Висновки із виступу збірної Чилі, яка на Кубку світу опинилася "за сантиметр від слави".
Вишукування у грі, у поведінці на полі примітних національних рис є давньою забавкою. Футбол народжувався та ріс у певному соціальному контексті, тож дослідження його історії у будь-якій країні часто мають прямий зв’язок із розвідками в інших царинах життя.
Упродовж багатьох років чилійському футболу не вдалося виробити стиль або стилі, що йшов чи йшли б від нутра нації, відображав (відображали) би її інтерпретацію футболу. «Наш футбол не встигав за розвитком нашого суспільства», — дав визначення цьому явищу один із найкращих чилійських гравців Еліас Фіґероа.
Твердження, що насправді здається не таким вже й точним, якщо пригадати політичну ситуацію в країні упродовж значної частини XX століття. У жодної партії ніколи не було вагомої переваги. Ліві, праві, центристи мали приблизно однакову підтримку на виборах, тож формування уряду залежало від створення коаліцій. Оскільки усі політичні сили прагнули запровадити необхідні країні реформи виключно в межах Конституції, то завжди знаходилися способи заблокувати владні ініціативи. Якщо центристи об’єднувалися з лівими, то у правих партій все одно було достатньо голосів у парламенті, щоб торпедувати будь-які глобальні зміни. Якщо ж до коаліції входили праві, то ліваки негайно починали саботаж з допомогою страйків. Аж до появи Аугусто Піночета крок країни у той чи інший бік викликав обов’язкову реакцію опонентів.
З огляду на ці нюанси не такою вже й відсталою постає національна збірна. Її постійні спроби бути схожими то на одних, то на інших ніби відображають борсання усієї країни.
Очоливши збірну Чилі, Марсело Б’єльса наполіг на неухильному дотриманні його ігрових доктрин. Підкріплені результатами, вони ще краще закарбувалися у футбольній свідомості країни. Варто було Клаудіо Борґі лише трохи змінити підхід, як під загрозою опинилася участь команди у чемпіонаті світу. Врятував послідовник Б’єльси, такий само по-хорошому навіжений аргентинець Хорхе Сампаолі. Йому було трохи простіше, аніж Марсело. Сампаолі працював із чилійськими клубами (й створив блискучий «Універсидад де Чилі», що виграв Копа Судамерикана 2011 року), йому не потрібно було «знайомитися» з командою. Під керівництвом Сампаолі команда почала здобувати одну перемогу за іншою.
Вражали не лише самі успіхи, а й те, як досягався бажаний результат. Звичайно, після УдЧ було простіше сприймати стиль гри збірної Чилі: прагнення пресингувати, рухливість та злагодженість в атаці. До Бразилії чилійці їхали як один із претендентів на вихід бодай до півфіналу. Якби не один нюанс…
Тричі до цього чемпіонату світу чилійців вибивали у плей-оф виключно бразильці. І якщо 1962 року це сталося вже у півфіналі, то 1998-го та 2010-го Бразилія перемагала в одній восьмій. Перемагала без особливих проблем. Тому те, що сталося цього разу, можна водночас вважати як і досягненням, так і невдачею команди Хорхе Сампаолі.
Вони дуже довго «вростали» у цей матч. Забагато було помилок. Нервових, невимушених. Замало було того контролю та руху м’яча, що забезпечував ефективність атак у попередніх матчах. Гол забили після подарунку суперника.
А от у другому таймі чилійці вже забрали м’яч, невпинно сновигали біля штрафного суперників. Попри усю бундючність Сколарі, навряд чи у ці хвилини у нього було спокійно на серці. Чилійці вперто шукали як прорватися до воріт Жуліу Сезара. Лише у другому таймі вони ніби й справді забули про лякачки минулого. Про поразки від Бразилії на Мундіалях, про те, що ніколи раніше не обігрували бразильців на їхній землі.
Останній, історичний крок збірна Чилі мала зробити на 120-й хвилині. Удар Маурісіо Пінільї відкрив би нові світи, нові можливості. Роками чилійці натикалися на один і той самий бар’єр. Зараз його треба було знищити.
Дзвін перекладини сповістив, що з якоїсь незбагненної причини прокляття житиме. Сам Пінілья вже зробив собі татуювання з цим епізодом й написом: «За сантиметр від слави». У футбольному фольклорі Чилі з’явиться спогад, що, мабуть, назавжди затьмарить «пенальті Каселі».
Пенальті цей Карлос Каселі пробивав у першому матчі збірної на чемпіонаті світу 1982 року. Чилійці програвали австрійцям після голу Шахнера, Каселі заробив 11-метровий та попри те, що тренер не його призначив пенальтістом, впевнено пішов бити. Пробив повз ворота, чилійці програли і той матч, і два наступних. Команда тоді навряд чи могла б реально сподіватися на вихід з групи, але Каселі став ворогом усієї країни. Пенальті йому згадували ще дуже довго, а до 11-метрової позначки він не підходив аж до свого прощального матчу, у якому пробив…повз ворота.
Пінілья теж не забив пенальті у матчі з Бразилією. Але там, принаймні, у нього були товариші у недолі. Прокльонів ані Маурісіо, ані хтось інший не почує.
Залишається лише згадувати цей невимовно довгий й такий миттєвий політ м’яча на 120-й хвилині. Згадувати, як вже був готовий вийти на поле Хорхе Вальдів’я, але саме тоді не витримав Гарі Медель й довелося робити іншу заміну. Згадувати навіть жеребкування, що могло б відправити чилійців до іншої групи, до іншої частини турнірної сітки.
Гол Пінільї змінив би історію чилійського футболу незалежно від результату чвертьфіналу. Удар Пінільї у перекладину теж може це зробити. Болісна поразка може, звичайно, зродити нові сумніви, нові вагання, нові борсання.
Але у чилійців справді є зараз все, щоб рухатися вперед. Стиль, впевненість у його ефективності, кілька поколінь хороших виконавців. Тільки от на домашньому Копа Америка-2015 треба так провести жереб, щоб із Бразилією команда зустрілася хіба що у фіналі.
Дмитро Джулай