Максим Розенко – про трагічну історію Сергія Щербакова, який закінчив із футболом у 22 роки.
У 1991 році у складі збірної СРСР він став найкращим бомбардиром молодіжного чемпіонату світу в Португалії. Збірна посіла третє місце, а Сергій забив 5 голів. Здавалося, перед нападником Шахтаря відкриваються широкі горизонти. Щербаков вирушив на перегляд у ПСВ Ейндховен.
Контракт із голландським клубом не підписав тільки тому, що наставник команди Боббі Робсон вже отримав пропозицію від португальського Спортінга і розраховував на молодого форварда. Сергій повернувся в Донецьк і навіть взяв участь у дебютному чемпіонаті України, після чого підписав 4-річну угоду зі Спортінгом. Закріпився в основному складі португальської команди, а їхній тандем із Луїшем Фігу стали називати одним із найперспективніших в Європі. Але один грудневий вечір перекреслив усе...
Боббі Робсону після низки невдач керівництво Спортінга вказало на двері. Наостанок Боббі вирішив "проставитися" перед командою. Після душевних посиденьок хлопці поверталися додому. Сергій замість того, щоб викликати таксі, сам сів за кермо. На чотирьох світлофорах проїхав на червоне світло. П'ятий світлофор став для нього фатальним. На Авеніда да Лібертад на великій швидкості зіткнувся з машиною місцевого радіожурналіста.
Футболіста автогеном вирізали з того, що недавно називалося автомобілем, і в шоковому стані відвезли в реанімацію. Внутрішня кровотеча завадила зробити операцію, яка могла щось змінити. У підсумку, після 15 грудня 1993 року, Щербаков так ні разу не встав на ноги. Висновок із цієї трагічної історії до болю простий – ніколи не сідайте за кермо в стані алкогольного сп'яніння.
Життя Сергія розділилося на дві частини – до і після аварії. У першій частині в нього було все – гроші, слава, божевільні перспективи. У другій – гроші швидко закінчилися і кардинально змінилися пріоритети.
Я познайомився зі Щербаковим більше 10 років тому. Кілька разів йому телефонував, робив інтерв'ю. Квінтесенцію відповідей найкращого бомбардира молодіжного чемпіонату світу-1991 наводжу нижче.
Канчела, Грач і Слон
– Сергію, життєва ситуація змусила Олега Саленка серйозно розглядати можливість продажу своєї "Золотої бутси" найкращого бомбардира чемпіонату світу-1994. Ви ніколи про продаж юніорської "Золотої бутси" не думали?
– Такі думки в голову не приходили. Були інші – віддати її в музей Шахтаря. Коли "Золоту бутсу" виграв, виступав за Шахтар.
– Давайте тоді про Шахтар ваших часів. Із кого в команді починалася дідівщина?
– Це занадто гучне слово. Старших ми, звичайно, поважали – так було прийнято. Відверто побоювалися Грачова. Коли під час тихої години на базі в своїх номерах хтось гучно розмовляв, Віктор вибігав у коридор і кричав: "Мовчати". Всі відразу замовкали. Могли гаркнути на молодих і Петров із Сопком.
– Курси молодого бійця проходили?
– Це все проходили. Наприклад, на сушарці у кожного було своє місце. Ми не втрачали можливості обіграти це з новобранцями. Мовляв, якщо є вільне місце, сміливо вішай туди свій одяг. А це було місце якогось "дідуся". У підсумку, коли "молодий" знову повертався в сушарку, на тому місці, де він повісив свою амуніцію, спокійно сушився одяг "діда", а його недосушені речі валялися на підлозі. І коли відбувалася "отоварка", не дай Боже було чергу займати попереду "дідусів".
– Думаю, багато читачів нашого сайту не розуміють, що це таке.
– Для них поясню: 30 років тому багато продуктів – ковбаса, кава, шампанське – були в СРСР справжнім дефіцитом. У магазинах їх купити майже неможливо. Але для "обраних", до числа яких входили і футболісти, існували винятки. Дефіцитні продукти привозили прямо на базу, і ми їх швидко розкупляли.
– Машину в Шахтарі встигли отримати?
– Дали авансом і двокімнатну квартиру, і машину. Керівництво клубу вже в ті часи намагалося утримати в команді талановиту молодь. Канчельскісу, по-моєму, взагалі "Волгу" відразу дали. Петрову теж "Волгу". Погодіну вручили ключі від "шістки". Мені – "сімку". Пам'ятаю, моє авто одразу хотіли купити кавказці – пропонували за машину подвійну ціну.
– Володимир Безсонов якось сказав, що за своє життя випив горілки більше, ніж журналісти з'їли борщу. А хто в Шахтарі був байдужим до спиртного?
– По-моєму, Сергій Ященко взагалі не вживав. Майже не пили Петров і Сопко. А так від пивка ніхто не відмовлявся. Після гри ми зазвичай їхали в ресторан.
– Вас у команді називали Щерба. У решти партнерів прізвиська теж були виключно похідними від прізвищ?
– Як правило. Яремченко мене ще Щербаком називав. А Щерба – це з інтернату з'явилося. У Шахтарі Грачов був Грачем, Петров – Петром, Драгунов – Драгуном, Канчельскіс – Канчелою, Онопко – Онопою, Дегтярьов – Дуганом, Шутков – Шушею. Діму ще іноді Слоном називали.
– Ваш батько дійсно грав за дубль Шахтаря?
– Так, на позиції центрального захисника. Сальков тоді дубль тренував. Але пробитися в основу не зумів. У підсумку, наприкінці 60-х і на початку 70-х грав у Другій лізі за Азовець Жданов, який потім перетворився в Новатор Маріуполь.
Фіктивний шлюб по-португальськи
– Для того, щоб оформити португальський паспорт, Спортінг організував вам фіктивний шлюб. А розлучення було організоване?
– Свою португальську "дружину" бачив тільки один раз – у РАГСі. Один із працівників Спортінга привів на одруження внучку. Йому за це клуб виписав премію. У португальському паспорті позначки про розлучення у мене немає. Але, думаю, що нас давним-давно розлучили і без цієї позначки.
"Аруна просив дитину, це – його ініціатива". Киянка стверджує, що народила від екс-динамівця
На початку 90-х на поле могли одночасно виходити тільки троє легіонерів. Оформивши мені португальський паспорт, керівництво Спортінга вбило двох зайців. Я вже не вважався легіонером, а отже можна було купувати ще одного варяга. Мені ж було добре в тому плані, що зникла необхідність регулярно продовжувати термін візи.
– Майже відразу після трагедії Спортінг організував благодійний матч на вашу честь. Всі кошти від цього поєдинку були надіслані на ваш рахунок. Скільки тоді зібрали?
– 125 тисяч доларів. Було продано 36 тисяч квитків, плюс – кілька телеканалів купили трансляцію поєдинку. 30 відсотків від цієї суми пішли на сплату податків. А решта грошей за пару років розійшлася. Їздив у ПАР і Німеччину, там проходив курси лікування. Грошей на це не шкодував – дуже хотів у буквальному сенсі встати на ноги.
– Плюс – трапилася вам ще одна "добра" людина, яка запропонувала на паритетних засадах бізнес-проект.
– Точно, збиралися торгувати джипами і катерами. Закрутив мені голову. На той час на моєму рахунку залишалося близько 50 тисяч доларів. Йому "полтіннік" і віддав – думав, людині в інвалідному візку партнер завжди каже правду. Наївним хлопцем виявився. Взявши гроші, "партнер" через деякий час просто розчинився десь у Європі.
– Спортінг розірвав із вами контракт за два роки до його закінчення. Чому не захотіли судитися з клубом?
– Не було впевненості, що виграю справу. Зарплата у мене в Спортінгу становила 10 тисяч доларів на місяць. Це з податками. Чистими виходило близько 7 тисяч. У принципі, сума за два роки набігла б пристойна. Але якщо клуб не хоче платити грошей, навіщо з ним сваритися? Я плюнув на це. Спочатку перебрався з просторої чотирикімнатної квартири в скромну двокімнатну. А потім переїхав до Москви.
– Нудьга після аварії часто з'являлася?
– Спочатку було важко звикнути, що прикутий до інвалідного візка. Був спад фізичної активності. Але це швидко минуло. Я взагалі не люблю, коли мене жаліють. Тому що у світі повно людей, яким зараз набагато важче, ніж мені.
– Що це була за історія, коли сам Дієго Марадона витанцьовував перед вами з келихом шампанського на своєму животі?
– Я вирушив на острів Свободи – проходити курс лікування. Там же лікувався, здається, від наркотичної залежності Марадона. Дієго взагалі був великим другом Фіделя Кастро. Перетнулися з Марадоною в одному із гаванських пабів. Посиділи, поспілкувалися.
Дієго мені футболку подарував. Познайомив зі своєю супутницею. А потім ще акробатичний трюк продемонстрував: дійсно поставив собі на живіт келих шампанського – прямо як м'яч, на груди. По-моєму, навіть краплини не пролив. Ще й тазом у такт латиноамериканської музики обертав. Я сміявся від душі.
ДОСЬЄ
Сергій Щербаков
Народився 15 серпня 1971 року.
Виступав за команди: Шахтар Донецьк (1988-92), Спортінг Лісабон, Португалія (1992-93). За збірну України зіграв 2 матчі. За олімпійську збірну СРСР – 3 матчі, забив 1 гол. За молодіжну збірну Росії – 6 матчів, забив 5 голів.
Досягнення: Чемпіон Європи-1990 (у складі юнацької збірної СРСР). Бронзовий призер і найкращий бомбардир молодіжного чемпіонату світу (1991).
Максим Розенко, спеціально для Футбол 24