Відверте інтерв’ю "Футбол 24" із популярною співачкою. У цій тендітній красуні живе пристрасна футбольна фанатка!
Полудень. Телефоную Христині аж у Португалію. Концертне турне нашої артистки країнами Європи саме у розпалі. Мета гастролей дуже благородна: привернути якомога більше уваги до війни в Україні, зібрати кошти на потреби наших захисників, підтримати біженців. Вітаємося, як і належить: "Слава Україні! – "Героям слава!"
Соловій вже давно відома не лише своєю яскравою творчістю, але й чіткою і безкомпромісною позицією щодо окупантів. "Я ненавиділа русню ще до того, як це стало мейнстрімом", – невинно усміхається дівчина. А віднедавна вона асоціюється ще й з футболом – після виступів на матчах київського Динамо та збірної України.
"Не вистачає "фузеї", щоб стріляти москалів"
– Ви зараз перебуваєте у Лісабоні. З чого розпочинається ваш ранок закордоном?
– Коли я їздила підтримувати збірну України в Менхенгладбах, ми жили у центрі Дюссельдорфа. Поруч із нами на терасі мешкали… пацюки (Усміхається). Ми їх трішки побоювалися. Натомість у Португалії зупинилися на заміській віллі. Тут доволі заможний район. Отож – дуже відчутні контрасти. Кожен мій ранок розпочинається по-іншому. Це те артистичне життя, про яке я колись мріяла. На жаль, високою ціною дались мені такі гастролі…
До речі, про гастролі закордоном я не мріяла ніколи. Завжди бачила своє місце, як артистки і співачки, в Україні. Але те, що я можу зробити тут, набагато більше допомагає матеріально, ніж кілька успішно написаних пісень, які підіймають дух моєму народу, воїнам і друзям, що взяли до рук зброю.
– Тулуза, Брюссель, Нант, Менхенгладбах, Таллінн уже насолодилися вашим вокалом. Де люди найбільше співпереживали темі війни в Україні?
– Я не можу виокремити якесь місто. Скрізь приходить дуже багато українців із шаленою підтримкою. Якщо я могла робити такі порівняння в Україні, то тут різниця практично розмилася. Люди починають плакати, відповідати дуже гучно: "Смерть ворогам!" Це сплеск емоцій, загострене відчуття патріотизму. Не вистачає хіба якоїсь "фузеї" (рушниці, – Футбол 24), щоб стріляти москалів.
– А як реагують іноземці?
– Іноземців на моїх виступах також багато. Наприклад, у Франції, коли давала концерт у Тулузі, я виконувала Les Goémons ("Морські водорості") – пісню Сержа Гінзбурга, яка увійшла в одну з частин мого останнього альбому. На концерт завітали багато французів – після виступу підходили до мене і висловлювали компліменти з приводу цієї пісні. Виявилося, що навіть у виконанні Гінзбурга вони її не чули.
– Отож, "культурна дипломатія" – у розпалі. Після Лісабона ще зголосилися якісь міста, готові вас прийняти?
– Так. Зараз завершуємо перемовини з кількома німецькими містами. Плюс – Нідерланди. Можливий виступ на площі у Гаазі. Найважче це все дається з точки зору логістики. У мене – велика команда. Частина цієї команди вже виїхала, адже не маємо можливості постійно перебувати такою кількістю закордоном. Але, сподіваюся, все буде добре: хлопці-музиканти більше потрібні саме тут. Не всі можуть брати до рук зброю.
Запрошень – дуже багато. Ми навіть не встигаємо їх усіх опрацьовувати. Я вже й сама зайнялася організаційною адміністративною логістичною роботою. Намагаюся допомогти своїй команді все правильно розрулити. Спільними зусиллями хочемо зробити якомога більшу кількість подій і концертів. Вони не тільки сольні – буде ряд моїх виступів з Олегом Скрипкою (найімовірніше – у Празі та Німеччині). Наразі не називаю дат і майданчиків, бо все змінюється навіть не щодня, а щогодини. Але наполегливо прошу людей, які цікавляться моїми виступами, слідкувати за анонсами у соцмережах. Люфт від анонсу до концерту – дуже невеличкий. В Україні ми могли планувати події на місяць, два, три вперед, а зараз це – тиждень-два.
Страшний сон, війна, Євробачення, Kalush
– Вже три місяці наша країна живе в шоковому воєнному стані. Як для вас почалася ця історія?
– Я зайду здалеку. За два тижні до війни мені наснився сон. Тоді якраз усі заговорили про "тривожні валізки", люди починали роз’їжджатися. А я лише іронічно усміхалася і крутила пальцем біля скроні – абсолютно не вірила і не була готова до російського вторгнення.
І от сниться, що у моїй квартирі вимикається світло. З вікна видно автостраду – там жодної машини і чутно гуркіт танкових колон. У цей момент – свист ракети. Встигаю присісти на підлогу… У тому сні я померла.
Дуже злякалася, розповіла про цей сон своїм близьким. Вони мене заспокоювали: "Розслабся, ніякої війни не буде". Але я вже мала цю тривогу. Ще написала пісню "Я твоя зброя" у співавторстві зі своїм другом. Увечері 23 лютого опублікувала її в демоверсії на YouTube. Там є такі слова: "Лаштуй свою зброю на випадок війни". Тобто, ми вже припускали, що це може статися дуже швидко.
Дев’ятнадцятого лютого я приїхала до мами на її 60-річчя. Планувала затриматися на 1-2 дні. Але вона настільки не хотіла мене відпускати, що просила: "Ну побудь ще день". Я мешкаю в Києві і ми понад шість останніх років не так часто бачимося. Тож мама завжди робить все для того, щоб я затрималась якнайдовше. Ось так я й залишилася у Львові, до Києва вже не повернулася. Мала квиток на 24 лютого, а вранці почалась війна.
Прокинулась від сирен, від того, що всі телефонували зі словом навіть не "війна", а "почалося". Ми розуміли, що бомблять всю Україну – з різних точок. Тож не було навіть якогось рефлексу самозбереження, щоб кудись втікати і ховатися. Перші дві години – найстрашніші. Потім я опанувала себе, обдзвонила всіх найближчих учасників команди, організувала їм переїзд до Львова. Дехто досі залишається зі мною – живемо таким собі табором (Усміхається).
Звичайно, спочатку було важко знайти себе. Я займалася волонтерством (переважно збирала кошти), ходила у центр для біженців, щоб їх підтримати-розрадити. Там були люди з Маріуполя, наприклад, які не могли згадати, коли востаннє їли, чи звідки приїхали. Вони потребували гідазепам. З ними працювали професійні психологи, а я за цим спостерігала і старалась допомагати.
Потім я згадала про основне своє покликання і написала досить успішну духопідйомну пісню. Спершу планувала заспівати якусь свою версію "Там під львівським замком", але вчасно зрозуміла – це не те, що зараз хочуть чути люди. Плачі, сум і безнадія мають бути захованими в найвіддаленіший куток. Натомість потрібно у людях розпалити "Українську лють". Емоція агресії тут доречна, бо йдеться про війну за виживання.
Намагалася створити ще щось, але з творчістю у Львові непросто в таких умовах. Особливо, коли безперервно читаєш новини. Наші життя перевернулися з гори на долину або навпаки. Знайти себе, почути себе – дуже складно. Навіть зараз, коли перебуваю у цьому турне, маю розбалансований психо-емоційний стан. До написання нових пісень, на жаль, звертаюся не так часто.
– Сотні і тисячі історій – трагічних, героїчних, всяких. З цього масиву можете виділити для себе якийсь особливий випадок?
– Я б не хотіла виокремлювати історію, яка мене вразила, адже всі вони вражають. Хочу тільки наголосити на тому, аби ми не забували своїх героїв і ці історії. Артисти повинні перетворювати це в пісні, інші митці – у власні твори. Всі українці раптово стали супергероями. Донедавна багато впливових людей, причетних до культури, казали, що нам не вистачає супергероїв, що потрібно щось придумати.
Зараз вже не потрібно нічого придумувати. Ми можемо дуже багато – починаючи з циганів, які вкрали в окупантів танк. Війна, але тут вистачає навіть комічних і трагікомічних моментів. Тож буде дуже багато пісень, фільмів, анекдотів. Це все – наша історія, яка згуртувала українську націю.
Нещодавно переглядала документальний фільм про Незалежність – як вона нам дісталася, хто стояв за цим і чому це далося, по суті, дуже легко і ненароком, хоча ми століттями її виборювали. Українці не відчували такої спільності та ідеї, як зараз, коли майже її втратили.
– Хлопці з Азовсталі – наша гордість і наш біль. Світ виявився безсилим – Папа Римський, ЄС, ООН… Ви розчаровані світовими інститутами?
– Скажу навіть більше. Коли я виступала у Брюсселі, телеканал і сайт Єврокомісії здійснювали пряму трансляцію концерту. Встигла зробити заклик до екстракції, потім ще раз – коли давала коментар. Все це вони не подали в ефір. Я була пригнічена і просто розчавлена емоційно, адже ці слова були набагато потрібнішими, ніж сам концерт. Відчула певне безсилля. І все ж на кожному кроці наголошувала: "Українці зараз своєю кров’ю стримують ворога і є щитом для всієї Європи". Мені здається, що європейці досі цього ще не усвідомлюють. Не хотілося б це говорити вголос, але, гадаю, вони усвідомлять тільки тоді, коли зіткнуться з цим лицем до лиця.
– Днями дуже потужний меседж відправив Олег Псюк у фіналі Євробачення – попри всі ризики дискваліфікації. Наскільки це для вас було неочікувано і наскільки – до мурашок?
– Було б неочікувано, якби він цього не зробив. Kalush – це мої друзі і колеги. Я зробила з ними класну пісню. Ця перемога України – в особі гурту Kalush, в особі Олега Псюка була вся Україна. Його устами цей заклик пролунав, і в Google одразу стрімко зросла кількість запитів по слову "Азовсталь". Принаймні якомога більша кількість людей про неї дізналася.
Кіборги з Азовсталі: завдання – вижити
Коли ми зараз гуляємо Португалією чи будь-яким європейським містом, ця підтримка відчувається всюди. Десь синьо-жовтим підсвічується якась споруда, десь майорить наш прапор. Але люди, які живуть абсолютно спокійним життям, не дають собі відліку, що таке війна у XXI столітті. Не всі вони знають, що таке Україна, де вона і чому ми намагаємося привернути увагу всього світу. Тож з боку "Калуша" це було суперпотрібно, суперкруто. Він – молодець. Я рада, що йому вистачило духу для цього вчинку.
– Між іншим, ви розглядаєте для себе виступ на Євробаченні десь у майбутньому?
– (Усміхається) Мене запрошують, відколи відбувся мій дебют – з 2015 року. Спочатку я була категорично проти. Вважала, що це не мій конкурс. І не вважаю себе великою вокалісткою – я скоріше автор та виконавець своїх пісень. Можливо, колись відчую, що написала переможну пісню, яка гідна тріумфу на Євробаченні. Але написати класну пісню – недостатньо. Потрібно, щоб вона сподобалася всій Європі, репрезентувала твою країну і так далі. Словом, повинно збігтися кілька факторів, бути задіяними всі важливі інгредієнти.
У цьому плані я дуже прискіплива і ніколи не вдягаю на себе те, що мені не підходить за розміром. Якщо відчую, що написала щось достойне цього конкурсу, то, звичайно, подам свою кандидатуру. Можливо, навіть наступного року.
– Щодо вокалу ви, схоже, себе недооцінюєте…
– Я відчуваю це так. У мене на першому місці – не щоденні вправляння у вокалі, не займаюся цим. Я – більше музикант.
"Свого дідуся я ніколи не бачила, бо його закатували кагебісти"
– Повернімося до теми війни. Ви ніколи не толерували русню – це відомий факт…
– (Усміхається) Скажімо так: я ненавиділа русню ще до того, як це стало мейнстрімом.
– Але після того, що вони зараз накоїли в Україні, якої б ви розплати жадали для них?
– Дивіться, це питання – дуже політичне. Мабуть, потрібно знати закони юридичного права – я в цьому не сильна. Але звісно, що моєї ненависті вистачає на те, щоб просто стерти з лиця Землі весь цей народ, людей без роду і племені – вони ж не знають, хто вони і звідки. Вони, можна сказати, по-своєму нещасні, тому що їх годували всім цим лайном упродовж десятиріччя. Зараз ми бачимо націю-паразит, культура якої, як виявилось, гнила зсередини. Вона надалі не повинна розповсюджуватись, як ракові метастази. Це все потрібно утилізувати – не тільки з нашої культури, але й з культури всього світу.
Ми бачимо приклад з німецькими нацистами – у що це для них обернулося і як вони з цим справлялися. Я переконана, що росіяни не готові просити вибачення і визнавати свої помилки. Тож це має бути вигнання довічне. Навіть не хочеться думати, що з ними буде далі. Про якісь фактичні покарання на кшталт Гаазького суду – всі розуміють, що це на десятиліття. Можливо навіть багато хто з нас не побачить, чим це все закінчилося і якою була розплата.
Іноді мені на думку спадають жорстокі та божевільні речі. Наприклад, нелюди, які ґвалтували наших дітей і жінок – щоб їхні діти дивились на це все у відеозапису. Речі ось такого рівня жорстокості мають бути запроваджені… У сучасному світі не існує такого покарання, яке було б справедливим за те, що вони накоїли. Його складно придумати навіть людям із дуже потужною фантазією.
– "Аналогов нєт"…
– Якось так.
– Чи вірите ви в карму?
– Я вірю, що кожен має те, чого вартує. Це правда. Закони карми десь близькі до цього, тому – так.
– Нещодавно був неприємний інцидент з руснявим недорепером, який поцупив вашу пісню і намагався отримати авторське право. Як ця історія закінчилась?
– До речі, я б мала з цього почати ще тоді, коли ви запитали, як до мене прийшла війна. Спочатку це була моя особиста війна – у будь-якому разі її виграла б. Але зараз це не на часі. Звичайно, що я задіяла всі можливі контакти. Люди самі запропонували мені свою допомогу. Зокрема, Масі Найєм – рідний брат Мустафи Найєма – зі своєю юридичною компанією. Це все сталося буквально за п’ять днів до війни.
Наразі ми вилучили цю пісню з усіх можливих маркетів окрім TikTok, де це фізично неможливо зробити. Суть в тому, що мене вразила сама постановка питання: крадій запропонував мені спільно заробляти кошти з цього трека. Йому навіть на думку не спало, що, можливо, я глибоко зневажаю його і для мене є образливим сам факт.
– Послали його за кораблем?
– Я поширювала ці скріншоти. Раніше ніколи не була активною у Twitter, але зібрала там багато своїх однодумців, які швидко згуртувалися довкола цієї ситуації, підтримали мене і надали історії великого розголосу, що стало неприємною несподіванкою для цих двох орків. Вони потім ще погрожували мені особистою війною, заливали цей трек під іншою назвою, але система однаково його розпізнавала та видаляла. Напевно, будуть намагатися знову це зробити. Так само, як Росія знову буде нападати на Україну, якщо ми хоч якось почнемо з ними домовлятись.
– Колись ви слухали Земфіру. Що думаєте про це зараз?
– Хотілось би відповісти якоюсь красивою метафорою… Я нічого не відчула. Я просто відмовилась від цієї артистки, як і від багатьох інших. Нам просто стало абсолютно байдуже до всієї їхньої музики, до всієї їхньої літератури, культури. Навіть ті, хто якимось чином вселяв нам довіру, як імовірна альтернатива теперішній російській владі, – вони показали себе, як абсолютне ніщо. Вони не можуть ні на що вплинути, вони не здатні піднятися і згуртувати людей, тому що це – раби. Всі ці артисти, включно із Земфірою і Ренатою Літвіновою, не зробили нічого. Вони для мене мертві.
– На противагу маємо Святослава Вакарчука – вашого першого продюсера. Від початку повномасштабної війни він на вістрі ножа – бував у Харкові, Одесі, Запоріжжі та інших містах, попри величезну небезпеку. Хвилюєтеся за нього?
– Чесно кажучи – ні. Він – дуже розумна людина раціонального типу мислення. Там, де йому б загрожувала серйозна небезпека, він задіяв би всі свої можливості, щоб її уникнути. Більше того, моя відповідь базується на тому, що я сама – безстрашна. Писала йому: "Давайте я поїду з вами". Він не захотів. Можливо, хвилювався за мене, можливо, були якісь інші причини. Але його внесок у надання розголосу всім цим подіям – безперечно вагомий і великий.
– Святослав Іванович – сучасний український кобзар. Звеселяє засмучених, підтримує і надихає військових. Погоджуєтесь?
– Погоджуюся. Додам, що кобзар ніколи не був один. Кобзарів було багато – така особлива каста музикантів. Це частина нашого музичного етнокоду. Не тільки Святослав Вакарчук, а ще багато артистів, які ризикують своїм життям. Люди, які звикли жити зовсім по-іншому, зараз розуміють, що можуть зробити набагато більше, "подорожуючи" такими небезпечними місцями, аби підтримати біженців та військових.
Я, до речі, також їздила до наших воїнів – двічі. Виявляється, що це не так просто зробити. Ми декілька разів намагалися поїхати, а тим часом хлопців уже відправляли на передову. Думаю, всі ті артисти, які проявили таку ініціативу, ніколи не будуть забуті.
– Колись ви сказали: "Я хочу, щоб люди відчули свою українську ідентичність". Як ви вважаєте, війна – це найефективніший вчитель? Чи вдалося їй те, чого не вдавалося українській культурі?
– Одна з моїх найбільших мрій у житті – щоб люди відчули свою українську ідентичність – зараз, по суті, здійснюється. Я зростала у дуже проукраїнському, україноцентричному середовищі. Ще з пелюшок – із ненавистю до русні. Свого дідуся я ніколи не бачила, бо його закатували кагебісти. Уся моя родинна історія побудована на гніті України Росією.
На жаль, всі великі нації Європи здобули свою ідентичність високою ціною та кров’ю. Мені би дуже цього не хотілось і я точно не про таке мріяла, коли говорила таку фразу в інтерв’ю, але це вже відбулося прямо зараз – великою кров’ю. Наша перемога вже відбулася. І це те, чого нам не вистачало. Я не думаю, що настане якийсь конкретний день перемоги. Тому що ми перемагаємо кожного дня. Кожен наш успіх, кожна навіть маленька перемога – це величезна перемога для всього народу.
"Луческу хотів послухати, як я співатиму"
– Ви і футбол. Чи були раніше хоча б якісь точки дотику?
– Хіба може жити сучасна дівчина без футболу? Так чи інакше я розуміла правила гри і старалася вникати в процес. Особливо, якщо коханий хлопець був футбольним фанатом чи навіть футболістом. На перший свій матч я потрапила у вересні. Стадіон Олімпійський, гра Динамо – Шахтар, виконувала Гімн. Перебуваючи в процесі, я стала великою вболівальницею. Адже мистецтво вболівальника – майже як концерт (Усміхається). Сама собі здивувалася, наскільки це мене зачіпає, з яким азартом до цього ставлюся, проживаю кожен момент і кожен гол. Гадаю, то тільки початок мого зв’язку з футболом.
– Ваш темперамент на стадіоні – зашкалює?
– О, так! Німці, які вболівали за свою команду у Менхенгладбаху, в якийсь момент повністю перемкнулися на мене. Я була дуже активною вболівальницею (Сміється). Згодом ми фотографувалися, вони зрозуміли, що перед ними співачка. Але насамперед німці звернули увагу на те, як я вболівала.
Є такий світовий тренд – ми про це розмовляли з німецькими вболівальниками – як підтримка local team. У кожному маленькому містечку є футболісти, які мріють про великий футбол. Це прекрасно і збігається з моєю філософією, що з чогось маленького завжди виростає велике, розлоге, високе, успішне. Весь мій попередній альбом побудований на українській мрії. Це стосується кожної людини, яка приїжджає з провінції у столицю і досягає там успіху.
– Локальні команди, у вашому випадку, – це Карпати Львів і Галичина Дрогобич…
– Галичина – так! Пам’ятаю, ходила на її поєдинки, щоб підтримати своїх друзів, які грали. Але ще не дуже орієнтувалася окрім того, що хлопці бігають за м’ячем (Усміхається).
– Ви згадували про матч Динамо – Шахтар. Тут ви за кого?
– Зараз такий час, що немає сенсу робити ці поділи. Звичайно, що трішки більше серце лежить до Динамо. Хоча професіоналізм Шахтаря – беззаперечний. До речі, у Таллінні в мене відбулося знайомство із головним тренером Динамо.
– Луческу? Розповідайте!
– Я була дуже здивована, що Луческу мене впізнав. Підійшов і запитав, чи я знову буду співати, тому що він хоче послухати (Усміхається).
– А ще у вас з’явилося неймовірне тепле фото із Олександром Петраковим. Яку ви енергетику вловили в цього дядька?
– У нас відбулася коротенька розмова. Енергетику, мабуть, я не встигла вловити. Була вдягнена у досить відкриту сукню і, коли ми фотографувалися, він сказав: "Ну давай, красивая. Сделаешь фото с дедом" (Сміється).
– Олександр Васильович – знаний поціновувач дівочої краси.
– Я нічого про нього не знала, тому ніяк не можу прокоментувати вашу фразу (Усміхається).
– З футболістами збірної поспілкуватися не встигли?
– На жаль… Нам потрібно було терміново виїжджати і я не встигла цього разу. Сподіваюся, мене запрошують не останній раз. Тим паче, передали мені багато слів вдячності за те, що я принесла команді перемогу.
– З Андрієм Шевченком також не знайомі?
– Не знайома. Але чомусь впевнена, що скоро ми зустрінемось.
– Головний футбольний краш для Христі Соловій – хто він?
– Я не візьмуся зараз відповісти. Але скоро зроблю сторі із відповіддю на це запитання (Сміється).
– Ого! Інтригуєте. А ви насамперед звертаєте увагу на зовнішність чи харизму?
– Я завжди звертаю увагу тільки на харизму, на подачу, на енергетику, на характер, на особистість.
– Я припускав, що на звання краша може претендувати Георгій Бущан – він, як правило, на перших місцях дівочих топів.
– Я звернула на нього увагу, але сказати, що це мій основний футбольний краш, поки не наважуся.
– Хочу запитати про музичні смаки наших футболістів. Не секрет, що до 24 лютого вони здебільшого слухали русню – Басту, Моргенштерна і навіть російський шансон. Як ви думаєте, чи реально зараз повністю змінити свої музичні смаки таким людям?
– До недавнього часу українські футболісти жили зовсім в іншому культурному просторі, де не було місця для української музики. Я – не надто популярна співачка. І, тим не менше, декілька разів мене запрошували для виконання Гімну перед матчем. Тож у футболістів вже якимось чином відбулося знайомство з українською виконавицею. Дуже багато інших наших артисток також виконували Гімн. Я вважаю, що це дуже крута традиція. На фоні всіх останніх подій, гадаю, що у футболістів таки зміняться музичні смаки. І сподіваюся, це буде на користь українських артистів.
Чому Петраков – це… Стінг?
– "Сексуалізація свого образу – щоб охопити нову аудиторію", – зізналися ви якось. Як це працює?
– Коли я прийшла у світ музики та великих сцен, хотіла записати альбом народних пісень – і зробила це. Важливо було привернути увагу молодого покоління до чогось фундаментального, з чого виникає наша ідентичність, а також якомога легше подати себе українцям. Частково мені це вдалося.
Все-таки я – молода дівчина. Я достатньо багатогранна для того, щоб постійно розкривати свої нові сторони. І сексуальність – одна з них. Це не тільки для збільшення аудиторії. Просто завжди хочу бути собою, ніколи не граю. І якби до кінця співала народні пісні у лемківському кептарику, то не була б від цього щасливою так, як, напевно, була б щасливою моя аудиторія. Мені подобається щасливо проживати своє життя з усіма його барвами і сексуальністю в тому числі.
– Думаю, шанувальників серед футболістів і футбольних ультрас тепер у вас побільшає.
– (Усміхається) Дякую за гарне побажання.
– Ви й надалі прокидаєтеся о 5:20 ранку, щоб написати нову пісню?
– До речі, зараз почала прокидатися о 5-ій. Мабуть, це пов’язано зі збитими біоритмами. Творчість у чистому вигляді, як це відбувалося о 5:20, не траплялася зі мною вже дуже давно. Це було ще вісім років тому. Побутує думка (зі сфери психології, а, може, езотерики), що людина повністю змінює своє світосприйняття раз на 8-10 років. От я відчуваю, як ці зміни до мене приходять, і гадаю, що скоро переді мною відкриється щось нове.
– "Я не планувала ставати співачкою і займатися музикою". Ким була б Христина Соловій в іншому житті?
– Або психоаналітиком, або бібліотекарем – залежно від того, як би мені вдавалося навчання (Усміхається). Я обрала літературну освіту, до якогось часу бачила себе письменницею. Але коли закінчувала гімназію, хотілося стати психоаналітиком, щоб лікувати душі. Власне, цим я й займаюся якоюсь мірою. І літературною творчістю також – пишу тексти своїх пісень.
– Увага, конкурс! Я пропоную пограти в асоціації: називаю персону зі світу футболу, а ви кажете, якого музичного виконавця вона вам нагадує.
– Давайте спробуємо.
– Артем Мілевський…
– Я б порівняла Мілевського з Деймоном Албарном (Gorillaz, Blur).
– Несподівано! Михайло Мудрик…
– Нехай буде Ед Ширан.
– Ліонель Мессі…
– Гурт Kadebostany! Є щось таке у Мессі войовниче, як у їхній музиці.
– Кріштіану Роналду…
– Ну це якась Шакіра-Шакіра (Сміється).
– Олександр Петраков…
– О-о, складно! Зараз якомога точніше підберу свою асоціацію… Це Стінг! Суміш професіоналізму, класики і чистої творчості в одному екземплярі.