"Футбол 24" продовжує цикл матеріалів про Героїв війни, що мають відношення до української футбольної журналістики. Олександр Сосовський, PR-менеджер каналів "Футбол 1"/"Футбол 2", служив на передовій та ледь не загинув, захищаючи Батьківщину на сході України.
Інтерв'ю з Олександром Сосовським хотів записати дуже давно. Він не спортивний журналіст, але має дуже близьке відношення до ЗМІ, адже на каналах "Футбол 1"/"Футбол 2" займає посаду фахівця із зв'язків з громадскістю та пресою. Дуже давно він розповів мені, що хоче піти захищати Батьківщину на Сході, і через деякий час він таки туди потрапив.
Мало хто знає про подробиці перебування Олександра на війні. Але ви повинні це знати, адже це дійсно один з Героїв нашої країни. Пишаюсь знайомством з ним і хочу розповісти його історію.
Він був на передовій. Ледь не загинув, підірвавшись на міні. На щастя, повернувся з цього пекла живим. Був нагороджений державними відзнаками. "За особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, Указом Президента від 4 лютого 2016 року, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Нагороджений почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України "За досягнення у військовій службі" ІІ ступеня від 4 грудня 2015 року".
"Підірвалися на протитанковій міні. Комбат ледь вижив, він був достатньо пошматований"
– У тебе розпочалась відпустка, і я знаю, що ти їдеш не просто відпочивати, а лікувати травму, отриману на війні. Розкажи, що це за травма.
– Рівно рік тому, на День Конституції, 28 червня, який тепер вважаю не тільки святом, а і другим Днем народження (всі кажуть, що народився в сорочці), я отримав поранення. Закрита черепно-мозкова травма, контузія, незначні осколкові ураження.
Основна травма пов’язана з головою. Кров погано поступає до мозку, відповідно – постійні головні болі, запаморочення. Минулого літа, виконуючи обов’язки командира роти, разом з комбатом поїхали на розвідку нових позицій, і підірвались на протитанковій міні. Я постраждав набагато менше, а комбат ледь вижив, до цих пір активно лікується. Першу медичну допомогу надали йому на місці, був достатньо пошматований, далі пішли лікарні-госпіталі, за кордон їздив. Порівняно з цим, можна сказати, що я впав з велосипеда і лише збив лікті, але рік потому все одно є відголоски тієї події. Також є давнішня травма коліна, пов’язана ще з футболом, зараз потроху знову про себе нагадує: артроз, відбувається руйнація суглоба, і з цим також треба щось робити.
– Тобі держава якось допомогла у лікуванні травми голови?
– Я одразу потрапив у госпіталь, провів там одну добу. Потім повернувся, потрібно було виконувати обов’язки. Не настільки погано себе почував, тільки постійно у вухах свистіло, що супроводжувалося нудотою. Тим більше, у командира народився син, і я на той момент був в.о. командира підрозділу. Коли повернувся командир, вже тоді я поїхав у Дніпропетровський військовий госпіталь, пройшов лікування за державний рахунок. Але така штука, як контузія, може відображатися по-різному в різний час – може затухати, інколи погіршуватися. На даний момент, вже до головного болю звик. Найгірше в усьому цьому, що іноді він посилюється, і це заважає.
Чому не звертаюсь? І на фронті, і коли був у госпіталі, бачив людей з різноманітними пораненнями: у одного немає частини обличчя, у іншого немає руки чи ноги… І таких, на жаль, дуже багато. В першу чергу необхідно приділяти увагу таким військовослужбовцям, адже, що на фізичному, що на моральному рівнях – їм дуже непросто. Ще восени, коли приїздив у відпустку зі Сходу, був у Київському військовому госпіталі, заходив до одного солдата, якому відірвало ногу. Я з ним спілкуюсь, дивлюсь в очі, він ніби говорить, що все нормально, але коли зазирнути глибше, то в його очах бачиш пустоту і зневіру. Не знаю, про що він тоді думав, можливо, навіть про найгірше... Але коли йому поставили протез, він зрозумів, що може і за кермом їздити, і продовжувати жити на рівні, приближеному до колишнього, і все нормально. А ще, йому дуже пощастило, що поруч були рідні і близькі, які всіляко підтримували: вчасно говорили необхідні слова, вчасно мовчали.
Якби я відчував, що у мене все дуже погано… А так, головне, щоб гірше не ставало. Бо бували такі стани, що погіршується, і ти не можеш нормально жити, всю свою увагу звертаєш лише на це.
– Ти отримав поранення, отже був дуже близько до передової…
– Позиції нашого батальйону розміщувалися на околицях Донецька і самого ДАП, а також таких населених пунктів, як Опитне, Водяне, Піски, Красногорівка. Час від часу нас передислоковували: спочатку на одному місці півроку, потім на іншому – півроку. Коли це з нами сталося, ми вже перебували у "сірій" зоні, непідконтрольній ні нам, Збройним силам України, ні ворогу. За 14 місяців служби, 11 з них – ми провели на передовій. Без будь-яких ротацій через 45 днів, про які так часто люблять говорити. Така ситуація дуже поширена в усіх частинах.
Спочатку було дуже важко, але людина така тварюка, що звикає до будь-чого…
У мене був вибір – піти в Генштаб в прес-службу. Але так як пішов туди сам, у мене не було бажання міняти офіс на офіс і бути гіршим ніж якийсь кактус, який там стоїть і не має ні своєї думки, нічого. А так ти на фронті, у тебе своя зона відповідальності, і за бойовим статутом можеш приймати рішення на свій розсуд.
"Чи вбивав я? Це питання, у якого не буде відповіді"
– Питання про те, що ти давно мені розказував. Ти сам хотів піти на фронт, але спочатку це не вдавалося, адже тебе не брали. Як це врешті відбулось?
– Спочатку, коли все починалося, виникли такі думки, що потрібно іти. Звичайно, був присутній страх, адже мене не вбивали, і я нікого не вбивав.
Перший раз, коли зателефонував до військкомату, був початок літа 2014 року. Сам прописаний у військовому комісаріаті, що на Волині, хоча вже давно живу і працюю у Києві. Набрав, представився, що такий і такий, у вас прописаний і готовий іти. Мені сказали: "Вибачте, ви офіцер запасу, у нас зараз усіх достатньо, у ваших послугах немає потреби, якщо що, то ми зв’яжемося". Я подумав, можливо, реально людей вистачає. Десь ще не зовсім готовий, та й не настільки кардинальні кроки зробив, щоб одразу піти.
Потім у мене була травма спини, трошки лікувався і залікував пізньої осені, в кінці листопада знову зателефонував у військкомат: будь ласка, я до ваших послуг. Було щось схоже – приїжджай, можливо, побачимо, не знаємо, чи підійдеш. Хоча знаю, що добровольців за три секунди брали.
Наступний крок був вирішальним, в січні взяв себе в руки і приїхав: я тут, готовий! Буквально за півгодини оформили усі необхідні документи. Були питання зі здоров’ям, але комісія проходиться дуже швидко: сидить 15 людей, питають – є скарги? Немає. Потім перевіряли, звичайно, але я бачив там, на фронті, людей, які без ніг воюють, з протезами, без рук.
– Як твої рідні віднеслися до того, що ти йдеш на війну?
– Я не люблю обманювати, але мені прийшлося: сказав, що прийшла повістка, і я не можу тікати. Найемоційніше сприйняла жіноча половина рідні. Коли вже пробув певний час на передовій, сказав, що я вже там, не було сенсу далі приховувати. Волонтери приїжджали, друзі щось привозили, десь воно б вилізло, подумав, краще, щоб ця інформація саме від мене поступила.
– Ти сказав, що сам не вбивав і тебе не вбивали. А під час служби доводилось вбивати?
– Це питання, у якого не буде відповіді. Його буває ставлять, але відповідати абсолютно не хочеться. Скажу єдине: нас вбивали, а коли не стає когось зі своїх, то згодом вже не відчуваєш ні болю, ні жалю до ворога. Хоча нічого доброго у цьому немає. Десь далеко всередині воно залишається назавжди.
І це полягає не у тому, що не стає ворога, найгірше, що не стає своїх. А коли гинуть ті, з ким ти був пліч-о-пліч, спочатку важко дихати, не хочеться жити, бо найчастіше не стає найкращих. Тих, які багато чого досягли у своєму житті, людей, які, на мою думку, одні з найкращих в цій країні.
– Розкажи, з ким ти воював пліч-о-пліч?
– В моєму підрозділі наймолодшому було 18, найстаршому – 63. Настільки строката аудиторія: хтось ніколи не виїжджав зі свого села до війни, а хтось щотижня літав в Китай по роботі. Люди з різним достатком, з різних сфер, абсолютно різний вік. Я був заступником командира роти по роботі з особовим складом, а інколи виконував обов’язки командира роти.
З побратимами
Перший страх, який виник – як усіх цих людей підвести під один знаменник, щоб вони тебе як мінімум поважали і виконували твої накази. Перші два місяці завданням було, щоб люди в тебе повірили. Тим більше, я потрапив в частину, в 93-ю бригаду, яка з початку війни на фронті, пробув у постійному місці дислокації два дні – приїхав туди: ти у такому-то підрозділі, який вже там. Запитали: ти готовий? Готовий! Поїхав туди, але якщо чесно, абсолютно не був готовий до війни. Навчання, що були, на той момент – були до одного місця. З першої хвилини почав вчитися спочатку, як і всі інші.
І зараз так буває, що найкращі снайпери – це колишні айтішники, сапери – колишні бізнесмени, будівельники, представники невійськових професій. Звичайно, що є професійні військові, але їх не настільки багато, як хотілося б.
"Коли почало не ставати тих людей, яких я знав, близьких, знайомих, а я був тут, взагалі не міг всидіти на місці"
– У тебе був дуже оригінальний позивний на війні – "Консул". Звідки такий позивний виник?
– Для комфортнішої комунікації, особливо у переговорах в радіо-ефірі, а також для меншого розповсюдження особистої інформації, придумані позивні. Є два шляхи їх присвоєння: перший, коли придумуєш його собі сам, другий – коли тебе називають якось інші і ти вже нічого не можеш з цим зробити, бо позивний приклеюється до тебе. Незважаючи на те, що я попередньо роздумував про позивний "Волинь", саме другим методом мені судилося бути названим. У свій час завершив Інститут міжнародних відносин, за спеціальністю – міжнародні відносини. Це сталося через певний час після того, як отримав травму і з футбольною кар’єрою довелося розпрощатися. До нас приїхав один із моїх товаришів, який знав про мою спеціальність і викинув таку фразу: "А де ваш Консул"? Після цього вже не було сенсу щось змінювати, адже усі почали іменувати саме так. Ще бувало називали Сан Санич, але офіційно я був Консулом. Бойові товариші до цих пір так і кличуть (посміхається).
– Ти втрачав побратимів на війні?
– На жаль, так... Ти ще питав, чому я пішов. Коли почало не ставати тих людей, яких я знав, близьких, знайомих, а я був тут, взагалі не міг всидіти на місці. В голові було незрозуміло що – ти не можеш спати, їсти, сконцентруватись. А потім ти стаєш ніби якийсь камінь – на себе дивишся, і ти ніби не людина, емоції зникають.
Спочатку було дуже важко. І хоча в нашому підрозділі не було масових втрат, однак один загиблий – це вже горе, не тільки для підрозділу, а й для сім’і, для країни. І, на жаль, ми втрачали і надалі продовжуємо втрачати. Війна ще не завершилась.
– Ті, з ким ти служив, ще залишилась там, на фронті?
– Залишився командир підрозділу, залишився головний сержант. Вони набрали нових людей і готують до виконання нових завдань. Це ті люди, з якими щасливий, що звела доля. Вони реально знають свою справу. Побратими, друзі. Я думав, що вже в тому віці, коли дуже важко знайти друзів. Можливо один-два, і все. Мені реально пощастило з ними. Командир підрозділу – кадровий офіцер, але не у цьому справа, він просто фахівець своєї справи, нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ст. Також головний сержант роти, незважаючи, що давно вже служить – зразок професіоналізму. Є і інші, усіх не буду перераховувати. Проте саме за такими людьми майбутнє української армії.
Ми були в такому досить закритому просторі. З однієї сторони ми – з іншої ворог, все. Ми – це сто людей. Батальйон – ще 500. І зараз у цивільному житті не дуже просто, адже тут, в Києві, кожен день приходиться спілкуватися з багатьма людьми. З кимось зближаєшся, когось не дуже полюбляєш.
На війні також були різні люди. Всі знають таку біду у Збройних силах, і у нас вона також була – це алкоголь. Спочатку приходилось застосовувати вмовляння, ніби в дитячому садочку, зі словами "будь ласка", то потім все стало коротко і ясно, коли було необхідно – застосовувалася фізична сила. Взагалі ні секунди не думав, чи підняти руку, чи застосувати метод, не зовсім гуманний. Навіть якщо ця людина старша вдвічі, і потім не було жодних претензій – напевно розуміли, що могли наробити біди.
– Ти хотів би повернутись туди? Розглядаєш такий варіант?
– Я розглядаю такий варіант. Хоча і не знаю, чи повернусь і коли це буде. У тому підрозділі, де я був, мене чекають, про це чув неодноразово. Але поки точно не піду, трошки підлікуюсь, а далі час покаже. Не знаю, що буде завтра, як буде розвиватись ситуація. Якщо чесно, то хотів би, щоб вже війна закінчилась. Щоб ресурси людські та фінансові були направлені на зовсім інше, у нас є в чому розвивати себе і свою країну.
"Війна у нас не заради війни… Війна – заради миру"
– Ти був на війні, зараз у мирному Києві. Традиційне питання: як ти відносишся до тих, хто дуже безпечно себе тут поводить, ніби нічого не відбувається?
– Питання в такому ракурсі часто чую. Відповім так само: я і ті люди, яких знаю, боронили територію чи відвоювали її, заради того, щоб війна не розповсюджувалася далі на українські землі. Щоб тут люди ходили в ресторани, дивились футбол, раділи життю і тому подібне. Війна у нас не заради війни… Війна – заради миру.
Люди там стоять, щоб тут був мир, щоб всі почувались в безпеці. Я більш ніж переконаний, що багато хто робить більше тут, ніж дехто – там. Особисто знаю таких людей, які і підводили своїх бойових товаришів, наражали їх на небезпеку. А тут у мене багато знайомих, які допомагали і до цих пір допомагають Збройним силам і усьому війську. Навіть той, хто працює, платить якийсь відсоток, який відраховується на Збройні сили. Це вже немало.
Підтримати солдат приїхали друг Олександра Сосовського Сашко Положинський (ліворуч) та Riffmaster
– Як людина, що була на війні, розкажи, як відрізняється картинка на телебаченні від того, що насправді?
– Я дивився телебачення, кадри про війну, лише до війни. Коли повернувся, жодного разу ще не дивився. Якщо мене щось цікавить, я дізнаюсь від першоджерела. Тому що знаю, що картинка дуже відрізняється. Те, що відбувається на передовій – інформація дуже закрита, дуже часто все змінюється. Бойові дії відбуваються кожну хвилину, є такі частини фронту, де передова наша і передова ворога дуже близько. Стрілянина – звичайне явище, як чхнути в цивільному житті. Багато хто там за один день чи навіть годину вистрілює більше, ніж за все своє попереднє життя. Патрони – ніби насіння.
А картинка сильно відрізняється. Те, що я бачив до війни, і те, що побачив там – дві різні реальності. Не кажу, що брешуть – не все показують. Це неможливо показати, і не зовсім правильно. Таким чином можна і "злити" інформацію, особливо на передовій, засвітити якийсь об’єкт чи орієнтир, і потім туди прилетить "подарунок".
Журналіст – це така сила, яка може змусити людей, щоб ті були прихильними до армії, а може і навпаки. І велика вдячність свідомим українським журналістам, які багато зробили, щоб українці підтримували армію. Без українців, волонтерів, ми б просто там не вижили. Зараз забезпечення набагато краще, а раніше не вистачало ні їжі, ні води, ні одягу.
В гостях – журналіст Богдан Кутєпов
Коли я йшов, мене одягнули і взули – був забезпечений з голови до п‘ят. І рідні, і друзі, і колеги на телеканалах "Футбол 1"/"Футбол 2", і навіть ті, кого особисто не знаю. Усім я безмежно вдячний! Багато хто підтримує армію, не розголошуючи цього, але робить це часто і системно. Також мене радує той факт, що ніхто не кинув мене морально, навіть якщо хто і був проти того, що я йшов, то в будь-якому випадку, вони прийняли моє рішення.
"Деякі донеччани, з якими разом воювали, мали іменні місця на "Донбас Арені"
– Чисто футбольне питання: це правда, що ти родич Анатолія Тимощука?
– Дійсно, являюсь дальнім родичем Толіка Тимощука. Незважаючи на те, що ніколи з ним не родичалися, так як родове коліно є дуже далеким, знаю, що є певні зв’язки. Мало того, так ще й дівоче прізвище моєї мами – Тимощук. Також, коли ще займався футболом, то був достатньо фізично витривалим гравцем (сміється).
– Які теми були основними в спілкуванні на фронті? Яке місце в них займав футбол?
– Багато хто живе на прифронтових територіях, місцеве населення, на тимчасово окупованих територіях, вони чомусь вважають, що кожен солдат, кожен офіцер, всі підтримують владу, за президента воюють. А от я жодного разу не чув в нашому спілкуванні підтримки влади, дуже багато критики. Кожен йшов – хто за сім’ю, хто за країну. Не хотіли поширення біди на інші території.
Дуже багато розмовляли на політичні теми, інколи на звичайні теми – цікаве усе, особливо, коли зростає інформаційний голод. Щодо футболу, мені пощастило, у мене в підрозділі були люди з Києва та Донецька, тому ми мали змогу продовжити тему українського дербі і там. Деякі донеччани навіть мали іменні місця на "Донбас Арені". Сам же я з дитинства вболіваю за "Динамо" (Київ), зі східних регіонів – відповідно за "Шахтар" (Донецьк). Дебати завжди були насичені і багатогранні, ніхто не хотів поступатися. Багато людей збиралося, навіть ті, які не цікавляться футболом, щоб подивитися на цю словесну конфронтацію – було щось схоже на футбольну програму. Це завжди було цікаво та смішно, часто пригадували історичні матчі за участю улюблених команд, також єврокубки, нашу збірну. Усі ніби оживали, це була змога трішки відволіктися.
На жаль, спочатку не вдавалося дивитись футбол. Перший раз переглянув матч – фінал Кубка України-2015, ту гру, коли кияни перемогли, а люди вибігли на футбольне поле. Але як дивився: мені привезли модем невеликий, дивився футбол з затримкою в часі, покадрово, фотографіями. Тоді якраз був обстріл (ворожі танки працювали), а ми були на базі, відпочивали. Хто був зі мною, пішли в укриття через обстріл, і я пішов туди, потім піднявся: ні, думаю, подивлюсь футбол, а там як буде. Воно там щось "прилітало", а я додивився поєдинок.
Частина тих, хто вболіває за "гірників", була в цей час на позиціях. Коли наступного дня розповів, що "Динамо" перемогло, то вони не знаходили собі місця (сміється). І знов був привід подискутувати. Все завжди у нас було мирно. До цих пір з ними спілкуюсь. У мене був стереотип до того, як туди пішов (можливо, інформаційно це вливалось в вуха), що дуже мало людей з Донбасу на нашій стороні. Але зараз скажу відверто, що є навіть окремі підрозділи, які складаються виключно з місцевих жителів.
Є одна позиція, висота, її багато хто знає – біля злітної смуги аеропорту. Знаю людину – коли на тій висоті стоїть, він бачить свій будинок, бачить вікно своєї квартири. Але не може туди потрапити.
Багато хто з них пішов на війну – хоча вони могли поїхати до "улюбленого сусіда", переїхати в Київ, ще кудись. Але вони взяли в руки зброю і почали відвойовувати рідну землю. І я скажу, що вони одні з найбільш вмотивованих.
– Вони вірять, що вдасться колись знову потрапити додому?
– Вони хочуть. Точно знаю, що вони хочуть і багато що для цього роблять.
Їх не зовсім влаштовує, як і будь-кого з нас, ситуація, що склалася. Але не все так просто, як здається на перший погляд. Навіть якщо відвоювати територію, то як відвоювати розум? Це важче. Більш ніж впевнений, що війну спочатку можна було завершити, стати на кордон за півтора тижні (залежно і від того, що б робила Росія). Зараз – набагато важче. Закопано, усе залито бетоном, збудовані міцні фортифікаційні споруди.
Найважче – відвоювати розум. Навіть на прифронтовій території з нашого боку працюють тільки "Сєпар ТБ" і "Сєпар ФМ". Декілька разів дивився – це просто "жесть"! Якби я подивився це 8-9 днів, можливо і сам повірив би, що такий поганий, а там усі святі ангели. Пропаганда працює на усі сто. У них потужна школа, якій близько століття. А з нашої сторони в інформаційній політиці нічого не робиться, а необхідно клин клином вибивати.
Найкращий інформаційний посол – звичайний солдат. Він щодня спілкується з місцевим населенням, яке було навіть вороже налаштоване, пояснює, ділиться останньою тушонкою, сам голодує – а бабусі віддає чи дітям. Військовослужбовці більше зробили, ніж "Мінстець" чи ще хтось.