Насичене інтерв'ю Любомира Кузьмяка з Костянтином Махновським, екс-голкіпером Севастополя, Оболоні, Десни, Легії та ряду інших клубів. Йому є про що розповісти!
На перший погляд Костянтин Махновський небагато зіграв у Прем'єр-лізі – лише 20 матчів. З іншого боку, він чудово проявив себе у Першій лізі та був основним гравцем Севастополя і Десни, які пробивалися в УПЛ. А чого тільки варті його нетривалі, зате яскраві виступи за Оболонь. Або ж як не відзначити несподіваний старт кар'єри у польській Екстраклясі.
Зрештою, сам Костянтин не збирається завершувати та перебуває у пошуках команди. А це чудова нагода розповісти про братерство з екс-кіпером Евертона, відтворити відчуття, що супроводжували анексію Криму, посміятися з кулінарної історії про Маріуша Лєвандовскі та згадати моторошний фол Матеуса.
"Мої рідні протягом шести днів ховалися у харківському метро"
– Востаннє на поле ви виходили ще у червні минулого року, а без команди залишаєтеся з грудня. Офіційно ваша кар’єра не завершена?
– Зараз я перебуваю у Польщі, шукаю команду. Кілька варіантів мав, але вирішив не погоджуватися. Чекаю на щось краще. Сподіваюся, що зможу ще пограти. Маю бажання, маю сили. Проте всі ми розуміємо, яка зараз ситуація в Україні з футболом. Та й за кордоном теж не все просто.
– В Україну вас запрошували?
– Я був готовий повернутися. Вів діалог з двома клубами. Мій товариш недавно покинув один із цих клубів. Розповідав, що фінансова ситуація там, м’яко кажучи, не дуже стабільна.
– Останній ваш досвід – казахський Акжайик та робота з Володимиром Мазяром. Це тренер, який завжди може здивувати?
– Так, мені пощастило пограти під його керівництвом (Усміхається). Я знаю Володимира Івановича давно. Нічого нового у його поведінці я не помітив. Скажу так – було цікаво. Не гарно чи погано, але цікаво, як зазвичай буває у командах Мазяра.
– Польща – особливе для вас місце. Збираєтеся там залишитися назавжди?
– Ні, у жодному разі. Мій контракт у Казахстані закінчився, а в Польщі маю знайомих, тому приїхав сюди. Житиму в Україні, це мій дім. Про інше навіть не думаю.
– Поляки чи не найбільше допомагають українцям після великого російського вторгнення. У вас є історія, яка вразила найбільше?
– Пригадую ті дні, коли усе почалося. Я перебував на зборах у Туреччині, а мої батьки, дружина та дитина – у Харкові. Протягом шести днів вони ховалися у метро. Ніхто не розумів, що робити, як далі бути, усі боялися виїжджати з міста. Першим мені зателефонував Ян Муха, мій кум, екс-партнер, а на той час тренер воротарів Легії. Також набрав польський знайомий-агент, який організував мій перехід у Легію.
– Рідним таки вдалося виїхати з Харкова?
– Жінка з донькою чотири дні добиралися у Варшаву. Там їх зустрів Ян, віддав свою квартиру, забезпечив усім необхідним. Також клуб зібрав певні кошти… Словом, допомогли у скрутну хвилину. Дуже ціную те, що Легія та мої польські друзі першими прийшли на поміч.
– Як часто зараз у Польщі чуєте українську мову? І чи не склалося у вас враження, нібито поляки втомилися від війни?
– Українську мову чую на кожному кроці. Кожна друга машина – з нашими номерами. Навіть мої знайомі-поляки вже розуміють українську мову. Втома? Я не помічав цього, не знаю. Як і в кожній країні, тут є різні люди. Та й українці бувають дивними. Знаю особисто про такі приклади. Мій польський товариш забрав чотирьох українок із кордону, дав свою квартиру. Минуло півроку, вони виїхали звідти, але навіть не подякували. А ключі залишили десь під деревом.
"Я був для Яна Мухи, ніби другою дитиною"
– Ваш перший досвід у Польщі був суперечливим – за Лодзь в Екстраклясі ви провели тільки два матчі.
– До виступів за ЛКС я ніколи не грав на професійному рівні, виключно серед дітей в Україні. То було 15 років тому, але пам’ятаю той час, ніби вчора. До ЛКС я потрапив у 18 років. Приїхав у Лодзь грати за другу команду. Та за тиждень все перевернулося з ніг на голову. Основного воротаря продали за кордон, другий воротар травмувався. От і залишився тільки я. Дебютувати довелося проти чинного чемпіона Польщі – Заглембе із Любіна.
– Друга та остання гра завершилася невдало – вашим вилученням.
– У Заглембе ми виграли, а от у другому матчі з Короною я зіграв рукою за межами штрафного майданчика і пішов з поля перед самою перервою. ЛКС поступився 0:2. Я ні про що не жалкую, адже одразу після цього мені зателефонували з Легії. Вже за 2-3 дні я підписав 5-річний контракт з варшавським клубом.
– У ЛКС вистачало ветеранів. Взяти хоча б Томаша Клоса, старшого за вас на 16 років, який добряче пограв у Європі. Хороша школа?
– Коли ти робиш перші кроки на дорослому рівні, то вчишся щодня. Особливо, якщо поруч такі дядьки, як Клос, Адамскі чи Міла. Та навіть бразилець Паулінью, який потім у Барселоні та у Тоттенхемі грав. Ніколи не забуду цей час і завжди пам'ятатиму ті півтора матчі, які я провів у Лодзі.
– Ви згадували про словака Яна Муху. З ним ви перетнулися у Легії та так потоваришували, що згодом навіть стали хрещеним батьком для його доньки. З чого почалася ваша дружба?
– Про такий клуб, як Легія, я навіть мріяти не міг. У команду я прийшов не для того, щоб конкурувати з Мухою. То були різні світи. Коли ти зіграв два матчі у кар'єрі, то не можеш бути конкурентом, а, скоріше, учнем. Ян був першим, хто допоміг мені у всьому. "Бери мою квартиру, можеш жити там, скільки захочеш", – запропонував він ледь не одразу. Напевно, справедливо буде сказати, що я був для нього, ніби другою дитиною, адже на той час Муха вже мав сина (Усміхається). Сніданки, обіди, вечері – я постійно проводив вільний час у нього вдома.
– Судячи з усього, ваш зв'язок не перервався дотепер?
– Ян поїхав у Евертон, я повернувся в Україну. Ми не бачилися 10 років. Далі був початок війни та його дзвінок з пропозицією допомогти. Перед новим роком я їздив до нього у Братиславу, де він зараз мешкає. Це була приємна зустріч.
"Про зіткнення з Матеусом нагадує мама"
– У довідках про ваше місце народження вказано, що ви народилися у Городищі на Черкащині, проте дуже рано переїхали до Києва.
– Це правда – я з’явився на світ у Городищі. Це невелике містечко на Черкащині з 15 тисячами мешканців. Наш місцевий тренер збирався везти свого сина на тестування у школу Борисфена. "Хочеш з нами? Ми завтра їдемо", – сказав мені той тренер, коли я випадково зустрів його на вулиці.
– Часу на роздуми у вас не було. З батьками хоч порадилися?
– Я навіть не питав дозволу. Просто сказав, що їду до столиці, а тато з мамою підтримали мене. Я приїхав до Києва, там і залишився. На жаль, наступного року школу Борисфена ліквідували через брак фінансування. Тож наш тренер організував кілька товариських матчів проти ДЮСШ Динамо. Сімох хлопців, у тому числі й мене, забрали в Динамо. На той момент мені виповнилося 12, ще три роки я провів у динамівській академії, а далі було Динамо-3.
– Тоді згаданий нами дебют в Екстраклясі та перехід в Оболонь.
– В Оболонь я приходив двічі. Спочатку мене орендували в Легії на півроку. Контракт я підписав, але трансфер не оформили. Не дивно – я був першим футболістом Оболоні, який прийшов туди з-за кордону. У клубі просто не знали, як це правильно зробити. Лише за три тури до кінця чемпіонату ми отримали від ФІФА дозвіл. Зрештою, я повернувся до Варшави, але потім мене знову покликали в Оболонь.
– За Легію ви встигли зіграти кілька матчів, ймовірно, мали певні перспективи. Чому погодилися на перехід в Оболонь?
– Я завжди мріяв про виступи саме в Україні. Нехай за Оболонь я грав не так багато, але то був чудовий період. Чи не найкращий у моїй кар'єрі.
– Для більшості вболівальників він асоціюється зі страшним зіткненням з дніпрянином Матеусом. Про це вам зараз нагадує шрам?
– Так, якраз дивлюся на нього у дзеркало (Сміється).
– Ви багато разів переглядали те відео?
– Частенько дивився… Мама періодично згадує про той момент, коли дивиться повтори нашого зіткнення. Я забув про ту травму, але мама нагадує. Насправді для мене великого шоку не було. Коли це сталося, я навіть не зрозумів нічого. Не відчував жодного болю. Лише після слів лікаря "Ти не зможеш продовжити" я усвідомив, що трапилося щось недобре.
– У пресі зустрічається різна інформація щодо вибачень Матеуса. Бразилець таки перепросив вас?
– Я точно знаю, що він цього не хотів. Матеус прийшов у роздягальню, стояв і плакав переді мною. Які можуть бути претензії? Ми обрали цю професію, знали, на що йшли. Важливо те, що це трапилося ненавмисно.
– Раніше вам вже вибивали зуби на тренуванні.
– Так, були й такі ситуації. Коліном заїхали… Повторюся – нічого не вдієш, ми самі обрали свій шлях. Треба бути готовим до всього.
– Через кілька років вже ви виступили у ролі порушника, коли відправили у нокдаун Андрія Борячука.
– Олімпік – Маріуполь? Та ні… Нам ще тоді пенальті призначили. Як на мене, навіть фолу не було. Можливо, на відео це виглядало дуже грубо. Проте я ніколи такого собі не дозволяв. Моя ціль – м'яч, а не футболіст.
"Лєвандовскі з’їздив у магазин, придбав макарони і приніс кухарю"
– Влітку 2012-го ви стаєте гравцем Севастополя. Проект якраз починав свій розвиток, а його каталізатором став прихід Олега Кононова. У вас теж чудові спогади про цього наставника?
– Це супертренер. Врівноважений, спокійний, завжди готовий до розмови. Кожен футболіст знав, що має робити на полі – Кононов все чітко пояснював. Перед підписанням контракту зустрічався з ним 3-4 рази. Я знав, що це за тренер, знав, куди йду. Тому у мене ноги тремтіли, коли готувався до бесіди. Я був щасливий, що Олег Георгійович звернув на мене увагу.
– У Карпатах білорус здійснив трансформацію усієї клубної вертикалі. Як було у Севастополі?
– Все змінилося! Можна сказати, що до Кононова у Севастополі навіть клубу як такого не було. Але Кононов, а також Лєвандовскі з Дуляєм підняли клуб із колін. Що там казати – Маріуш самотужки готував обіди перед іграми для колективу.
– Оце так!
– Коли Маріуш лише приїхав у команду, то перед грою у нас за розкладом був обід. Сідаємо за стіл, нам подають макарони. Тонкі такі, які додають у суп. Лєвандовскі не зрозумів, що це за їжа. Миттєво з’їздив у магазин, придбав нормальні макарони, приніс їх кухарю. І чекав, поки той приготує для усього колективу обід. Однак таких ситуацій було багато.
– Пов’язаних з кухнею?
– Ні, з тренувальним процесом. Маріуш розповідав мені, що на одне з перших занять футболісти Севастополя вийшли в екіпіруванні збірної усього чемпіонату. Якої форми на гравцях тільки не було… Він швидко зорієнтувався та через адміністраторів Шахтаря оперативно замовив екіпірування для команди.
– У Криму ви розпочали добре, а потім пропустили величезний період.
– На півроку я вилетів через травму. Потім повернувся, а тоді знову травмувався – палець зламав. Все пішло шкереберть.
– Окрім людей, які змінювали Севастополь на краще, у клубі вистачало сумнівних персонажів. Один із таких – президент Олександр Красільніков, який був рушієм окупаційних сил. Ще до російської анексії він справляв враження нормальної людини?
– Я навіть за людину його не вважаю. Це ніхто і звати його ніяк. Добре, що я бачив Красільнікова лише кілька разів у своєму житті. Та цього цілком достатньо, щоб зробити висновки – хто він і що… Немає жодного футболіста у команді, який би сказав про нього хоч одне добре слово. Робота на окупантів – це максимум Красільнікова. Він там сидітиме усе життя.
– Ви на власні очі спостерігали за захопленням півострова. Страх – це одне з відчуттів, що супроводжували цей процес?
– Страшно не було. Проте ніхто до кінця не розумів, що коїться. У самому Севастополі нічого надзвичайного я не помічав. У новинах бачив, що у Сімферополі захопили аеропорт. Військових у Севастополі вистачало ще до російського вторгнення. Сезон закінчився, ми виїжджали потягом із Криму, оскільки літаки до Києва вже не літали. Пригадую дивне відчуття – їдеш по Україні, а тут якийсь кордон, військові з автоматами, собаки…
"Зателефонував Зозуля: "Якщо можеш, приїжджай"
– Кілька ваших партнерів залишилися жити та працювати в окупованому Криму: Монахов, Жабокрицький, Култишев. Та, мабуть, особливим екземпляром можна вважати Євгена Бредуна, який є прикладом ідейного ватника. Подейкують, екс-гравець Севастополя та Шахтаря навіть переховував у себе сербського снайпера, який воював за агресора. Яким Бредун був у побуті?
– Я провів з людиною у колективі півтора року, але не знав, який у неї голос. Коли вітався з Євгеном, то він мовчав. Складалося враження, що Бредун німий. Недавно побачив, що він там у соцмережах пише, розповідає… Це нонсенс! Спершу думав, що його сторінку зламали. Уточнив у хлопців – дійсно він. Виглядає так, що у Бредуна дах трохи поїхав. Хотів подзвонити йому, утім номер виявився старим. Не витримав, написав у соцмережах все, що думаю про нього.
– Відповідь отримали?
– Бредун почав щось про Донецьк писати, якісь нісенітниці… Я відповів, що не бачу сенсу з ним розмовляти. А все, що я хотів написати – я вже написав. Тому заблокував і крапка. Не мав контакту з ним і більше не матиму.
– Повернімося до позитиву. У Севастополі свій великий шлях розпочинали Олександр Караваєв та Руслан Маліновський. Могли подумати, що згодом обидва стануть ключовими гравцями збірної України?
– Караваєв у клуб прийшов до мене, а з Русланом ми переїхали у Крим приблизно одночасно. Скажу відверто – я не сподівався, що вони так виростуть. Проте талант хлопців було помітно. До того ж вони дійсно багато працювали. Тому і Руслан, і Олександр сповна заслужили на те, де вони зараз перебувають.
– Раніше у Серії А удари Маліновського вважалися жахом для голкіперів. Ваші руки відчули їх на собі?
– Тоді більше стільці за воротами ламалися (Сміється). Удари були потужні, це правда. Але я Руслану ще у той час казав, що він усі стільці за воротами поламав. Гармата Маліновського була пристойна. Залишалося тільки навчитися направляти м'ячі у ціль. Як бачите, Руслану це вдалося. Радий за нього та його успіхи.
– У 2016-му ви їздили на оглядини у Дніпро. Чому не залишилися у команді Мирона Маркевича?
– Дніпро продав Дениса Бойка у Бешикташ, а я виступав у Азербайджані. Мені зателефонував Роман Зозуля, розповів, що трансфер Дениса відбудеться через день чи два. "Я розмовляв з тренером та спортивним директором. Якщо можеш, приїжджай", – сказав Роман. Я оперативно розірвав контракт з Ряваном. Заради такого клубу, як Дніпро, важко на це не піти… Тому всіма можливими та неможливими способами добрався у Туреччину на збори Дніпра.
– Все марно?
– Потенційних новачків було кілька. На оглядини також приїхав захисник Кирило Петров. Через певний час нам відверто сказали – у клубу фінансові проблеми і ніхто не знає, що далі. Однак зараз нових футболістів ніхто не підписуватиме.
"Про те, що я отримав червону картку, дізнався в аеропорту на Мальті"
– Невдовзі ви перебралися у Суми, а пізніше у Десну. Вчинок Олександра Рябоконя після повномасштабного вторгнення вас не здивував?
– Пам'ятаю нашу першу зустріч. Мені вистачило десяти хвилин, щоб зрозуміти, що це за людина. Тому я абсолютно не здивований. Дуже радий, що доля звела мене з Рябоконем. Час у Десні – один із найкращих. У тому числі, завдяки тренеру.
– Разом із чернігівською командою ви здобули путівку в УПЛ, але вирішили піти в Олімпік. Чому?
– У мене народилася донька, я хотів перебувати ближче до сім'ї. То була одна з головних причин мого переходу. Плюс тривала комплектація нової команди у Десні – я не був впевнений чи на мене розраховуватимуть. Рябоконь не гарантував нікому статус першого номера. Я зробив вибір на користь повернення до Києва.
– В Олімпіку вам не вистачало ігрової практики.
– Я розпочинав з Романом Санжаром – він знав мої можливості. Та мені одразу сказали, що на свій шанс треба зачекати. Олімпік запросив молодшого Вову Кринського із Полтави, ставку робили на нього. Сподівалися на його подальший вигідний продаж. Згодом звільнили Санжара, прийшов В'ячеслав Шевчук. У клубі відбулися певні зміни, я знову отримав ігрову практику.
– Однак незабаром ви їдете у латвійський Вентспілс. Чимало ваших тамтешніх партнерів мали російський паспорт. Хоч хтось із них писав вам після 24 лютого?
– Ні, я не маю жодних контактів із жодним росіянином. І це на краще. Адже наш діалог просто не склався би.
– Вентспілс відкрив для вас шлях у єврокубки. Останній поєдинок Ліги Європи проти Гзіри завершився гучним скандалом. Вас справедливо дискваліфікували на 10 матчів за расизм?
– Скажу одразу – несправедливо. Нічого такого не сталося. Вдома ми виграли 4:0, тому на Мальту їхали без побоювань. Ми пропустили на 15-й чи 20-й хвилині. Приблизно у той момент мене почав провокувати темношкірий хлопчина. Я щось йому відповів, але то не була образа расистського характеру.
– На цьому все?
– Ні, гра закінчилася, ми йдемо далі, 2:2. Майже усі наші гравці перебували на протилежній частині поля. Після свистка усі запасні Гзіри та той сенегалець полетіли до мене – почалася штовханина. Мої партнери кинулися на допомогу, почали штовхатися.
– Штовханина переросла у бійку?
– Ні, ніхто нікого не бив. Розійшлися, ми зібралися додому. Про те, що я отримав червону картку, я дізнався в аеропорту на Мальті. То було дивно. Потім у Вентспілс ще рапорт прислали. Мовляв, делегат матчу з трибуни чув та бачив, нібито я викрикував щось і демонстрував непристойні расистські жести на адресу суперника. Насправді нічого такого не було. Якщо рефері хотів мене вилучати, то це можна було робити ще на 15-й хвилині після гола мальтійців.
– Додаткові роз’яснення ви отримали?
– У керівних органах сказали, що після гри футболісти Гзіри та представники клубу прийшли у суддівську кімнату та розповіли, нібито я обізвав того хлопця. Якби я штовхнув його чи вдарив, то отримав би максимум чотири гри відсторонення. А в підсумку йому дали 2 матчі, а мені – 10. З такими маленькими клубами, як Вентспілс, ніхто не хоче панькатися. Дали величезну дискваліфікацію і коротка розмова.
– Робити підсумок кар’єри ще зарано, але певні проміжні висновки можна підбити.
– До себе я завжди ставлюся самокритично. Знаю, що у кожній своїй команді міг зробити щось більше та краще. На той момент мені здавалося, що я роблю максимум. Тепер дивлюся на це іншими очима. Утім великої проблеми не бачу – ніколи не знаєш, що могло б статися, якби ти вчинив інакше. Тому я щасливий, що моє футбольне життя склалося саме таким чином.