Інтерв'ю Любомира Кузьмяка з живою легендою охтирського Нафтовика.
Український футбол – це не лише Шахтар і Динамо. Це культовий шепетівський Темп Джумбера Нішніанідзе, сенсаційна Таврія Анатолія Заяєва, запальна тернопільська Нива Леоніда Буряка, крутий нікопольський Колос Ємця і Жиздіка. Таких симпатичних команд, умовно починаючи з 80-х, назбирається кілька десятків. Одна із них – охтирський Нафтовик, що представляла невеличке містечко, розташоване неподалік кордону з Росією.
Історію Нафтовика можна писати на основі мемуарів однієї людини. Василь Єрмак провів у клубі все життя: майже 20 сезонів як футболіст, а потім ще з півдесятка в якості тренера. Понад 500 матчів, роль одного з перших капітанів і безперечний статус місцевої легенди.
Не дивно, що саме Єрмак може розповісти про невідомі факти з історії Нафтовика та нашого футболу: про людину-павука у воротах, обдарованого бомбардира з важким характером, снайпера, який м'ячем розбив охтирське табло, рядового на перший погляд футболіста, що дебютував в АПЛ на Олд Траффорд, та постать з великим серцем, яка створила Нафтовик.
Охтирка
– Василю Івановичу, чим живе зараз Охтирка?
– Життям прифронтового міста. Охтирка зараз відносно нечасто потерпає, але небезпека зберігається – росіяни обстрілюють сусідні громади.
– У таких складних умовах ви тренуєте у місті дітей?
– Звичайно, тренувальний процес триває. Я займаюся з дітьми 2007-го та 2010-го років народження. Навчання у школах переважно дистанційне, люди потрохи повертаються. Як тільки лунає сигнал повітряної тривоги, ховаємося в укриття. Намагаємося відволікати дітей від проблем, а футбол чи не найкраще для цього підходить.
– Охтирка дуже сильно постраждала у перші дні великого вторгнення.
– У місті практично немає військових об'єктів. Інша справа у радянські часи: в Охтирці багато ракет зберігалося, функціонував аеродром та військові частини… Проте цього всього давно немає. Тому обстріли росіян у перші дні вторгнення важко пояснити логікою. Не знаю, чим ми їх так образили, що вони наше місто із землею зрівнювали. Зруйнували ТЕЦ, водоканал, нафтобази, дитячі садочки, частину центру міста. Перший приліт узагалі був жахливим – дітей вивели з бомбосховища подихати свіжим повітрям, а тут обстріл…
– Ви у якому районі мешкаєте?
– У самому центрі міста. Спочатку нас трусило дуже сильно, тому ми переїхали до родичів у приватний будинок на окраїні. Одного разу прилетіло за 800 метрів від нас. Я з дивану аж підстрибнув. Мій дім розташований поруч із дорогою, яка веде до Писарівки, що на самому кордоні. Пригадую, як 24 лютого о 5-й ранку почався інтенсивний рух. Автомобілі не переставали їздити, шум, гам…
– Зрозуміли, що то поганий знак?
– Ми з дружиною почали на роботу збиратися, нічого не підозрюючи. Потім нам передзвонили, що російська техніка прямує в Охтирку. Колона КамАЗів зупинилася у нас під вікнами. А через півгодини пішла колона важкої техніки: танки, БМП… Минула година і ми почули сильні вибухи – наші почали росіян зустрічати.
Рапій
– 1980-го в Охтирці заснували клуб, який через дванадцять років взяв участь у прем’єрному чемпіонаті України. Як створювався Нафтовик?
– Зараз чимало людей хочуть бути причетними до факту створення клубу, але фактично три людини керували процесом: начальник Охтирського нафтогазодобувного управління Роман Рапій, інструктор зі спорту Іван Басов та тренер Валерій Душков, який одночасно футболістом був. У той час я проходив армійську службу на Чернігівщині у відомому центрі підготовки "Десна". Пригадую, як у листуванні брат Анатолій писав мені: "У місті створюється команда з місцевих хлопців, готуйся". У березні 1981-го я демобілізувався і приєднався до Нафтовика.
– Якою людиною був Рапій?
– Про нього я можу розповідати довго – це унікальна постать. Роман Костянтинович родом із Львівщини, втім зробив дуже багато для Сумщини. Починав начальником управління бурових робіт, пройшов довгий шлях до керівних посад. Рапій був максимально відкритою і доброю людиною. Ніколи таких не зустрічав. Завжди вислухає, ніколи не ставився зверхньо, поважав усіх. Не було цього "я", ніколи не кричав, не звинувачував…
– Життя Рапія обірвалося трагічно.
– Третього березня 1998-го він загинув у ДТП. Це була велика трагедія для міста і команди. Ми були на зборах в Угорщині, кинули все і приїхали попрощатися. Ми з братом ставилися до Рапія як до батька. Наш тато теж в автомобільній аварії загинув, коли ми були малі.
– Деякі батьківські функції для вас виконував старший брат Анатолій?
– Він був типовим старшим братом. Я за ним усюди бігав, прислухався до його думки. Де він – там і я. Анатолій починав грати у футбол ще у 8-му класі в команді Торпедо з місцевого підприємства. Він вирізнявся з-поміж інших. Мав вибухову швидкість, грав у нападі. Лише 1987-го Нафтовик очолив Андрій Біба і змістив Анатолія у захист.
Брати Єрмаки і Валерій Душков
– За Нафтовик ви відіграли 17 сезонів. За цей час траплялися ситуації, коли ви були близькими до прощання з рідною командою?
– Дуже багато разів. Я не вважаю себе великим футболістом, але мене дійсно запрошували інші команди. Наприклад, Євген Кучеревський у Дніпро. У Запоріжжя Олександр Томах кликав. Не кажу вже про запрошення в Суми – щороку у Фрунзенці переконували переїхати в обласний центр. Чому я відмовляв? Я – людина домашня, швидко сім'ю створив, не хотів ламати існуючий устрій.
– Відчували народну любов у місті?
– Найцікавіше, що відчуваю цю любов і тепер, коли мені вже за 60. Буває, у місті перетинаюся з людьми, які запитують: "Це ж ви Єрмак? Ми на ваші матчі ходили, пам’ятаємо вас". Дуже приємні відчуття… У 80-х Охтирка переживала справжній футбольний бум. Нафтовик любили у місті.
– З першого сезону вас обрали капітаном команди.
– Сам не знаю, чому так. З першого дня у команді мені доручили ці функції. Тільки з армії прийшов. Навіть зібрання ніякого не було. Валерій Душков просто сказав, що я буду капітаном і все. Не розлучався з пов’язкою до кінця кар'єри. Камінський, Пожечевський, Довбій, Біба – жоден з наступних тренерів не змінював капітана Нафтовика.
Біба
– Кого з місцевих футболістів вважаєте найбільшим талантом?
– Поза конкуренцією Григорій Лазарко із Сум. Шалений нападник, який грав за Металіст і Чорноморець. Навіть Спартак на нього полював – Лазарка особисто Бєсков хотів, тому приїжджав із Москви у Суми. Забирав до себе на "Волзі", давав ключі від квартири, але Гриша тікав звідти. Талант нереальний. У Нафтовику 1986-го виглядав прекрасно, однак згодом його прибрали з команди – все через проблеми з режимом. Куди не заберуть його, два дні побуде і повертається в Суми. Ніхто так і не зумів знайти до Лазарка підхід.
Нафтовик у 1982-му
– Класний сезон у Нафтовику видав раніше основний воротар Карпат Олексій Швойницький.
– 1986-го з Карпат кілька гравців приїхали: Швойницький, Гунько, Дикий, Спариняк… Таких як Швойницький, я більше не бачив. Він не стрибав по кутах, не робив видовищних сейвів, але дивував іншим. На тренуваннях руки розставив і тобі вже нікуди бити – повністю ворота перекрив. Складалося враження, що він зараз дві штанги обійме руками. Спробуй-но забий йому!
– Тоді ж Нафтовик очолив Андрій Біба. Як сприйняли приїзд легенди у маленькому містечку?
– Нам завчасно повідомили, що замість Євгена Камінського приїде Андрій Біба. Пригадую, зібралися виїжджати на зарядку – орієнтовно 23 гравці. Вільного місця в автобусі немає, тісно. Андрій Андрійович зайшов у салон, привітався і сказав: "Ого, скільки вас тут!" Далі мовчки поїхали на зарядку. А в кожного у голові тривожні думки: "Що ж він мав на увазі?"
– Невдовзі ви зрозуміли?
– Дуже швидко. Коли через два дні після серії тренувань тренер залишив у команді 16 футболістів, а решту відсіяв. Біба – феномен, мав особливе вміння читати футболістів візуально. Подивився на гравця і навіть по тому, як він біжить, міг визначити чи потрібен він йому в команді. Якщо у Біби ти потрапляєш у склад, то гратимеш довго. Якщо випав, то вкрай складно повернутися. Андрій Андрійович не любив ротацію.
– Очевидно, проблем з управлінням командою у тренера не було.
– Ось один приклад. Одного разу я потрапив у запас – відновлювався після травми, тому все бачив на власні очі. У старті вийшов Ігор Строганов і таку "полову смажив", що неможливо. Душков, який допомагав Бібі, каже: "Давайте його міняти". Навіть я, тоді ще футболіст, розумію, що не пішла гра в Ігоря – дійсно треба знімати його, поки не пізно. Андрій Андрійович натомість повторює без упину: "Зачекай, зачекай". На хвилині 17-й ми забиваємо гол. Знаєш хто? Строганов! Тоді Біба повертається до Душкова і каже: "А тепер міняй". Уявляєш, яке відчуття у людини?
Андрій Біба – головний тренер Нафтовика (1986 рік)
– У повсякденному спілкуванні відчувалася велич Біби?
– Після яскравого періоду у Дніпрі в команду прийшов Борис Шуршин, великий майстер. Після серйозної промови та установки на матч Андрій Андрійович любив пожартувати і не раз казав: "Не знаєте, що робити з м'ячем – віддайте Шуршину". Біба любив поговорити з суддями у властивій манері. Перед грою зустрічався з ними у коридорі і казав: "Хлопці, мені пенальті не треба. Поставте два штрафних. Боря Шуршин один точно заб'є". Шуршин мав магічну ліву ногу. Хоча спочатку йому в Нафтовику важко було.
– Чому?
– У Вищій лізі команди грали у розумний футбол, там більше майстерності. А у Другій лізі – біготня і фізика. "Не встигаю за вами, не можу звикнути до такої манери", – казав Борис. У нього був хороший дует з нападником Миколою Липинським. Жартували, що Липинському достатньо стояти у потрібній позиції – Шуршин влучить йому просто в голову.
Євтушок
– 1990-го Нафтовик був близьким до першого серйозного трофею. Ваша команда вийшла у фінал Кубка УРСР.
– Володаря Кубка визначали у двох зустрічах. Вдома ми виграли 3:1 – Вадим Колесник дубль оформив. Вадика у Ромнах Андрій Біба помітив, а Колесник потім розкрився у Карпатах і Металісті. Через десять днів Полісся виграло 4:0. Все через те, що мене наприкінці тайму Мирослав Ступар вилучив. Чи справедливо? Складно сказати. Я збив суперника у центрі поля. Як на мене, можна було обійтися жовтою карткою. Після цього Полісся чотири м'ячі забило, ми посипалися у меншості.
– Наступного року вже в Кубку СРСР ви зійшлися з Динамо. Велика подія для міста?
– Колектив з 30-тисячного містечка проти найкращої команди країни. Нафтовик програв ще до гри. Ім'я суперника тиснуло на нас. Можливо, ми перегоріли. Нафтовик без особливих шансів двічі поступився: 0:4 та 1:4. Але то був хороший досвід.
– На ваших очах розкрився молодий захисник Олександр Євтушок. Талант помітили одразу?
– У тому й справа, що ні. Не можу сказати, що Сашко виділявся. Простий хлопець з Криму, без видатних ігрових якостей, проте з хорошими захисними даними: зріст, гра головою… Євтушок витягнув щасливий квиток. Представник Карпат Анатолій Барабасевич приїхав переглядати у справі нашого партнера Володимира Тимченка, однак звернув увагу на Євтушка, якого усі вважали рядовим футболістом. Сашко видав чудову гру, далі проявив себе у Карпатах, а тоді взагалі в Англію поїхав і в Прем’єр-лізі навіть зіграв.
Євтушок і Липинський у центрі верхнього ряду
– Чим був особливий Тимченко, якого хотіли Карпати?
– Потужний удар мав. Специфіка побудови стадіону в Охтирці така, що за воротами встановили табло, а з протилежного боку – збудували церкву. Так от Тимченко на одному з тренувань виконував штрафний. У ворота не влучив і розбив табло. Після цього усі наступні покоління охтирських футболістів тренували удари по тих воротах, які розташовані з боку церкви.
Краснопілля
– Разом із Нафтовиком ви зіграли в українській Вищій лізі. І навіть забили гол.
– Нафтовик поступався вдома Волині 0:1. Наприкінці поєдинку Валерій Душков не витримав і завчасно пішов у роздягальню. Коли ми прийшли, то тренер сваритися хотів, але йому кажуть: "Нумо святкувати, Нафтовик виграв 2:1". Душков повірити не міг. Спочатку я забив зі стандарту на 89-й, а в останній атаці Липинський відзначився.
– Яким чином ви вразили ворота?
– Я часто ходив на стандарти. Цього разу рахунок змушував. Спіймав м’яч на підборі та на автоматі вистрілив по воротах.
– У середині 90-х ви почали тренувати, однак все ще були футболістом. І вперше у футбольному житті покинули Охтирку.
– Очолив Явір із Краснопілля. Охтирка – невеличке місто, а сусіднє Краснопілля – узагалі селище. Якщо в Охтирці був Рапій, то у Краснопіллі – Володимир Саєнко. Достатньо поглянути на історію клубу. Саєнко двічі передавав Явір у Суми і обидва рази його там знищували. Тільки у Краснопіллі під наглядом Саєнка клуб жив і розвивався. Нині Володимиру Даниловичу 83 роки, ми періодично спілкуємося і я не перестаю дивуватися наполегливості цієї людини. Саєнко і зараз хоче Явір відродити, має азарт і бажання.
– Чому врешті-решті ви поїхали з рідної Охтирки?
– Нафтовик очолив Сергій Шевченко, а мені довелося піти. Це одна з головних помилок у житті – фактично я його запросив у Нафтовик. А він, бачиш, якою людиною виявився. Колаборантом у Херсоні став. Ну і в Охтирці до його роботи питання виникали. Раніше я Шевченка не знав, мені його порадили. Розумію – помилився. Хоча у Краснопіллі я провів чудовий період і з радістю згадую час роботи у Яворі.
– Згодом ви відійшли від тренерської діяльності?
– Почав працювати з дітьми. Мені дуже допоміг Віктор Догадайло. Саме на етапі становлення. У професійному футболі мені теж подобалося. Коли Нафтовик тренував, то у нас були чудові відрізки. Та то було давно. Нині я зосереджений на роботі з дітьми і у цьому бачу своє покликання.