Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Віктором Аністратовим, нападником легендарного івано-франківського Спартака 70-х.
Зі складу видатного івано-франківського Спартака-1972 залишилося не так багато героїв. Наприкінці вересня у вічність відійшов Степан Рибак, якого обожнювали вболівальники за "сухі листи" після подач кутових. Торік не стало Михайла Гнатишина, ще раніше – Ігоря Диріва та Петра Кобичика. Одним із наймолодших у тій команді, яка подарувала Івано-Франківську Першу лігу, був нападник Віктор Аністратов.
Уродженець Білорусі, який виховувався на Житомирщині, так полюбив Івано-Франківськ, що залишився там після завершення кар'єри. Щоправда, закінчив її він надто рано. Про причини прощання з футболом у 27, найкращого тренера у світі, унікальне вилучення на другій хвилині матчу та сузір’я зірок у Вінниці – про все це в інтерв’ю Віктора Аністратова для Футбол 24.
"Тренер погрожував: "Якщо програємо, то я вас повбиваю"
– Вікторе Петровичу, вам 74 роки, проте ще донедавна ви активно займалися бізнесом.
– Ні, уже все, я закінчив. Займався цими справами разом із синами, мали власну автомийку. Зараз хлопці ходять по морях і океанах – вони у мене моряки. Дмитро і Максим – двійнята. Вони розпочинали в Одесі, потім в Іспанію виїхали. Щоправда, на одному судні не довелося їм працювати.
– Автомобільною справою займається ваш екс-партнер Тарас Белей.
– Так, у нього автомагазин. Він цей бізнес не закинув, а я відійшов – на пенсії вже. Нещодавно мер пообіцяв ветеранам легендарного Спартака спеціальну пенсійну виплату. Нас із тріумфального 1972-го залишилося восьмеро. Нещодавно от Степан Рибак відійшов у вічність.
– Степан Йосипович мав геніальну пам'ять і підтримував стосунки з усіма партнерами. Ви з ким найчастіше спілкуєтеся?
– З Ярославом Павліським, інколи з Тарасом Белеєм. На жаль, Богдан Горичок вже з дому не виходить – здоров’я непокоїть, Сашка Мартиненка ноги турбують. Зідзвонюємося з Петром Кушликом, проте він з молодшого покоління.
– У тренерстві ви себе не бачили?
– Після Спартака я грав за франківський Електрон. Потім відкрив спецклас в училищі – перший в області. Три роки тренував дітей. Однак у великому футболі не хотів тренувати – це не моє.
– Ви закінчили доволі рано – у 27 років. Але причиною не була травма?
– Тренер івано-франківського Спартака Віктор Лукашенко поїхав у Рівне і запросив мене із собою. Я погодився, адже керівництво області давало гарантії і націлювалося на Першу лігу. Мене довго заявляли, з проблемами таки закрили це питання. А потім змінився глава області і на тому великий футбол у Рівному вмер. Рядова Друга ліга – нічого надзвичайного.
– Повернутися у Спартак вже не могли?
– Теоретично міг. Але у Спартаку змінювалися тренери. Більшість із них приїжджали в Івано-Франківськ на заробітки. Привозили своїх, крутили дивні справи. Та й тренерські методи використовували сумнівні. Візьмемо до прикладу Вадима Кириченка, який вдруге очолив Спартак 1975-го. Людина постійно кричала. У перерві в роздягальні суцільна лайка стояла.
– Микола Пристай розповідав, що тренер міг навіть вдарити футболіста.
– На власні очі не бачив, але такі історії – не вигадки. Нормального слова від Кириченка не дочекаєшся. Тренер погрожував: "Якщо програємо, то я вас повбиваю". Ну куди це годиться?
"Дивився на цих майстрів з відкритим ротом"
– Наприкінці кар'єри ви ще виступали за хоростківську Зорю – аматорську команду з Тернопільщини, яка мала солідного спонсора.
– Так, команду підтримував місцевий спиртзавод. Який там був директор! Футбол обожнював. Я страшенно футбол любив, та він, мабуть, ще більше за мене. І хоч хоростківська Зоря не була командою майстрів, але умови футболісти мали чудові.
– В Івано-Франківську ви провели чотири сезони. Чому так прикипіли до міста?
– У нас була сильна команда, я грав в основному складі. Мене запрошувала Таврія, Миколаїв, однак я не хотів з Івано-Франківська переїжджати. Місто одразу сподобалося, тому й вирішив, що залишуся тут після завершення кар’єри.
– Ви народилися у білоруському Пінську. Який зв'язок маєте із цим містом?
– Під час Другої світової війни мого батька скерували на роботу в Білорусь. Він був вправним машиністом потяга. Характеристика у нього була хороша, тож його призначили керівником спиртзаводу. У той час шукали людей з доброю репутацією, їх бракувало. Але з того, що тато розповідав, знаю, що життя у післявоєнний період було дуже важким. Через рік після мого народження наша сім'я повернулася на Житомирщину.
– Ваші батьки звідти?
– Ні, лише мама. Її рід походив з-під Бердичева. А тато сам із Ростова. Моє дитинство минуло на Житомирщині. У Бердичеві існувала команда Прогрес, яка представляла однойменний машинобудівний завод. В області ця команда рівних собі не мала. Я був юнаком і відвідував усі матчі Прогресу. Телевізора в нас не було, тож я фанатів за своїх, а не за Динамо чи іншу відому команду. Коли мені виповнилося 13 років, у Бердичеві відкрилася футбольна секція, якою керував тренер Казимир Селенок. Минуло кілька років і мене запросили у Прогрес.
– Саме там вас помітили представники вінницького Локомотива?
– Так, це був ще вищий рівень. Можу тільки одне сказати – я щасливий, що з такими людьми грав. У Вінниці підібрався класний колектив: Решко, Прокопенко, Вознюк, Кулинич, Цухлов, Лендел, Трояновський, Левченко, Снітко.
– Валентин Трояновський вигравав з київським Динамо історичне чемпіонство 1961-го.
– Незважаючи на це, у нього не було жодної зверхності. Я дивився на цих майстрів з відкритим ротом. Там кого не візьми – справжній майстер. Наприклад, у Жені Снітка була просто неймовірна ліва нога.
– Ви згадали про Віктора Прокопенка, який став чудовим тренером. Та футболістом, кажуть, він був не таким сильним.
– Віктора помітили на першості Збройних Сил. Рослий, здоровий, але з м'ячем працював посередньо. Зате боровся, добре головою грав. За рік у Вінниці дуже додав. На зборах ми зіграли з Чорноморцем 2:2. Вітя забив обидва голи і його одразу забрали в Одесу.
"Богдан Грещак біг як електричка!"
– Партнери відзначали ваші сильні футбольні навички, але апелювали до невисокого зросту. Ви вбачали у цьому проблему?
– Безперечно, мені не вистачало зросту. Я мав 168 сантиметрів, у верховій боротьбі цього було недостатньо. Та хтось користується зростом, а хтось – швидкістю. У той час кожна команда мала пристойних захисників. І з кожним треба було боротися по-своєму. Дехто використовував ризиковані методи. У Житомирі грав Петро Білий – футбольний вбивця. Його остерігалися всі нападники. Коли їхали у Житомир, то боялися проти Білого виходити. Той міг зламати тебе, як сірник.
– Тогочасні судді толерували такий стиль футболу?
– Що арбітр зробить, якщо господарі тиснуть? Судді й самі боялися. Бувало, домашня команда поступалася, тоді й суддям мізки вправляли.
– 1970-го ви опиняєтеся в армії і переходите у львівський СКА.
– Мені зателефонували зі Львова, сказали, що я у списках і маю пройти карантин у Мукачево. У Бердичеві у військкоматі мені на руки видали документи. У той момент навіть промайнула думка: "Можу втекти з цими паперами будь-куди". Звичайно, я цього не міг зробити, але перед воротами військової частини зупинився на мить і подумав: "Ну що? Я йду до в'язниці".
– Як вас зустріла команда?
– На початку зборів в основній обоймі числилися 40-50 футболістів. Можете собі уявити, яка там заруба була. Кожен хотів проявити себе і залишитися. Мені пощастило пройти відбір. У СКА я працював з Йожефом Бецою. Для мене це, напевно, найкращий тренер у світі. Жорсткий, але порядний. А ще вихований, інтелігентний і чесний. Йожеф Йожефович назавжди залишився у моєму серці. Ми не раз потім в Івано-Франківську зустрічалися. У нього тут сестра мешкала.
– На початку 70-х у Львові запалювали Карпати. Конкурувати СКА з командою Ернеста Юста було нереально?
– Ми навіть на деякі матчі Карпат ходили. Ну як не піти? Бувало, нас привозили автобусом на Дружбу. Просто з території СКА сам не виберешся, існувала система пропусків. Порушувати правила боялися, адже могли одразу наразитися на відправлення у військову частину. Карпати тих часів – це щось особливе. То було на що дивитися. Я стежив за грою їхніх футболістів і намагався почерпнути щось корисне для себе.
– За стилем ви були схожі на Геннадія Лихачова?
– Так, Лихачов чудово виглядав. Богдан Грещак біг як електричка! Та там кого не візьми, кожен грав на височенному рівні.
– До Карпат Грещак виступав у львівському СКА. За схожим маршрутом згодом вирушив Роман Хижак, з яким ви грали пліч-о-пліч.
– Талант! Роман на одному метрі міг обіграти кількох суперників. Технікою володів нереальною. Але флегмат за характером, занадто спокійний. Ми з Хижаком разом у парі грали в нападі. Мені було з ним дуже комфортно.
– Хто для вас був ідеальним партнером в атаці?
– За Спартак добре з Михайлом Гнатишиним взаємодіяв. Зі Степаном Чопеєм, який потім у Динамо поїхав, було складніше – Степан чекав, що йому мають закинути вперед і він втікатиме. У Рівному Григорій Шаламай добре проявив себе. Не дивно, що потім у Чорноморець отримав запрошення.
"Повертаюся у номер, а на моєму ліжку лежить наш тренер Вараксін"
– Ви переїхали в Івано-Франківськ у момент розквіту тамтешнього Спартака, який був одним із найсильніших в історії.
– Це вже потім я дізнався, що давно у них на олівці був. За дві-три гри до кінця сезону в Ужгороді до мене підійшов Іштван Шандор, один із тренерів Спартака. Розповів про інтерес клубу та персонально тренера Лукашенка. Одночасно мене у Горлівку забирали, вже навіть документи туди передали. Зрозуміло, що у підсумку я віддав перевагу Івано-Франківську.
– З армією легко попрощалися?
– Все б нічого, якби я не проштрафився. В останньому турі СКА приймав вдома житомирський Автомобіліст, за який грав мій давній друг Женя Бєлобородов. Ми з ним трохи посиділи у львівському ресторані. Повертаюся у номер опівночі, а на моєму ліжку лежить і чекає наш тренер Володимир Вараксін. От мене на губу й кинули… Десять діб відмолотив на губі. Це жахіття! Але така вона, школа життя.
– У сезоні Спартак виглядав чудово, але на зборах ви програли ледь не усі матчі.
– Так, 1972-го ми чемпіонами України стали, виграли свою зону, яка складалася з 24-х учасників. Перед чемпіонатом виглядали блідо, ніяк не могли забити. Добре, що в офіційних матчах все налагодилося.
Спартак після матчу з Даугавою
– Для виходу у Першу союзну лігу вам довелося зіграти два матчі плей-офф з ризькою Даугавою. Чимало футболістів Спартака в один голос твердили – суперник був добряче фінансово вмотивованим.
– Насправді рижани були сильнішими за нас. У першій грі ми почувалися переляканими – програли 0:1. За Даугаву забив українець Василь Босий. У другому поєдинку вони не напрягалися, а ми навпаки поперли. Ризьким футболістам давали квартири і автомобілі за перемогу та вихід у Першу лігу. Не дивно, що вони після гри плакали. Насправді ми отримали більше у моральному плані. Принаймні для мене, можливість зіграти у Першій лізі – це щось неймовірне.
– Неймовірним було і святкування в Івано-Франківську.
– О, так. Нас на руках виносили з літака. Футболісти Спартака у місті вважалися улюбленцями. Я цю народну любов відчув на собі.
"Йду у підтрибунку, а звідти тренер: "Ти куди?" – "Я вже своє відіграв"
– У дебютному сезоні в Першій лізі ви забили п’ять голів і стали одним із найкращих бомбардирів. То був ваш пік?
– Нам було цікаво і непросто. Погляньте на суперників: Чорноморець, Баку, Локомотив, Ністру… А тут ми, прості хлопці з Івано-Франківська. Звичайно, що це мотивувало.
– Ви є автором історичного прем’єрного м’яча Спартака у Першій лізі. Пригадуєте обставини?
– Перед тією грою з Текстильником падав сильний дощ. А то ж наша погода! Вболівальники ще до гри казали: "Все, наші виграють". І дійсно з Івано-Франківська мало хто виїжджав з перемогою. У тому епізоді мені асистував Тарас Шулятицький. Він пройшов по краю і прострілив – я встиг на випередження і голову вставив. М'яч перед воротарем ще й відбився від мокрого газону.
– І зріст не завадив вам відзначитися головою.
– Я кілька забив у такому стилі. Але Миколі Пристаю це краще вдавалося. Він теж був невисоким нападником, однак добре стрибав, був різким. Пристай спочатку в дублі вирізнявся, а потім і в основі став одним із лідерів.
Спартак-1972
– 1974-го у Запоріжжі вас вилучають з поля. Степан Рибак у своїй автобіографічній книжці писав – суддя був упередженим. Ви як вважаєте?
– Я потім жартував – цей випадок треба було заносити до Книги рекордів Гіннеса. На 2-й хвилині мене вилучили! Можете собі уявити? Проходжу по флангу, зміщуюся в центр, б’ю, але у ворота не влучаю. Позаду мене біг Степан Чопей: "Ти що, мене не бачиш? Прострілити треба було". Я різко відповів партнеру, але вжив при цьому лайливе слово. Поруч стояв суддя: "Аністратов, ану йди сюди. Настав час тобі відпочити і заспокоїтися".
– Відпочивати довелося після двох проведених хвилин на полі.
– Дивлюся, лізе в кишеню. "Прошу вас, не виганяйте", – кажу арбітру. Та де там – червона. У Першій лізі таке траплялося – відривали голову гостям. А судді це ж на руку, полегшив собі завдання. Словом, йду я у підтрибунне приміщення, а звідти якраз виходить наш тренер Кириченко: "Ти куди?" Відповідаю: "Я вже своє відіграв". Тільки почув: "Ах, й*б твою м**ь".
– Із першолігового Спартака вас навіть викликали у молодіжну збірну.
– Здогадуюся, як вони мене помітили. Як правило, мені легше було грати на виїзді. Коли Спартак діяв другим номером, я мав багато простору і забігав у вільні зони. Тоді суддям дали завдання – стежити за молодими гравцями. Можливо, хтось з арбітрів мене порекомендував. Одного дня прийшов до клубу лист з Москви. Усі перелякані, гадають, що трапилося. Я й сам не знав, у чому причина. Та поїздка у збірну – ще один теплий спогад. Знайомство з Костянтином Бєсковим, колектив "молодіжки", атмосфера на базі – хоча б заради цього варто було грати у футбол.