"Футбол 24" – про те, як правильно розпочинати кар’єру футболіста.
Максимально рано познайомитися з м'ячем
"Все почалося ще з дитсадка, – пригадував Андрій Воробей, знаменитий екс-форвард "Шахтаря". – Я брав собі воротаря і одного польового гравця, а всіх інших ставив проти себе. Вже тоді розумів, що хочу стати футболістом. А бомбардирські якості проявилися у дворі, у школі. Ніколи не грав ззаду, лише – попереду".
Упродовж кар’єри лише у чемпіонаті України Воробей забив 105 голів (4 результат в історії елітного дивізіону). А ще виступав за національну збірну, грав у Лізі чемпіонів. Словом, якщо футбол – то з дитсадка.
Рівнятися на кумира
"Мені завжди цікавіше віддати гольову передачу, ніж забити, – зізнався екс-хавбек київського "Динамо" Артем Яшкін. – Хоча в дитинстві забивав багато". – "Вашим кумиром був Олександр Заваров, правильно?" – "Ну так. Звичайно".
"Пам'ятаю, дивився чемпіонат світу-1994 і думав: "Хочу бути як Ромаріо", – розповів Роналдінью, який 14-річним пацаном феєрив тоді на пляжах та обшарпаних майданчиках. У підсумку Ронні провів таку ж яскраву кар’єру, як Ромаріо, зайнявши власне місце у плеяді найкультовіших гравців історії футболу.
Переконати батьків, що футбол – це круто для здоров'я
Малюк робить перші кроки, а батьки вже будують плани на майбутнє. І дуже рідко ці плани пов'язані із футболом. Юрист, лікар, фізик-ядерник – лише б не футболіст! Класичний приклад, коли тато-мама тримали сина у жорстких рамках, трапився у сім'ї Володимира Онищенка, знаменитого нападника київського "Динамо" 1970-х.
"Мама з татом були категорично проти того, щоб я гаяв час на футбол, – розповідає Онищенко. – Мама навіть якось прийшла до тренера команди "Більшовик" Бориса Кукурикова і заявила: "Виженіть цього хлопчика!" "Як я можу його вигнати, якщо він найкращий?" – усміхнувся Борис Йосипович. Власне, з огляду на ставлення батьків свої заняття футболом я тривалий час тримав у таємниці. Аж поки хтось із дворових друзів мене не продав, точніше. Проговорився під час розмови з мамою. До того після тренувань чи матчів роздавав друзям труси, майки, гетри і взуття. Бо якби вдома хтось побачив це екіпірування, то був би страшний скандал".
Кмітливий хлопець знайшов геніальне вирішення складної ситуації: "Зрештою, мама ж не хотіла мені лиха. Річ у тім, що я був хворобливим хлопчиком, здоров’я для того, щоб займатися спортом професійно, мені начебто бракувало. Особливо батьки не хотіли, щоб займався футболом. Доводилося підводити їх до цієї думки поступово: спершу записався на теніс, потім почав займатися баскетболом і врешті підвів до думки, що відвідуватиму футбольну секцію".
Скористатися допомогою тренера
Якщо батьки – справжні "міцні горішки" і вперто стоять на своєму, тоді можна і навіть треба застосувати "важку артилерію".
"Тренер прийшов до моїх батьків, щоб забрати мене у дитячу спортивну школу "Шахтаря". Вони не відпускали – маленький хлопець, далеко їхати. Возити мене було нікому – батьки працювали на заводі, – пригадує Андрій Воробей, знаменитий екс-форвард "Шахтаря". – Тим часом всі мої друзі вже туди записалися. І от тренер Олександр Іванович Пожидаєв приїхав до мене додому – оце момент був! Зі стадіону я біг із рекордною швидкістю – попередити тата і маму: іде тренер, щоб вмовляти вас відпустити мене на тренування".
Гірший майданчик – краща техніка
Паоло Ді Каніо, легенда "Лаціо" і "Вест Хема", який також пофеєрив у "Селтіку", "Юве", "Мілані" та інших великих клубах, шліфував свою майстерність у кам’яних джунглях Богом забутого римського кварталу Квартіккьоло. Цей процес він чудово описав у знаменитій автобіографії.
"Хоч би хто будував наші будинки, він напевно думав, що було б гарною ідеєю розташувати споруди навколо цих зацементованих двориків – 50 футів у довжину і 20-25 футів у ширину. Це робилося не для естетики, аж ніяк. Такі споруди мали суто функціональне призначення: їх головна мета полягала в тому, щоб бути місцем для вивішування білизни. Їх називали "stenditoi", або "hanging places".
Тут вішали металеву мотузку для білизни, приблизно 5-6 футів над землею. Я не сумніваюся, що це здавалося світлою ідеєю на той момент – надати жінкам місце, де вони могли б вивішувати білизну.
Архітектори не підозрювали, що ці п'ятачки бетону стануть ідеальними ігровими полями для дітей Квартіккьоло. Дійсно, ми присвоїли собі "stenditoi" і перетворили їх у власну версію "Сан-Сіро" чи "Стадіо Олімпіко".
Жодна розсудлива жінка не ризикнула б вивісити тут свою нижню білизну або простирадло, коли двадцять надактивних дітлахів ганяли навколо.
З технічної точки зору я не міг не покращувати свої навички. Будь-хто може зупинити підошвою м'яч і контролювати його на гладкому полі, схожому на прекрасний більярдний стіл. Але там, де грав я, потрібно було вчитися управляти м'ячем незалежно від того, підстрибнув він на щебені чи скотився в канаву. Я освоїв дриблінг, навчився бігати годинами без зупинок (у нас не було такого поняття як "поза грою") і проходити крізь щільні ділянки (ми грали по одинадцять гравців з кожного боку на майданчику, який був би тісний і для п'ятьох гравців). Вважаю, що велика частина моїх здібностей ретельного контролю і дриблінгу зародилися на "stenditoi".
Байдуже, чим грати
У старі часи футболісти грали важким шнурованим м’ячем – дуже неприємним, особливо для дитячої ноги. Проте це не зупиняло маленьких мрійників. Розповідає Юрій Сусла, голкіпер львіських "Карпат" і СКА 1960-х, який виростав на Закарпатті:
"Бальони були твердими і важкими. Треба було спершу накачати камеру, щільно запхнути її у шкіру і лиш тоді зашнурувати. Однак не лише хлопчаки грали цими "гирями". У професіональному футболі шнурований м’яч використовували ще багато років. Він був простим за траєкторією польоту".
Та навіть у сучасну епоху далеко не всюди хлопчаки мають щастя грати якісним м’ячем. "Моє рідне місто Варрі вважається одним із найбагатших у Нігерії, бо там є нафта. Але пограти у залі немає такої можливості. М’ячі у нас були завжди, але старенькі, спущені, пошарпані", – зізнався Харрісон Омоко, екс-захисник "Динамо", "Таврії", "Волині".
Коли є азарт – байдуже, чим грати. Хоч консервною банкою!
Не боятися старших
У дворових баталіях гравців ніколи не відбирали за віком. Тут солянка усіх без винятку – головне, щоб склади були укомплектовані кількісно. Старші – сильніші і нахабніші, проте це не зупиняє "пташенят".
"Я почав грати з 14-річного віку. Бачив і чув, як матюкають один одного на полі мужики, як ламають один одному ноги", – розповідає жахливі речі коментатор Денис Босянок.
Думаєте, це його зупинило? Ну звісно, що ні!
Вміти постояти за себе
Іноді, коли всі аргументи у суперечках вичерпуються, не обійтися без кулачної дуелі. І тут знадобиться не лише хороша фізична підготовка, а ще й боксерські навички.
"Навпроти мого будинку, а жили ми в гуртожитку, також був гуртожиток, на першому поверсі якого функціонував боксерський зал. Тож я ще й боксом займався, – каже Роман Зуб, екс-хавбек "Карпат" 90-х. – Але коли почали створювати спецкласи і потрібно було визначитися зі своїм майбутнім, бокс я занедбав".
Тим не менше, реноме боксера дуже допомагало Зубу у гарячих дискусіях із суперниками та арбітрами. Футболіст вважався справжнім тафгаєм і отримав прізвисько "Львівський Гаттузо".
Робити перерви, щоб підкріпитись
Дворовий футбол – процес енергозатратний. Тому періодично треба поповнювати запас сил. "Пам'ятаю своє дитинство у Луцьку. Вхопив зранку м'яч – і цілий день граєш у футбол. Забіг додому, кусок хліба врізав, у воді змочив, цукром посипав – і знову побіг на майданчик", – сміється Олександр Чижевський, колишній капітан "Карпат".
Не опускати руки, якщо немає команди
Тебе не беруть в команду, або друзям зараз не до футболу? Прояви фантазію, як це свого часу зробив Роналдінью.
"Я відточував свій дриблінг, пустуючи з собакою. Багато часу проводив з друзями, граючи у футбол, а коли вони втомлювалися і мені хотілося продовжувати, я брав до гри собаку. Чи добре він грав? Він бігав за м'ячем і не втомлювався".
Роналдінью доріс до "Барселони" і збірної Бразилії. Став чемпіоном світу і володарем "Золотого м’яча”. В українських дворах ще можна знайти шибеників, яких не вразив вірус FIFA або PES. Можливо, вже сьогодні там гасає майбутній король футболу.