Проникливе інтерв'ю Любомира Кузьмяка із Володимиром Яксманицьким. Зірка українського футболу 90-2000-х дивом врятувався зі спаленого Маріуполя.
Маріуполь став одним із символів російського варварства на території України. Окупанти з особливим цинізмом та жорстокістю знищували приазовське місто.
У самому епіцентрі рашистського пекла опинився Володимир Яксманицький, колишній футболіст донецьких Шахтаря та Металурга, який у 2002-му навіть отримав виклик у національну збірну України, проте на поле так і не вийшов. Уродженець Маріуполя розпочинав кар'єру у рідному місті, а згодом повернувся додому. Саме там 45-річний екс-футболіст і зустрів війну.
"Вікна повилітали. У квартирі було 0 градусів"
– Володимире, як почуваєтеся?
– Вже краще. Не стріляють – і добре.
– Жахливий звук обстрілів вас не переслідує?
– У перші дні на волі це особливо сильно відчувалося. Наприклад, двері грюкнули через перетяг – здригаєшся. Зараз відходжу психологічно.
– Ви перебуваєте у безпеці?
– Я у Донецькій області, за 30 кілометрів від Маріуполя. Маю тут родичів. Інших варіантів не мав. Виїхати з лівого берега міста зміг тільки сюди. Батькові родичі мешкають у Львівській області, запрошують до себе. Але як звідси вибратися?
– Як ви евакуювалися з Маріуполя?
– Пощастило. Поруч із будинком увесь цей час стояла моя "Волга". Дякувати Богу, за три тижні її фактично не зачепило – сам здивувався, жодної подряпини. Це при тому, що більшість навколишніх автомобілів згоріли. А я лише зі свого скинув притрушене скло. Ми їхали навмання, жодної інформації про вільні дороги не мали. Наш будинок горів, залишатися там більше не могли.
– Хто з вами перебував увесь цей час?
– Батьки. Татові 76 років, мамі – 72. Постійно були у квартирі, жили в тамбурі. Там спали і ховалися від обстрілів. Батько у мене твердолобий – то на балконі сидів і палив, то з вікна спостерігав за обстановкою на вулиці. Мама після інфаркту, на ліках. Добре, що мала запаси. Складно усе це… Постаріли капітально за ці три тижні.
– Ви мешкали у дев'ятиповерхівці?
– Так, на третьому поверсі. Протягом перших двох днів зачепило кут восьмого поверху – відвалився шматок плити. Потім вікна повилітали – ударною хвилею розбило. За два дні до нашого від'їзду снаряд залетів у дев'яті поверхи першого та другого під'їздів. Я мешкав у третьому. В обстріляних під'їздах з шостого по дев'ятий поверх усі квартири згоріли.
– Погоду у ті дні не назвеш комфортною. Як переносили холодні ночі?
– У квартирі було 0 градусів. Постелили на підлогу щось, накрилися, як могли, і спали.
"Відчув себе, ніби у 1941 році"
– Найстрашніше випробування – це відсутність питної води?
– Так, з нею були величезні проблеми. Спочатку встигли у ванну набрати. Потім довелося збирати воду у калюжах. Кип'ятили її у чайнику і пили. Добре, що сніг падав, а ми мали можливість його топити.
– Ви колись скаржилися на зайву вагу: "Хтось повечеряв ситно – зранку став на вагу і все гаразд. А я навіть експерименти ставив. Перед сном з’їдав яблуко. На ранок – плюс 200 грамів".
– О так, зараз я трохи скинув (Усміхається). У перший тиждень взагалі нічого не їв – стрес пережив неабиякий. Потім готували у дворі на вогнищі. Складність у тому, що обстріли не припинялися. За три тижні в окупації, мабуть, лише півдня були спокійними, коли не стріляли. Навіть спіймав себе на думці, що це незвично тихо. А так зазвичай поставив чайник на багаття, заховався у під'їзд і чекаєш.
– Траплялися ситуації, коли ви були особливо близькими до неприємностей?
– Ранок розпочинався із затишшя. Одного дня вирішив воду в чайнику закип'ятити. Тільки вийшов – одразу стрільба почалася. На щастя, пронесло.
– Про електрику у ці дні можна було лише мріяти?
– Я відчув себе, ніби у 1941 році. Без води, без електроенергії, без світла, без газу, без зв'язку. Від слова "взагалі".
– З якими відчуттями лягає спати людина, коли розуміє, що ранок може не настати?
– Я лягав спати і чекав, що прилетить. Молився і з такими думками засинав. Переживав тільки, щоб будинок не завалився. А вибиті вікна, відсутність води і все похідне – це не смертельно.
– Владислав Ващук, який пройшов пекло у Гостомелі, розповідав, що протримався 15 днів, хоча їжі вистачило лише на три дні. Яким був ваш раціон?
– На момент початку обстрілів ми мали певні запаси у холодильнику: курятина, щось заморожене. З'їли ті продукти за перші дні. Потім готували супи на вогнищі та пекли хліб. Ну як хліб? Замісили борошно з водою та содою і ці коржики їли. А ще варили картоплю, макарони та рис. У батьків також була консервація, соління.
– Той же Ващук казав, що ближче познайомився із сусідами. Біда зближує?
– Ми теж кооперувалися. Наприклад, займалися заготівлею дров. Розбирали паркани в окрузі. Неподалік розбитий приватний сектор, набирали там дрова. Поставили дві цеглини, решітку – от і маєш вогнище.
"Одного дня дивлюся, чудак тягне холодильник"
– Найжахливіша картина з Маріуполя за ці дні – загиблі тіла людей обабіч доріг.
– Я теж бачив загиблих на дорогах і безпосередньо у будинках. Не всіх помітиш, бо чимало людей залишаються під завалами. Добре, що холодно було. Собак у місті дуже багато – до бродячих додалися ті, яких господарі повідпускали. Вони голодні, бігають…
– Донедавна у Маріуполі розшукували вашого екс-партнера Леоніда Бояринцева. Не знаєте, яка його доля?
– Зідзвонювалися днями. З Леонідом все гаразд – він у Бердянську. Знаю, що Гена Орбу раніше з Маріуполя виїхав.
– З чого для вас почалася війна?
– 24-25 лютого було відносно спокійно. Батьки навіть на ринок їздили 25 лютого. Ми мали інформацію, що місто оточене, проте, як таких, військових дій ще не було. Почалося усе 1 березня. Тоді зникли всі умови для життя, залишався тільки газ. Потім і його не стало. Наступні три тижні ми провели в абсолютній блокаді. Військових я майже не бачив. Дивні відчуття – луплять з обох сторін. Виглядаєш у вікно, але нікого не помітно. На вулиці жодної душі.
– Новин ви, звичайно, жодних не знали?
– Абсолютно. Повністю відрізані від цивілізації. Належали самі собі. Зате мародерів розвелося. Магазин розбомбили, продукти повиносили. Те саме з магазинами побутової техніки. Одного дня дивлюся, чудак тягне холодильник. "Куди ви несете? Думаєте, що війна два дні триватиме?" – риторично запитував я себе.
– Ви у місто виходили?
– Не ризикував. Одного разу вибрався – подивився, чи у порядку будинок двоюрідної сестри. Пробігся по району і стало страшнувато – навколо ні душі. А сусіди практикували такі вилазки – виходили у місто ледве не після кожного бомбардування.
– Коли маріупольського товариша запитував про вашу долю, то він сказав, що ви мешкали у самому епіцентрі обстрілів.
– Так, на лівому березі, поруч зі стадіоном та заводом "Азовсталь". Там усе розпочиналося, бої були жорстокі. А взагалі відсотків 90 міста сильно постраждало. Скільки загиблих – одному Богові відомо. Напевно, має пройти десятиліття, щоб усе це відновити. Прикро тільки, що людські життя не повернеш.
"Вдома викурили усі недопалки"
– До усіх цих подій ви вважали себе побожною людиною?
– Не ходив щонеділі до церкви, однак у Бога вірив щиро.
– Життя в окупації лише зміцнило вашу віру?
– Однозначно, дуже. За ті три тижні було кілька складних ситуацій. Я звертався до Бога у своєму розумінні. І від нас відводило зло.
– Коли сказали собі "годі, треба їхати"?
– Після трьох тижнів ізоляції я більше не бачив сенсу сидіти. Сказав батькам: "Давайте ввечері зберемо речі. А зранку спробуємо вибратися з міста". Важливо було дожити до ранку. Утім знаєте, як буває. Перед самим від'їздом почалися інтенсивні обстріли – молився, щоб моя "Волга" вціліла. Прокинулися о 7-й ранку і поїхали. Більшість доріг були перекриті вантажними автомобілями. Їхали навмання, тиша навколо, ніхто нічого не знає.
– Що вдалося взяти у дорогу?
– Документи, одяг, базові речі.
– Якісь футбольні атрибути?
– Медаль за перемогу в Кубку України. Здобув її з Шахтарем у 1997-му. Лежала просто на видному місці, от я й прихопив нагороду.
– Коли виїхали з міста і відчули себе у відносній безпеці, що захотілося передусім?
– Ми з батею палимо. Вдома викурили усі недопалки. Мама їх колись збирала і спалювала на дачі. Так от в пакетах познаходили і допалювали. Якось я привіз баті кубинську сигару. Тримали її на особливий випадок. Коли виїхали з Маріуполя, то цей випадок настав. "Діставай сигару", – сказав татові. Картина прозаїчна – їдемо на "Волжарі" і пихкаємо сигару.
– Стреси і випробування ще не закінчилися, але стали не такими нездоланними. Запитували себе, що далі?
– Хочу, щоб запанував мир і перестали стріляти. А далі все нормалізується. Я кілька днів звикав до нового побуту. Спершу складалося враження, ніби наново народився. Сходив у душ, поїв… Здавалося б, що треба для щастя.