Дмитро Джулай – про історичну подію, яка відбулася в уругвайській Сегунді.
Віцекоролівство Ріо-де-Ла-Плата проіснувало недовго. Принаймні, якщо порівнювати з іншими, заснованими іспанською владою для безсоромного пограбування Південної Америки, відомого також як “колонізація”. На час появи згаданого віцекоролівства мешканці Нового світу, навіть ті, що походили від прибулих із Європи, вже досхочу наїлися іспанського панування. Тож поява незалежних держав була явищем природним. 1810 року Буенос-Айрес зі столиці віцекоролівства перетворився на столицю Обʼєднаних провінцій Ріо-де-Ла-Плати. Території на східному березі річки Уругвай ще залишалися під контролем Іспанії, а столицю віцекоролівства перенесли до Монтевідео. Аж поки місто не захопили війська Хосе Хервасіо Артіґаса.
Артіґас побив горшки з урядом у Буенос-Айресі, коли обстоював ідею федерального устрою цих територій. Він орієнтувався на модель Сполучених Штатів, його опоненти – на унітарну форму правління. Протистояння прихильників цих двох поглядів закінчилося громадянською війною.
Цим успішно скористалися сусіди, які зацікавлено стежили за тим, що ж коїтиметься після втрати впливу Іспанії. 1816-го до східного берега увійшло 10-тисячне португальське військо. Окупановий Монтевідео та інші території увійшли до провінції під назвою Сісплатина. Якраз за рік до проголошення незалежності Бразилії.
У Буенос-Айресі керівництво Обʼєднаної провінції не забувало нагадувати, що не визнає окупацію східного берега. Бразильці ж запевняли, що захищатимуть цю територію зі зброєю в руках. Війна була неминучою й почалася у 1825-му. Вже тоді Велика Британія мала серйозні економічні інтереси в регіоні й бойові дії не дуже її влаштовували. Тож британський уряд взявся за пошук дипломатичного рішення. Виходом із ситуації у Лондоні бачили створення буферної, незалежної держави між Аргентиною та Бразилією. Лорд Джон Понсонбі переконав уряди цих країн, що їм не варто витрачати гроші на війну на східному березі. Таким чином, 1828 року на карті світу зʼявився Уругвай.
Британці недаремно лобіювали цей варіянт. Там, де гроші, у ХІХ столітті завжди були й піддані британської корони. Ще й у 1830-х французька блокада Буенос-Айреса спрямувала закордонні інвестиції до Уругваю. Вплив британців був відчутним, тож молода країна не могла уникнути знайомства з новою грою, що народилася на Альбіоні в другій половині століття.
Крикетний та веслувальний клуби Монтевідео почали практикувати футбол, але ще як “другий” вид спорту. Для справжнього поширення гри потрібні були зусилля когось, хто захоплювався б спортом й заповзято його пропагував. Такою людиною став для Уругваю Вільям Леслі Пул. У 1885-му він почав вчителювати в English High School, а вже за шість років випускник цього навчального закладу Генрі Ліхтенбергер заснував перший в країні суто футбольний клуб. Парадокс, але статут забороняв вступ до клубу іноземцям, попри те, що усі його засновники мали британське коріння, хоч і народилися в Уругваї. Згодом, щоправда, це правило скасували, а назву Foot Ball Association змінили на Albion Foot Ball Club, на честь винахідників футболу. Шаною Великій Британії були й нові кольори – синій та червоний.
“Альбіон” був одним із головним пропагандистів футболу в Уругваї наприкінці позаминулого століття. Першим “класико” цієї країни були матчі “Альбіона” проти CURCC (майбутній “Пеньяроль”). У період між 1892-м та 1899-м вони зустрілися 28 разів. І перевага “Альбіона” була доволі відчутною.
Звісно, що Ліхтенбергер та “Альбіон” були й серед засновників Уругвайської футбольної Ліги (1900). У першому її сезоні команда посіла друге місце, слідом за CURCC.
У той період дещо несподівано почалися й проблеми. Футболісти основи Ернесто Капраріо, Карлос Уріосте та Домінго Прат перейшли до Uruguay Athletic, який згодом був одним із двох клубів – засновників сьогочасного “Насьйоналя”. Пізніше туди перебралися ще кілька гравців “Альбіона”, які не хотіли бути запасними у своєму клубі.
У 1901-му 9 гравців “Альбіона” взяли участь у матчі, який історики вважають першим (хоч і не офіційним) поєдинком національної збірної Уругваю. Однак вже наступного року ще кілька незадоволених футболістів були серед засновників “Монтевідео Вондерерс”. Результати “Альбіона” погіршувалися з кожним сезоном, аж поки 1905-го команда не набрала жодного очка. Всього лише за кілька років клуб, що міг стати одним із грандів уругвайського футболу, розтанув у повітрі й перетворився на міт.
Упродовж десятиліть “Альбіон” пережив кілька спроб відродити клуб. Найконкретніша й найбільш вдала сталася 1953 року, й команда почала виступи в аматорських змаганнях, аж поки не повернулася під егіду уругвайської Федерації у 1976-му. Відтоді “Альбіон” тер дні у нижчих дивізіонах. Славне минуле припадало пилом й цікавило хіба що найзатятіших істориків.
Таке існування тривало до 2017-го, поки “Альбіон” не виграв Апертуру в дивізіоні під назвою Сегунда Б Насьйональ. Це означало, що 26 листопада та 2 грудня, у двох матчах із “Колоном”, переможцем Клаусури, треба буде визначити, хто підніметься до другого дивізіону уругвайського футболу. Після нічиєї 1:1 “Альбіон” виграв 2:1. Клуб, що виступав у першому дивізіоні ще на початку століття, а потім не піднімався вище третього, вперше у своїй історії мав зіграти у другому дивізіоні. Й таким чином став єдиним в Уругваї, що побував у кожному з турнірів, які існували в цій країні.
Вихід до Сегунди навряд чи був приводом для ностальгії навіть серед уболівальників “Альбіона”. Спогади про попередній виступ на рівні, що, з усіма заувагами на зовсім інші умови та обставини, хоч якось відповідає сьогоднішньому професіональному, були навіть не чорно-білими кадрами кінохроніки, а пожовтілими газетними сторінками.
Тому в сезоні-2018 ніхто й не мріяв про ще один крок вгору. Вдячні були вже за те, що “Альбіон” врятувався від вильоту в останньому турі. Наступного року навіть мали шанси потрапити до плей-оф, але фінішували девʼятими. Останніми були торік, однак команду, що напряму вилітає з Сегунди, визначали за підсумками чотирьох турнірів. Тож “Альбіону” випало грати перехідні матчі зі старим знайомим, “Колоном”. Цього разу впоралися переконливіше (3:1, 4:0), проте все одно ніхто б не наважився мріяти про те, що сталося у цьому сезоні. Та навіть після перших пʼяти турів чемпіонату-2021, в яких “Альбіон” виграв один матч, можна було прогнозувати хіба що боротьбу за виживання.
Натомість команда Дарліна Ґашоля не пропустила жодного мʼяча в шести наступних поєдинках й виграла пʼять із них. Перше коло “Альбіон” закінчив другим. Поразка від “Серро” не мала жодного негативного впливу. Сім перемог не лише підняли “Альбіон” на перше місце, а й забезпечили солідний відрив від третього місця. І якраз із командою, що його посідала, “Расингом”, підопічні Ґашоля зустрічалися у вівторок.
“Альбіон” починав цей матч, як і личить команді, що усвідомлює свою силу. Гості випромінювали впевненість й наче розуміли, що побачення з долею не оминути. Усе й складалося на користь лідера. Арбітр був призначив пенальті у ворота “Альбіона”, але вже за кілька секунд, без чийогось втручання, відмінив 11-метровий. Можна собі уявити реакцію тренерського штабу “Расинга”. Суддя навіть вилучив асистента Даміана Сантіна Фернандо Каньярте, який запевнив рефері, що “ми знаємо куди ти підеш після такого рішення”.
Вже у наступній атаці “Альбіон” забив. Потужний центрфорвард Максиміліано Кашорда прийняв, розвернувся й щосили пробив, поки гравці “Расинга” ще не отямилися. “Альбіон” не розкрив у цьому сезоні якихось нових, молодих виконавців. Покладалися насамперед на футболістів від 25 років. Кашорді, наприклад, вже 31-й, окрім виступів за сім уругвайських клубів, він також пограв у Гватемалі, Еквадорі, Перу та Ондурасі.
Перший тайм “Альбіон” провів переконливо, але у другому аж занадто хотів виїхати лише на акуратній грі в захисті. Ніби й логічно для команди з десятьма матчами на нуль, проте цього разу діяли дуже пасивно. А це означало, що “Альбіон” притискався до своїх воріт, “Расинг” атакував більшими силами й врешті-решт зрівняв рахунок.
І як це миттєво змінило підхід “Альбіона”. Крістіан Сенсьйон знову запрацював у центрі поля, знову спрямовував атаки на ворота “Расинга”. У грі з обопільними шансами команді Ґашоля ще довелося трохи понервувати у компенсований час, хоч йшлося тільки про те, чи вийде до Прімери “Альбіон” саме цього дня. Так і сталося. Наступного сезону, вперше з 1908-го, “Альбіон” гратиме серед найкращих клубів країни.
Цей успіх особливо цінний, якщо згадати, що торік до Сегунди опустилися “Дефенсор” та “Данубіо”, яких не було в цьому дивізіоні з 1965-го та 1970-го відповідно. Окрім них, більше сезонів у еліті, аніж щаблем нижче, мали також “Серро”, “Сентраль Еспаньйол”, “Рампла Жуніорс” та “Расинг”. Але тріумфатором став клуб, що колись був піонером уругвайського футболу, а потім загубився у його нетрях.
Едуардо Ґалеано казав, що “доказом існування нації стала небесно блакитна футболка”. Через первинний статус країни-буфера уругвайцям нелегко було сформувати національну ідентичність, а сталося це зокрема й завдяки футболу, завдяки успіхам збірної з 1924-го до 1930-го.
“Альбіон” на той час уже зник із поля зору та все ж раніше був серед тих, хто запускав цей тривалий процес. Його повернення до еліти є приводом згадати про роки становлення футболу в крихітній країні, що збагатила гру своєю виразною самістю.
Сентиментальність по-болівійськи: битва за трон на висоті 4090 метрів над рівнем моря