"Футбол 24" – про одного з провідних українських тренерів 90-х і 2000-х.
Його сміливо можна назвати аксакалом українського тренерського цеху. За винятком 2-річної перерви, пов’язаної з дискваліфікацією, він трудився без спочинку впритул до 2015 року. Де б не працював Павлов, його команди завжди відзначалися на полі бійцівським і командним духом. Дніпро, Металург / Іллічівець, Ворскла – є що згадати!
Тренерську кар’єру розпочинав у нікопольському Колосі наприкінці 80-х. А у 1991-му, після коротких етапів у Таврії та херсонському Кристалі, Павлову довірили значно потужнішу машинерію – Дніпро. Щоправда, незабаром трапився гучний конфлікт.
"Футболісти, яких скерував у Динамо, досі мені дякують"
"Після відставки Євгена Кучеревського, який працевлаштувався у Тунісі, керівництво команди в особі директора заводу "Південмаш" Леоніда Кучми і мера Дніпропетровська Валерія Пустовойтенка вирішили доручити тренерську посаду мені, – розповідає Микола Петрович. – Та після розвалу Союзу лихоманило навіть такого промислового гіганта, як "Південмаш". Команда відчувала величезні проблеми з фінансуванням.
Якщо пригадуєте, у той час кістяк Дніпра складали чи не найталановитіші футболісти України, за якими розпочали полювання провідні клуби пострадянського простору. І не тільки вони. Тож аби зберегти цих гравців для українського футболу, я вирішив віддати їх у київське Динамо. Таким чином Михайленко, Беженар, Максимов і Коновалов змінили прописку. Це не могло сподобатися керівництву Дніпра".
"І вас звинуватили у зраді?" – прямо запитую я у Павлова. "Схоже на те, – відповідає він. – Проте я досі переконаний, що критика на мою адресу була несправедливою. Жоден із тих мужів, які тоді опікувалися Дніпром, нині не працює ні у футболі, ні в інших видах спорту. Це ще одне свідчення того, що командою керували дилетанти. А в мене совість чиста. Футболісти, яких я тоді скерував у Динамо, досі мені дякують, що підказав їм правильний варіант продовження кар’єри".
Опинився у Динамо і герой нашого матеріалу. Спершу – як начальник команди, а згодом, на короткий період, навіть очолив її, привівши до чемпіонського титулу Вищої ліги 1994/95. Чому не затримався після такого успіху? Попереду ж очікувала Ліга чемпіонів…
Дем'яненко, Павлов, Сабо
"У київському суперклубі мені було не вельми комфортно, – відверто зізнався Микола Петрович автору цих рядків. – Річ у тім, що в Динамо поважали тих тренерів, які колись самі виступали у біло-блакитній футболці. А я, хоча й корінний киянин, ніколи не захищав динамівських кольорів, тож невдовзі передав повноваження головного тренера Йожефу Сабо.
Та навіть короткого проміжку часу мені вистачило для того, аби розгледіти в юних Шевченкові і Реброві непересічний талант. Щоправда, в них ще не було тієї харизми, яка прийшла з роками. Тоді ролі перших скрипок у нападі виконували Леоненко, Скаченко, Коновалов".
Єдиним клубом, де Павлов осів надовго, був маріупольський Металург, згодом перейменований у Іллічівець. "Вас ніколи не бентежила назва цього клубу?" – запитую, неприховано усміхаючись. "Справді, спочатку не міг втриматися з цього приводу від іронічних шпильок, – теж сміється Микола Петрович. – Та що поробиш, коли нашим головним спонсором був металургійний комбінат імені Ілліча? Рішення стосовно нової назви команди приймалося в авторитарному порядку".
"А що із відомою приказкою: "Як корабель назовеш, так він і попливе?" – не вгамовуюсь я. "Це судно трималося на плаву, доки я ним керував, і пішло на дно тільки після мого відходу, – зауважує Павлов, маючи на увазі виліт Іллічівця у Першу лігу за підсумками сезону 2006/07. – За сім з половиною сезонів, упродовж яких я працював у Маріуполі, клуб збудував три стадіони, величезну кількість майданчиків і штучних полів. По-моєму, жодна інша українська команда за такий проміжок часу не зробила більше для розвитку власної інфраструктури".
"Зробив різкий рух – штани тріснули по швах"
Про імпульсивні коментарі Павлова стосовно рішень деяких українських арбітрів ходили легенди. Зокрема, від тренера перепадало львів’янину Андрію Шандору та одеситу Віталію Годуляну.
"Через це мене дискваліфікували на невеликий термін, а потім запропонували знову приступити до роботи в Іллічівці – за умови, що попрошу вибачення у цих арбітрів, – пригадує мій співрозмовник. – Я ж вважав, що це нижче моєї гідності, а тому з власної ініціативи продовжив дискваліфікацію. Спочатку планував відпочити від футболу не довше року, але потім "втягнувся". Спробував працювати у нефутбольній сфері, адже маю дві вищі освіти. Нескромно признаюсь, вдавалося це мені непогано".
Але ж можна і в значно м’якшій формі дати оцінку діям арбітра. Хіба ні? Павлов не погоджується: "Тренер, що має такий великий досвід, як я, завжди зуміє відрізнити випадкову помилку арбітра від спланованих упереджених дій. Помічаючи таку несправедливість, ніколи не мовчав і мовчати не збираюся.
Цікавий факт: мене карали багато разів, але при цьому завжди визнавали правдивість моїх слів. Суддю після таких матчів також відправляли на заслужений "відпочинок". Для мене це було найкращою сатисфакцією. Звісно, я й сам не подарунок. Необхідно шукати більш толерантні лексичні форми для своїх думок. Та коли всередині все кипить, зробити це нереально".
"З Андрієм Шандором кілька разів зустрічався після цього і у спілкуванні не виникло жодних проблем, – додає тренер. – Ми обоє перегорнули цю неприємну сторінку наших відносин. А от шукати шляхи до примирення з Годуляном не збираюся. Знаю, що він може судити якісно, але може й так, як вигідно йому".
Впоратися з нервовим навантаженням (бодай частково) Павлову допомагали… шкідливі звички. "Колись викурював по три пачки цигарок на день, – не приховує Микола Петрович. – У Маріуполі, до прикладу, курив ще й цигарки помічників, адже своїх не вистачало. То вони згодом приносили на матч зайву пачку – спеціально для мене. Розквитався з нікотином, коли відбував дискваліфікацію. Алкоголь вживаю лише на свята, та й то за умови, що підібралась хороша компанія. У моєму віці друзів не знаходять, а тільки втрачають. Крім родичів, у мене немає справжніх товаришів".
Коли ж навіть цигарковий дим не допомагав, тренер пускався берега і потрапляв у незручні, курйозні ситуації. "У матчі Ворскли з ФК Харків я порвав штани, – сміється Павлов. – Зробив різкий рух – а вони й тріснули на швах. Аби врятуватись від сміху вболівальників, обв’язався курткою. А під час матчу у Маріуполі загубив свій черевик. Так кричав підопічним, щоб вони вибили м’яч подалі від воріт, а вони чомусь спрямували його прямісінько в мене. Тоді я завдав настільки сильного удару, що разом з м’ячем полетіло казна-де і моє взуття. Чогось не розрахував, напевно".
"Після зіткнення із Феллером покинув поле на ношах"
Сильний удар у нього – невипадковий. У 70-80-х Павлов сам грав у футбол і навіть запрошувався до збірної СРСР.
"Я належав до таких собі інтернаціональних захисників, – розповідає мені Микола Петрович. – Виступав в одеському Чорноморці, мінському Динамо, куйбишевських Крильях Совєтов. Ігри пропускав лише через перебір жовтих карток або ж травму. Всього досягав, переступаючи через "не можу", адже таким талантом, яким володіли мої кумири Мунтян і Трошкін, похвалитися не міг.
Навіть зіграв один поєдинок за збірну СРСР. Це було у 1984 році, коли радянська команда гостювала у збірної ФРН. За рахунку 1:1 мене винесли з поля на ношах, бо у зіткненні з Руді Феллером я травмувався. У підсумку ми поступилися 1:2, а я більше ніколи не виходив на поле у футболці збірної".
"Колю, невже ти розмовляв зі самим Лобановським?"
Та, мабуть, головний спогад, який Павлов проніс крізь усе своє життя, належить світлій пам’яті Валерія Лобановського.
"Мені поталанило співпрацювати з багатьма видатними фахівцями – Малафєєвим, Жиздиком, Ємцем. Та завжди рівнявся на Валерія Лобановського, з яким наші шляхи перетнулися лиш частково, – поринає у минуле мій співрозмовник. – Коли почалися перемовини між керівництвом київського Динамо та Валерієм Васильовичем про його повернення в Україну, у мої обов’язки входила підтримка зв’язку з великим тренером. Я йому розповідав про все, що коїться в державі і в Динамо зокрема.
Ніколи не забуду той день, коли Лобановський запросив мене і Йожефа Сабо до себе додому, на вулицю Суворова. Йожеф через сорок хвилин узяв курс додому, а ми вдвох провели три години і говорили винятково про футбол. Обійшлося без жодної краплі горілки чи коньяку.
Траплялось, Валерій Васильович телефонував мені додому, на що не могла не звернути увагу моя теща, царство їй небесне. "Колю, невже ти розмовляв зі самим Лобановським?" – запитувала вона. В її очах я бачив величезну повагу…"
"Динамо дало мені шанс": чемпіонські правила життя Сергія Реброва