Інтерв'ю "Футбол 24" з унікальним українським емігрантом.
Українець Руслан Карий вже майже 20 років мешкає у США. Має свій траковий бізнес. Але не забуває про Батьківщину. Його родина активно допомагає українцям перемогти у війні. А сам Руслан завдяки любові до футболу став неодноразовим переможцем футбольних аукціонів на користь ЗСУ.
У колекції Карого вже багато різних футболок, серед них: Андрія Шевченка, Олександра Шовковського, Романа Зозулі, Олександра Зінченка, мадридського Реала та збірної України. Руслан прагне й надалі підтримувати нашу армію через аукціони. Мрія – футболка кумира дитинства Олега Блохіна.
"До нас приїжджав Марітіму, який тренував Бишовець"
– Пане Руслане, давайте знайомитися!
– Народився я у місті Золочів. Але вся юність минула у Тернополі. Там вчився у садочку, школі, училищі, служив в армії.
Гордість міста – футбольний клуб Нива. Ходив на матчі цієї команди з батьком. Тоді Нива грала у Другій лізі СРСР, посіла друге місце, а переможцем стала Таврія. Звідси – моя любов до футболу.
– Самі футболом не займалися?
– Грав за школу. У 12 років записався у Ниву. Але надовго мене не вистачило. Хто був більш впертий – той витримав, а я не хотів пітніти, тому зійшов з дистанції. Зі мною до школи Ниви ходив друг дитинства Сергій Шиманський – от він доріс до першого складу. Грав за клуб наприкінці 90-х та на початку 2000-х.
– Хто з футболістів вам подобався тоді і хто імпонує зараз?
– У дитинстві Олег Блохін був кумиром. Імпонував Олександр Заваров. Усе Динамо подобалося, тоді вони Кубок кубків взяли. Фактично у повному складі брали участь у Євро-1988. Я всі матчі дивився. Мав 12-13 років. Донині пам’ятаю склад та всі нюанси. Потім – Динамо 1998-99 років. З нинішнього покоління футболістів – Андрій Ярмоленко.
– Які маєте симпатії у європейському футболі?
– Я жив у Португалії з 2000 по 2004 рік. Поїхав на Піренеї після армії та одруження. В Україні роботи не було, шукав кращої долі. Мав друзів, які вболівали за Спортінг. Там, у Португалії, всі вболівають – жінки, діти, чоловіки. Одні за Бенфіку, інші за Спортінг, треті – за Порту. Португальці поділені на три табори. Але оскільки мої приятелі вболівали за Спортінг, ці симпатії передалися й мені. З того часу є фанатом "левів".
Я мешкав у місті Авейру. У нас була команда Бейра-Мар, грала в елітному дивізіоні. Я ходив на її матчі. Пам'ятаю, до нас приїжджав Марітіму, який тренував Анатолій Бишовець, а у складі бігав Пепе, який згодом став гравцем збірної Португалії та Реала.
Вразило, що коли грає збірна Португалії, на вулицях людей немає. Ніхто не ходить, ніхто нікуди не їде. Всі дивляться матч. Я працював на різних роботах. Коли грала їхня національна команда, то брали телевізор на завод, або йшли у сусіднє кафе чи додому на дві години.
– Мешкаючи в США, наскільки ви слідкуєте за українським футболом?
– Ми переїхали в Америку у 2004 році – виграли Green Card. Одна дитина народилася в Португалії, а інша – вже у США. Спершу не особливо дивився футбол, належало адаптуватися, шукати себе в новій країні. Грошей на українське телебачення не було. Інтернет тільки-но почав з'являтися. Більше читав новини.
У 2006 році дивився вже повноцінно, коли збірна України дійшла до чвертьфіналу чемпіонату світу в Німеччині. Зараз переглядаю усі матчі. Не пропускаю жодної важливої гри. Але виникають проблеми. Сервіс MEGOGO не транслює за межами України, тому тільки канали "Футбол".
1400 доларів – за рукавиці Тайсона
– Як виникла ідея колекціонувати футболки та брати участь в аукціонах на підтримку ЗСУ?
– Ми тут не були осторонь війни, збирали гроші, передавали потрібні речі на фронт чи гуманітарну допомогу. Моя родина змогла купити 2 тисячі медичних турнікетів (джгутів). У соцмережах я побачив, що хлопці виставляли власні дорогі для себе футболки, щоб допомогти українській армії. Мова про Дмитра Лебідя, Микиту Дмитруліна, Ігоря Циганика. Потім з'явився пост Олександра Алієва.
Тож я вирішив і через аукціони допомагати Україні. Перша футболка – Алієва. Він грав із ветеранами в благодійному матчі, зібралися автографи. Це – зірки мого дитинства. Був також підпис Олега Блохіна, Ігоря Бєланова, Анатолія Дем'яненка. Я заради Блохіна купив, цю футболку вже доставили у США.
Далі – лот від Ігоря Циганика. Футболка Андрія Ярмоленка з матчу проти Північної Македонії на Євро-2020. Вся збірна підписала. Тяжко було виграти цей лот. Багато охочих виявилося її придбати. Вона мені коштувала 100 тисяч гривень. Але радів, що матиму її у власній колекції, а гроші підуть на армію. Реліквія вже до мене доїхала. Ігор купив за ці кошти тепловізор. Вислав мені фотографію відповідну.
– Скільки у вас загалом футболок?
– Виграв вже 15 штук. До вище згаданих футболок додав Олександра Зінченка з Ман Сіті і його підписом. Є футболка Віталія Миколенка часів Динамо, є Олександр Шовковський. Інші ще не дійшли.
Шахтар проводив весною благодійні матчі. Вони виступали у формі, де замість прізвищ були написані міста. Футболка із десятим номером Михайла Мудрика з матчу проти Фенербахче і написом "Буча" замість прізвища. Аукціон був від Романа Бебеха. Динамівська футболка Шевченка з ЛЧ. Підпису Шеви поки немає, але буде, коли Андрій Миколайович приїде до України.
З останніх придбань – футболка збірної України періоду благодійних матчів. Проводив аукціон півзахисник команди Олександр Піхальонок. ЇЇ підписали всі гравці команди. Вона вже скоро буде у мене. Є футболка Реала з фіналу ЛЧ у Києві проти Ліверпуля. Підписували у київському готелі, де базувалася команда. Придбав її заради розчерку Кріштіану Роналду. А ще – футболка Романа Зозулі на підтримку родини загиблого солдата Івана Куриленка. У героя залишилася вагітна дружина.
– Які нефутбольні лоти вигравали?
– Окрім футболок також є боксерські рукавиці Майка Тайсона. Він їх підписав під час візиту до Києва, а я виграв за 1400 доларів.
– Наскілька висока конкуренція в боротьбі за перемогу?
– Тут усе залежить від футболки. По-різному. Якщо лот дійсно цікавий, то за нього точиться серйозна боротьба.
– Як зберігаєте все це добро вдома?
– У шафі маю безліч різних футболок. У 2016-18 роках із родиною подорожували Європою. Були в Іспанії, Португалії, Франції. Користуючись нагодою, відвідували стадіони провідних клубів цих країн. У мене є футболки ПСЖ, Реала, Атлетіко і т. д. Зібралося десь 25-30 екземплярів без підписів. Я їх одягаю час від часу у повсякденному житті.
А от ті футболки, які виграв на аукціоні, – вони не для носіння. Я для них купую рамку та ставлю на стіну. Носити з такими цінними підписами якось не годиться.
– Яку футболку ви ще мрієте виграти?
– Якби була футболка від Олега Блохіна з його підписом, то мені було б цікаво. Або від Олександра Заварова.
"Бачили гру Мессі"
– У США ви часто ходите на футбол?
– Я мешкаю у Чикаго – тут у нас місцевий клуб Чикаго Файр. Якщо є можливість, то йду на стадіон, але здебільшого дивлюся по телевізору. У мене двоє доньок, тож підтримки у походах на стадіон від них не маю. Та й рівень ліги – слабенький.
Зараз за команду виступає колишній гравець Ліверпуля Джердан Шакірі. Але Файр однаково грають слабко, посідають останні місця. Частіше програють, ніж перемагають. Раніше тут бігав Бастіан Швайнштайгер, але він вже завершив із футболом. Також за Чикаго виступав колишній гравець Бенфіки та Атлетіко Ніколас Гайтан.
– У Портленді грає Себа Бланко, який свого часу виступав за харківський Металіст.
– Востаннє я активно відвідував стадіон під час Копа Амеріка-2016. Наше місто прийняло 4 матчі, тож купив квитки для всієї родини на всі чотири поєдинки. Грали США, Мексика, Аргентина, Колумбія, Чилі. Бачили гру Ліонеля Мессі.
La Boca, або Чи станцював Маркевич танго. Збірна ветеранів України на землі Пеле та Марадони
Також у 2016 році ходив на матчі ветеранів збірної України. Бачив Мирона Маркевича, Володимира Єзерського, Сергія Нагоряка, Віталія Реву. Зірки нашого футболу! Враження – незабутні. Приємно було побачити, поспілкуватися. Сподіваюся, що вони ще приїдуть до США.
– Наскільки популярний футбол в Америці?
– Не дуже. Діти грають у коледжах. У них спорт №1 – бейсбол. А Супербоул – це як для нас фінал Ліги чемпіонів. Потім баскетбол, хокей. А футбол лише 4-5 місце посідає.
У плані інфраструктури все для заняття футболом є. Поля у хорошому стані. Увечері їдеш і бачиш, що стадіони підсвічуються. Американці мають можливість грати навіть у пізній час.
"Росіян і до війни недолюблювали"
– В Україні війна. Як американці ставляться до цих трагічних подій?
– Українці допомагають, як можуть. Волонтерять, купують, передають. У Чикаго є крупна тракова компанія "Патріот". Вони дуже великими об’ємами збирають. Передають цілими контейнерами. Прості американці теж підтримують Україну. Після початку війни щосуботи вони збиралися в центральній частині міста, проводили мітинги на підтримку нашої держави. Поліція перекривала центральні вулиці.
Збиралися тисячі. Навіть робили мітинги траками. На авто чіпляли прапори України та США. Понад 100 вантажівок їхало центральними вулицями міста. Люди виходили, аплодували, підтримували. Росіян і до війни недолюблювали, а тепер навіть соромно сказати, що ти з Росії. Росіяни тут мовчать.
– Як війна відбилася на вашій родині?
– Родичі не воюють. Є друзі, які на фронті. Один з них загинув ще у 2015 році. Багато хто волонтерить. Якби був вдома, то теж би воював.
– Не було бажання повернутися?
– Було. Я говорив із дружиною, друзями. Дійшли до висновку, що краще допомогти зі США. Маю не так багато досвіду. Тиждень повоюю і застрелять. Моя армійська служба була дуже давно: служив у Куп'янську, заправляв киснем літаки. А так маю можливість допомагати ЗСУ з Америки. Якщо порахувати все, що я передав, аукціони, амуніцію воякам, допомогу вдовам... Навіть моя жінка суми не знає. Думаю, 35-40 тисяч доларів вже пішло. Ще буду допомагати.
– Розкажіть про свою сім'ю...
– Дружина також із Тернополя. У нас власна невелика тракова компанія. Працює кілька машин. Я так само їжджу. Шукаю вантажі. Офіс маємо вдома. Дружина працює з дому. Діти – дві доньки, 20 та 14 років. Старша народилася у Португалії, а молодша – у США. Українською розмовляють, пишуть і читають.
– Як часто буваєте в Україні і чи плануєте повернутися?
– Раз на 4-5 років. Приїжджали у 2006, 2008, 2013 та 2018-му. Планували й тепер, але спочатку ковід, а потім війна. Після нашої перемоги обов’язково приїдемо.
Бажання повернутися є, але потрібно реально дивитися на речі. Ми б із дружиною ще повернулися, а от дітей вже не змушу. Вони тут вийдуть заміж, підуть у своє життя. Ми виїхали. Наші батьки нас не бачать. "На свято до всіх ідуть діти в гості, а до мене ніхто не йде", – так моя мама говорить. Без дітей та внуків. Нам це тяжко чути. Ми не хочемо, щоб і з нами так трапилось.
Сергій Тищенко, спеціально для Футбол 24