат має хоча би 5 років безперервно проживати на території України. Свого часу цим пунктом віртуозно жонглювали, натуралізуючи Марко Девіча. Але то справа минулого. Тайсон в Україні з 2010 року – питань нема. Марлосу чекати зовсім недовго, він перейшов у «Металіст» о 2012-му. До речі, вже 3 з половиною роки в Україні грає Ісмаїлі. Лівий захисник – найпроблемніша наша позиція. Теж кандидат?
Наступний пункт – дуже цікавий. Потрібен дозвіл на імміграцію. І він надається за квотним принципом. Є певні категорії іноземців, щодо кожної з яких існують кількісні обмеження. Але цей пункт можна обійти. Якщо імміграція особи становить державний інтерес для України, дозвіл їй надається поза квотою. Гра у національній збірній цілком може стати потрібним обґрунтуванням. Чи ні? Як вважаєте?
Нарешті мій улюблений пункт. Іноземець має володіти державною мовою. Або хоча б її розуміти в обсязі, достатньому для спілкування. Знову ніякої конкретики. Адже не вказаний і не виконується на практиці механізм перевірки цієї вимоги.
Якось все не дуже чітко прописано, не вважаєте? А порівняймо наші вимоги наприклад з латвійськими. Чому саме з ними? Латвія, так само як і Україна, знає, що таке тоталітарний радянський режим, але вже давно є членом Європейського Союзу. Ми ж туди прагнемо потрапити, чи не так? Колись наші реалії були близькі, а зараз… Ось як в Латвії охороняють священне право отримати нову Батьківщину. Цікаво, що в них частково діє механізм подвійного громадянства. Зокрема з Бразилією підписаний відповідний договір. Але зауважте, наскільки ретельно прописані перевірки за іншими пунктами. Якщо хочеш стати громадянином Латвії, маєш знати латвійську мову, основні положення Конституції, текст гімну і основи історії і культури країни. І це не просто слова. Знання мови перевіряються у два етапи: усно і письмово. По інших пунктах можна обрати вид перевірки. Або відповідати на питання усно, або скласти необхідний тест. Гімн – обов’язковий до цитування. Перевірка проходить впродовж 2 місяців з моменту подачі документів. Спроб пройти цей іспит – лише три. Якщо не впораєшся – повторне клопотання зможеш подати лише через півроку.
Існує і спрощений механізм – без іспитів. Для людей, які мають перед Латвією особливі заслуги. Але рішення щодо них приймається Сеймом і вступає в силу після опублікування в офіційному виданні.
В будь-якому разі, обов’язково дати присягу на вірність латвійському народу. Її текст затверджено, і проходить ця процедура на урочистій церемонії, порядок проведення якої встановлює Кабінет Міністрів. Я розумію, що в нашому цинічному сьогоденні слова втрачають вагу. Але, погодьтеся, присяга – це серйозний тест для сумління.
А тепер скажіть будь-ласка, якщо подібним чином виписати український закон, і якщо Тайсон, Марлос, або будь-хто інший успішно би виконали всі ці умови, в кого би піднялася рука кинути в них каменюкою? Хто б їх не сприйняв, як українських громадян? Обійняли б, обернулися українським прапором і щасливо зарюмсали.
Дуже приємно, коли Тайсон із повагою ставиться до українського гімну і навіть народжених українцями вчить, як його співати. Розчулює, коли вони вітаються із Марлосом вигуками «Слава Україні! Героям слава!». Але давайте ставитися серйозно до надзвичайно важливих моментів. Рядок у статистиці про матчі на національному рівні – дуже важливий для кар’єри футболіста. Але не він має бути визначним фактором підчас зміни громадянства, чи не так?
Нарешті, остання латвійська паралель. Їхня збірна має великі традиції в баскетболі. Вони були дуже близькі, аби кваліфікуватися на Олімпіаду в Ріо. Так от, у баскетбольних змаганнях ФІБА є чітка квота – один натуралізований гравець в заявці на турнір (якщо пояснити просто і не заглиблюватися в деталі). Майже всі країни драфтують в команду американця. І Україна – в їхньому числі (навіть пункт про 5 років проживання в країни обходять, використовуючи чарівне словосполучення «державний інтерес»). Так от, Латвія (так само – Литва) ніколи це не використовували і не збираються!! Виняток можуть зробити тільки для гравця із латиським корінням. Свідомо надають супернику перевагу? Так! Але диво – щоразу є привід радіти високим результатам (може справа в якісній підготовці власних гравців?). Чим аргументують своє рішення? Самоповагою! Яка, виявляється, цінніша за тимчасовий успіх.
То може ми навчимося самоповаги і самосвідомості у наших геополітичних друзів і партнерів? Велосипед вигадувати не треба. Тут і приклад реально діючого законодавства, і принципи, на які чомусь не впливають зелені папірці. Хочете створити у збірній конкуренцію? Чудово! Проведіть натуралізацію публічно. Покажіть країні, що вони здали паспорт, продемонструйте всім їхні знання мови, проведіть церемонію присяги українському народу (нехай це поки не прописано в нашому законодавстві). Будьте чесні! Насамперед перед собою. Інакше не дивуйтеся свисту і спорожнілим трибунам.
От вийде наша збірна на чемпіонат світу, навіть у плей-оф проб’ється… Хіба вам не важливо, це зробить Україна, чи кооператив «Конча-Заспа Пернамбукано»? Ви будете пишатися цим успіхом? Так, щоб подих перехопило від щастя…